Гаврило Троєпольський — Білий Бім Чорне вухо (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Сторінка 5 з 6

Затемна він добрався нарешті до шосе. Бім вирішив не відходити від автомобільної дороги і сховатися на ніч неподалік, де-небудь поруч. Він доплентався до автобусної зупинки, там забився в куток, під лавку, й став чекати.

Альоша і Хрисан Андрійович, очікуючи Чорновуха, проговорили до одинадцятої вечора. Потім ходили довкола двору, зазирали до поросят, під ґанок (може, втік від Клима та й сховався). Вони не чули, як приходив Чорновух на ґанок, як підкрадався й утік Клим, як пішов їхній добрий новий друг від лихої людини.

Вранці батько розбудив Альошу, бо знайшов сліди собаки. Та скільки вони не шукали, Чорновуха не було. Хрисан Андрійович здогадався, що Клим побив собаку. Вони з сином навіть знайшли сліди крові на лежанці Чорновуха.

Увечері Альоша кілька разів виходив на ґанок, чекав, кликав. А потім повернувся в сіни, сів коло собачої будки, напханої сіном, і заплакав. А в цей саме час Бім уже лежав під лавкою павільйончика автобусної зупинки. Лежав і ждав, коли розвидниться.

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

РОЗДІЛ 13

Лісова лікарня. Тато з мамою. Гроза в лісі

Тільки-но зайнявся світанок, Бім поповз із павільйону. Сів. Набряклим ногам полегшало. Терплячи біль і приглушуючи його легеньким скавулінням, якось у собі, він пішов уперед.

Ось він впізнав ту самісіньку автобусну зупинку, на якій вони завжди виходили з Іваном Івановичем перед початком полювання. Собака зайшов до знайомого лісу. Недалечко одразу ж знайшов знайому галявинку і став біля пеньочка, на якому завжди сидів Іван Іванович перед полюванням.

* * *

Бім лежав цього теплого осіннього дня у лісі біля пеньочка і тужив. Він відпочив трохи та й пішов помалу лісом, щось вишукуючи. Захотілося їсти. Він почав гризти соковиту кору осокора. Чи догадувався Бім, що й ця кора − цілюща для нього? Потім заснув міцним сном.

Проснувся Бім уже надвечір. Він сходив до рідного пеньочка, посидів трохи й повернувся до свого лігва − затишної ямки. Так він проспав цілу ніч.

На світанку його розбудив тихий шерех вальдшнепа. Собака просто впав і схопив птаха зубами. Поївши, Бім захотів пити і знайшов калюжку.

Лікувався Бім ще п'ять днів. Годувався, чим бог допоможе, але лікувався наполегливо. Спав у обжитій ямці. Хоч і схуд, охляв від хвороби й недоїдання, але трави зробили своє. Вирішивши, що Івана Івановича тут не дочекатись, він підтюпцем попрямував до шосе.

* * *

У місто Бім прийшов пізно ввечері. Ще на околиці вирішив обійти небезпечне місце, щоб поминути будинок Сірого. Біля одного з парканів Бім відчув Толиків слід! Хвіртка була замкнута, але Бім, не задумуючись, підліз під неї пластом і пішов по сліду маленького друга. Це був малюсінький парк-сад, посеред якого стояв невеликий двоповерховий будинок. Туди й повів слід.

Бім підійшов до дверей і почав шкрябати їх. Відчинила Толикова мама, а коли Бім гавкнув, вибіг і сам Толик. Друзі раділи зустрічі, а мама наказала негайно прогнати собаку. З'явився і тато. Він теж був незадоволений, але мав свій план. Батьки дозволили Толику залишити Біма. Та от вночі, коли Толик спав, тато викликав машину, взяв Біма на вірьовку, прихопив якийсь вузлик і повіз собаку в ліс. У лісі Семен Петрович прив'язав Біма до дерева, поставив йому миску з м'ясом і поїхав геть.

Бім невдовзі зрозумів, що він зараз там, де колись був з хазяїном на облаві. Той самий ліс. Але вовком поки що ніде поблизу не пахло. Бім зрозумів, що до Толика тепер іти не треба. Та він і не міг йти, бо був прив'язаний. Собаці біло холодно, він тремтів, а потім, як на зло, почалася буря і короткий, сильний, холодний дощ.

Бім сидів до світанку, змерзлий, хворий, змучений. Перед ним стояла миска з м'ясом − до нього він так і не доторкнувся.

Перед самим світанком далеко завив вовк. Бім перегриз мотузку, та тут сорока подала знак, що хтось наближається. То була вовчиця. Вона вийшла на край галявини й зупинилася. Передня нога в неї крива (отож колись вона була поранена людиною). Накульгуючи, вона переступила кілька кроків, повернула голову точно до Біма і з розгону… кинулася в його бік. Але промахнулася − перешкодила крива нога. Бім вислизнув од неї і забився в дупло дуба. Він вищирив зуби, несамовито загарчав і так почав гавкати, як ніколи в житті не гавкав.

Лісник на кордоні визначив, що й собачий несамовитий гавкіт, і незвичний сорочачий неспокій − не на добро. Він узяв рушницю, зарядив картеччю й пішов у глибину лісу.

Вовчиця відійшла від дупла, щоб Бім замовк, знала, що разом із собачим гавкотом завжди з'являється людина з рушницею. Через якийсь час вона пересунулася ближче й сіла, не зводячи з Біма очей. Скільки часу отак тривало б, невідомо. Та ось вовчиця повела носом, бо відчула запах м'яса у мисці. Та для неї це означало одне: капкан, і вона втекла.

Бім теж пішов і скоро знайшов мертвого вовка. Це був той, що вислизнув з облави, смертельно поранений, біля якого усе ще кружляла вовчиця, час од часу оповіщаючи округу своєю страшною для людини тугою.

Зранку мама збрехала Толику, що вночі Бім захотів по-маленькому, тато випустив його, а він не повернувся. Толик знав, що це брехня. З того дня він став мовчазним удома і в школі, відлюдним, настороженим до близьких. Він шукав Біма. Часто можна було бачити в місті, як чепурненький хлопчик, із щасливої культурної сім'ї, зупиняв перехожого, вибравши його тільки по обличчю, і запитував: "Дядечку, ви не бачили собаку з чорним вухом?"

РОЗДІЛ 14

Шлях до рідних дверей. Три хитрі вигадки

Коли Бім підходив до міста, ноги майже не слухалися його. Адже він знову ж був голодний. Бім прожив майже два тижні надголодь.

На самісінькій околиці він натрапив на будівництво, і якийсь сторож прийняв собаку у свою сторожку. Звали сторожа Михей, і він змилосердився над Бімом, нагодував його. Та згодом прийшов ще один сторож, і коли Михей заснув, той викинув Біма за поріг.

Собака не мав сили йти далі. Бім забрів на новобудову, зарився в купку стружок і міцно-міцно заснув. За день його ніхто не потривожив. Так він і пролежав до вечора. Знайшов на вікні майже пів буханки хліба і трохи поїв.

Знову Бімові треба було обминути район Сірого, а для цього неодмінно пройти повз Толиків будинок. Так воно й вийшло. Бім опинився біля хвіртки маленького друга й не міг, просто не міг пройти її, як чужу. Він приліг під високим муром у надії, що тут пройде Толик.

Був темний вечір. Бім почув звуки машини. Це приїхав Семен Петрович. Він підійшов, переконався в тому, що біля паркану Бім, і разом з шофером почав ловити собаку.

Бім вислизнув із світла в темряву, спустився поповзом у траншею і тут уже пішов повільно, ледве переставляючи лапи. Він втік від своїх ворогів, та ось канава закінчилася − Бім уперся в торцеву стіну. Важко було вибратися звідти, але в Біма все вийшло.

