Нічого не знати, але мені болить... І Дуб мені переломив лапу...
Пес. Цікаво знати яку...
Митиль, гладячи Кота. Мій бідний Тилете, чи правда?.. Де ти був?.. Я тебе не бачила...
Кіт лицемірно. Мене, матінко, поранено тоді саме, як я кинувся на гидкого кабана, що хотів тебе з'їсти... Тоді саме Дуб дуже мене вдарив і запаморочив...
Пес до Кота крізь зуби. Ти знаєш, я маю два слова тобі сказати... Ще є час!..
Кіт плачливо до Митиль. Матінко, він мене ображає... Він хоче мені зробити зле...
Митиль. Чи ти даси йому спокій, капоснючий...
Виходять усі.
Завіса
Дія четверта
Шостий малюнок
ПЕРЕД ЗАВІСОЮ
Світло повідомляє дітям, що отримало відомості від феї Берилюн: Синю Пташку ховає у домовині один мрець з кладовища. Світло не має права відвідувати мерців, тому воно просить дітей опівночі "переглянути" домовини. Діти залишаються на кладовищі. Світло з Речами і Звірятами, яким також заборонено бачити мерців, відходять.
Сьомий малюнок
ГРОБКИ
Діти на кладовищі чекають призначеного часу, щоб повернути діамант і побачити мертвих. Митиль тремтить зі страху і хоче піти. Тильтиль заспокоює її, але відчувається, що й сам боїться.
Тильтиль. Вже час, година минає...
Тильтиль повертає Діамант. Жахлива хвилина мовчання й непорушності; потому, помалу, хрести хитаються, могили розчиняються і плити підносяться.
Митиль, тулячись до Тильтиля. Вони виходять!.. Он вони!..
Тоді з усіх відкритих домовин підноситься помалу квітнення, спочатку тонке й легке, як пара, потім біле й панянське і дедалі рясніше, дедалі вище, густіше й чудовніше, що потроху необорно опановуючи все, перетворює гробовище на чарівний весільний сад, над яким незабаром підносяться перші проміння зорі. Роса мигтить, квітки розпускаються, вітер шемрає в листі, гуде бджола, пташки прокидаються і затопляють простовінь першим нестямом своїх гімнів до сонця і життя. Уражені, засліплені, Тильтиль і Митиль, тримаючися за руки, роблять кілька кроків між квітками, шукаючи сліду домовин.
Митиль, шукаючи в траві. Де ж мертві?.. Тильтиль, шукаючи так само. Нема мертвих...
Завіса
Восьмий малюнок
ЦАРСТВО ПРИЙДУЧИНИ
Величезні зали в Палаці Блакиті, де чекають діти, що мають народитись.— Нескінченні перспективи шафірових колон підпирають туркусове склепіння. Тут усе, від світла і плит з ляпіс-лазурі до млистого фону, де губляться останні склепи, до найменших речей, все надприродної густої казкової блакиті. Тільки капітелі й цоколі колон, замки склепів, кілька сидінь, кілька округлих лав були з білого мармуру або алебастру.— Праворуч, між колонами, великі опалові двері. Це двері, що їх Час навстіж розчиняє наприкінці сцени, відкриваються на справжнє Життя і на пристань Зорі. Скрізь заповняючи гармонічно залу, дітей громада в довгих блакитних убраннях.— Одні бавляться, другі проходжуються, треті гомонять або марять; багато спить, багато теж працює, між колонадами... й їх знаряддя, їх інструменти, прилади, що вони майструють, рослини і овочі, що вони плекають або що вони збирають, тої самої надприродної осяйної сині, що й загальна атмосфера Палацу. — Між дітьми походжає, в убранні з яснішої і прозорішої блакиті, кілька постатей, високих на зріст, величної і мовчазної краси, що виглядають як ангели.
Ліворуч входять, наче крадькома, снуючи між колонами першого плану, Тильтиль, Мотиль і Світло. їх прихід породжує певний рух між блакитних дітей, що звідусіль збігаються і товпляться навколо незвичайних гостей і з цікавістю їх оглядають.
Митиль. А де ж той Цукор, Кіт і Хліб?..
Світло. їм не можна сюди ввійти; вони б знали, що буде, і не слухали...
Тильтиль. А Пес?..
Світло. Так само недобре, щоб він знав, що на його чекає протягом віків... Я їх замкнув в церковних підземеллях...
Тильтиль. Де ми?
Світло. В царстві Прийдучини серед дітей, що ще не народились. Бо Діамант нам дає ясно бачити в цій стороні, що люди не підстерігають її, дуже ймовірно, що ми тут знайдемо Синю Пташку.
Тильтиль. Певно, що пташка буде синя, бо все тут синьо... (Озираючись.) Боже мій, як тут гарно все...
Світло. Дивись на дітей, що до нас біжать...
Сині Діти, їх збігається все більше і більше. Живі діти... Дивіться, живі діти...
Тильтиль. Чого вони нас звуть "живі діти"?..
Світло. Тим, що вони ще не живуть...
Тильтиль. Що ж вони тоді роблять?
Світло. Чекають часу свого народження...
Тильтиль. Часу свого народження?..
Світло. А вже ж; звідси приходять усі діти, що родяться у мас на землі. Кожне чекає на свій день... Коли батько й мати бажають дітей, то відчиняються великі двері, що ти бачиш там, праворуч; і малі спускаються...
Тильтиль. Є їх тут! є їх тут!..
Світло. їх є ще більше... їх не видко всіх... Зміркуй, їх треба аж до кінця світу... Їх нікому не злічити...
Тильтиль. А хто ці великі сині особи?..
Світло. Не знати напевно... Думка, що це ангели охоронники... Кажуть, що вони прийдуть на землю після людей... Але заказано їх про те питати...
Тильтиль. Чому?
Світло. Бо це Землі таємниця...
Тильтиль. А інші, малі, можна до них говорити?..
Світло. Напевно, треба спізнатися... Диви, ось один цікавіший від інших... Іди до нього, побалакай...
Тильтиль, наближуючись до Синьої Дитини і протягуючи їй руку. Добридень... (Торкаючи пальцем сине убрання на Дитині.) Що це таке?
Дитина, поважно тикаючи пальцем в бриль Тильтилів. А це?..
Тильтиль. Це?.. Це мій бриль... У тебе нема бриля?..
Дитина. Ні; а нащо він?..
Тильтиль. Щоб казати добридень... А далі, щоб коли зимно...
Дитина. Що це значить зимно?..
Тильтиль. Коли тремтиш так: бррр, бррр... коли хукаєш в руки і коли робиш руками так...
Б'є себе руками дуже.
Дитина. Зимно на Землі?..
Тильтиль. Часом узимку, коли нема вогню...
Дитина. Чому його нема?..
Тильтиль. Бо це дорого коштує і треба грошей, щоб купити дрів...
Дитина. Що воно за гроші?..
Тильтиль. Те, чим платять...
Дитина. А...
Тильтиль. Є такі, що їх мають, і такі, що їх не мають...
Дитина. Чому?..
Тильтиль. Бо небагаті... А ти хіба багатий?.. Скільки тобі літ?..
Дитина. Я хутко народжусь... Я народжусь у дванадцять років.., А добре родитись?..
Тильтиль. А так... це втішно...
Дитина. Як же ти зробив?..
Тильтиль. Я вже не пам'ятаю... То було давно...
Д и т и н а. Кажуть, що Земля і Живі Істоти така гарна річ.
Тильтиль. Авжеж воно не зле... Є птахи, пиріжки, забавки... Дехто все це має; а хто не має, може дивитись на інших...
Дитина. Нам кажуть, що матірки чекають коло дверей... Вони добрі, правда?..
Тильтиль. Атак... Вони над усе найкращі... Бабусі так само; але вони мруть надто швидко...
Дитина. Вони мруть? Що це значить?..
Тильтиль. Вони підуть одного вечора і не вертаються більше...
Дитина. Чому?..
Тильтиль. Хіба я знаю?.. Може, вони нудяться...
Дитина. І твоя пішла?..
Тильтиль. Моя бабуся?..
Дитина. Чи мамуся чи бабуся, я того не знаю...
Тильтиль. Е ні, це не те саме... Бабусі відходять раніше; це вже досить сумно... Моя була дуже добра...
Дитина. Що в тебе з очима?.. Хіба вони виробляють перлини?..
Тильтиль. Ні, то не перлини...
Дитина. Так що ж воно?..
Тильтиль. Нічого, це мене трохи засліплює та синина.
Дитина. Як це зветься?..
Тильтиль. Що?
Дитина. Те, що пада?..
Тильтиль. Це нічого, це трохи води...
Дитина. Вона виходить з очей?..
Тильтиль. Так, часом, коли плачуть...
Дитина. Що то значить — плакати?
Тильтиль. Я не плакав; то через цю синь... Але коли б я плакав, то було б так само...
Дитина. А хіба часто плачуть?..
Тильтиль. Не хлопчики, а дівчата... А тут не плачуть?..
Дитина. А ні, я не знаю...
Тильтиль. Так знатимеш... А чим ти бавишся, що то за великі сині крила?
Дитина. Це?.. То для винайдення, що я зроблю на землі...
Тильтиль. Що за винайдення?.. Ти щось винайшов?..
Дитина. Авжеж, а ти не знаєш?.. Як я буду на землі, треба щоб я вигадав таке, що робить щасливим...
Тильтиль. А воно добре їсти?.. А шелест воно чинить?
Дитина. Та пі, його зовсім не чути...
Тильтиль. Шкода...
Дитина. Я щодня його роблю... Воно майже готове. Хочеш побачити?..
Тильтиль. А як же... А де воно?..
Дитина. Там, його видко звідси, між цими двома колонами...
Друга Синя Дитина, наближаючись до Тильтиля, сіпаючи його за рукав. А моє ти хочеш побачити, кажи?
Тильтиль. Хочу, а що воно таке?..
Друга Дитина. Тридцять і три ліки, щоб віку продовжити… Там, в цих синіх слоїках...
Третя Дитина, виходячи з юрби. А я приношу світ, що його ніхто не знає. Вся вона засвічується надзвичайним полум'ям. Це досить цікаво, правда?..
Четверта Дитина, тягнучи Тильтиля за руку. Подивись мою машину, що літає в повітрі, як пташка без крил...
П'ята Дитина. Ні, ні; спочатку мою, що вишукує скарби, що криються на місяці...
Сині діти товпляться круг Тильтиля і Митиль і всі разом кричать: Ні, ні, подивись моєї!.. Ні, моя краща!.. Моя напрочуд!.. Моя ціла з цукру!.. Твоя не цікава... Він у мене взяв думку... В тім галасі тягнуть маленьких живих до синіх майстерень: і там кожен винахідник вправляє в свою ідеальну машину. Синяве крутіння коліс, дисків, палешних і махових коліс, блоків, ременів, чудних речей, що не мали ще назви, огортала синява пара нереального. Багато чудних і таємничих пристроїв підноситься і ширяє під склеплінням, або стелиться біля колон, тим часом діти розгортають мапи і плани, книжки, відслонюють блакитні статуї, приносять величезні квіти, величезні овочі, що, здається, зроблені з шафірів і туркусів.
До Тильтиля і Митиль підходять ще діти, і кожен показує, що має принести з собою на Землю: нову систему вирощування садів, "чисту радість", "вогонь, щоб нагріти Землю, коли сонце на так грітиме" тощо.
Тильтиль. А тих двоє, що тримаються за руки і цілуються раз у раз; то брат і сестра?..
Дитина. Та ні, вони дуже смішні... Це закохані...
Тильтиль. Що це значить?..
Дитина. Я не знаю... Це їх так Час зве на жарт... Вони цілий день дивляться один одному в вічі, цілуються і прощаються...
Тильтиль. Чому?..
Дитина. Здається, вони не можуть поїхати разом...
Тильтиль. А той рожевий хлопчик, що так поважно ссе свого пальця, що воно є?..
Дитина. Він, здається, повинен знищити несправедливість на Землі...
Тильтиль. А...
Дитина. Кажуть, що це страшенна робота...
Тильтиль. А той рудячок, що ходить, наче не бачить?.. Чи він сліпий?..
Дитина. Ще ні; але він осліпне... Дивіться на його пильно; здається, він повинен подужати смерть...
Тильтиль.