Ах!
Фея. Так. Коли маєш шапку на голові, то трохи повертаєш діамант: справа наліво, наприклад, дивись, отак, бачиш?.. Він надушує тоді на горбок, що на голові, та його ніхто не зна, той горбок розкриває очі...
Тильтиль. Це не боляче?..
Фея. Ні, він чарівний... Зразу навіть побачиш те, що є всередині, . наприклад, душу хліба, вина, перцю...
Митиль. А цукрову душу теж видно?
Фея, спалахнувши. Само собою!.. Не люблю, як питають дурниці... Душа в цукру не більше цікава, як душа в перцю... Отож я даю вам, що маю, щоб помогти вам шукати Синю Пташку... Я добре знаю, що Перстень-Невидимка або Килим-самоліт придались би вам більше... Але я загубила ключа від шахви, де я їх заховала. Ах! Трохи не забула... Показуючи на діамант. Коли його держати так, бачиш... і трохи повернути, то побачиш, що було... Ще трохи і побачиш, що буде... Це цікаво й практично, і не робить шелесту...
Тильтиль. Тато візьмуть у мене шапочку...
Фея. Він її не побачить; ніхто не може її побачити, поки вона в тебе на голові... Чи не хочеш спробувати?.. Вона надіває на Тильтиля зелену шапочку. Тепер поверни діамант... Разі ще...
Заледве Тильтиль повернув діамант, як усе одразу напрочуд одмінилось. Стара фея раптом стала гожою чудовою принцесою; каміння, що з нього збудовано хатні мури, світиться, блакитніють, як шафіри, стають прозорими, грають і засліпляють, немов найкоштовніші самоцвіти. Убогі манатки оживають і блискочуть; білий дерев'яний стіл показується таким .важким, таким шляхетним, як,мармуровий стіл, циферблат на годиннику підморгує і усміхається ввічливо, тоді як дверці, за якими хитається вагало, відхиляються і випускають Години, що, взявшися за руки і регочучись, ідуть у танець під голос чарівної музики. Тильтиль, перелякавшись, кричить, показуючи на Години.
Тильтиль. Хто вони є, всі ті гарні пані?..
Фея. Не бійся; се години твого життя; вони щасливі, що вільні і видимі на хвильку...
Тильтиль. А чого мури так заясніли?.. Хіба вони з цукру або з коштовних самоцвітів?..
Фея. Все каміння однакове, все каміння коштовне: але людина з них бачить тільки кілька...
Чарівне видовище триває. З'являються душі Вогню, чотирифунтових Хлібів, Собаки, Кота.
Пес, гавкаючи, скачучи, перекидаючи все, незносний. Боженьку мій... Добридень, добридень, Боженьку мій... Нарешті, нарешті, можна говорити. Мені такого треба тобі сказати... Я дурно гавкав і молов хвостом... Ти не розумів... Але тепер... Добридень, добридень... Я тебе люблю... Я тебе люблю... Чи не хочеш, щоб я тобі зробив щось надзвичайного?.. Щоб я пішов виступцем?.. може, хочеш, щоб я пішов догори ногами або щоб поскакав на лині?..
Тильтиль до феї. Хто це той пан з собачою головою?..
Фея. Чи ж ти не бачиш?.. То душа Тильо, що ти визволив...
Кіт, наближуючись до Митилі і протягуючи їй руку, церемонно, оглядно. Добридень, Панно. Які ви гарні цього ранку...
Митиль. Добридень, Пане… до Феї. хто це?..
Фея. Це зараз видко; то душа Тилет, що дає тобі руку... Поцілуй її.
Пес, штовхаючи Кота. І мене... Я цілую божка... Я цілую дівчаток... Я цілую всіх чудово... Весело буде... Я зараз налякаю Тилет... гу, гу, гу.
Кіт. Я, пане, вас не знаю...
Фея, сварячись на Пса своїм прутиком. Цить мені зараз, а то повернешся в довічну мовчанку.
З рульки виходить душа Води, падає глечик з молоком і з'являється душа Молока, наче оживає голова цукру і, розриваючи паперову обгортку, виступає душа Цукру.
Лампа падає зі стола, і полум'я, вихопившись, обертається в яснючу дівчину незрівнянної краси. Вона вбрана в довгі прозорі й сліпучі серпанки і стоїть непорушно, неначе в нестямі.
Тильтиль. Це королева...
Митиль. Це Свята Діва.
Фея. Ні, діти, це Світло...
Тим часом ронделі на полицях крутяться, як голанські дзиґи, шафа розчиняє свої дверці і починає препишне розгорнення тканок на колір, як місяць і сонце, до якого примішуються не менше блискучі дранки й лахмання, що сходять по драбині з горища. Аж ось щось тричі грюкнуло в двері направо.
Тильтиль, злякавшись. Це тато... Він нас чув...
Фея. Поверни діамант... Зліва направо. Тильтиль повертає хутко діамант. Не так хутко... Боже мій... Надто пізно... Ти його повернув надто раптом. Вони не матимуть часу зайняти свої місця і буде нам з того багато клопоту.
Фея стає бабусею, але душі Хліба, Собаки, Кота, Молока, Води, Вогню і Світла не щезають.
Пес. Я маю щастя... Я не міг вернутися в мовчання; трап замкнувся надто швидко...
Кіт. І мій теж... Що то буде?.. Чи це небезпечно?
Фея. Боже мій, я повинна сказати вам правду: всі ті, хто товаришуватиме з обома дітьми, умре під кінець подорожі...
Кіт. А ті, хто не товаришуватиме?
Фея. Ті житимуть ще кілька хвилин...
Кіт Псові, Ходімо, вернімось в трап.
Пес. Ні, ні,.. Я не хочу... Я хочу товаришувати з божком. Я хочу з ним балакати увесь час...
Кіт. Йолоп...
Ще добуваються в двері.
Хліб, гірко плачучи, Я не хочу вмерти з кінцем подорожі... Я хочу вернутися зараз в мою діжу...
Вогонь, що все бігав прожогом по хаті, шиплячи з туги. Я не знаходжу більше мого коминка...
Вода, даремно намагаючись повернутися в рульку. Я вже не можу вернутися в рульку...
Цукор, метушачись коло своєї паперової обгортки. Я роздер мою бібулу...
Молоко, соромливо й байдуже. Мій глечик розбито...
Фея. Що то за дурні, Боже мій... Дурні й страхополохи. Вам миліше й далі жити в ваших гидких скринях, у ваших трапах і рульках, ніж товаришувати з дітьми, ще йдуть шукати Пташки?..
Всі, опріч Пса і Світла. Так, так, зараз... Моя рулька... Моя діжа... Мій коминок... Мій трап...
Фея до Світла, що дивиться мрійно на ощадки своєї лампи. А ти, Світло, що ти скажеш?..
Світло. Я товаришуватиму з дітьми...
Пес, виючи з радощів. І я, і я.
Фея. Ото найкраще. Зрештою, надто пізно, щоб відступати; ви не маєте більше вибору, ви підете всі з нами. Але ти, Вогню, не наближуйсь ні до кого, ти, Пес, дражни Кота, а ти, Вода, держись просто і дбай, щоб не розтікатися скрізь...
Знову дуже добуваються в двері справа.
Тильтиль, слухаючи. Це знов тато... Цього разу він встає, я чую його ходу...
Фея. Виходьмо вікном... Ви прийдете всі до мене, і я вберу як треба звірят і речі... До Хліба. Ти, Хлібе, бери клітку, де посадять. Синю Пташку... Ти її стерегтимеш... Хутенько, не гаймо часу...
Вікно раптом витягується, як двері. Вони виходять всі. Після того вікно знову стає, як було, і замикається, наче й не було нічого. В хаті стало темно, і обидва маленькі ліжка стали в пітьмі. Двері направо відхиляються, і в отворі показуються голови батька й матері Тиль.
Батько Тиль. Не було нічого... Це цвіркун цвіркає...
Мати Тиль. Ти їх бачиш?..
Батько Тиль. Авжеж... Вони сплять спокійно...
Мати Тиль..Я чую, як вони дишать... Двері зачиняються.
