За обідом Борис і Берг у подробицях описують Миколі своє військове життя, свої зустрічі з великим князем тощо. Ростов розповідає, як був поранений, "але не так, як це було насправді, а так, як йому б цього хотілося, як він чув від інших оповідачів". Під час його розповіді входить Андрій Болконський, який, отримавши напередодні рекомендаційний лист від Бориса, сподівався застати його самого. "Побачивши армійського гусара, що розповідає військові пригоди (сорт людей, яких терпіти не міг князь Андрій), він морщиться, потім вимовляє декілька глузливих фраз із приводу розповіді Ростова. Микола спалахує, заявляє, що "це розповіді людини, яка у бою була в самому вогні супротивника, а не балачка штабних молодчиків", які одержують нагороди, нічого не роблячи. Болконський спокійно каже, що розуміє, чого бажає Ростов — його образити, але "місце і час для цього дуже погано обрані", бо незабаром треба йти у бій, і пропонує лишити цю справу без наслідків. Спокій і упевнений тон князя Андрія справляють на Ростова сильне враження, і, незважаючи на ненависть до цього "ад'ютантика", Микола відчуває, що ще ніхто досі не викликав у нього такої поваги. Сухо простившись із Борисом і Бергом, Ростов їде. Дорогою він ніяк не може вирішити питання: викликати йому на дуель Болконського чи ні. Наступного дня оголошено огляд військ. Ескадрон Денисова також бере в ньому участь. Цар обходить військо. Ростов разом з усіма відчуває захоплення. Він бачить серед почту Болконського, якого загальний захват, здається, мало обходить. Підкоряючись захопленню, Ростов остаточно вирішує не викликати на дуель Болконського, тому що тепер він "усіх любить, усіх прощає". Микола у захваті від царя, він ладен навіть померти за нього. На очах у царя Ростов, що був добрим наїзником, проїхав, хизуючись, на своєму коні Бедуїні і викликав схвалення государя. Після цього огляду всі були впевнені в перемозі так, наче здобули перемогу вже у двох битвах.
Другого дня після огляду Борис поїхав в Ольмюц до князя Андрія, сподіваючись із його допомогою одержати місце ад'ютанта. Болконського він того дня не застав, але сам вигляд Ольмюца, де розташувалася головна квартира, дипломатичний корпус, де жили обидва імператори зі своїми дворами, справив на Бориса велике враження, як і самовпевнені ад'ютанти, і цей світ видався для нього ще привабливішим. Він спостерігає князя Андрія за розмовою з якимось генералом, що підлещується і стоїть перед ним струнко. "Борис у цю хвилину вже ясно зрозумів те, що він передбачав колись, — саме те, що в армії, крім тієї субординації і дисципліни, що була написана в статуті і який знали в полку, і він знав, була інша, більш істотна субординація, та, що змушувала цього генерала шанобливо чекати, у той час як капітан князь Андрій для свого задоволення знаходив більш привабливим розмовляти з прапорщиком Друбецьким". Болконський говорить Борисові, що незабаром ад'ютантів набереться цілий батальйон, що штаб Кутузова тепер утрачає свою значущість і найважливіше відбувається тільки в государя. Він обіцяє відрекомендувати Бориса своєму другові, князю Долгорукову, той допоможе стати "ближче до сонця". Долгоруков саме повернувся з наради в штабі, де обговорювалось питання про негайний наступ. Проти наступу висловилися "старі командувачі, зокрема Кутузов. Долгоруков радіє, що "молоді" здобули "перемогу", тепер залишилося "закріпити" її на бойовищі. Він також розповідає, що Наполеон надіслав російському цареві листа, аби виграти час. Сміючись говорить, що найскладніше було дати відповідь, бо не знали, як звернутися до Наполеона: російський імператор нізащо не погодився б назвати Бонапарта "імператором". Вихід знайшов Білібін, який запропонував так: "Голові французького уряду". Долгоруков переймається тільки цими питаннями і прохання молодика, що привів із собою Болконський, лишає до наступного разу.
Наступного дня війська виступають у похід, і до самого Аустерліцького бою Борис не міг побачити Болконського чи Долгорукова, тому залишився у своєму Ізмайлівському полку.