Ніч була холодна. Місто спало. Хоч і змерзнувши, він пішов-таки. По дорозі він забрів у відчинений під'їзд одного з будинків, притулився до теплого радіатора й заснув.

РОЗДІЛ 15

Біля останніх дверей. Таємниця залізного фургона

Прокинувся Бім ще вдосвіта. Не хотілося йти від теплого, такого гостинного місця, де ніхто не потривожив його сон. Паморочення припинилося так само враз, як і почалося. Бім виповз, полежав трохи на свіжому холоді й таки звівся на ноги. Уже десь на грані цілковитої непритомності й тому не відчуваючи болю, він пішов хитаючись, мовби чумний.

Навряд чи дійшов би він до своєї домівки, коли б не натрапив на смітник, де порпалася Кудлатка. Бім впізнав її, а потім трохи підживився на смітнику.

Нарешті Бім добрався до своєї домівки. Він сів з протилежного боку вулиці й дивився з радістю і надією. Йому стало так гарно. І враз він побачив страшне: з арки будинку вийшла Тітка! Бім сів, розширивши очі від жаху, все тіло затіпалося. Тітка кинула в нього цеглиною.

В таку ранню годину людей на вулиці не було, навіть двірники ще не виходили з мітлами. Лише одна Тітка та Бім дивилися одне на одного. Вона явно вирішила стояти і не пускати, навіть ноги поставила ширше.

Ця жінка вставала раніш од усіх мешканців багатолюдного будинку. Найпершим своїм обов'язком вона вважала таке: простежити, хто з чужих вийшов на світанку з того чи іншого під'їзду; в кого горить світло у вікні в той час, коли усі вдосвіта міцно сплять; хто поїхав по рибу або на полювання; хто перший, ще в темряві, пронесе щось на смітник. Потім вона подивиться й збагне, що ж сталося, подлубавшись у смітнику. А якщо дівчина прийде додому вдосвіта, то це для Тітки було вже вершиною тріумфу. Собак та їх власників вона ненавиділа, а підстерігати за ними було, мабуть, чи не найважливіше для Тітки. Вона не працювала і сиділа вдома, а от в суботу вона щось купувала на базарі в колгоспників, а в понеділок все оте куплене продавала. Завдяки цьому, Тітка мала ощадну книжку й жила заможно, а тому ніколи й ніде не працювала.

…Бім вирішив чекати, хай там що. Та ось у сіруватій холодній імлі завиднівся одинокий автофургон і несподівано зупинився поміж Тіткою та Бімом. Двоє чоловіків з фургона запитали Тітку, чий собака. Вона збрехала, що її, і кусає кожного, бо сказився. Тоді чоловіки взяли з автомобіля малокаліберну, тримача, довгу жердку з обручем на кінці і сіткою, неначе сачок. Бім побачив рушницю і закрутив хвостом, бо думав про полювання. Молодший хлопець з фургона зрозумів, що собака не скажений.

Бім подумав, що чоловіки − хороші люди, та раптом усередині фургона тужливо проскімлив собака, безнадійно й гірко. Бім усе зрозумів: обман! Він рвонувся вбік, але… пізно: обруч сачка накрив його.

Фургон прибув до воріт, над якими була вивіска: "Вхід стороннім заборонено − небезпечно для здоров'я". То був карантин, куди привозили скажених собак і спалювали дотла, сюди ж потрапляли й зловлені бродячі пси, як можливі переносники епідемій. Їх відправляли для науки або здирали шкуру; інших тварин з інфекційними хворобами тут же й лікували, якщо це потрібно було. Ті двоє чоловіків, що зловили Біма, були простими різноробами цього двору. Вони ж час од часу очищали місто від бродячих псів або забирали собаку за особистою заявою власника. Цей обов'язок вони вважали неприємним і важким.

Бім був непритомний і опам'ятався через дві-три години.

1 2 3 4 5 6

Дивіться також: