Він сидів на східцях дровітні з сокирою в лапах. Мудрик Лавка спинився як укопаний. Обидва не знали, де ж поділися Мумі-тролі. "Я прийшов сюди відпочити, – вів далі Гемуль. – Вирішив зробити несподіванку старим знайомим!" Гемуль попросив мудрика занести дрова до кухні, щоб просохли. Гемуль почалапав до будинку, а мудрик заходився збирати в оберемок дрова.
Згодом обидва пили каву у вітальні. Мудрик боязко роззирався у цій гарній кімнаті. Він навіть боявся сісти, бо меблі були надто розкішними. Кахельна піч, розмальована візерунками з соснових шишок, з блискучими латунними дверцятами, сягала стелі. Мудрик примостився на самому краєчку стільця.
За весь день вони ані словом не згадали про родину, яка покинула свій дім. Гемуль згрібав опале листя в садку й базікав про все, що спадало йому на думку, а мудрик збирав листя в кошик. На якусь мить Гемуль затримався біля Татової блакитної скляної кулі, зазирнув досередини. Мудрик Лавка навіть не глянув на кулю. Він хотів помилуватися нею, коли залишиться сам. Скляна куля була осердям Долини, у ній завжди віддзеркалювалися мешканці цієї околиці. Якщо хоч хтось із родини Мумі-тролів залишився удома, їх можна буде побачити в темно-блакитній скляній глибині.
Коли настали сутінки, Гемуль зайшов до вітальні й завів Татів настінний годинник, потім постукав барометр. "Ти знаєш тутешніх мешканців?" — спитав Гемуль. "Так, Мумі-маму, – відповів мудрик. – Інших пригадую невиразно…". "Я так само", – підхопив Гемуль.
Гемуль вирішив спати у кухні. "Я трохи погуляю", – пробурмотів мудрик Лавка. Він пішов у садок і дійшов до скляної кулі. Вона була глибока, наче море. Мудрик вдивлявся у кулю, не відводячи очей. Нарешті у глибокій синяві спалахнув слабенький вогник. Він засвічувався і гаснув з рівними інтервалами, ніби маяк. "Як вони далеко", – подумав мудрик Лавка. Він відчув себе ошуканим.
Гемуль був сумний. Раптом хтось увійшов до вітальні, перевернувши мимохідь стільця. "Чого ти бешкетуєш?" – гукнув Гемуль. Ніхто йому не відповів. Гемуль підняв догори лампу. "Хто там?!" Чийсь дуже старечий голос загадково відповів: "А я тобі не скажу!". То прийшов Дядько-панько.
7
Він був дуже старий і забудькуватий. Одного темного осіннього ранку він прокинувся й забув, як його звуть. Трохи сумно забувати чужі імена, зате як чудово забути власне! Він вирішив не вставати з ліжка, лежав собі увесь день, перед очима щораз з'являлися нові видива. Увечері він спробував придумати собі ім'я, щоб встати нарешті з постелі.
"Я Дядько-панько, – прошепотів він урочисто. – Зараз я встану і забуду всіх родичів на світі!" Майже всю ніч Дядько-панько просидів біля вікна, вдивляючись у темряву, переповнений сподіваннями. На світанку він зрозумів, що хоче податися в долину, де він колись, дуже давно, побував. Найважливіше, що долиною протікав струмок, а він сидів, звісивши ніжки, на містку й милувався маленькими рибками, що ганялися одна за одною у воді. У тій долині він міг забавлятися й співати всю ніч і останнім іти спати на світанні.
Дядько-панько не відразу прийняв рішення. Але прийнявши рішення, він знайшов під ліжком кошика, поскладав у нього свої ліки, поклав маленьку плящинку коньяку, щоб лікувати кольки у шлунку, намастив собі шість канапок, розшукав парасолю. Із купи мотлоху на підлозі вишпортав вісім пар окулярів і поклав їх до кошика. "Я ж тепер дивитимуся на цілком нові речі…" – подумав він.
