Пан Пляшкер мав стояти на столі, дивитися вниз на підлогу й уявляти, ніби стоїть високо вгорі, на висоті щонайменше восьми метрів над вулицею, й дивиться на дахи автомобілів, припаркованих далеко внизу. А щоб панові Пляшкеру легше було все те уявити, Суботик прихопив з дитячого майданчика кілька іграшкових автомобілів і розставив рядочком на підлозі біля столу.
Пана Пляшкера на столі застав його друг пан Вівторакус, який прийшов у гості. Пляшкер збрехав, що виліз на стіл, щоб укрутити нову лампочку. Вівторакус розповів, що вони з пані Моркван перейшли на "ти" і називають одне одного Аннемарі і Антон. Чоловіки вирішили теж називати одне одного по імені, і пан Пляшкер сказав, що звати його Бруно Клаус Йозеф Пляшкер, але можна просто Бруно. Бруно признався Антону, що закохався. Друг не міг повірити, але й сам у такому ж віці досі парубкував. Та пан Пляшкер не мав що розповідати, бо навіть не знав імені тієї жінки. Вівторакус вирішив, що її увагу можна привернути звірятами, але Пляшкеру не сподобався цей варіант: що він робитиме зі звірятами у офісі? Тож він вирішив зачекати кілька тижнів до початку серпня. Про свою велику таємницю з Суботиком Бруно не міг розповісти Вівторакусу, лише натякнув.
ШОСТИЙ РОЗДІЛ
ПАН ПЛЯШКЕР ТРЕНУЄТЬСЯ
Подальшими днями пан Пляшкер так старанно тренувався й досяг таких успіхів, що Суботик вирішив: наприкінці тижня час переходити до четвертої вправи. Та спочатку справа не посунулася далі добрих намірів. Бо хоч би що Суботик пропонував, пан Пляшкер знаходив причину, щоб відкрутитися. Коли малому зовсім урвався терпець, пан Пляшкер побачив круглу тумбу для оголошень і вирішив вилізти на неї. Суботик допоміг таткові вибратися на неї. Пляшкер ухопився руками за тумбу, підтягся вгору так, що верхня половина його тулуба опинилася на пласкому верху тумби, а нижня звисала з неї. Далі вилізти він не зміг, а Суботик не досягав, щоб підіпхнути його ноги. Довелося кликати на допомогу людей. Вони дивувалися і вважали чоловіка п'яним чи несповна розуму. Пана Пляшкер зняв поліцейський і сказав, що забирає у відділок. Суботик зрадів, ухопився за другу поліціянтову руку й з підскоком рушив поруч.
У відділку був ще один поліцейський. Він влаштував допит, а перший побіг шукати гладкого пана Амфібера, який бігав сюди кілька тижнів поспіль і торочив про двох типів, які щоразу невідомо де дівалися. Один із тих двох начебто був у водолазному костюмі. Тож тепер другий поліцейський намагався якнайдовше втримати Суботика і пана Пляшкера, поки напарник знайде Амфібера.
Поліцейський почав допит. Суботик так захопився, говорив такі різні нісенітниці і видумував такі різні злочини для себе і татка, що поліцейський, який всі ці зізнання друкував на машинці, не помітив, як з кабінету втік пан Пляшкер. Він швидко подався додому, а Суботик запхав кінець краватки поліцейського у машинку і виключив її з розетки. Поки поліцейський вовтузився, щоб звільнитися, Суботик теж втік і ще швидше за татка прибіг додому. Коли пан Амфібер з'явився у відділку, то не здивувався, що дивна парочка уже зникла. Тепер поліцейські побачили, на кого натрапили, а пан Амфібер, страшенно задоволений, вийшов із поліційного відділку.
* * *
Кілька днів пан Пляшкер ходив містом, боячись, щоб його не зловили поліціянти. На щастя, він пробував видертися на тумбу для оголошень у районі, розташованому далеко від будинку пані Моркван. Відтоді він рішуче відмовився видиратись на будь-яку більш-менш високу споруду, хоч як наполягав на тому Суботик.
