Непоступливішим ставав він до покупців, що приїжджали забирати в нього господарські вироби; покупці торгувались, торгувались і нарешті кинули його зовсім, сказавши, що це біс, а не людина; сіно й хліб гнили, скирти й стоги перетворювались на гній, борошно в підвалах перетворилося в камінь, полотна і тканини оберталися в порох. А тимчасом у господарстві дохід збирався по-давньому, і все звалювалось у комори, і все ставало гнилизною й дірками. Олександра Степанівна якось приїжджала двічі з дітьми, але Плюшкін нічого їй не дав.
Кілька хвилин Плюшкін і Чичиков мовчали. Потім Чичиков сказав, що хоче познайомитись і засвідчити особисто свою пошану. На це Плюшкін щось промимрив собі крізь губи, бо зубів не було, що саме, невідомо, але, можливо, зміст був такий: "А забрав би тебе чорт з твоєю пошаною!" Але додав зразу ж трохи виразніше: "Прошу уклінно сідати!" Плюшкін відразу попередив, що коней Чичикова не годуватиме, а обід у самого вже закінчився. Чичиков відразу став розпитувати, скільки померло кріпаків. З дня подання останньої ревізії їх було біля 120.
Чичиков тут же виявив готовність узяти на себе обов'язок платити податки за всіх селян, що повмирали. Пропозиція, здавалось, зовсім вразила Плюшкіна. Він дуже зрадів, але не минуло й хвилини, як ця радість погасла, немов її зовсім не бувало, і обличчя його знову набрало заклопотаного виразу. Плюшкін спитав, як це все відбуватиметься. Чичиков пояснив, що купить ці душі, ніби вони були живі і начеб Плюшкін їх продав. Плюшкін сказав, що на купчу потрібні витрати, тоді Чичиков повідомив, що витрати бере на себе. Почувши, що навіть витрати по купчій він бере на себе, Плюшкін зробив висновок, що гість мусить бути зовсім дурний. Але він покликав хлопчика Прошку і наказав, щоб приготували чай і принесли з комори сухар з паски, яку привезла колись Олександра Степанівна. Плюшкін ще наказав зіскребти сухар зверху, бо він, можливо, зіпсувався.
Згодом чоловіки почали укладати купчу. Плюшкін надів окуляри й почав ритися в паперах. Нарешті, витяг папірець, увесь списаний кругом. Селянських імен було на ньому густо як мошки. Чичиков посміхнувся, побачивши таку силу-силенну. Сховавши його в кишеню, він сказав Плюшкіну, що йому треба буде для укладання купчої приїхати в місто. Але Плюшкін не міг покинути господарства, тому сказав, що пришле довірену особу.
Згодом Плюшкін ще запитав Чичикова, чи той не має знайомих, які б хотіли купити втікацькі душі, яких набереться з 70. Чичиков пояснив, що такого приятеля ніяк не знайдеться, що самі витрати в цій справі коштуватимуть більше. Але якщо вже так потрібно, то Чичиков купив би, давши двадцять п'ять копійок за душу. Чоловіки сторгувались до 30 копійок за душу, а всіх було 78 душ. Тут-таки Чичиков примусив Плюшкіна написати розписку й віддав йому гроші.
Сховавши гроші, Плюшкін сів у крісло і вже, здавалось, більше не міг знайти матерії про що говорити. Тож Чичиков зібрався їхати додому, відмовившись від чаю. Плюшкін наказав Прошці віднести сухар назад в комору.
Таке несподіване придбання для Чичикова було сущий подарунок. Справді, що не кажи, та не самі тільки мертві душі, а ще й утікачі, і всього понад двісті чоловіка! Всю дорогу він був веселий незвичайно.
Був уже густий присмерк, коли під'їхали вони до міста. Бричка заїхала у ворота гостиниці, і Чичикова зустрів Петрушка. Після зробленої подорожі Чичиков почував велику втому. З'ївши найлегшу вечерю, з самого тільки поросяти, він відразу ліг спати.
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
ГЛАВА VII
Зранку Чичиков прокинувся з приємною думкою, що у нього тепер мало не 400 душ. Він відразу взявся до справ, вийнявши зі шкатулки папери. Йому хотілось якнайшвидше кінчити все, не зволікаючи. Сам вирішив він скласти купчі, написати й переписати, щоб не витрачатися. За дві години готове було все. Коли глянув він на ці аркушики, на мужиків, які справді колись були мужиками, то якесь дивне, незрозуміле йому самому почуття опанувало його. Кожна з записочок нібито мала якийсь особливий характер, і через те нібито самі мужики набували свого власного характеру. Мужики, що належали Коробочці, всі майже були з додатками й прізвиськами. Записка Плюшкіна відзначалася лаконічністю. Реєстр Собакевича вражав незвичайною повністю та докладністю. Дивлячись довго на імена їх, він розчулився і зітхнувши промовив. Серед мертвих душ Чичиков помітив одну жінку, її продав Собакевич. Ще довго Чичиков думав над долею своїх мертвих душ, уявляв, ким вони були за життя, поки не помітив, що вже 12 година. Він швидко зібрався і вирушив у цивільну палату вчиняти купчу. Чичиков почував бажання якнайшвидше довести справи до кінця. Не встиг він вийти на вулицю, як зустрів Манілова. Вони схопили тут же один одного в обійми, почали цілуватися та виявляти люб'язності, а потім разом пішли у палату вчинити купчу.