У п'ятницю або суботу Дядько-панько покинув свій дім і залишив прощального листа родичам. "Іду світ за очі, почуваюся прекрасно! – написав він. – Я чув усе, що ви мені наторохтіли за сотні років, бо ж не глухий. І знаю, що ви без угаву гуляли й бенкетували потайки від мене". І жодного підпису. І ніхто над затокою не знав, що він утік.
8
Чепурулі довелося трохи відкласти свої відвідини Долини Мумі-тролів – вона ніяк не могла вирішити, пересипати їй речі нафталіном чи ні. Не могла вона прибирати, і хоч трісни. А все після отого миття вікна на горищі. Урешті-решт Чепуруля вхопила валізку, накинула на шию лисяче боа, замкнула дім і подалася в дорогу.
Долина Мумі-тролів лежала не так уже й далеко від її оселі, та доки вона дійшла, валіза обважніла, немов каменюка, а черевички натерли лапки. Чепуруля підійшла до дверей ґанку й постукала, почекала трішки, а що ніхто не відчинив, увійшла до вітальні. Вона зразу помітила, що в будинку дуже давно не прибиралося.
Чепуруля зрозуміла, що вдома немає нікого. Вона відчула себе глибоко ошуканою. Відчинивши валізку, вона вийняла порцелянову вазу й поставила її на стіл. Як німий докір…
Раптом Чепуруля бігцем кинулася на другий поверх. Там було ще холодніше. Вона відчиняла нарозтвір двері за дверима. Чепуруля перелякалася не на жарт і заходилася відчиняти усі комірчини, спробувала відчинити й одежну шафу, однак та не піддавалася. А за дверима мансарди сидів маленький мудрик Лавка. На колінах у нього лежала велика книжка. "Де вони? Де вони?" – нетямилася Чепуруля. Вона пахла страхом. "Я не знаю", – відповів мудрик тоненьким голосочком. Чепуруля пішла собі геть.
Мудрик Лавка знову почав читати. То була дуже велика й груба погризена щурами книжка. Він усе ще сподівався, що книга відкриє йому таємницю, чому родина Мумі-тролів покинула домівку і куди їх занесло. Він заховав книжку під неводи, ліг і задумався. Із садка долинув пронизливий голос Чепурулі – вона знайшла Гемуля.
Лісом чимчикувала Мюмля. "Як чудово бути мюмлею, – думала вона собі. – Я радісна і щаслива, як ніхто на світі!" Вона любила свої стрункі ніжки і червоні чобітки. На її голівці красувалася мюмляча зачіска – блискуче пряме червоно-жовте волоссячко, закручене цибулькою на потилиці. Мюмля йшла швидко, іноді навіть підбігала. Їй закортіло відвідати свою молодшу сестричку, Маленьку Мю, яку вже давно взяла до себе родина Мумі-тролів.
Коли Мюмля дісталася Долини, Дядько-панько рибалив на містку. Був він, на диво, маленького зросту. "Чи не бачили ви Маленької Мю?" — спитала Мюмля, але відповіді не дістала і побігла далі. Дядько-панько пирхнув і зручніше вмостився під парасолею.
На ґанку сиділа Чепуруля, обгорнувши ніжки ковдрами. До неї підійшла Мюмля і привіталася. Вона одразу побачила, що будинок стоїть порожняком. "…Вони забралися собі геть! Не сказавши ні слова! Ще добре, двері не замкнули!" — сказала Чепуруля. Мюмля приглянулася до Чепурулі: налякані очі, штивні кучері, кожний кучерик пришпилений шпилькою до волосся, боа на шиї. Чепуруля анітрохи не змінилася.
У садку на стежці з'явилася постать Гемуля, він згрібав сухе листя. За ним метушився маленький мудрик, збираючи те листя до кошика. Гемуль сказав, що прибирає. "Не можна чіпати старе листя! – раптом закричала Чепуруля. – Це небезпечно! Це ж гниль! Бактерії! Черви! Личинки! Гусінь! Не смійте його чіпати!" Гемуль незворушно продовжував орудувати граблями. Лише його зосереджене наївне обличчя наморщилося.
