Шолом-Алейхем — Пісня пісень (стислий переказ)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Сторінка 3 з 3

Взявшись за руки, йдемо вдвох містком. Дошки хилитаються ".

"Здається мені, що Бузя тулиться до мене щоразу ближче. Я чую знайомий аромат її гарного волосся", і здається мені, що чую від неї слова з "Пісні пісень": "Я належу другові моєму, а друг мій належить мені..." Жаль, що місток такий короткий. Бузина рука вислизає з моєї руки — і сонце, і небо, і поле, і річка, і ліс втратили всю свою принаду в моїх очах.

8

Бузя вірить у сни. Вона говорить, що вчора уві сні до неї прийшов батько з того світу і сказав, що прийде до неї на весілля.

Бузя вважає себе дурною, і я не можу її переконати, що це зовсім не так.

Наче барвиста квітка, виглядає Бузя на цьому барвистому полі. Я зачарований. Я сп'янілий.

9

"Квіткою здається Бузя, лілеєю з Сарона. Розквітлою трояндою... Я зачарований. Я сп'янілий...

Ніколи, ніколи ще не була Бузя такою справжньою Суламіф'ю з "Пісні пісень", як того дня ".

Ми сідаємо на знайомий горбок, і я нагадую їй казку про зачаровану царівну. Бузя перебиває і, сміючись, закінчує її замість мене.

Час уже говорити з нею серйозно, час розкрити перед нею серце... І я закінчую свою думку мовою "Пісні пісень": "Поки день холодом дише — перше, ніж згасне день, цей щасливий день, і тіні простягнуться — і засутеніє..."

10

Я розкрив перед Бузею своє серце, розповів, що привела мене додому звістка про її заручини Присягаюся річкою, лісом, небом, сонцем, "що я приїхав сюди лише для неї, бо... я люблю її..." Нарешті це слово вирвалось.

11

Бузя плакала, сховавши обличчя в руки, чимраз дужче і дужче. "Сонце перестало гріти. Річка — текти. Лісок — зеленіти. Комахи — літати. Пташки — співати".

Так плаче мала дитина, втративши батьків.

Так плаче жінка, тужачи за своїм коханим.

Так плаче людина, тужачи за своїм життям.

Бузя не хоче втішатися моїми словами. Надто пізно, каже вона, надто пізно я згадав про неї. Наші шляхи різні.

12

"Бузя перестала плакати — і все ожило... І висохли її сльози, як висихають краплі роси під гарячим сонцем". Я хочу звернутися до неї словами "Пісні пісень", але Бузя має власну "Пісню пісень". Вона не перестає хвалити того, іншого, говорячи, що він гарний і порядний. "Може, він не такий вчений, як інші, зате він, добрий. Зате він мені відданий. Зате він любить мене".

Її голос дивно бринить, і мені здається, що цей голос хоче перекричати інший голос. Внутрішній голос.

13

Бузя рвучко підхоплюється. Вона стоїть наді мною горда і прекрасна, як Суламіф.

— "Оглянься, оглянься, Суламіф", — вертайся до мене, Бузю, поки не пізно.

Даремно. Даремно. Бузя не хоче слухати.

14

"Минають дні. Минають тижні". Минуло багато субот після свят, "а я все ще гостюю у своєму містечку. Що я тут роблю? Нічого! Щодня йду на прогулянку за місто. Туди — за млин, через місток, до барвистого поля. Там я сідаю на горбку, де ми удвох колись, багато років тому бігали, наче молоді олені, і стрибали, наче сарни. Там я можу оплакувати незабутню Суламіф з мого "пісне-пісенного" роману".

15

"Що з Бузею? Який кінець? Кінець — бодай найкращий — це сумний акорд. Початок — найгірший початок — кращий, ніж найкращий кінець". Я краще розкажу початок. "У мене був брат Беня. Він потонув у річці. Залишив сирітку, звали її Бузя. І так далі..."

Початок — нехай буде кінцем мого справжнього сумного роману, якого я дозволив собі назвати "Пісня пісень".

1 2 3

Дивіться також: