Борис розумів, що це новий і значний крок у його кар'єрі. Він квартирує ще з одним ад'ютантом, багатим поляком Жилінським, який є палким шанувальником французів. Майже кожного дня французькі офіцери обідають на квартирі Друбецького і Жилінського. Серед гостей — один з ад'ютантів Наполеона, декілька офіцерів французької гвардії, паж Наполеона. Того самого дня до Тільзиту приїздить Ростов і привозить прохання Денисова. Він заходить до Бориса. Побачивши французів, Микола не може побороти ворожості. Сам Борис зустрічає гостя з досадою, Ростов це відчуває. Борис рекомендує Ростова своїм гостям, але ті також почувають ніяковість, бо ворожість Миколи відчутна. На прохання Ростова про клопотання за Денисова Друбецькой відповідає ухильно, проте обіцяє посприяти у справі. Та день випадає незручним для будь-якого роду прохань, тому що підписуються перші умови Тільзитського миру. Вранці Ростов залишає квартиру, щоб не бачити Бориса, блукає вулицями. Він підходить до будинку, де зупинився цар, і намагається пройти усередину. Його не пропускають, а радять передати прохання по команді. Серед почту государя Ростов випадково зустрічає генерала, який раніше був командиром його полку, передає йому листа. Коли государ виходить, генерал щось довго говорить йому, але цар відповідає: "Не можу, генерале, тому що закон сильніший за мене". Микола, як і раніше, закоханий у государя і разом із юрбою захоплено біжить йому вслід. Ростов присутній на огляді, який разом проводять Олександр і Наполеон. Микола помічає, що Наполеон "погано і нетвердо сидить на коні". Французький імператор нагороджує одного з російських солдатів орденом Почесного легіону. Потім для всіх учасників огляду (російських солдатів і французьких гвардійців) влаштовують обід. Після огляду Ростов перебуває в схвильованому здивуванні. Йому пригадуються то Денисов, то шпиталь із відірваними руками і ногами, із брудом і хворобами, то "цей самовдоволений Бонапарте зі своєю білою ручкою, що був тепер імператором, якого любить і шанує імператор Олександр. Для . чого ж відірвані руки, ноги, вбиті люди?" Микола заходить у готель, де й собі замовляє обід, випиває дві пляшки вина і чує, як офіцери запевняють, що якби війна протривала ще трохи, то Бонапарту прийшов би кінець, тому що у французьких військах уже не залишилося ні боєприпасів, ні провіанту. Раптом один з офіцерів сказав, що прикро дивитися на французів і сприймати такий ганебний мир. Він ніби озвучив те, що мучило і Миколу, і багатьох інших солдатів та офіцерів, але Ростов не хоче зізнаватися в цьому навіть самому собі. У роздратуванні Ростов кричить, що вони солдати і не сміють судити про вчинки государя: якщо імператор звелить їм умирати, вони повинні вмирати, але якщо він укладає мир, вони повинні це вітати. Офіцери не мали наміру сваритися, Миколу заспокоюють, він просить ще вина.
Частина третя
"У 1808 році імператор Олександр їздив до Ерфурта для нового побачення з Наполеоном, і у вищому петербурзькому товаристві багато говорили про велич цього урочистого побачення". У 1809 році близькість двох "володарів світу", як називали Олександра і Наполеона, доходить до того, що, коли Бонапарт оголошує війну Австрії, російський корпус виступає на боці колишнього супротивника проти колишнього союзника, австрійського імператора. "Життя, проте, справжнє життя людей із своїми суттєвими інтересами здоров'я, хвороби, праці, дозвілля... йшло, як і завжди, незалежно від політичних пристрастей".
Князь Андрій два роки жив безвиїзно в селі. Те, що розпочав і не довів до кінця у своєму маєтку П'єр, молодий Болконський здійснив у своїх володіннях. Деяких селян він перевів у вільні хлібороби, для інших замінив панщину оброком. Селян і двірських навчають грамоти спеціально запрошені вчителі, яким виплачується платня, для селян виписують сповитуху. Навесні 1809 року князь Андрій їде в рязанський маєток свого сина, що знаходиться під його опікою. Проїхавши через переправу, на якій рік тому в Андрія із П'єром відбулася така важлива для обох розмова, минувши село, візок князя Андрія заїхав у березовий ліс. На узбіччі в оточенні зеленої трави і дерев він побачив дуб. "Мабуть, у десять разів старший від беріз, що становили ліс, він був у десять разів товщим й у два рази вищим від кожної берези. Це був величезний, у два обхвати дуб, з обламаними давно, очевидно, сучками і з обламаною корою, зарослою старими болячками. З величезними своїми незграбними, несиметрично розставленими корячкуватими руками і пальцями, він старою, сердитою і презирливою потворою стояв між усміхненими березами. Тільки він один не хотів підкорятися чарівності весни і не хотів бачити ні весни, ні сонця. "Весна, і любов, і щастя! — начебто говорив цей дуб. — І як не набридне вам той самий дурний і безглуздий обман. Все те саме, усе обман! Немає ні весни, ні сонця, ні щастя... і не вірю вашим надіям і обманам". Князь Андрій думає, що цей дуб має рацію, що "нехай інші, молоді піддаються спокусам весни, а ми знаємо життя, — наше життя закінчене".