У палаті герої наші побачили багато паперу, нахилені голови, широкі потилиці, фраки, сюртуки губернського крою. Чичиков і Манілов підійшли до першого стола, де сиділи два чиновники ще юного віку. Ті були дуже цікаві, у яких справах прийшли чоловіки. Чичиков зразу побачив, що чиновники були просто цікаві, як усі молоді чиновники, і хотіли надати більше ваги й значення собі й своїй роботі.
Чичиков і Манілов пройшли поміж столами до іншого столу. Звідти їх відпровадили ще до іншого столу. За столом сидів Іван Антонович, який відповідав за купчі. Чичиков пояснив суть свої справи. Іван Антонович сказав, що потрібні ще свідки та довідки, чи немає заборон. Щоб пришвидшити справу, Чичиков, вийнявши з кишені папірця, поклав його перед Іваном Антоновичем, якого той зовсім не помітив і накрив його зараз же книгою. Потім Чичиков і Манілов підійшли до голови. У нього саме сидів Собакевич. Голова прийняв Чичикова в обійми, і кімната присутствія наповнилася поцілунками. Голова, здавалось, уже був повідомлений Собакевичем про купівлю, бо почав вітати, що спочатку трохи збентежило нашого героя, особливо, коли він побачив, що і Собакевич і Манілов, обидва продавці, з якими справу було полагоджено келейно, тепер стояли разом віч-на-віч. Проте він подякував голові і, звернувшись зразу до Собакевича, спитав, як здоров'я. Той сказав, що не хворів ще ніколи і навіть пожалівся: "…хоч би тобі горло заболіло, болячка, або чиряк вискочив... Ні, не на добро! колись доведеться поплатитися за це".
Чичиков витяг з кишені листа від Плюшкіна і передав голові. Той, розпечатавши, скрикнув: "А! від Плюшкіна. Він ще й досі животіє на світі. От доля, адже який був розумний, багатющий чоловік! а тепер..." "Собака, — сказав Собакевич, — Шахрай, усіх людей переморив голодом". Голова прочитав лист і сказав, що буде повіреним Плюшкіна. Чичиков попросив уладнати сьогодні усі ці справи. Голова пообіцяв усе зробити, але потім усі мали відсвяткувати купівлю.
Собакевич наказав Івану Антоновичу скликати усіх свідків: "Пошліть зараз же до прокурора, він людина гуляща і, певно, сидить дома, за нього все робить стряпчий Золотуха, найбільший хапуга в світі. Інспектор лікарської управи, він теж людина гуляща і, певно, вдома, якщо не поїхав кудись грати в карти, та ще тут багато є, хто ближче, Трухачевський, Бегушкін, усі вони даремно обтяжують землю!".
Чичиков брехав приятелям, що купує усіх селян на вивід, бо повезе їх у Херсонську губернію, там має землі, річку, став. Собакевич уже здогадувався, що усе це брехня. Поки тривали розмови, почали помалу з'являтися свідки. Багато з них були зовсім незнайомі Чичикову. Купчі були записані, помічені, занесені в книгу й куди слід. Коли все покінчили, голова сказав, що тепер залишається тільки покропити покупочку. Голова сказав, що сам усе організує, і тому усі рушили до поліцеймейстера.
Поліцеймейстер був чудотворець: тільки почув він, у чім річ, в ту ж мить гукнув квартального і, здається, тільки два слова шепнув йому на вухо, та додав тільки: "розумієш!", а вже там, у другій кімнаті, протягом того часу, що гості різались у віст, з'явилася на столі білуга, осетри, сьомга, ікра паюсна, ікра свіжопросольна, оселедці, севрюжки, сири, копчені язики й балики, це все і було з боку рибного ряду. Потім з'явились додатки з хазяйського боку, вироби кухні.
Поліцеймейстер був до певної міри батько і благодійник у місті. Він був серед горожан зовсім як у рідній сім'ї, а до крамниць та гостинного двору навідувався, як до власної комори. Важко було навіть і вирішити, чи він був створений для місця, чи місце для нього. Справа була так поведена розумно, що він одержував удвоє більше прибутків проти всіх своїх попередників, а тим часом заслужив любов усього міста. Купці перші його дуже любили, саме за те, що не гордий; і справді, він хрестив у них дітей, кумався з ними, і хоч дер із них часом сильно, але якось надзвичайно вміло.
Усі гості засіли за стіл і почали їсти й пити. Тостам не було числа. Перший тост був випитий за здоров'я нового херсонського поміщика, потім за благоденство селян його і щасливе їх переселення, потім за здоров'я майбутньої дружини його красуні, що зірвало приємну посмішку з вуст нашого героя. За недовгий час усім зробилось весело надзвичайно. Чичиков ніколи не почував себе в такому веселому настрої. Він уявляв себе вже справжнім херсонським поміщиком. Після святкування він поїхав до себе в гостиницю. Побачивши, що пан п'яний, Селіфан і Петрушка теж пішли до будинку, що був навпроти гостиниці, і ввійшли в низенькі двері, що вели майже в підвал, де вже сиділо багато всяких. Що робили там Петрушка з Селіфаном, Бог їх відає, але потім вони ледве добралися додому і лягли спати разом: Селіфан забув, що мав спати у конюшні.
Незабаром заснула вся гостиниця. Тільки в одному віконці було світло. У тій кімнаті жив якийсь прибулий з Рязані поручик, дуже, мабуть, охочий до чобіт, бо замовив уже чотири пари і безперестанку примірював п'яту.
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
ГЛАВА VIII
Покупки Чичикова стали предметом розмов у місті. Пішли поголоски, чутки, міркування про те, чи вигідно купувати на вивід селян.