Годі... без фраз... Ми вийдемо туди, а діти сюди.
Тильтиль досить неспокійно. Ми вийдемо самі?
Митиль. Я їсти хочу...
Тильтиль. І я...
Фея до Хліба. Відгорни свою сукню турецьку і дай їм шматок твого доброго черева...
Хліб відгортає свою сукню, витяга ятагана і крає від свого грубого черева два окрайки і дає дітям.
Цукор, наближаючись до дітей. Дозвольте мені вам запропонувати кілька цукерок...
Він відламує один по одному п'ять пальців своєї лівої руки і подає їх дітям.
Митиль. Що це він робить?.. Він ламає свої пальці...
Цукор запобігливо. Покуштуйте, вони чудові. Це справжні цукерки...
Митиль, ссучи один палець. Ото добре... У тебе їх багато?..
Цукор скромно. Так, скільки я хочу...
Митиль. Хіба ж тобі не боляче, як ти їх так ламаєш?
Цукор. А ні, ні... Навпаки, це дуже вигідно, вони знов виростуть зараз; і таким способом я завжди маю пальці чисті і нові...
Фея. Глядіть, діти, не їжте дуже багато цукру. Не забувайте, що ви зараз вечерятимете у ваших предків...
Тильтиль. А вони тут?..
Фея. Ви зараз їх побачите...
Тильтиль. Як же ми їх побачимо, якщо вони мертві?..
Фея. Як же вони, мертві, як вони живуть у ваших спогадах? Люди не знають таємниці, бо вони знають дуже мало; а ти, дякуючи Діамантові, зараз побачиш, що мерці, про яких пам'ятають, живуть такі ж щасливі, як би й не вмирали...
Тильтиль. Світло йде з нами?..
Світло. Ні, краще, щоб це відбулося в родині... Я почекаю тут поблизу, щоб не здаватись нескромним... Вони мене не запрошували...
Тильтиль. Куди треба йти?..
Фея. Туди... Ви на порозі "Країни Спогадання". Як тільки ти повернеш Діамант, ти побачиш грубе дерево з табличкою, що тобі покаже, що ти вже прибув... Але не забудьте, що ви повинні повернутись обидва о третій чверті на дев'яту... Це надто важливо, надто будьте пунктуальні, бо все загине, коли ви спізнитесь... До швидкого... Кличучи Кота, Пса, Світло і т. д. Сюди... А малята туди.
Вона виходить праворуч із Світлом, звірятами і т. д., а діти виходять ліворуч.
Завіса
Третій малюнок
КРАЇНА СПОГАДАННЯ
З густого туману направо на першому плані виступає стовбур великого дуба з табличкою. Молочна ясність, мутна, непрозора.
Тильтиль і Митиль стоять біля дуба.
Тильтиль. Ось дерево...
Митиль. Ось і табличка...
Тильтиль. Я не розберу... Стривай, я злізу на цей пень... Так добре... Написано: "Країна Спогадання".
Митиль. Вона тут починається?
Тильтиль. Так, он стрілка...
Митиль. Ну, де вони є, дідусь і бабуся?
Тильтиль. За туманом, ми зараз побачимо...
Митиль. Я зовсім нічого не бачу... Я не бачу ні рук, ні ніг моїх... |хлипаючи. Мені холодно... Я не хочу більш подорожувати... Я хочу вернутись додому...
Але поволі яснішає. Тильтиль і Митиль бачать хатку, коло дерева на лавці сидять у глибокому сні їхні дідусь та бабуся. Діти не наважуються підійти до них, ховаються за дубом, але старі прокидаються і розмовляють між собою про живих онуків. Діти біжать до старих.
Тильтиль. Дуже добре, бабусю... Вони спали, як ми виходили...
Бабуся Тиль, дивлячись на них і їх пестячи. Боже мій, які ж вони гарненькі та чепурненькі... Це тебе мати змила?.. І панчохи цілі... То я їх колись дарувала... Чому не заходите гуляти частіше до нас... То ж нам така втіха... На цілі місяці ви нас забуваєте і ми не бачимо нікого...
Тильтиль. Ми не могли, бабусю... Це тільки через Фею ми сьогодні...
Бабуся Тиль. Ми раз-у-раз тут все виглядаємо, чи не прийде хто живий. Вони так рідко приходять... Останній раз як ви приходили, стійте, коли це було?.. Було це на Всіх Святих, коли до церкви дзвонили...