Лише ранками, дорогою на роботу, він інколи вилазив на низенький мур довкола садка поблизу контори. Саме за таких обставин він одного разу врешті-таки перекинувся кількома словами із жінкою з ліфта.
Він обережненько йшов уздовж муру, коли раптом жіночий голос поряд мовив: "Вправи на рівновагу, пане Пляшкере? Мабуть, приємно так побалансувати? Колись, у дитинстві, я й сама полюбляла так ходити". Від переляку й радісного здивування пан Пляшкер, затинаючись, пробелькотів: "Ви... ви знаєте моє прізвище?" А вона сміючись відповіла: "Бачите, якщо в когось таке незвичне прізвище, як у вас, то воно хутко стає відомим серед колег у конторі". Пан Пляшкер висловив жаль, що не знає її прізвища. "Якщо воно вас цікавить, то вже ж ви його знатимете", − знову всміхнулася вона, пішла швидше і за хвилину зникла в під'їзді. Тоді пан Пляшкер вирішив, що третього серпня підніметься на дах, хоч би навіть довелося поламати руки й ноги!
СЬОМИЙ РОЗДІЛ
П'ЯТНИЦЯ ПІЛ ПОВНИМ МІСЯЦЕМ
Аж ось настала п'ятниця 3 серпня. Пан Пляшкер із Суботиком, ще тільки-но завечоріло, прослизнули на горище й зачаїлися там. Вони сиділи на горищі й чекали. Коли дзиґарі на якійсь вежі пробили за чверть дванадцяту, пан Пляшкер став на стару скриню, тихесенько відчинив слухове віконце й поліз крізь нього назовні. Суботик підпихав татка вгору. Пан Пляшкер навкарачки відповз на метр угору дахом. Тоді знову завмер, чекаючи, поки до нього дістався Суботик. За кілька хвилин, що здалися панові Пляшкеру довшими за всі довгі тижні чекання, обидва "альпіністи" досягли гребеня даху. На щастя, на даху був димар. Пан Пляшкер доплазував туди, охопив димаря обома руками, наче прикипів до нього, і аж тоді, нарешті, вперше зітхнув з деякою полегкістю.
Згодом пан Пляшкер сів-таки на гребінь даху, наче вершник на коня. І саме вчасно, бо якраз тоді почало бити дванадцяту. Суботик почав рахувати удари дзиґарів, а пан Пляшкер так квапив його, що сам почав викрикувати: "Китобус!". "Що ви робите?! − вигукнув Суботик. − Так не можна!" Він розхвилювався не менше за пана Пляшкера. Дзиґарі на вежі тим часом пробили дванадцятий удар. Північ минула. Цяток на Суботикові не було, але він розсміявся і сказав, що потрібне дзеркало. Розлючений Пляшкер сягнув рукою до кишені − і несподівано дістав звідти маленьке дзеркальце. Суботик сказав йому подивитися на себе. На обличчі пана Пляшкера було багато синіх цяток. Суботик сказав, що татко сам вигукнув "Китобус!" і отримав цятки. Плашкер відразу загадав, щоб вони опинилися в кімнаті, але бажання не виконалося. Тоді Суботик пояснив, що загадувати має він. Суботик побажав опинитися з татком у кімнаті, і так і сталося. Там Суботик пояснив, що тепер бажання може загадувати тільки він, а не татко. Пояснюючи, Суботик відчув спрагу і сказав, що хоче пити. У ту ж мить прийшла пані Моркван і принесла свій снодійний чай із м'ятою. Коли вона вийшла, Суботик забажав, щоб це був суничний сік. Пан Пляшкер тільки скрикнув: "І-і-і!" − й добряче потер собі кінчик носа. Виявилося, що ніс засвербів, бо зникла цятка. Суботик розповів ще, що бажання без участі людини − найтяжче: якщо схочеться чогось напитися, і те щось принесе пані Моркван, то це − легеньке бажання, а ось якщо забажати, щоб із чаю став суничний сік, це доводиться виконувати самій цятці, і коли вона зникає, то свербить. Ну а О. Т. Б. (особливо тяжке бажання) жалить шкіру. Суботику не хотілося більше пояснювати, хотілося спати. Він висловив бажання, щоб татко спав, і той заснув. І проспав цілу ніч, глибоко, міцно, й бачив самі лишень приємні сни.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
ВОСЬМИЙ РОЗДІЛ
ЧОГО ТАК БАЖАЄ СУБОТИК
У суботу вранці пан Пляшкер прокинувся від легенького лоскоту на кінчику носа, бо Суботик уже встиг загадати бажання − мати гарний настрій. Пан Пляшкер попросив Суботика не спішити з бажаннями, бо не знати, скільки тих цяток є. Щоб їх порахувати потрібне було дзеркало. Суботик загадав бажання, та дзеркало чомусь опинилося за шафою. За допомогою ще одного бажання дзеркало опинилося на стіні між книжковою полицею та кріслом. Пан Пляшкер нарахував щонайменше двадцять цяток. Він боявся, щоб на роботі не подумали, що він хворий.