Мюмля увійшла до будинку, піднялася на горішній поверх. Там було дуже холодно. Південна кімната для гостей не змінилася: білий комод, давно вицвіла картина, на якій було зображено шторм, блакитна перина з гагачого пуху. Посеред кімнати стояла валізка Чепурулі, а на ліжку лежала рожева нічна сорочка. Мюмля віднесла валізу та нічну сорочку до північної гостьової кімнатки і замкнула двері. Південна кімната належала їй, це було так само безсумнівно, як і те, що під вафельною серветкою на комоді лежав її старий гребінець. Вона підняла серветку – гребінець був на місці. Мюмля сіла до вікна й почала розчісувати волосся.
Мюмля бачила з вікна, як Гемуль і Чепуруля розмахували лапами, бігали туди й сюди і здавались такими ж примарними, як і дерева. Тільки мудрик стояв, потупившись, тихо й непорушно.
Широка тінь набігла на Долину, надходила нова дощова хмара. Отоді на містку з'явився Нюхмумрик. Він зупинився біля кущів бузку, приглядаючись, а тоді рушив далі, тільки не так, як завжди, а дуже повільними кроками. Гемуль зрадів, що Нюхмумрик прийшов. Гемуль та Чепуруля подалися за ним услід. Вони чекали трохи осторонь, доки Нюхмумрик розкладав свій намет біля містка, а потім бачили, як він заліз досередини. Вони ще трохи почекали під дощем, але Нюхмумрик не з'явився з намету.
Мюмля лягла під перину у південній гостьовій кімнаті. Вона вирішила покласти собі до ніжок грілку. Що п'ятий день вона миє голову дощівкою. Як посутеніє, Мюмля трішки поспить. Насолоджуватися життям дуже легко!
Листопадовий день хилився до вечора. Мюмля залізла під перину, обхопивши ніжками грілку, потягнулася так, аж захрускотіло. Надворі падав дощ. За кілька годин вона достатньо зголодніє, щоб скуштувати Чепурулиної вечері, може, їй навіть закортить побазікати. Але зараз їй хотілося тільки одного: поринути у тепло і спати.
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
10
У наметі було темно. Нюхмумрик виліз зі свого спального мішка. Оті загублені п'ять тактів не наблизилися ані трішки. Дощ ущух. Нюхмумрик вирішив посмажити шматок свинини і пішов до дровітні за дровами. Коли він розпалив вогонь, до намету знову зайшли Гемуль та Чепуруля. Вони ще не вечеряли, бо не могли домовитися, хто має мити посуд. Гемуль вважав, що займатися домашнім господарством повинні Мюмля та Чепуруля, бо ж вони жіночого роду. "А Гемуль тільки й знає, що керувати всіма!" – обурено вигукнула Чепуруля. Нюхмумрик намагався знайти якусь відповідь, щоб розсудити їх, але все, що приходило на гадку, не видавалося йому справедливим чи переконливим. Раптом Гемуль сказав, що хоче жити в наметі, і заліз туди. Чепуруля пішла геть.
Надворі зовсім стемніло, але в будиночку Мумі-тролів світилися два вікна на горішньому поверсі. Чепуруля лежала у північній мансарді з папільйотками у волоссі. Увесь час, від першої миті свого перебування у Долині, Чепуруля не мала сумніву в тому, що саме вона готуватиме їсти. Чепурулі завжди мріялося скликати друзів на обід, ударяючи в дзвінкий латунний гонг. Чепурулі аж сльози набігли на очі. А отой Гемуль усе зіпсував! Вона б і посуд мила залюбки, лиш би її ніхто до цього не змушував. Скрипнули східці. Знизу, з вітальні, долинуло слабке шамотіння. Десь гримнули двері.