Тильтиль. На Всіх Святих... Тоді ми з хати не виходили, тоді нежить у нас був великий...
Бабуся Тиль. Еге ж, та ви ж про нас згадували...
Тильтиль. Згадували...
Бабуся Тиль. Отож, як ви нас згадаєте, ми проснемось і знову бачимо вас...
Тильтиль. Як? Досить, щоб...
Бабуся Тиль. Та ти ж добре знаєш...
Тильтиль. Ні, не знаю...
Бабуся Тиль до Діда Тиль. Диво мені, що там угорі… Вони не знають ще... Вони не навчилися нічого?..
Дід Тиль. Так само, як і за нас було... Живі люди такі немудрі, як говорять про інших...
Тильтиль. Ви все спите?..
Дід Тиль. Егеж, спимо нівроку, доки не збудить нас думка Живих... Воно добре спати, як віджив своє... Та й прокинутися часом не зле...
Тильтиль. Так ви не насправді мертві?..
Дід Тиль. Що ти кажеш?.. Що він каже?.. Нам не втямки його слова... Чи це нове слово, нова вигадка?..
Тильтиль. Слово "мертвий"?
Дід Тиль. Егеж... Оце саме слово... Що воно значить?..
Тильтиль. Воно значить, що не живеш більше...
Дід Тиль. Та й дурні ж там на землі люди...
Тильтиль, з захватом роздивляючись круг себе. Усе як було, все на своїм місці... Але ще краще стало... Ось дзиґарі з великою стрілкою, що я зламав кінчик...
Дід Тиль. А ось ополоник, що ти увідомив...
Тильтиль. А ось дірочка, що я зробив у дверях тоді, як найшов свердло.
Дід Тиль. Егеж, ти наробив шкоди... А ось сливка, що ти так любив лазити на неї, як мене не було... Вона все родить свої гарні червоні сливки.
Тильтиль. Вони ще кращі стали...
Митиль. А осьдечки старий кос... Він ще й досі співає?..
Кос прокидається і починає співати на цілий голос.
Бабуся Тиль. Бачиш... Аби згадав про його...
Тильтиль, замислившись, що кос зовсім синій. То ж він синій... Це ж він, Синя Пташка, що я мушу принести Феї... А ви й не сказали, що він тут у вас. А який же він синій, синій, як волошка... (Благаючи.) Дідусю, бабусю, чи не подарували б ви його мені?..
Дід Тиль. Може б і подарували... Як тобі здається, стара?
Бабуся Тиль. Авжеж, авжеж... На що він здався тут... Він усе спить... Його ніколи не почуєш...
Тильтиль. Я його посаджу в мою клітку... А де моя клітка? А, правда, я її забув за великим деревом... Біжить до дерева, приносить клітку і замикає туди коса. Ви мені справді його подарували?.. Ото зрадіє Фея. І Світло теж...
Дід Тиль. Але знаєш, я не ручуся за пташку... Боюся, що вона вже не звикне до гучного життя там у вас і повернеться з перший погожим вітром. А там побачите...
Тильтиль і Митиль пригадують своїх, померлих братів та сестричок, і ті виходять з хати. Діти разом граються. Несподівано б'ють дзиґарі, то Тильтиль згадав про час, бо обіцяв Світлу повернутися вчасно. Бабуся квапливо накриває стіл, всі їй допомагають.
Бабуся Тиль. Вже готово. До столу, діти... Коли поспішаєте, так не гаймо часу...
Засвічено лампу і поставлено борщ! Старі й діти посідали вечеряти, з галасом та сміхом штовхаючись та борюкаючись.
Тильтиль, їсть пожадливо. Та й смачний же який... Боженьку мій, який смачний... Я ще хочу, ще...
Він махає своєю дерев'яною ложкою і стука нею по тарілці.
Дід Тиль. Ну годі, годі... Тебе й досі не вимуштровано; ще тарілку розіб'єш...
Тильтиль, підводячись на ослоні. Я ще хочу, ще...
Він хапає миску і тягне до себе, миска перекидається і розливається по столі й на коліна тим, що за столом. Крики й реви опечених.
Бабуся Тиль. Бачиш... Я ж тобі казала...
Дід Тиль, даючи Тильтилеві гучного ляща. На тобі...
Тильтиль зразу збентежений, схопився за щоку, з захватом. Таких ляпанців ти, мені давав, дідусю, як був живий… Люблю я їх, це мені на добре… Дай я поцілую тебе...
Дід Тиль. Добре, добре; ще маю про тебе, коли тобі так любо…
Пів на дев'яту вдарило на дзиґарях.
Тильтиль, скочивши. Пів на дев'яту... Кица ложку. Нам тільки часу...
Бабуся Тиль. Ну ще хвильку... Дома ж не горить... Бачимось так рідко...
Тильтиль. Ні, нам не можна... Світло таке добре... Я йому обіцяв... Ходім, Митилю, ходім...
Дід Тиль. Та й нудні ж ті Живі з своїми справами та клопотом...
Тильтиль, беручи клітку і цілуючи всіх нашвидку по ряду. Прощай, Дідусю... Прощай, бабусю... Прощайте, брати, сестри, Пієро, Робере? Поліно, Мадлен, Рикето і ти, Кікі... Я чую, що нам не можна більше залишатися тут... Не плач, бабусю, ми часто до вас будемо...
Бабуся Тиль. Приходьте щодня...
Тильтиль. Еге ж, ми приходитимемо якнайчастіше.
Бабуся Тиль. Це ж єдина наша втіха, і таке нам свято, як думка ваша до нас завітає...
Дід Тиль. Нема нам іншої розривки...
Тильтиль. Хутенько... Моя клітка... Моя пташка...
Дід Тиль, подаючи йому клітку. Ось вони... Ти знаєш, я нізащо не ручусь, і коли колір не добрий...
Тильтиль. Прощай, прощай...
Брати і сестри Тилеві. Прощай Тильтилю... Прощай Митилю... Не забувайте про цукерки... Прощавайте... Вертайтесь... Вертайтесь...
Всі машуть хустками, а Тильтиль і Митиль поволі відходять. Але вже при останніх погуках знову помалу затуманює, оголоси завмирають, так що наприкінці сцени все обіймає мряка і тієї хвилі, як завіса спускається, видно тільки Тильтиль і Митиль під великим Дубом.
Тильтиль. Сюди? Митилю... Митиль. Де те Світло?
Тильтиль. Я не знаю... Дивлячись на пташку в клітці. Глянь — пташка вже не синя... вона стала чорна...
Митиль. Дай мені руку, братику... мені страшно й холодію...
Завіса
Дія третя
Четвертий малюнок
ПАЛАЦ НОЧІ
Випередивши дітей, до палацу Ночі приходить Кіт. Він намовляє Ніч не віддавати Синього птаха, який "може жити при ясності дня, ховається тут між синіми птахами снів, що годуються промінням місяця і вмирають, як тільки побачать сонце..." Кіт пропонує налякати дітей і відвернути їхню увагу. З'являються Тильтиль і Митиль у супроводі Хліба, Цукру і Пса. "Світлу заказано переступати поріг" палацу Ночі, Вогонь теж "не міг прийти, бо він родич Світла". Тильтиль просить Ніч віддати йому ключі від дверей, де сховані таємниці. Ніч не хоче давати ключів від своїх таємниць, але Тильтиль нагадує: "Ви не маєте права відмовляти Людині, коли вона їх питає". Ніч змушена підкоритися. Тильтиль отримує ключі і відчиняє по черзі двері, за якими сховані Привиди, Хвороби, Страхи Війни, Таємниці, Пахощі, Ночі, Солов'їний Спів, Мандрівні Вогники, Роса. Нарешті він підходить до найбільших дверей.
Заледве ключ торкнувся дверей, як широкі й високі половинки їх розходяться по середині, усуваючись бічно — зникають вправо і вліво в товщі муру, раптом відслонюючи реальний, нескінченний, невимовний, найнесподіваніший сад Мрії і Нічного Світла, де між зорями й планетами, осяваючи все, чого вони торкаються, раз у раз перелітаючи з самоцвітів на самоцвіти, з одного місячного проміння на другий, чарівні Сині Пташки раз у раз гармонійно літають аж до край неба, і так їх багато, що вони здаються диханням, блакитним повітрям, самою істотою чудового саду.— Тильтиль, засліплений, розгублений, стоячи в світлі саду:
Тильтиль.