Потім Суботик пояснив таткові: коли забажати, щоб жінка з ліфта закохалася й побралася з ним, насправді все буде не по-справжньому, адже змусить її зробити це все просто синя цятка. Чи не краще було б, якби татко подобався їй в тому випадку, коли ніхто їй цього не велить. Пляшкер задумався і сказав, що виходить, усе було марно.
Суботик хотів уже снідати, тому забажав безліч різної їжі. Вона опинилася на ковдрі, і пан Пляшкер почав сваритися. Тоді Суботик забажав, щоб їжа літала в повітрі. Крім цього, йому ще й хотілося гамбургів, і він забажав, щоб тато Пляшкер роздобув йому кілька гамбургерів! Він так реготав з цього свого бажання, що мало не подавився шматком пирога. Пляшкер мусив піти до вокзалу по гамбургери, хоч розумів, що це безглузде бажання. На вокзалі він зустрів туристів із Гамбурга − жінку й двоє чоловіків. Їхні прізвище було Гамбурґер, і пан Пляшкер повів їх до свого помешкання, обіцяючи показати дивинки свого міста.
...Минуло чимало часу, перш ніж пан Пляшкер вернувся додому. Там він одразу помітив, що Суботик уже дуже нетерпляче на нього чекає. Суботик із надутим, як бубон, животом плавав десь так за метр над ліжком, як надувна кулька. Він з'їв усю їжу й сам з усіма наїдками в животику зринув у повітря. Пляшкер запросив у кімнату Гамбургерів, які були дуже здивовані, побачивши дивовижне створіння. Сердитий Суботик загадав, щоб вони зникли з кімнати.
Пан Пляшкер мав чудовий настрій: адже йому пощастило перехитрити Суботика. Чоловік збирався поснідати на кухні. Суботика теж хотів піти, та не міг навіть зрушити з місця, так наївся. Тоді Суботик сказав, що відтепер взагалі нічого не бажатиме.
ДЕВ'ЯТИЙ РОЗДІЛ
ПАН ПЛЯШКЕР ІДЕ КУПАТИСЯ
У неділю пан Пляшкер мав чудовий настрій. Суботик мріяв піти цього дня в купальню, та спершу вони з татком пішли снідати. Суботик знову почав загадувати бажання і цього разу побажав 25 ковбасок. А що на столі забракло місця для стількох ковбасок, то Суботик загадав, щоб стіл став утричі більший. Увесь стіл роздався вздовж, ушир і в височінь. Пан Пляшкер із Суботиком мусили вилізти на стола, щоб поїсти. Пані Моркван, зайшовши в кухню, опинилася під велетенським столом. Вона не розуміла, хто це таке зробив. Суботик запросив її до ковбасок, та тут до неї зайшов пан Вівторакус.
Тим часом Суботик загадав, щоб вони з татком опинилися у купальні.