В такому настрої опинився він перед губернаторським під'їздом, але швейцар сказав, що його не велено приймати. Чичиков подався зразу ж до голови палати, але голова палати так зніяковів, побачивши його, що не міг зв'язати двох слів і наговорив йому такої нісенітниці, що навіть їм обом зробилося совісно. Ідучи від нього, Чичиков нічого не розумів. Він зайшов до поліцеймейстера, до віце-губернатора, до поштмейстера, але всі вони або не прийняли його, або прийняли так дивно, що він поставив під сумнів здоров'я їх мозку. Спробував було ще зайти до декого, щоб дізнатися, принаймні, про причину, і не добрав ніякої причини. Як напівсонний блукав він без мети по місту, вирішуючи, чи він збожеволів, чи чиновники. Чичиков вернувся в гостиницю, і несподівано до нього прийшов Ноздрьов.
Ноздрьов розказав, що в місті усі проти Чичикова, що усі думають, що він робить фальшиві папірці. Чичиков дізнався про допит Ноздрьова. Той признався, що набрехав, що вони вчилися разом та ще багато іншого. А ще Ноздрьов сказав, що прокурор з переляку помер, а справа з викраденням дочки губернатора зовсім небезпечна. "Та що ти, що ти мелеш? Як викрасти губернаторську дочку, що ти?" — говорив Чичиков, витріщивши очі. Ноздрьов сказав, що готовий допомагати, що дасть коней і коляску, але хай Чичиков позичить йому 3 тисячі. Чичиков постарався збутися чимшвидше Ноздрьова, покликав до себе зараз же Селіфана і звелів йому бути готовим удосвіта виїхати. Петрушка став складати речі Чичикова у чемодан.
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
ГЛАВА XI
Проте удосвіта Чичиков не виїхав, бо він прокинувся пізно, бричка ще не була запряжена і нічого не було готово. Селіфан повідомив, що треба буде коней кувати, шину в колесі зовсім перетягнути і передок у брички зовсім розхитався. Чичиков насварив кучера і наказав, щоб через 2 години все було готове. У Павла Івановича остаточно зіпсувався настрій. З чверть години він проморочився з ковалями, доки домовився, бо ті, збагнувши, що робота спішна, заправили рівно вшестеро.
Коли все було готове, бричка виїхала з воріт гостиниці. "Слава тобі, Господи!" подумав Чичиков і перехрестився. На повороті в одну з вулиць бричка мусила спинитися, бо проходила нескінченна похоронна процесія. Чичиков довідався, що ховають прокурора, і зразу сховався в куток, запнув себе шкірою і затягнув завіски в бричці. Крізь шибочки, що були в шкіряних завісках, він бачив, як за труною ішли всі чиновники.
Згодом бричка виїхала за місто і поїхала дорогою за обрій...
Русь! Бачу тебе з моєї чудової, прекрасної далини. Вбого, розкидано й незатишно в тобі. Відкрито-порожнє і рівне все в тобі; як крапки, як значки, непримітно стирчать серед рівнин невисокі твої міста; ніщо не привабить і не зачарує погляду. Але яка ж незбагненна, таємна сила пориває до тебе? Чому чується й лунає невгамовно у вухах твоя журлива пісня? Що в ній, у цій пісні? Що кличе й ридає, і хапає за серце? Русь! Який незбагненний зв'язок таїться між нами?
…Коли Чичиков побачив, що місто вже давно сховалося, він зацікавився самою тільки дорогою, і міста N. ніби не було в його пам'яті. Нарешті і дорога перестала цікавити його, і він заснув.
Дуже сумнівно, щоб Чичиков сподобався читачам. Дамам він не сподобається, це можна сказати напевно, бо дами вимагають, щоб герой був цілковита досконалість… Але, може, в цій самій повісті почуються інші, ще досі небрані струни, постане незліченне багатство російського духу, пройде муж, обдарований божеськими доблестями, або чудова російська дівчина, якої не знайти ніде в світі. Але до чого й навіщо говорити про те, що попереду? Всьому своя черга, і місце, і час! А доброчесну людину все-таки не взято за героя. І можна навіть сказати, чому не взято. Тому що час дати спокій бідній доброчесній людині… тому що обернули на робочого коня доброчесну людину, і немає письменника, який би не їздив на ньому, поганяючи і батогом, і всім, чим попало; тому що заморили доброчесну людину до того, що тепер немає на ній і тіні чесноти, і залишилися самі ребра та шкіра замість тіла; тому що лицемірно закликають доброчесну людину; тому що не шанують доброчесної людини. Ні, час нарешті припрягти й негідника.
Темне і скромне походження Чичикова. Батьки його були дворяни. Життя на початку глянуло на нього якось кисло-непривітно, крізь якесь тьмяне, заметене снігом віконце: ні друга, ні товариша в дитинстві! Батько його був хвора людина, що безупинно зітхав, ходячи по кімнаті, і плював у пісочницю, яка стояла в кутку. Він суворим голосом озивався до сина і крутив йому вуха. Якось, взявши сина, повіз його в місто. Дорога тягнулася три дні. Перед хлопчиком блиснули несподіваною пишнотою міські вулиці, що примусили його на кілька хвилин роззявити рота. У місті жила родичка їх, квола бабуся, яка проте ще ходила щоранку на ринок і сушила потім панчохи свої на самоварі, яка поплескала хлопчика по щоці й помилувалася його повнотою. Тут мав він залишитись і ходити щодня в клас міської школи. Батько, переночувавши, на другий же день вибрався в дорогу. Як розлучалися, сліз не було пролито з батьківських очей; дано було пів карбованця міді на видатки та ласощі і розумне напучення догоджати учителям і начальникам, водитися з багатшими, берегти і складати копійку, бо: "Усе зробиш і все подолаєш на світі копійкою". Давши таке напучення, батько розлучився з сином і з того часу вже ніколи він більше його не бачив.
