Коли люди їх кидають, не люблять, не розуміють, а вони не розуміють їх, і вони втрачають, підводять, ображають одне одного, судно дає тріщини. І коли з'являється перша тріщина, кінець стає неминучим. Але поміж тією миттю, як з'являється тріщина, і тією, як судно потоне, є час. І тільки в цей час є шанс побачити одне одного, тому що поглянути за межі себе вдається лише через ці тріщини, зазирнути вглиб іншого – теж. Усередину потрапляє світло, і світло виливається назовні. "А ти неабищо!" — нарешті мовила вона і пильно подивилася на хлопця. Квентин подумав, що якщо поцілує Марго, то нічого не досягне. Але йому вже нічого й не потрібно досягати. Квентин поцілував її. Дівчина сказала, що він може приїхати до неї у Нью-Йорк. Квентин сказав, що вдома – усе його життя, і він – не вона, але договорити йому не вдалося, бо Марго поцілувала його. Квентин остаточно зрозумів, що тут їхні з нею шляхи розходяться.
Дорогою назад в універмаг Аґлое вони сплели шорсткі від землі долоні. Квентин допоміг Марго перенести її речі до машини, а потім вони підійшли до одноповерхового мотелю, де Квентина чекали друзі. Марго пообіцяла, що дзвонитиме і писатиме на мейл. Дівчина заплакала.
Квентин усвідомив, що ще ніколи в житті не був так далеко від домівки, що він закоханий у Марго, але не може поїхати з нею. Вони поцілувалися в темряві, і довго притулялися чолами і довго дивилися одне на одного.
Стислий переказ по частинах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу