О… Небо!.. (Обертаючись до тих, що втекли): Ходіть хутенько!.. Вони тут!.. Це вони!.. Це вони, це вони!.. Нарешті ми їх маємо!.. Тисячі Синіх Пташок! Мільйони.. Мільярди!.. Їх буде аж надто!.. Ходи, Митилю!.. Ходи, Тильо!.. Ходіть усі!.. Поможіть мені!.. (Кидаючись між пташок.) Їх можна брати пригорщами!.. Вони не дикі!.. Вони нас не бояться!.. Сюди! Сюди!.. (Митиль й інші прибігають. Вони всі вступають до сліпучого саду, опріч Ночі і Кота.) Ви бачите!.. їх аж занадто!.. Вони йдуть мені до рук!.. Дивіться, вони їдять місячне проміння!.. Митилю, де ти?.. Таких блакитних крил, такого пір'я, що падає, що аж темно за ним!.. Тильо, не кусай їх... Не роби їм кривди!.. Бери їх дуже делікатно!..
Митиль, укрита блакитними пташками. Я вже їх маю сім!.. О, як вони тріпочуть крилами!.. Я їх не вдержу!..
Тильтиль. І я так само!.. Я їх маю занадто!.. Вони випручаються!.. Вони вертаються!.. І Тильо їх має!.. Вони йнас потягнуть!.. Понесуть нас у небо! Ходім, вийдемо звідси!.. Світло на нас чекає!.. Воно буде задоволене!.. Сюди, сюди!..
Вони вибігають з саду, руки повні пташок, що тріпаються, і переходячи усю залу між плесканням блакитних крил, виходять направо, звідки ввійшли, а за ними Хліб і Цукор, що не взяли пташок.— Лишившись самі, Ніч і Кіт ідуть вглиб і дивляться журливо в сад.
Ніч. Вони її не мають?..
Кіт. Ні... Я її бачу он там на тому місячному промені... Вони не могли її досягти, вона трималася надто високо...
Завіса пада. Одразу ж перед упалою завісою входять разом ліворуч Світло, праворуч Тильтиль, Митиль і Пес, укриті птахами, що вони допіру зловили. Але вже пташки здаються неживі і, схиливши голівки і з поламаними крильцями, в їхніх руках тільки непорушні останки.
Світло. Ну, взяли ви її?
Тильтиль. Так, так!.. Скільки хоч!.. їх там тисячі!.. Ось вони!.. І Бачиш їх?.. (Дивлячись на пташок і подаючи їх Світлові, спостерігає, що вони мертві) Диви!.. Вони вже не живі!.. Що з ними сталося?.. А твої, Митилю?.. І пташки Тильо також. (Кидаючи з гнівом трупи пташок.) А, ні, це дуже зле!.. Хто це їх забив?.. Я дуже нещасливий!..
Схопивши голову в руки, увесь тремтить від ридання.
Світло, пригортаючи його, як мати. Не плач, моя дитино... Ти не піймав тієї, що може жити удень... Вона полетіла десь інде... Ми її знайдемо знову...
Пес, дивлячись на мертвих пташок. А чи можна їх їсти?..
Виходять всі наліво.
Завіса
П'ятий малюнок
ЛІС
Ліс.— Ніч.— Світить місяць.— Старі дерева різного ґатунку, а власне Дуб, Бук, В'яз, Тополя, Ялина, Кипарис, Липа, Каштан та ін.
(Входить Кіт.)
Кіт, вітаючи дерева навкруги. Чолом усім деревам!..
Шемрання листу. Чолом!..