На світанку 16 листопада ескадрон Денисова, в якому служив Ростов, разом з усім загоном Багратіона повели у бій. Але за версту зупинили. Гусари чули, що недалеко точиться бій, але вони чекають у бездії. Близько дев'ятої ранку всю справу було щасливо закінчено, козаки повели полонених. Ростов купив собі "трофейного" французького коня. Російські солдати ставляться до полонених добре, бачать, що ті й самі не дуже розуміють, що відбувається. Несподівано проноситься чутка, що в ескадрон прибув цар. Імператор проходить уздовж шеренги і на якийсь час зупиняє свій погляд на Ростові. Юнак відчуває щастя, йому здається, що, якби зараз йому наказали кинутися у вогонь, він зробив би це з радістю. Зачувши стрілянину, цар не міг утриматися від бажання особисто бути присутнім при військових діях. Ці дії зводилися до захоплення невеликого французького ескадрону, та імператору Олександру їх представили як початок величної перемоги. Через кілька годин у невеличкому німецькому містечку Вішау Ростову ще раз довелося побачити царя. На площі містечка лежало кілька поранених. Цар в оточенні почту дивився на них через лорнет. Ростов помічає страждання, що відобразилося на обличчі государя, коли він побачив солдата з пробитою головою, і сльози, що навернулися імператорові на очі, коли він говорив, "яка жахлива справа — війна". Авангарду оголосили подяку і царя, обіцяли нагороди. Денисов тієї ночі святкував надання йому нового майорського чину. Біля вогнищ було теж весело: дали подвійну порцію горілки. Ростов виголошує тост за імператора, "добру, чарівну і велику людину". Офіцери підтримали тост. Коли вже всі розійшлися, Денисов весело промовив, що в поході немає у кого закохатися, то Ростов закохався у царя. Ростова аж розпирає від почуття: "він дійсно був закоханий і в царя, і в славу російської зброї, і в надію майбутнього торжества. І не він один мав це почуття у ті дні, що передували Аустерліцькому бойовищу: дев'ять десятих людей російської армії у той час були закохані, хоча і менш палко, у свого царя і в славу російської зброї".
Наступного дня государ розташувався у Вішау. Він почувався погано, бо на нього жахливе враження справив вигляд поранених — кілька разів до нього приходив лікар. Того ж дня французький офіцер з парламентерським прапором приїхав у Вішау і просив про аудієнцію в російського імператора. Через годину (бо імператор саме відпочивав) його допустили. Як говорили при дворі, метою його візиту було запропонувати імператору Олександру зустрітися з Наполеоном. Цю пропозицію відхилили, а на перемовини поїхав князь Долгоруков. Надвечір той повернувся, пройшов до царя і довго говорив з ним наодинці. На 20 листопада призначили Аустерліцький бій. А напередодні в обох ставках імператорів, російського і австрійського, була метушня, яка досягла і ставки Кутузова. Князь Андрій у той день був при головнокомандувачі. Увечері Кутузов приїхав до імператора, але пробув там недовго, пішов до графа Толстого. Князь Андрій, скориставшись нагодою, зайшов до князя Долгорукова довідатися про подробиці перемовин. Вони говорять про Бонапарта. Долгоруков розповідає, що він бачив Наполеона і в нього склалося враження, ніби той, як вогню, боїться генерального бою. Князь Андрій запропонував свій план бою. Щойно тільки князь Андрій почав доводити переваги свого плану і вказувати на недоліки плану прийнятого, Долгоруков перестав дивитися на карту, дивився на Андрія, а потім зауважив, що той має право доповісти про свій план на воєнній раді у Кутузова, яка відбудеться сьогодні пізно увечері. Повертаючись додому, Болконський не витримав і запитав у Кутузова, який сидів поруч, якої він думки про майбутній бій. Кутузов, вважаючи, що бій, напевне, програють, розповів, що так і просив графа Толстого передати государеві, на що той відповів, що зайнятий котлетами і рисом, а військовими справами нехай опікується Кутузов.
О десятій годині того самого дня Вейротер, який розробив план бою, прийшов на квартиру Кутузова, де й була призначена військова рада. На "противагу невдоволеному і сонному Кутузову" він розвиває бурхливу діяльність. "Він був, як запряжена кобила, що бігла з возом з гори. Він віз чи його гнали, — того він і сам не знав". Чекали на князя Багратіона, але той передав, що не може прибути. Кутузов головує на раді, де Вейротер робить доповідь. Але Кутузов на самому початку доповіді засинає. Австрійський командувач майже годину читає свою диспозицію — складну, заплутану, майже нікому не зрозумілу. Більшість не схвалює плану атаки, бо побудований він на непевних відомостях, але змінити вже нічого не можна. Болконський, якому Кутузов дозволив бути присутнім на раді, намагається виступити, але безуспішно, тому що Кутузов завершив раду таким зауваженням: "Диспозиція на завтра не може бути змінена, бо вже немає на те часу, а перед боєм найважливіше добре виспатися". Князь Андрій сподівається, що відзначиться в завтрашнім бою, тоді сам "зробить диспозицію, і сам, один виграє бій; Кутузова усунуть і призначать Болконського на посаду головнокомандувача". Князь Андрій зізнається самому собі, що над усе на світі любить славу — як не дорогі йому батько, сестра, дружина, "не задумуючись віддав би їх за хвилину слави, торжества над людьми, за любов до себе людей, яких я не знаю і не буду знати". Він сподівається на "свій Тулон".
У своєму полку з тривогою чекає майбутнього бою Микола Ростов. Йому шкода, що їхній полк буде в резерві, він хоче просити відправити його "у справу", тому що це єдиний засіб побачити государя. Микола згадує домашніх, Наташу. У стані супротивника чути крики, гамір, який могла зчинити тільки багатотисячна армія. Потім у стані французів спалахують вогні. Ростов з тривогою прислухається до цього гамору. З'являються Багратіон і князь Долгоруков, які приїхали подивитися на вогні у стані ворога, довідатись, що це означає. Долгоруков запевняє, що то просто хитрощі, що французи бояться генерального бою, тому відступили, а залишили невеликий загін, щоб ті запалили вогні і здійняли той гамір. Багратіон не дуже вірить, бо сам бачив учора французів неподалік на горі.