В опікунських справах рязанського маєтку князю Андрієві необхідно побачити повітового предводителя, графа Іллю Андрійовича Ростова. У середині травня Болконський їде у маєток графа Отрадне. Князь Андрій, у полоні сумних думок, невеселий і задумливий, під'їхав до маєтку. Несподівано він почув жіночий веселий крик і побачив дівчат, що бігли алеєю. "Попереду всіх, ближче за інших, підбігала до візка чорнява, дуже тоненька, дивно тоненька, чорноока дівчина у жовтій бавовняній сукні, пов'язана білою хусткою, з-під якої вибивалися пасма розчесаного волосся. Дівчина щось кричала, але, побачивши чужинця, не глянувши на нього, сміючись побігла назад". Несподівано князь Андрій відчув біль від того, що всі насолоджуються весною і радіють, а до нього нікому немає діла. Він подумав, що напевне ця дівчинка живе своїм окремим, певно безглуздим, але щасливим життям. Протягом дня він кілька разів бачив Наташу, яка веселилася між іншими, і мимоволі запитував себе, від чого вона так радіє. Увечері князь Андрій довго не може заснути, йому було прикро, що він залишився у цьому маєтку. Він сердився сам. на себе, сон не йшов до нього. Було задушливо, князь вирішив розчинити вікно і наче вперше побачив чарівну весняну ніч у місячному сяйві. Випадково він чує розмову з кімнати, розташованої поверхом вище. Спочатку два жіночих голоси заспівали якусь чудову музичну фразу. Потім Князь Андрій чує голос Наташі, яка у захваті від прекрасної ночі, говорить, що такої чарівної ночі ніколи, ніколи ще не було, що від щастя їй хочеться літати. Чомусь він чекав і боявся, що Наташа говоритиме про нього, але зрозумів, що їй немає діла до його існування. Звуки Наташиного голосу, її молодість і замилування життям так збігалися з весняною природою, що в душі князя Андрія "раптом піднялася така несподівана плутанина молодих думок і надій, які суперечили усьому його життю, що він, почуваючи себе не в силах усвідомити собі свій стан, вмить заснув". На зворотному шляху Болконський бачить той самий дуб, і де видовище вражає його.
***
"Да, здесь, в этом лесу, был этот дуб, с которым мы были согласны, — подумал князь Андрей. — Да где он?" — подумал опять князь Андрей, глядя на левую сторону дороги и, сам того не зная, не узнавая его, любовался тем дубом, которого он искал. Старый дуб, весь преображенный, раскинувшись шатром сочной, темной зелени, млел, чуть колыхаясь в лучах вечернего солнца. Ни корявых пальцев, ни болячек, ни старого недоверия и горя — ничего не было видно. Сквозь жесткую столетнюю кору пробились без сучков сочные, молодые листья, так что верить нельзя было, что этот старик произвел их. "Да это тот самый дуб", — подумал князь Андрей, и на него вдруг нашло беспричинное весеннее чувство радости и обновления. Все лучшие минуты его жизни вдруг в одно и то же время вспомнились ему. И Аустерлиц с высоким небом, и мертвое укоризненное лицо жены, и Пьер на пароме, и девочка, взволнованная красотою ночи, и эта ночь, и луна — и все это вдруг вспомнилось ему.
"Нет, жизнь не кончена в тридцать один год, — вдруг окончательно, беспеременно решил князь Андрей. — Мало того, что я знаю все то, что есть во мне, надо, чтоб и все знали это: и Пьер, и эта девочка, которая хотела улететь в небо, надо, чтобы все знали меня, чтобы не для одного от моей жизни, чтобы на всех она отражалась и чтобы все они жили со мною вместе!"
***
Після цієї поїздки князь Андрій почав нудьгувати в селі, колишні заняття його вже не цікавили, він усамітнювався у своєму кабінеті, передумуючи всі свої думки, пов'язані з П'єром, славою, з дубом, красою і коханням. Андрій вирішує восени їхати в Петербург.
Князь Андрій приїхав до Петербурга у серпні 1809 року. У цей час найбільш впливовою і популярною особою у суспільному й політичному житті Росії був Сперанський. "Цього самого серпня государ, їдучи у візку, ушкодив собі ногу і залишався у Петергофі три тижні, бачився щоденно і виключно зі Сперанським". Саме в цей час і готувалися найважливіші реформи, які мали змінити судове, адміністративне і фінансове управління Росії на всіх рівнях влади. Сперанський тоді мав великий вплив на государя у цивільних справах, Аракчеєв — у військових. Князь Андрій мав чин камергера, тому, повернувшись у Петербург після тривалої відсутності, з'явився при дворі. Імператор Олександр бачив його кілька разів, але навіть слова до нього не промовив. Князю Андрію завжди здавалося, що цар ставиться до нього з антипатією. Придворні пояснили, що "його величність" був незадоволений тим, що князь Андрій не служив від 1805 року. Тому, коли князь Андрій передав через старого знайомого свого батька проект військового статуту, цар не прийняв його, а відправив до військового міністра Аракчеєва. Князь Андрій пішов на прийом до Аракчеєва, перед яким тремтіли усі придворні. Записку з пропозицією про введення нових військових законів, у якій князь Андрій виклав усі свої роздуми про причини поразок у війні 1805—1807 років, проект статуту Аракчеєв не схвалює, "бо закони тепер всі пишуть, писати легше, ніж робити", подає князю Андрію резолюцію, де без орфографії, без розділових знаків "було написано, що це складено за зразком французького військового статуту".