Павлуша на другий же день почав ходити в класи. Особливих здібностей до якоїсь науки в нього не виявилось; відзначився він більше старанністю та охайністю. Він одразу збагнув, як поводитися з практичного боку. Ще дитиною він умів відмовити собі в усьому. З пів карбованця, що дав йому батько, не витратив ні копійки, навпаки, того ж року вже мав до нього приріст, бо виліпив з воску снігура, пофарбував його й продав дуже вигідно. Потім протягом деякого часу пустився на інші спекуляції: накупивши на базарі їстівного, сідав у класі коло тих, що були багатші, і як тільки помічав, що товариш хоче їсти, висував йому з-під парти ніби ненавмисне ріжок пряника або булки і, роздратувавши його, брав гроші відповідно до апетиту. Іншим разом навчив мишу ставати на задні лапки, лягати та вставати з наказу, і продав потім її теж дуже вигідно. Коли набралося грошей до 5 карбованців, він торбинку зашив і почав складати в другу. З начальством він повівся ще розумніше: завжди сидів тихо, завжди подавав учителеві поперед усіх триух (учитель ходив у триухові), старався здибатися з вчителем разів три на дорозі, раз у раз скидаючи шапку. Справа мала цілковитий успіх. За весь час перебування в училищі про нього були найкращої думки, і на випуску одержав він повне удостоєння з усіх наук. Вийшовши з училища, він став уже юнаком досить привабливого вигляду. В цей час помер батько його. Спадщина була мала. Чичиков продав зразу ж ветхий дворик з клаптиком земельки за 1000 карбованців, а сім'ю, людей перевів у місто, маючи намір осісти в ньому й стати на службу.
У ньому не було прив'язаності власне до грошей для грошей; ним не володіли скнарість і скупість. Йому ввижалося попереду життя у всіх вигодах, з усякими достатками. Щоб нарешті згодом зазнати неодмінно всього цього, ось для чого приберігалася копійка, в якій він скупо відмовляв до часу і собі й іншому.
Вийшовши з училища, він не хотів навіть спочити, таке велике було в нього бажання швидше взятися до діла й служби. Проте, незважаючи на похвальні атестати, на превелику силу вступив він до казенної палати. Посада дісталася йому нікчемна, але вирішив він гаряче взятися до служби, все перемогти й подолати. І справді, самозречення, терпіння і обмеження потреб виявив він нечуване. З раннього ранку до пізнього вечора писав він, не ходив додому, спав у канцелярських кімнатах на столах, обідав часом зі сторожами, і при всьому тому умів зберегти охайність, пристойно одягтися, надати обличчю приємного виразу й навіть мав щось благородне в рухах. Серед чиновників Чичиков вирізнявся показністю обличчя, привітністю голосу і тим, що зовсім не вживав міцних напоїв. Та при всьому тому важкий був його шлях: він попав під начальство вже старому повитчикові, який був образом кам'яної якоїсь бездушності й незрушності. Спочатку Чичиков узявся догоджати начальнику у всяких непомітних дрібницях, але все це лишилося зовсім без ніякої уваги. Нарешті, він рознюхав його домашнє родинне життя, дізнався, що в нього була зріла дочка. З цього боку й надумав він повести приступ. Справа улаштувалася так, що Чичиков переїхав до начальника в дім, зробився потрібною і необхідною людиною, з дочкою поводився як з нареченою, повитчика звав татуньом. Згодом Чичиков сам сів повитчиком на одну вакантну посаду. І зразу ж покинув наречену. Старий повитчик промовляв: "Обдурив, обдурив, чортів син!" З того часу Чичиков став людиною помітною. Все виявилося в ньому, що треба для цього світу: і приємність у поводженні та вчинках, і спритність у ділових справах. У той самий час почались найсуворіші переслідування всяких хабарів: переслідувань він не злякався і обернув їх негайно собі на користь.
Незабаром знайшлося Чичикову поле багато просторіше: утворилася комісія для будування якоїсь казенної дуже капітальної будівлі. У цю комісію прилаштувався і він. Шість років поралися коло будівлі, а тільки ніяк не йшла казенна будівля вище фундаменту. А тимчасом в інших кінцях міста з'явилося з кожного з членів по гарному будинку цивільної архітектури. Члени вже починали благоденствувати й стали заводитися родинами. Чичиков завів досить доброго кухаря, купив тонкі голландські сорочки, сукна купив собі такого, якого не носила вся губернія, завів звичку обтиратися губкою, намоченою у воді, змішаній з одеколоном, купував дуже недешево якесь мило, щоб гладенька була шкіра, уже... Аж раптом на місце попереднього тюхтія був присланий новий начальник, людина військова, сувора. Чиновники були відставлені від посад; будинки цивільної архітектури перейшли в казну й повернуті були на різні богоугодні установи й школи. Але згодом начальник опинився в руках ще гірших шахраїв.