Завіса
Дія друга
Другий малюнок
У ФЕЇ
В палаці феї Берилюн діти та душі речей переодягаються для подорожі. Першими із вбиральні виходять Кіт, Цукор та Вогонь, потім до них приєднуються Пес, Вода, Хліб. Всі вони одягнені у розкішні костюми.
Кіт. Слухайте... Усі ми, що тут, звірята й елементи, ми маємо душу, якої людина ще не знає. Ось чому ще є в нас решта незалежності; але як вона знайде Синю Пташку, вона знатиме все, бачитиме все, і ми будемо цілком у її волі... Того мене навчила зараз моя приятелька Ніч, що разом з тим сторожка таємниць Життя... І так нам на тому залежить, щоб ні за що не дати знайти тої пташки, хоч би до того довелося навіть зажити життям дітей...
Пес обурений. Що це він каже?.. Ще скажи, щоб я чув, що це таке?
Хліб. Цить... Ви не маєте слова... Я старший на зборах...
Вогонь. Хто вас обрав за старшого?..
Вода Вогневі. Цить... Чого ви втручаєтесь?..
Вогонь. Втручаюсь, бо треба... Я не потребую вашої уваги..
Цукор, мирячи. Прошу... не сваріться... час поважний... найперше треба порозумітись, щоб вжити заходів...
Хліб. Я цілком поділяю думку Цукру й Кота...
Пес. Це ідіот... Є Людина, ото й край... Треба її слухатись і робити все, що вона хоче... Це тільки правда... Я знаю тільки її... Хай живе Людина... На життя, на смерть, все для Людини... Людина — Бог...
Хліб. Я поділяю цілком Псову думку...
Кіт до Пса. Але подають свої рації...
Пес. Нема рацій... Я люблю Людину, цього досить... Коли ви зробите щось проти неї, я вас подушу спочатку і піду все їй виявлю...
Цукор, солодко вступаючи в розмову. Дозвольте... Не загострюймо змагання... З певного погляду, ви маєте рацію, один-і другий... є за і є проти...
Хліб. Я цілком поділяю Цукрову думку.
Кіт. Хіба всі ми, що тут, Вода, Вогонь і ви навіть Хліб і Пес, хіба ми не жертви тиранії без назви?.. Згадайте час, коли перед приходом деспота ми блукали вільно лицем Землі. Вода і Вогонь самі панували в світі; і бачите, що з ними сталось... Що до нас, мізерних нащадків великих хижаків... Увага. Удаймо, що ми собі нічого... Я бачу, що надходять Фея і Світло... Світло тягне за Людиною; то нам найгірший ворог... Ось вони...
Входять направо фея і Світло, за ними Тильтиль і Митиль.
Фея. Ну?.. Що це?.. Що робите ви тут у кутку?.. Ви наче змовляєтесь... Час рушати в дорогу... Я зараз сказала, що Світло буде вам старшим... Ви його слухатиметесь всі, як мене саму, і я йому довіряю мій прутик... Діти цього вечора відвідають своїх предків, що померли... Ви злими не товаришуватимете зі скромності.. Вони проведуть вечір серед своєї померлої родини... Тим часом ви приготуєте все, що треба для завтрашньої подорожі, що буде довга... Гайда, вставайте, в дорогу, кожне на своє місце.
Кіт лукаво. Все це правда, що я вам казав, пані Феє. Я їх умовляв викопувати сумлінно і мужньо усі їхні обов'язки. На жаль, Пес раз-у-раз мене питає...
Пес. Що він каже?.. Почекай трохи...
Він збирається скочити на Кота, але Тильтиль, що попередив його рух, спиняє його погрозливим жестом.
Тильтиль. Тихо, Тильо!.. Стережись, коли ти ще раз...
Пес. Боженьку мій, ти не знаєш, це він, що...
Тильтиль, йому загрожуючи. Мовчи...
Фея. Побачимо роді... Щоб Хліб цього вечора передав клітку Тильтилеві... Можливо, що Синя Пташка сховається в минулому, у предків... У всякім разі це випадок, ним не слід нехтувати... Ну, Хлібе, ця клітка ?..
Хліб урочисто. Зараз, прошу пані Феє... Немов речник, що забирає слово. Всі ви будьте свідками, що ця срібна клітка, що мені була довірена...
Фея, перепиняючи його.