Коли лев минув їх і пройшов кілька кроків далі, він раптом повернувся, пройшов повз них знову, а потім продовжив свій шлях на схід.
Зі струмка, пирхаючи та відпльовуючись, виліз дядько Ендрю і наказав племіннику забирати їх усіх додому. Та Диґорі вирішив залишитися і подивитися, що ж буде далі. Хлопчик побачив, що від прута з ліхтаря починає рости вуличний ліхтар, який навіть світився.
Тепер дядько Ендрю вигукнув, що відкрив світ, де все вибухає життям та ростом, а комерційні можливості цієї країни безмежні. Дядько назвав цей світ Країною Молодості, і Диґорі вирішив спитати лева, чи немає тут таких фруктів, від яких мама одужала б.
Лев співав ще іншу пісню, яка викликала бажання бігати, стрибати та видиратися на дерева. І раптом з землі почали виходити найрізноманітніші тварини. Тепер пісню лева ледве можна було розчути серед галасливого каркання, воркування, кукурікання, ревіння, іржання, гавкоту, гарчання, мукання, бекання і трубіння.
Старий кінь візника риссю промчав поруч і приєднався до інших тварин. Кінь більше не нагадував старого загнаного раба, як це було у Лондоні. Й ось тепер лев уперше змовк. Він підходив до двох та торкався своїм носом до їхніх носів. Він торкнувся пари бобрів з-поміж усіх бобрів, двох леопардів з-поміж усіх леопардів, одного оленя та однієї лані з-поміж усіх оленей і ланей, а інших залишив. Деяких звірів він пропустив зовсім. Але ті пари, яких було помічено, одразу відходили від своїх і йшли услід за ним. Вибрані звірі зберігали цілковиту мовчанку. Диґорі розумів, що має відбутися щось дуже важливе.
Раптом діти почули, як глибоченний первісний голос промовив: "Нарніє, Нарніє, Нарніє, пробудись! Люби! Мисли! Говори! Дерева нехай мандрують! Звірі нехай говорять! Води хай будуть чарівними!"
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
РОЗДІЛ 10. ПЕРШИЙ ЖАРТ ТА ІНШЕ
З-поміж дерев виходив лісовий люд: боги та богині лісу. Разом із ними з'явилися фавни, сатири та гноми. З ріки вийшов річковий бог зі своїми доньками наядами. Кінь Перчик раптом заговорив і пішов до інших звірів. Лев, якого звали Аслан, сказав тим звірям, які говорили, що дарує їм Нарнію: землю, ліси, плоди, річки, безмовних звірів.
Аслан говорив, що тепер треба подбати про безпеку Нарнії, бо лихо вже проникло сюди. Лев покликав ближче до себе гнома, річкового бога, дуба, сича, двох воронів і слона, а потім рушив з ними на схід.
Диґорі, візник і Поллі рушили за левом. Хлопчик сподівався отримати від лева щось, що врятувало би його маму. Звірі були так зайняті розмовами та знайомленням, що й не помічали трьох людей, аж доки ті не підійшли впритул. Дядько Ендрю гукав до племінника, щоб вертався, але ніхто не слухав старого.
Візник увесь час намагався потрапити на очі Перчику. Врешті йому це вдалося. Перчик, що уже забув господаря, знову згадав його. Диґорі сів на коня, щоб швидше наздогнати Аслана, а візник і дівчинка пішли услід.
У цю мить великий бульдог помітив дядька Ендрю, який стояв біля річки. Отож, у той час як в однім керунку Перчик шпарко мчав Диґорі, а Поллі з візником пішки доганяли їх, більшість звірів, із ревом, гарчанням, вуркотінням та іншими різноманітними звуками, що виражали веселе зацікавлення, рушила до дядька Ендрю.
З того часу, як уперше з'явилися звірі, дядько Ендрю відступав усе глибше і глибше у хащі, бо боявся і зовсім не розумів їхньої мови. Навіть спів лева був для нього простим риканням. І ось коли вся юрба звірів рушила у його бік, дядько повернувся і кинувся рятувати своє життя. В Лондоні він був занадто старий для бігу, а зараз летів з шаленою швидкістю. Та звірі таки наздогнали його і перегородили шлях. Тоді дядько зомлів зі страху.
РОЗДІЛ 11. ДИҐОРІ І ДЯДЬКО ПОТРАПИЛИ У СКРУТУ
Звірі припускали різні версії, ким є дядько Ендрю: деревом, звіром, навіть лихом, про яке казав Аслан. Нарешті звірі вирішили, що то дерево і посадили непритомного в землю, на щастя, ногами вниз. Потім слониха набрала у хобот води і полила його. Це відродило пана Ендрю до життя. Він остаточно прийшов до тями.
Перчик із Диґорі наздогнали невеличкий гурт Аслана з вибраними радниками. За словом Аслана слон, ворони та й усі решта відійшли вбік. Дигорі зіскочив з коня й опинився віч-на-віч з Асланом. Лев виявився ще більшим і ще гарнішим, ще золотосяйнішим і ще страшнішим, ніж собі думав хлопчик. Диґорі навіть не насмілився поглянути йому у вічі. Аслан сказав, що саме хлопчик впустив у Нарнію зло – чаклунку-королеву. Диґорі не брехав, признався, що це дійсно зробив він, а потім розповів усе, починаючи з мандрівки горищем. Хлопчику було соромно, що він привів сюди зло, йому захотілося чимскоріш провалитись крізь землю.
Потім Аслан покликав візника, якому дуже сподобалася ця країна, адже колись він був селянином. Лев запропонував чоловікові лишатися жити тут. Візник погодився, але хотів, щоб з ним була його дружина. Аслан закинув догори свою гривасту голову, розтулив рота – і з нього вихопилася одна протяжна нота. Не дуже гучна, а проте повна сили. Зненацька у Нарнії з'явилася молода жінка. Поллі одразу зрозуміла, що це дружина візника.
