Котта відчував, що втомився, і вже не прагнув ні значущості, ні успіху. Діставшись линваревого будинку, римлянин розглядав гобелени і дивувався, як не розгледів на них сюжети "Метаморфоз". Другого дня Котта пішов до Арахни. Стару ткалю насторожило, що він хотів тільки подивитись на гобелени, і вона вже збиралась показати йому на двері, як упізнала-таки в ньому римлянина. Арахна спробувала на митах розповісти про свою тугу за столичними красотами, які вона бачила тільки в газетах та одному альбомі. Потім повела Котту до задушливої комори, де пріли в сувоях її гобелени. "І поки ткаля полотнище за полотнищем розгортала перед римлянином свої творіння, поки брудна підлога в коморі й увесь мотлох довкола помалу зникав під купою райських світів, Котта усвідомив, що на цих панорамних картинах найбільше важить не земля й не море, а небо — чисте, блакитне, трохи захмарене або затягнене грозовими хмарами, але повсюди ніби живе, заселене летючими птахами..."
Вийшовши з дому ткалі, Котта розмірковує: "...невже Назон кожному, хто його слухав, прочиняв щораз інше вікно до своїх фантазій і кожному розповідав лише ті історії, які той хотів і був спроможний почути? Ехо пізнала "книгу каміння", Арахна — "книгу птахів". ...Чи не були "Метаморфози" замислені як велика історія природи — історія, що починалася від каміння й сягала аж до хмар?"
IX
"Настав серпень — спекотний місяць..." Германець Діт знайшов у руїнах покинутої вулички павуків завбільшки з кулак, їхнє павутиння було таке міцне, що гинули в ньому навіть птахи. "Та переляк, викликаний у Томах тими потворами, швидко минув: виснажене швидкими часовими змінами та спекою, місто вже звикало до нових клопотів, як перед тим звикло до пишної рослинності й теплових бур нового клімату". Лише кіномеханіка Кипариса, що вже багато років поспіль приїздив у серпні, всі чекали нетерпляче, а він наче у воду канув.
"Котта цілими днями блукав узбережжям, аж поки спека заганяла його в затінок під прямовисною скелею, разом із рештою міських нероб очікував у бухті балюстрад вечірньої прохолоди або сидів в Арахни й спостерігав, як на ткацькому верстаті майже непомітно для ока народжується заселене птахами небо. А вночі він писав листи до Рима". Листи ті відносив до крамниці Феме, клав у наготований до прибуття "Трівії" мішок, де вони вкривалися пліснявою.
Одного рамку до Томів пристало судно. То був фрегат Ясона. Мешканці залізного міста в обмін на залізо отримували шовк, ефірні олії, цукрові голови, універсальний порошок від усіх недуг тощо. Ясон пильно стежив, щоб з фрегата не повтікали переселенці — безробітні ремісники, зубожілі селяни, мешканці гето із Салонік, Волоса, Афін... Ясон обіцяв їм світле майбутнє на Чорному морі, Одесі, Констанці...
Фрегат пішов далі, залишивши чимало потрібних і непотрібних речей. Серед них і епіскоп, якому судилося відчутно змінити життя в Томах. Той чорний ящик замовила багато років тому крамарка Феме. Машинка вміла все, що клали під її пильне око, збільшити й показати на білій стіні. "І коли хтось споглядав зображення на стіні досить довго, то йому починало ввижатися, ніби він осягає внутрішній світ речей..." Чимало людей приходило подивитися на зображення на білій стіні, приносили із собою різні речі, сподіваючись на здійснення заповітних бажань. Феме за відвідини грошей не брала, але мало хто йшов з крамниці, не купивши принаймні бляшанку жиру чи припалу порохом коробку шоколаду. І невдовзі коридор і задня кімната, де працювала та машинка, перетворилися на грот, в якому люди ставили свічки і запалювали лампади, на пустих уже від старого товару полицях залишали квіти та медальйони на згадку. Користуватися епіскопом навчився Батт, і вперше в житті епілептик відчув, "що таке бути людиною серед людей; уперше всі проштовхувались до нього, тицяли йому речі, які хотіли подивитися в око машинки". Але, як завжди у Томах, через деякий час число тих, хто вірив у чудо, та й просто глядачів стало помалу меншати, "залізне місто забувало свою святиню". Лише Батт лишився вірним зображенням на стіні, він навіть спав, їв та справляв нужду, не виходячи з гроту, аби не пропустити жодної картинки. Якось уночі пішов дощ, перший після спекотних тижнів. Феме прокинулася зі сну і пішла до гроту. Батт, як завжди нерухомо, сидів поруч холодної, чорної залізної скриньки-епіскопа. Та перш ніж Феме торкнулася рукою синового чола, нещасна жінка зрозуміла, що Батт скам'янів.
X
П'ятеро кремезних чорноробів перевезли візком Батта до крамниці. Щоб втішити нещасну матір, хлопця спробували повернути до життя: Діт-германець натирав його різноманітними мазями, Терей облив камінь свинячою кров'ю, а один із сусідів вирішив осяяти Батта світлом епіскопа. Але поки сусіда його налаштовував, Феме охопив розпачливий гнів, і вона розтрощила чорний ящик, позбирала уламки в мішок та й викинула з Арахниної скелі у море. Відтоді Батт стояв у крамниці серед діжок з капустою, "мов спаплюжений жертвопринесеннями ідол на бойовищі". Феме, прагнучи захистити сина від людської цікавості, прикрасила Батта квітами та гірляндою кропиви. Але один селянин зірвав ту гірлянду, і всі пересвідчились, що Батт перетворився на камінь. Проте не здивувались: "Що ж тут такого, коли людина, проживши життя, перетворюється на камінь не в темній могилі, а в напівтемній крамниці?"
Засуха минула. Настала осінь, яка принесла рясні теплі дощі. Котта пристосувався до життя в Томах і тепер навряд чи відрізнявся від решти мешканців залізного міста. Інколи він придивлявся до Лікаона і з полегкістю зітхав, коли не помічав навіть найменших слідів шерсті, ікол чи лап. Тим часом усе рясніші дощі спричиняли селеві потоки. Одного ясного жовтневого ранку Котта вийшов з линваревого будинку з переконанням, що "тільки одна-однісінька людина може врятувати його від божевілля, повернути впевненість у собі й здоровий глузд римлянина. І ця людина був Овідій Назон. ...Він мусить знайти вигнанця". І Котта вирушив у гори.
XI
"Селеві потоки не пощадили жодної долини в горах". Чим вище піднімався Котта, тим страшніші спустошення поставали перед його очима. "Досягнувши плоскогір'я, зритого напівзруйнованими часом і негодою копальнями, Котта обминув один-єдиний прохідний схил і нарешті вийшов до руїн Трахіли. На прямовисних скелях зяяли штольні, біля підніжжя розкривного відвалу стояв зарослий колючим чагарником каркас стрічкового транспортера, перекинуті вагонетки валялись обабіч вузькоколійки, що закінчувалась у калюжі води. ...Перед Коттою були рештки мідної копальні загиблого міста Ліміри. У Томах ще жила пам'ять про це місто, про нього розповідали з покоління в покоління, бо така доля, казали люди, зрештою спіткає всі гірничорудні міста". Зникла мідь, зник і добробут, а разом з ним — мир та злагода. Люди почали нападати один на одного навіть за шматок хліба, а одного разу бік гори, увесь поточений штольнями і штреками, обвалився й поховав Ліміри.
"Котта обмив свої побиті, подряпані руки та натруджені ноги в зеленкуватій калюжі, забрів затопленою колією по коліна у воду, а тоді знеможемо сів, прихилився спиною до однієї з перекинутих вагонеток і довго дивився . спершу вниз, а потім поверх гірських хребтів у небо..." До ночі Котта не встигав добратися ані до Трахіли, ані до Томів, отже, йому довелося переночувати в горах. І цієї ночі він не бачив жодних снів. Прокинувшись, Котта перш за все подумав про Назона і вперто попрямував до Трахіли.
XII
"Трахіла була похована під камінням. У пустельній самоті, до якої римський поет утік від ворожого залізного міста, не лишилося навіть руїн. ...Пригнічений раптовим почуттям самотності й безнадії, Котта рушив повз дохлого вовка до воріт..." Ще не зовсім отямившись від вигляду зруйнованої Трахіли, Котта помітив дим, який підіймався між брилами. І раптом йому здалося, що це куриться чавунна грубка з будинку Назона, а перед відчиненими дверима сидить Піфагор і щось пише на блакитній тканині. А неподалік від старого стоїть сам Овідій Назон. "Я знайшов Назона. Я знайшов засланого, безвісти пропалого поета Рима, вигнанця, якого всі вже вважали небіжчиком. Серед цього спустошення, тут, на руїнах останнього пристанища найзнаменитішого колись чоловіка в столиці, Котта відчув полегкість, ніби з плечей у нього спав нестерпний тягар". Він побіг до двох чоловіків, кричав і махав: руками. Але коли Котта підбіг ближче, він раптом зрозумів, що крім нього під прямовисною скелею нікого немає. З грубки й справді курився дим, але за Піфагора римлянин прийняв незграбний монумент, який нагадував людину, а за Назона — обчухраний . сосновий стовбур. Котта відчув, що він просто божевільний, і чи то заревів, чи заридав. "Нестерпне протиріччя між римським здоровим глуздом і незбагненною дійсністю на Чорному морі щезло. Епохи позбувалися своїх назв, переходили одна в одну, перетиналися". Заспокоївшись, Котта почав читати окремі слова напису, що збереглися на тканині.
Два дні провів Котта серед трахілських руїн. У Трахілі лишилися тільки потріскана грубка та нашкрябані на клаптиках тканини чи викарбувані на камені слова. Римлянин "монумент за монументом обійшов це хранилище потьмянілих знаків, повисмикував з каміння прапорці... і наповнив свою торбу цим шматтям. Бо серед багатьох вицвілих написів та окремих слів на вітрі лопотіли й імена, йому знайомі,— імена мешканців залізного міста".
За два дні харчі скінчилися, і Котта спустився у Томи. Там виснаженого римлянина підібрав винар Фіней і відвіз до Лікаонового будинку. Котта не здивувався, коли переконався, що дім виявився порожнім.
XIII
"Томи нагадували прифронтове місто. Дедалі більше верховинців утікало з худобою на узбережжя, бо в горах морени й кам'яні лавини спустошували, житла та пасовища". Життя в залізному місті пожвавішало. Утікачі з гір селилися у печерах та серед руїн, спали поміж свиней та овець, а вечорами напивалися у Фінеєвому погрібну. Між цими варварами та жителями Томів постійно спалахували сварки й бійки. І тільки винар, здавалося, радів цьому, бо відвідувачів у нього ставало все більше, а його комори "заповнювалися грубо вичиненими шкурами, всілякими різьбленими речами та мінералами".
Повернувшись до Томів, Котта жив сам у линваревому будинку.