Їй хотілося б, щоб прізвище Боварі — це ж і її прізвище! — стало славнозвісним, фігурувало в газетах і журналах, гриміло на всю Францію. Але Шарль не відзначався честолюбством.
У глибині душі Емма сподівалась на якусь переміну. Настала весна. Коли зацвіли груші, у Емми з'явилася астма. З початку липня вона стала рахувати, скільки тижнів залишилося до жовтня: можливо, маркіз д'Андервільє дасть ще один бал. Але і вересень уже минув, а не було ані листів, ані візитів.
Після цього гіркого розчарування серце знову спустіло, знову потяглись нудні, одноманітні дні. Вона занедбала музику. Шиття дратувало її. Читати не хотілось. Господарчі справи вона зовсім занехаяла. Емма зробилась вередлива, їй важко було догодити. Вона ставала щораз блідішою, у неї почалось серцебиття. Шарль прописав їй валер'янку і камфорні ванни, але всякі спроби лікування ще дужче дратували її. Вона постійно скаржилась на Тост, і Шарль вирішив, що її хвороба викликана місцевим кліматом. Шарлю нелегко було покидати Тост саме в такий момент, коли він починав ставати на ноги, та заради здоров'я дружини він вирішив перебратися до Йонвіля, неподалік від Руана. У березні, коли вони виїхали з Тоста, пані Боварі була вагітна.
ЧАСТИНА ДРУГА
Йонвіль-л'Аббеї — містечко, розташоване за вісім льє від Руана. Його видно здалеку: лежить собі, розкинувшись на березі, мов чередник, що спочиває над річкою. Будинок нотаріуса, церква, критий ринок, аптека пана Оме, трактир "Золотий лев" — більше в Йонвілі й дивитись немає на що. Головна — і єдина — вулиця тягнеться не більше як на рушничний постріл. Коли з Руана прибував диліжанс "Ластівка", йонвільці збігалися на площу; кучер Івер виконував в Руані всі їхні доручення: ходив по крамницях, привозив чоботарю шкури, ковалю залізо, своїй хазяйці — оселедці, жінкам — капелюшки від модистки й накладне волосся від перукаря.
Аптекар Оме взяв під свою опіку прибуле в Йонвіль подружжя Боварі. Він зустрів їх у "Золотому леві" і під час обіду познайомив лікаря з особливостями медичної практики в цих краях. Пані Боварі під час цього ж обіду звернула увагу на білявого нерішучого і сором'язливого юнака Леона Дюпюї, який служив клерком у місцевого нотаріуса. З першої бесіди вони відчули спорідненість душ. Леон любив книги, музику, мав романтичну вдачу, часто поринав у мрії, рятуючись від нудьги йонвільського життя. Емма Боварі вразила його уяву, до зустрічі з нею йому ще ніколи не доводилось розмовляти дві години підряд з дамою.
Подружжя Боварі оселилося в домі, залишеному попереднім лікарем. Шарль був захоплений очікуванням дитини. Що більше наближався час пологів, то дужче він любив дружину. Емма була спочатку дуже здивована, а потім їй захотілося швидше родити, щоб узнати, що значить бути матір'ю. Їй хотілося хлопчика, але народилася дівчинка. Емма довго думала над тим, як назвати дочку, і нарешті спинилась на імені Берта — так назвала на балу одну молоду жінку маркіза. Дядько Руо не міг приїхати на хрестини, і в куми запросили пана Оме. Дівчинці знайшли годувальницю.
Життя Емми в Йонвілі не відзначалось різноманітністю. Обід, на який завжди приходив пан Оме, з яким Шарль вів бесіди про пацієнтів, гонорари, газетні новини. Вечірки у пана Оме, де гості спочатку грали в карти, потім в доміно. Одноманітність і нудьгу цього життя скрашувало товариство Леона. Між ним і Еммою встановилась ніби якась угода, постійний обмін книжками й романсами. Леон закохався в молоду лікаршу, але не насмілювався освідчитися їй. Вона здавалась йому такою цнотливою і неприступною, що у нього не залишилось жодної надії. Леон і гадки не мав, що Емма також була закохана в нього, але прагнула самоти, щоб досхочу розкошувати його образом. Зустрічі з ним порушували зачарування мрій. Емма і жалкувала, що своєю неприступністю відштовхувала від себе молодого клерка, але разом з тим раділа й пишалася, що може сказати собі: "Я чесна". Що більше вона мріяла про Леона, то сильніше її дратував Шарль. Вона відчувала себе дуже нещасною, а тим часом їй треба було вдавати перед усіма, що вона щаслива. Це лицемірство було їй огидне. Лише служниця Фелісіте була свідком її ридань. Втомлений безплідним коханням, Леон від'їхав до Парижа продовжити навчання. Емма впала у похмуру меланхолію, в якусь тоскну безнадію. Образ Леона весь час вставав перед її уявою. Вона кляла себе за те, що не кохала його. І знов, як у Тості, почалися погані часи. Тепер Емма вважала себе ще нещаснішою, ніж раніше, бо вона пізнала горе і була пересвідчена, що йому не буде краю. З нею стали траплятися напади, під час яких вона була здатна на всякі безрозсудства. Часто на неї нападали млості. Одного дня сталося навіть кровохаркання. Стривожений Шарль викликав до Йонвіля свою матір і подовгу радився з нею щодо Емми, бо вона й слухати не хоче про лікування. Свекруха вважала, що її невістці треба справи хорошої, роботи руками, що від неробства і лізуть у голову різні химери. Шарль з матір'ю вирішили не давати Еммі читати романів.
Та ось якось на прийом до Шарля з'явився пан Родольф Буланже де ла Юшетт. Він привіз до лікаря свого конюха: той хотів, щоб йому пустили кров. Панові Родольфу Буланже було тридцять чотири роки. Брутальний на вдачу і бистрий на розум, він мав чимало любовних пригод і досконало розумівся на жінках. Пані Боварі впала йому в око. Він одразу зрозумів, що Еммі дуже нудно в Йонвілі, що душа в неї аж бринить за коханням, і вирішивши, що вона буде його коханкою, негайно став обмірковувати, де б з нею зустрітися.
Невдовзі в Йонвілі відкрилася сільськогосподарська виставка. Родольф зустрів там Емму. Він скаржився їй на самотність, на провінційну обмеженість, яка занапащає життя, губить мрії. Потім завів мову про спорідненість душ, які з'єднаються в коханні, попри всі перешкоди і дрібну умовну мораль. Коли ж Родольф сказав Еммі, що ніколи, ні в чийому товаристві він не знаходив такого всевладного зачарування, і стиснув її руку, то відчув, що долоня її горить і тріпонеться, як спіймана горлиця.
Після виставки Родольф не з'являвся півтора місяця, розраховуючи, що від нетерпіння побачитися з ним любов Емми ще більше розгориться. Його розрахунок був правильним. Вони стали коханцями під час першої ж прогулянки верхи, яку запропонував Родольф для покращення Емминого здоров'я, а Шарль гаряче підтримав. Ввечері після прогулянки, глянувши на себе в дзеркало, Емма була вражена своїм виглядом. Ніколи ще очі в неї не були такі великі, такі чорні, такі глибокі. Щось невловно тонке світилося на її обличчі, одухотворяючи й змінюючи його. Від думки, що в неї є коханець, вона відчувала невимовну насолоду. Нарешті й вона зазнає тих радощів кохання, тих захватів щастя, яких уже й не гадала діждати. Емма настільки була захоплена цим почуттям, що наважувалася приходити в дім Родольфа рано-вранці, коли її чоловік виїздив до хворих. Згодом вони відмовились від цих нерозважливих відвідин. Родольф став приходити ночами в садок, викликав Емму, кидаючи у віконницю жменю піску. Вона вибігала, затамувавши подих, усміхнена, тремтяча, невдягнена. Це кохання без розпусти було для Родольфа цілковитою новиною: воно виходило за рамки його дотеперішніх легковажних звичок, задовольняючи в ньому не лише хтивість, але й гордість. Проте, пересвідчившись, що Емма його кохає, він став байдужим. Для Емми ж з часом її почуття стало не душевною прихильністю, а якоюсь ненастанною спокусою. Родольф цілком підкорив її. Вона його майже боялась. Проте зовні все йшло гладенько. Родольфові вдалося врегулювати їхні взаємини за своєю уподобою, і за півроку коханці опинилися в ролі подружжя, що спокійно підтримує домашнє вогнище. Емма навіть почала питати себе, чому це вона так ненавидить Шарля і чи не краще було б спробувати полюбити його. Тут дуже до речі з'явився аптекар і дав їй для цього певну нагоду.
Пан Оме прочитав хвалебну статтю про новий метод лікування викривленої ступні і, будучи прихильником прогресу, висловив патріотичну думку, що Йонвіль мусить іти в ногу з життям, а для цього необхідно виконати в ньому операцію стрефоподії. Він став переконувати Шарля допомогти Іполитові з "Золотого лева", зробивши тому таку операцію. Емма не бачила жодних підстав вважати свого чоловіка за нездару, — а яка б це втіха була для неї, якби вона спонукала Шарля до цього вчинку, що спричинився б до зростання його репутації і його прибутків, їй так хотілося знайти собі якусь опору, міцнішу за любов. Шарль послухався умовлянь аптекаря й дружини. Іполита ж вдалося переконати погодитися на операцію лише завдяки тому, що це йому нічогісінько не коштуватиме. Після операції схвильована Емма зустріла Шарля на порозі й кинулась йому на шию. Вечір пройшов в розмовах і спільних мріях. Проте через п'ять днів у конюха почалася гангрена. Довелось послати в Нефшатель по тамтешнє медичне світило, пана Каніве. Той оглянув хворого і заявив, що тут рада одна — ампутація. Шарль був у відчаї. Емма не відчувала жалю до чоловіка, її гнітила інша думка: як могла вона уявити собі, ніби ця людина на щось здатна? І Емма згадала всі свої поривання до розкошів, всі свої сердечні поневіряння, убозтво свого шлюбу, свої мрії, що попадали в болото, як підбиті ластівки. Коли увечері в садок прийшов Родольф, вони обнялись, і вся їхня досада розтала, як сніжинка, в палкому поцілунку.
Вони почали любитися знову. Емма часто говорила Родольфу, що чоловік їй остогид, що жити так далі несила. Він просто не міг збагнути, до чого вся ця плутанина в такій звичайній справі, як любов. А в неї були свої підстави, свої причини кохати його щораз більше. Її ніжність до Родольфа зростала щодня під впливом відрази до чоловіка. Що повніше вона віддавалась одному, то дужче ненавиділа другого. Граючи роль доброчесної дружини, вона водночас аж уся палала від згадки про коханця. Для нього вона обвішувалась браслетами, перснями, коралами. Коли він мав прийти, вона ставила троянди у великі вази синього скла, оздоблювала свою кімнату і себе, як куртизанка, що чекає на відвідини принца. Вона робила йому дорогі подарунки, куплені у Лере: гарапник з позолоченою головкою, печатку з девізом "Amor nel соr", елегантне кашне, портсигар, достоту такий, як віконтів.