Кіт. Цей день — великий день!.. Наш ворог прийде і дасть вам волю і віддасться сам... Це Тильтиль, дроваля син, що наробив вам такого лиха... Він шукає Синьої Пташки, що ви ховаєте від людей з настання світа і що знає сама одна нашу таємницю... Шелест листя. Прошу?.. А, це Тополя говорить... Так, Тильтиль має діамант, що має силу визволити на хвильку наші душі; він може змусити нас, щоб ми віддали Синю Пташку, і ми будемо відтоді остаточно в руках людей. {Шелест листя.) Хто говорить?.. Диви,, це Дуб... Як ся маєте?.. (Шелест листя на Дубі.) Всі перестуджені?.. Локриця вже не доглядає вас?.. Все ломець?.. Вірте мені, все це через мох; ви його забагато кладете собі на ноги... Синя Пташка завжди у вас?.. (Шелест листя на Дубі.) Прошу?.. Так, нема чого вагатись, треба тим скористатись, щоб він пропав... {Шелест в листі.) Що кажете?.. Так, він зі своєю сестричкою; треба, щоб і вона вмерла... (Шелест листя.) Так, Пес товаришує; ані способу його усунути!.. (Шелест листя.) Прошу?.. Підкупити його?.. Неможливо... Я брався на все... (Шелест листя.) А, це ти, Ялино?.. Так, приготуй чотири дошки... Так, є ще Вогонь, Цукор, Вода, Хліб... Вони всі з нами, опріч Хліба, що не дуже певний... Одне Світло за людей; але воно не прийде... Я запевнив малих, що їм треба втекти потай, доки воно спить... Такої другої оказії вже не буде... (Шелест листя.) Слухай... Це Бука голос... Так, ваша правда; треба попередити звірят... У Кроля бубон є... Він у вас?.. Добре, хай бубнить на збір, зараз... Ось вони...
Чути, як, усе віддалюючись, бубнить Кріль... Входять Тильтиль, Митиль і Пес. Тильтиль. Це тут?..
Кіт плазовитий, солодкавий, запобіжний, поспішає назустріч дітям. А, ось ви, паночку мій!.. Як ви добре дивитесь, які ви гарні тепер увечері!.. Цього разу я вас попередив, щоб оповістити ваш прихід... Все добре йде. Цього разу Синя Пташка буде наша, я певен... Я допіру послав Кроля бубнити на збір, щоб скликати поважніших в краї звірів. їх чути вже в гущині... Слухайте... Вони трохи боязкі і не сміють наблизитись... (Голос усякого звіру: корів, свиней, коней, віслюків і т. ін.— Потиху до Тильтиля, беручи його на бік.) Але на що ви привели Пса?.. Я вже вам сказав, що він з усіма в сварці, навіть з деревами... Боюсь, що нічого не вийде, коли він тут буде...
Тильтиль намагається відігнати Пса, але той не слухається. Кіт просить Тильтиля повернути діамант, і тоді виходять душі дерев і тварин. Плющ зв'язує Пса.
Плющ, що зв'язав Пса, як паку. Куди його віднести... Я його добре заткав, слова не бовкне...
Дуб. Щоб його міцно прив'язано там поза моїм стовбуром, біля мого грубого кореня... Ми побачимо потім, що належить з його зробити...
(Плющ за допомогою Тополі несе Пса поза стовбуром дуба.) Уже?.. Добре, тепер, коли ми спекалися цього уїдливого свідка і цього перекінчика, розважмо по нашій справедливості й правді... моє зворушення, я від вас не криюся з цим, глибоке й важке... Це уперше, що нам дано судити Людину і дати їй почути нашу силу... Я не думаю, що після лиха, що вона нам накоїла, після дивовижної несправедливості, що вона нам заподіяла, щоб що найменше було вагання, до чого її засудити...
Всі інші дерева і всі звірята. Ні, ні, ні... Нема вагання... Шибениця. Смерть... Занадто несправедливості... Вона надто надужива... Вже надто довго... Хай її розчавлять... Хай її з'їдять.... Зараз... Зараз...
Тильтиль до Кота. Що з ними сталося?.. Вони незадоволені?..
Кіт. Не турбуйтесь... Їм трохи прикро, що Весна забарилася... Дайте, мені волю, я все влаштую.
Дуб. Ця однодушність була неминуча... Тепер йдеться про те, щоб знати, щоб уникнути репресій, яка кара буде найпрактичніша, найдогідніша, найшвидша і найпевніша; що найменше лишить слідів на доказ, коли люди віднайдуть ті невеличкі тіла в лісі...
Тильтиль. Що все воно значить?.. До чого він верне?.. Мені нудно стає... Хай вже дає Синю Пташку, що він має...
Бик, надходячи. Найпрактичніше і найпевніше, це добрий штрик рогом в живіт. Хочте, я проколю?..
Дуб. Хто це каже?..
Кіт. Це Бик.
Корова. Краще б йому мовчати... А я не втручаюсь... Я маю вискубти усю траву, що видко он там, в блакиті місяця... Досить маю роботи...
Віл. І я. А втім, я заздалегідь згоджуюсь на все...
Бук. Я даю найвище моє гілля, щоб їх повісити...
Плющ. А я петлю...
Ялина. А я чотири дошки на скриньку...
Кипарис. А я ямку на віки...
Верба. Найпростіше б утопити в річці... Я візьмуся за те...
Липа, мирячи. А-ні... Чи ж треба удаватися до тих крайнощів. Ще вони дуже молоді... Можна б їх просто знешкодити, держачи їх в'язнями в загороді, що я споряджу, обсадивши її навкруги собою...
Дуб. Хто так каже?.. Мені здається, я пізнаю медовий голос Липи...
Ялина. Справді...
Дуб. Є відступник між нами, як між звірятами?.. Досі ми мали оплакувати відступ тільки овочевих дерев; але то не справжні дерева...
Кабан, поводячи зажерливими маленькими очима. Я гадаю, що спершу треба з'їсти дівчинку... Вона, певно, дуже делікатна...
Тильтиль. Що він каже?.. Стривай трохи...
Кіт. Я не знаю, що їм сталось; але повертає на кепсько...
Дуб. Тихо!.. Йдеться про те, щоб знати, хто матиме честь завдати перший удар; хто усуне з нашого чола найбільшу небезпеку, що ми наразилися на неї від народження Людини...
Дерева і звірі сперечаються, кому першому завдати удару, але ніхто не наважується. Тильтиль дістає з. кишені ножа і готується боронитися. Вовк обходить хлопчика ззаду і кидається на нього. Бачачи, що Тильтиля перекинуто, звірі і дерева наближуються і намагаються його вдарити. Тильтиль у розпачі кличе на поміч, але Кіт сховався. Пес розриває пута і стає на захист дітей. Точиться запекла боротьба, в якій сили нерівні.
Тильтиль. Я не можу більше, Тильо!.. Ай!.. Удар В'яза... Дивись, рука в крові. Це Вовк або Кабан...
Пес. Почекай, мій Боженьку... Дай, я тебе поцілую. Лизну... і тобі поможеться... Будь за мною... Вони не насміють більше наблизитись... Ні!.. Ось вони знову вертаються!.. Тепер це вже не жарт!.. Стіймо твердо!..
Тильтиль, опускаючись на діл. Ні, це неможливо!..
Пес. Ідуть!.. Я чую нюхом!..
Тильтиль. Де ж?.. Хто власне?..
Пес. Там! там!.. Це Світло!.. Воно нас віднайшло!.. Врятовані, мій королику!.. Поцілуй мене!.. Врятовані!.. Глянь!.. Вони стережуться!.. Вони відходять!.. їм страшно...
Тильтиль. Світло!.. Світло!.. До нас!.. Поспішай!.. Вони збунтувались!.. Вони всі проти нас!..
Входить Світло; в міру того, як воно наближається, заграва знімається над лісом і освітлює його.
Світло. Що за знак?.. Що сталося?.. Нещасний!.. Хіба ти не знав!.. Поверни Діамант!.. Вони вернуться в Мовчання і Темність; і ти не побачиш більше їх почувань...
Тильтиль повертає Діамант.— Зараз усіх дерев душі кидаються в стовбури, що замикаються. Звірят душі так само зникають; і видко недалеко Корову й Барана, що вони пасуться собі тихо-мирно, і т. д. — Ліс знову стає, як був. Здивований
Тильтиль озирається.
Тильтиль. Де вони поділися?.. Що було з ними?.. Чи ж вони з глузду з'їхали?..
Світло. Ні, вони завжди так, але того не знають, бо їх не видко... Я ж тобі казало: небезпечно їх будити без мене...
Тильтиль, витираючи свого ножа. Про мене без Пса і якби не мав я ножа... Я б не подумав, що вони такі злі...
Світло. Ти добре бачиш, що Людина сама одна проти всіх на сім світі.
Пес. Тобі недуже болить, мій Боженьку?..
Тильтиль. Дурниця... А Митиль вони не займали... А ти, мій бідний Тильо... Тобі рот в крові і лапа перебита?..
Пес. Не варто про це балакати... Завтра вже загоїться... Потреба була гаряча...
Кіт, виходячи зі схованки, шкульгаючіі. А як же...: Віл мене рогом у живіт...