Патрік Зюскінд — Голуб (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Сторінка 3 з 3

У нього було відчуття, що він постарів років на двадцять і на двадцять сантиметрів поменшав. Він був виснаженим і спустошеним, спаленим і розваленим, як той кам'яний сфінкс через п'ять тисяч років. Йому хотілося знепритомніти, впасти на коліна, зламатися. Він з усієї сили напружився, щоб утратити свідомість і зламатися. Дитиною він умів робити щось подібне. Він міг плакати завжди, коли хотів; він умів затримувати дихання настільки, щоб знепритомніти або змушувати серце пропускати удар. Та зараз міг лише стояти, приймаючи все, що випало на його долю.

Раптом він почув тихе гудіння лімузина пана Рьоделя. Йонатан відчув, як щось тріснуло в суглобах і як повернувся хребет. Він побіг і пропустив лімузин. Усе це він проробив абсолютно автоматично. Але він послав услід лімузинові пана Рьоделя гіркий і сердитий погляд та купу німих прокльонів.

Коли він знову повернувся на своє місце, у ньому згас і вогонь гніву, цей останній, його власний імпульс. Йонатан здавався собі мізерним, зморщеним гномом у величезній будівлі чужого тулуба. О 17.30 месьє Вільман прокричав: "Ми закриваємося!". Тоді маріонетково-людський механізм Йонатан Ноель хвацько завівся, увійшов до банку, став за пульт управління пристроєм електроблокування, увімкнув його й натиснув поперемінно на обидві кнопки для внутрішніх та зовнішніх бронедверей, щоб випустити працівників; потім заблокував разом з мадам Рок вогнетривкі двері до сейфової зали, увімкнув разом з месьє Вільманом сигнальний пристрій, знову відключив електроблокування дверей, разом з мадам Рок та месьє Вільманом залишив приміщення банку і замкнув ґратчасті віконниці. Потому він зобразив легкий дерев'яний уклін перед мадам Рок та месьє Вільманом, побажав обом гарного вечора та чудового вікенду, і, поважно зачекавши, доки обоє віддалилися на кілька кроків, долучився до потоку перехожих.

* * *

Йонатан пішов до Люксембурзького саду. Зайшовши до парку, він намотав три кола на зовнішній, найдовшій дорозі; потім повернув на південь і попрямував до монпарнаського кладовища, обійшов його два рази. Потім пройшов увесь п'ятнадцятий округ аж до Сени й уздовж Сени на північний схід у сьомий і далі – до шостого округу, все далі й далі й знову до Люксембурзького саду; і щойно він туди дочалапав, як парк закрився. Могла бути вже дев'ята година вечора, але й досі було видно, як удень. Повітря було м'яке й трохи пахло квітами. Стало тихо. Париж вечеряв.

Раптом він відчув, як стомився. Він хотів їсти. неподалік був ресторан, але він не міг піти туди в такому стані, спітнілий і смердючий, та ще й з розірваними штанами. Йонатан зібрався йти до готелю. По дорозі туди знаходилася туніська крамниця. Він купив баночку сардин в олії, маленьку грудочку бринзи, грушу, пляшку червоного вина й лаваш.

* * *

Номер готелю був ще меншим, ніж кімната на вулиці де ля Плянш. Кімната мала форму труни, та й була вона не надто просторішою за труну. Біля однієї поздовжньої стіни стояло ліжко, біля іншої – був прикріплений умивальник з раковиною та відкидним біде. Над умивальником, майже під самісінькою стелею, було врізане віконце, що скидалося більше на кватирку.

* * *

Сидячи в майці та підштаниках на краю ліжка, Йонатан їв. Замість столу він підставив собі стілець, поставив на нього валізу та ще й постелив на ній торбинку для закупів. Йонатанові здавалося, що він ніколи в житті не пробував смачнішої їжі, ніж у цю мить. Він їв дуже повільно, бо думав, ніби ця трапеза в нього остання.

Якусь мить він продовжував замріяно сидіти, облизуючи зуби, перш ніж доїв рештки хліба й допив вино. Потім прибрав, вимив руки й пішов спати. Вовняну ковдру він скрутив у ногах і вкрився тільки простирадлом. Тоді погасив світло. Було страшенно душно. "Завтра я накладу на себе руки", – сказав він, після чого заснув.