Аслан оголосив, що чоловік і його дружина стають першими королем і королевою Нарнії. Лев наказав їм керувати і правити всіма цими створіннями, чинити між ними справедливість, захищати їх од ворогів.
Лев запитав Поллі, чи пробачила вона Диґорі за насильство, скоєне у залі постатей безлюдного палацу проклятого Черну. Дівчинка сказала, що так, і тоді Аслан звернувся до хлопчика.
РОЗДІЛ 12. ПЕРЧИКОВА ПРИГОДА
Диґорі почувався щораз більш ніяково. Аслан спитав, чи готовий він виправити зло, яке заподіяв Нарнії у день її народження. Диґорі відповів "так" і подумав про свою маму і про ті великі сподівання, які у нього були, і як усі вони розвіялися. У горлі йому застряг клубок, а на очі навернулися сльози, і він, більше не зважуючи, спитав, чи міг би Аслан вилікувати його маму. До цього моменту він дивився на велетенські передні лапи Аслана та його здоровенні кігті, а тепер у відчаї глянув просто йому в очі. З Асланових очей котилися великі сяючі сльозини: він знав про маму. Диґорі на мить здалося, ніби левові шкода його мами сильніше, ніж йому самому. Лев запропонував бути один до одного добрими і зараз подумати про чаклунку. Аслан задумав посадити в Нарнії дерево, до якого вона не насмілиться наблизитися, і це дерево захищатиме Нарнію впродовж багатьох років. Хлопчик мусив принести леву зерно, з якого проросте і зросте це дерево.
Диґорі не знав, яким чином це зробить, але був впевнений, що може це здійснити. Лев обдарував Диґорі поцілунком, і хлопець одразу відчув, як нові сили та відвага наповнили його. Аслан розповів, що треба вирушати на захід, туди, де неймовірно високі гори, річка, яка водоспадом спадає з бескидів та стрімчаків. Ген там, за бескидами – зелені лісисті пагорби, а за ними ще вищі гори – вони майже чорні. А далі, дуже-дужс далеко – високі засніжені вершини. Хлопчик повинен добратися до вершини стрімчака, за межі Нарнії, у Західні Нетрищі. Там є зелена долина з голубим озером. Та долина оточена стіною крижаних гір. На березі озера є стрімкий зелений пагорб. На вершині пагорба росте сад. Посередині саду – дерево, з якого потрібно зірвати яблуко.
Потім Диґорі отримав підмогу: Аслан зробив Перчика-Полетуна крилатим конем. Поллі напросилася летіти разом з другом. Новий король Нарнії допоміг обом дітям вилізти на коня, тобто він дав можливість Диґорі самому погріти чуба, а Поллі підсадив м'яко і делікатно. Наступної миті земля під ними немовби кудись провалилася і все закружляло перед очима: Полетун розпочав тривалу виправу на захід. Уся барвиста Нарнія, з галявами, скелями, вересовими луками, розмаїтими деревами, розлого простяглася під ними.
Мандрівники летіли над рікою Нарнії, потім над бескидами, потім над дикою країною скелястих вершин та похмурих лісів. Попереду невиразно бовваніли справді величезні гори. Ввечері вони приземлилися для ночівлі. Діти були раді нарешті розім'яти затерплі ноги. Кінь кинувся жувати траву, а от друзі мали на вечерю тільки іриски, які Поллі прихопила вдома. Одну з ірисок вони вирішили посадити, адже земля тут чарівна. Коли на небо висипали яскраві зорі цього молодого світу, діти заходилися обговорювати всяку всячину: про те, як Диґорі сподівався добути щось для своєї мами, а натомість був посланий із цим дорученням, а потім укотре нагадували одне одному прикмети того місця, яке розшукувано. Раптом їм здалося, що хтось є поруч. Поллі якусь мить була цілком переконана, що зауважила високу темну постать, яка безгучно і швидко віддалялась на захід. Проте вони нічого не знайшли і полягали спати.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
РОЗДІЛ 13. НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ
Зранку з іриски уже виросло цукеркове дерево, його плоди були дуже смачні. Диґорі скупався у річці, Поллі і Полетун теж спустилися до води, а потім друзі рушили в дорогу. Скоро вони прибули на зелений пагорб, до вершини залишилося ще три чверті шляху, і вони одразу подерлися на маківку. Полетун дерся вгору і тримав рівновагу за допомогою крил. Верхівка пагорба була оточена високою стіною із зеленого дерну. Там, усередині, за стіною, росли дерева. Діставшись до маківки, мандрівники обійшли зелену стіну геть довкола, доки надибали вхід – високу щирозлоту браму, міцно зачинену і звернену на схід. Ніколи ще вони не бачили такого таємничого місця. Воно було призначене тільки для вибраних. Диґорі одразу зметикував, що інші не зможуть увійти туди разом із ним, тож рушив далі сам. Коли він підійшов упритул до брами, то побачив золоті та срібні літери, що були викарбувані на мій. Хлопець прочитав, що плоду не можна куштувати. Він поклав руку на ворота і вони легко відхилилися, відкриваючись досередини.
У саду було надзвичайно тихо, не чути й шелесту листя. Навіть фонтан, що вигравав посеред саду, плюскотів ледь чутно. Звідусіль струмували чудові пахощі. Хлопець одразу впізнав потрібне дерево: воно росло в самому центрі саду і лиш на ньому висіли великі срібні яблука. Диґорі рушив до яблуні, зірвав одне яблуко і поклав до нагрудної кишені піджака.