Мабуть, вони цієї ночі прийдуть по старого шкарбана Вільямса.
— А мене з собою візьмеш?
— Візьму, як не боїшся.
І хлопці розійшлися.
Діставшись до школи, Том зайшов до класу ходою людини, яка страшенно поспішає. Він почепив капелюха на кілок і заклопотано шмигнув на своє місце. Учитель, сидячи, мов на троні, у своєму великому плетеному кріслі, куняв, заколисаний сонним гомоном класу. Томова поява збудила його.
— Томасе Сойєре!
Том знав, що, коли його називають повним ім'ям, нічого доброго не жди.
— Слухаю, сер!
— Підійдіть сюди. Ви, сер, як завжди, спізнилися. Чому?
Том хотів уже відбутися якоюсь брехнею, аж раптом побачив дві довгі золотисті кіски, що спадали на спину, — і миттю впізнав їх, наче його вдарило електричним струмом кохання; побачив і те, що єдине вільне місце на дівчачій половині було поряд із нею. І він хоробро випалив:
— Я спинився побалакати з Гекльберрі Фінном!
Учитель аж остовпів і розгублено втупив очі в Тома. Гомін у класі затих. Усі були зачудовані: чи він при своєму розумі, цей відчайдух?
— Томасе Сойєре, це найзухваліше зізнання, яке я будь-коли чув. За таку провину лінійки мало. Зніміть куртку!..
Учителева рука працювала, аж поки стомилась, а запас різок помітно зменшився. Потім пролунав наказ:
— А тепер, сер, ідіть і сядьте з дівчатами!
Хихотіння, що перебігло по класу, начебто збентежило хлопця, та насправді він збентежився скоріш від побожного трепету перед своїм новим, ще не знаним кумиром і боязкої радості, що йому так нечувано поталанило. Він сів на краєчок соснової лави, і дівчинка, труснувши голівкою, відсунулася далі.
Том почав нишком позирати на дівчинку. Вона помітила це, невдоволено скривилась і на якусь хвилину навіть відвернулася. А коли нишком повернула голову, перед нею лежав персик. Дівчинка відштовхнула його. Том тихенько присунув знову. Вона знову посунула персика вбік, але вже не так сердито. Том терпляче повернув його на місце. Вона більше не відсувала його. Том нашкрябав на грифельній дошці: "Будь ласка, візьми, у мене є ще". Дівчинка поглянула на дошку, але обличчя її лишилося незворушне. Тепер Том заходився малювати щось на дошці, затуляючи малюнок лівою рукою. Певний час дівчинка навмисне не дивилася туди, проте скоро ледь помітні ознаки почали виказувати її цікавість. Нарешті вона не витримала і боязко прошепотіла:
— Можна, я гляну?
Том відхилив руку і показав частину незугарного будинку з двома причілками й комином, із якого штопором ішов дим. Дівчинку так захопило Томове малювання, що вона забула про все навколо. А коли він закінчив, якусь хвилю дивилася на малюнок, тоді прошепотіла:
— Дуже добре. Тепер намалюй чоловічка.
Художник зобразив перед будинком чоловічка, що більше скидався на башту й вільно міг би переступити через будинок. Але дівчинка не була надто вибаглива й лишилася задоволена тією потворою.
— Просто чудово. От якби і я вміла малювати!
— Це ж зовсім легко, — прошепотів Том — Я навчу тебе.
— Ой, справді? Коли?
— На великій перерві. Ти підеш додому обідати?
— Коли хочеш, я залишуся.
— Гаразд, умовились. Як тебе звуть?
— Беккі Тетчер. А тебе?.. Ой, та я ж знаю: Томас Сойєр.
— Це коли мають шмагати. А так мене звуть Томом. І ти зви мене Том, гаразд?
— Гаразд.
Том знову почав щось шкрябати на дошці, ховаючись від дівчинки. Але тепер вона вже не соромилась і попросила показати, що він написав. Том відказав:
— Та ні, нема там нічого.
— Неправда, є.
— Ні, нема. Та й нецікаво тобі.
— А от і цікаво, справді цікаво. Ну, будь ласка, дай глянути.
— Ти комусь розкажеш.
— Не розкажу. Ось тобі слово, що не розкажу. Ну, покажи!
— Ой, та тобі ж і не хочеться!
— Ну, коли ти зі мною отак, то я й сама побачу!
Вона схопила Тома за руку своєю маленькою ручкою, і вони завелися боротись. Том удавав, ніби чимдуж опирається, а сам помалу відсував свою руку, аж поки відкрилися слова: "Я тебе люблю".
— Ой, який ти!.. — Беккі спритно вдарила Тома по руці, проте зашарілась і була видимо потішена.
Саме в цю знаменну мить хлопець відчув, як чиясь дужа рука боляче стиснула його вухо й поволі потягла вгору. В такий спосіб його було проведено через увесь клас і під загальне в'їдливе хихотіння посаджено на його постійне місце. Ще якусь моторошну хвилину вчитель мовчки постояв над ним, а тоді, так ні словом і не озвавшись, рушив назад до свого трону. А хоч вухо Томове й палало від болю, душа його тріумфувала.
Коли клас угамувався, Том чесно спробував зосередитися на шкільній науці, але був надто збуджений, і нічого з того не вийшло. Спершу він осоромився на уроці читання, потім, відповідаючи з географії, перетворював озера на гори, гори на річки, а річки на континенти так, що влаштував на Землі новий хаос; а коли писали диктант, наробив стільки помилок у найпростіших словах, що відкотився в самий хвіст і в нього забрали олов'яну медаль за правопис, якою він так хизувався кілька місяців.
Розділ VII
Цитата:
Коли настала велика перерва, Том підбіг до Беккі Тетчер і прошепотів їй на вухо:
— Надінь капелюшка, наче збираєшся додому, а на розі пропусти всіх уперед, тоді поверни в завулок — і сюди. А я піду іншою дорогою і так само втечу.
І вона пішла з одним гуртом школярів, він — з іншим, а невдовзі вони зустрілися в кінці завулка й повернулися до школи, де вже нікого не було. Вони сіли поряд, поклавши перед собою грифельну дошку, Том дав Беккі грифель, а тоді почав водити її рукою по дошці, і в такий спосіб вони спорудили ще один химерний будинок. Потім інтерес до малярства трохи пригас, і вони почали балакати. Том раював.
— Слухай, Беккі, а ти вже була заручена?
— Ні.
— А хотіла б?
— Та мабуть... Не знаю... А що треба робити?
— Робити? Та нічого. Просто ти кажеш хлопцеві, що ніколи ні за кого іншого не вийдеш — ніколи, ніколи, ніколи, — а тоді ви цілуєтесь, та й по всьому. Це кожен може.
— Цілуємося? А навіщо цілуватись?
— Ну, це... розумієш... так завжди роблять.
— Усі?
— Ну, так... певно, що всі, коли вони закохані. Ти не забула, що я написав на дошці?
— Н-ні...
— Хочеш, я тобі скажу?
— Т-так... але іншим разом.
— Та ні ж бо, зараз. Ну будь ласка, Беккі... Я скажу пошепки, ледь-ледь чутно.
Поки Беккі вагалася, Том визнав її мовчанку за згоду, обняв її за стан і, наблизивши уста до самого її вушка, ніжно прошепотів ті ж таки слова. А тоді додав:
— Ну, а тепер ти скажи мені тихенько те саме.
Вона якусь хвилю відмагалась, а тоді сказала:
— Одвернися так, щоб не бачити мене, і тоді я скажу. Але ти про це нікому ні слова — чуєш, Томе? Нікому ні словечка, гаразд?
— Та певне ж, певне, що нікому. Ну, Беккі...
Він одвернувся. Беккі боязко нахилилася до нього, так що від її віддиху аж заворушились Томові кучері, й прошепотіла:
— Я... люблю... тебе...
А тоді підхопилась і забігала між партами, а Том за нею. Нарешті вона забилася куток і затулила обличчя фартушком. Том обняв її за шию і почав умовляти:
— Ну Беккі, це ж уже все... лишилось тільки поцілуватися. Даремно ти боїшся... це ж уже зовсім нічого... Ну будь ласка, Беккі. — І тягнув її за фартушок і за руки.
Зрештою вона поступилася і, опустивши руки, підставила йому розпашіле від біганини личко. Том поцілував її в червоні уста і сказав:
— Ну, от і все, Беккі. Знай: від сьогодні й назавжди тобі не можна покохати нікого, крім мене, й ні за кого іншого вийти заміж, як за мене, — ніколи, ніколи, аж довіку. Ти згодна?
— Так, я ніколи не покохаю нікого, крім тебе, Томе, і ні за кого іншого не вийду заміж... і ти теж ні з ким не одружишся, крім мене.
— Певно, що ні. На те й заручини. І ти завжди ходитимеш зі мною до школи й зі школи, коли ніхто не бачитиме, і в усіх іграх вибиратимеш мене, а я тебе, бо так і мають робити заручені.
— Ой, як добре. А я й не знала, ніколи не чула навіть про таке.
— Авжеж, це дуже весело! От коли ми з Емі Лоренс...
Очі Беккі розширились, і, зрозумівши свою помилку, Том зніяковіло замовк.
— Ах, Томе, то ти не з першою зі мною заручуєшся!
Дівчинка заплакала. Том сказав:
— Ну, не плач, Беккі. Мені тепер до неї байдуже.
— Ні, Томе, ні... ти ж знаєш, що не байдуже.
Том спробував обняти її за шию, але вона відштовхнула його й відвернулася до стіни, й далі плачучи. Том поткнувся знову, почав був її умовляти, але знову дістав відсіч. Тоді в ньому прокинулася гордість, і, відвернувшись від дівчинки, він рішуче попростував геть. Якусь хвилю він стояв перед школою, розгублений і збентежений, і раз у раз позирав на двері, сподіваючись, що дівчинка схаменеться і вийде за ним. Та вона не виходила. У Тома стало зовсім кепсько на душі, і він злякався, що його вина непрощенна. Хоч як йому важко було змусити себе зробити нову спробу до примирення, він набрався духу і зайшов до класу. Беккі й досі стояла у кутку, відвернувшись до стіни, і плакала. У Тома защеміло серце. Він підступив до дівчинки , і спинився, не знаючи, як почати. Потім нерішуче мовив:
— Беккі, я... мені байдуже до всіх інших, я кохаю тільки тебе.
Відповіді не було — самі ридання.
Том дістав свою найбільшу коштовність — мідну шишечку від коминкових Ґраток — і, простягти руку так, щоб дівчинка могла її побачити, сказав:
— Ось, Беккі, візьми собі, будь ласка.
Вона сердито вибила шишечку в нього з руки. Тоді Том рішуче вийшов надвір і подався аж ген до пагорбів, щоб більше того дня до школи не повертатися".
Переказ:
Том уміє долати страх, проявляє благородство, шляхетність, мужність і хоробрість, кмітливість і рішучість. Яскраво ці риси характеру героя втілено письменником в оповіді про те, як Том із Беккі заблукали у печері".
Розділ XXIX
Цитата:
Найперше, що почув Том у п'ятницю вранці, була радісна звістка: сім'я судді Тетчер вчора повернулася до містечка. І скарб, та й індіанець Джо на час мовби відійшли у затінок, а чільне місце в хлопцевих думках зайняла Беккі. Беккі упрохала свою матір влаштувати давно обіцяну й довго відстрочувану заміську прогулянку наступного дня, і та зрештою погодилась. Дівчинка аж стрибала з радості, та й Том радів не менше. Том був такий збуджений, що довго не міг заснути й лежав, плекаючи надію ось-ось почути Гекове нявчання, піти заволодіти скарбом і завтра на прогулянці вразити ним Беккі й усіх, хто там буде.
Можна було й рушати. Для такої нагоди найняли старенький паровий паром, і невдовзі жвава юрба, навантажена кошиками з їжею, заповнила головну вулицю й посунула до річки.
За три милі нижче від містечка пором повернув до устя лісистої улоговини й причалив до берега.