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

* * *

Уночі була гроза. Протягом двох годин вона ніяк не починалася. Під простирадлом не було жодного поруху. Місто тремтіло в невимовній напрузі, ніби саме було грозою й збиралося луснути проти неба. Та ось нарешті, десь під ранок, вдарило, один-єдиний раз, але так потужно, наче вибухнуло ціле місто. Йонатан підскочив у ліжку. Він подумав про кінець світу, всесвітню катастрофу, землетрус, атомну бомбу. Але раптом усе стихло. Ця раптова тиша була ще жахливішою за вирування кінця світу. Бо Йонатанові здавалося, ніби крім нього не було більше нічого. Він відчував лише несамовитий стукіт свого серця та тремтіння власного тіла. Його нудило.

Та ось він все-таки щось помітив, а саме слабенький проблиск праворуч зверху, трішечки світла. І він втупився в нього, вчепився за нього очима. Йому здавалося, що він в погребі в батьківській хаті, він ще дитина, йому тільки наснилося, що він дорослий, гидкий старий охоронець у Парижі, але він дітвак, надворі – війна, а він тут у полоні, контужений і забутий. І раптом Йонатан зрозумів, що хоче, щоб хтось прийшов, щоб були люди. Він не може жити без інших людей!

Він збирався закричати. Але раптом почув якісь звуки. Звідкілясь долинав стукіт. До Йонатана дійшло, що це – шум дощу. І тоді все стало на місце. Йонатан розпізнав у світлій квадратній плямі отвір вікна, а в сутінках роздивився обриси готельної кімнати, рукомийник, стілець, валізу, стіни. Він випустив зі стиснутих кулаків матрац, підсунув ноги до грудей і обхопив їх руками. Ось так скоцюрбившись, він продовжував сидіти, довго, може з пів години, і слухав шум дощу.

Потім він встав і одягнувся. Взявши валізу, пальто й парасольку, вийшов з кімнати. Тихенько спустився сходами. Він вийшов на свободу.

* * *

Надворі його огорнув прохолодний сизий світанок. Дощ уже не йшов. Йонатан подався вниз до вулиці де Севр. Ніде не було видно ані людей, ані автівок. З кожним кроком його мокрі підошви гучніше хляпали об мокрий асфальт. У нього з'явилося величезне бажання скинути і шкарпетки, й черевики та йти далі босим, але він не зробив цього. Він побачив на тротуарі особливо красиву й широку калюжу, й прочалапав по ній пласкими, мокрими підошвами. Це було неперевершено, він насолоджувався цією дитячою шкодою, як величезною, знову здобутою свободою. Таким окриленим і щасливим він прибув на вулицю де ля Плянш, пройшов до будинку, промайнув повз закриту швейцарську мадам Рокар, пересік задвірок та піднявся вузькими сходами службового під'їзду.

І тільки вгорі, перед сьомим поверхом, його охопив страх перед кінцем дороги: там, нагорі, чекає страшна тварина – голуб. Він поставив валізу й зупинився, хоч залишалося всього п'ять сходинок. Він не збирався повертатися. Він хотів лише хвильку перепочити, перевести подих, заспокоїти серцебиття, перш ніж здолати останній шматок дороги.

З помешкання господарів він почув перші звуки ранкового пробудження: дзенькіт чашок, приглушений удар дверцят холодильника, тиху музику з радіоприймача. І тоді він раптом відчув знайомий аромат кави мадам Лассаль; і коли він вдихнув його кілька разів, йому здалося, що він смакує ту каву. Взявши валізу, він пішов далі. Страх залишив його.

Зайшовши до коридору, він одразу помітив дві речі: зачинене вікно та ганчірку, що сохла над раковиною біля вбиральні. Коридор був зовсім порожній. Голуб зник. Плями на підлозі були витерті. Жодна пір'їнка, жодна пушинка не тремтіла більше на червоних кахлях.

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

1 2 3

Інші твори Патріка Зюскінда скорочено:


Дивіться також: