До того ж нам перешкодив туман, і ми не змогли влаштувати псу гідну зустріч.
— Ви врятували мені життя.
— Піддавши його спочатку небезпеці. Ну як, можете встати?
— Дайте мені ще один ковток коньяку, і тоді усе буде гаразд. Ну ось! Тепер з вашою допомогою я встану. А що ви хочете робити далі?
— Поки залишимо вас тут — ви вже досить натерпілися за сьогоднішній вечір, — а потім, хтось із нас повернеться з вами додому.
Баронет спробував звестися, але не зміг. Він був блідий, як полотно, і тремтів усім тілом. Ми повели його до валуна. Він сів там, усе ще тремтячи, і затулив лице руками.
— А тепер нам доведеться піти, — сказав Холмс. — Треба скінчити почату справу. Дорога кожна хвилина. Склад злочину тепер перед нами, залишається лише схопити злочинця.
— Б'юся об заклад, вдома його вже не виявиться, — продовжував Холмс, швидко крокуючи поруч з нами стежиною. — Він не міг не чути пострілів і зрозумів, що гру програно.
— Ну що ви! Це було далеко від будинку, до того ж туман приглушає звуки.
— Можете не сумніватися, що він кинувся слідом за собакою, адже його треба було відтягнути від тіла. Ні, ми його вже не застанемо! Але про всякий випадок треба обнишпорити всі куточки.
Вхідні двері були відчинені навстіж, і, вбігши в будинок, ми швидко оглянули кімнату за кімнатою, на подив старезного слуги, що зустрів нас у коридорі. Світло горіло тільки в їдальні, але Холмс узяв звідти лампу й обійшов з нею всі куточки в будинку. Чоловік, якого шукали, зник безслідно. Проте на другому поверсі двері однієї зі спалень виявилися замкненими.
— Там хтось є! — крикнув Лестрейд.
У кімнаті почувся слабкий стогін і шерех. Холмс ударив ногою трохи вище від замка, і двері розчинилися навстіж. Тримаючи револьвери напоготові, ми ввірвалися туди.
Але нахабного негідника, за яким ми полювали, не виявилося й тут. Замість нього перед нашими очима постало щось таке дивне і несподіване, що ми завмерли на місці.
Ця кімната мала вигляд маленького музею. Посередині зводилася товста підпірка, підведена під трухляві балясини стелі. І біля цієї підпірки стояла людина, прив'язана до неї простирадлами, які вкутували її з голови до ніг, так що першої миті навіть не можна було розібрати, хто це — чоловік чи жінка. За мить ми зірвали ці пута, вийняли кляп, і до наших ніг упала місіс Степлтон. Голова її схилилася на груди, і я побачив червоний рубець у неї на шиї від удару батогом.
Місіс Степлтон розплющила очі.
— Він врятувався? — запитала вона. — Він утік?
— Від нас він нікуди не втече, пані.
— Ні, ні, я не про чоловіка. Сер Генрі... врятувався?
— Авжеж.
— А собака?
— Убитий.
У неї вирвався довгий подих полегшення.
— Слава Богові! Слава Богові! Негідник!
— Так, пані, у вас немає ніяких підстав бажати йому добра, — сказав Холмс. — То скажіть же, де його шукати.
— Він може сховатися тільки в одному місці, більше йому нікуди подітися, — відповіла вона. — У самому серці трясовини є острівець, на якому був колись рудник. Там він і тримав свого собаку, і там у нього усе було приготовлено на той випадок, якщо доведеться тікати.
Холмс посвітив у вікно лампою. Туман, мов біла вата, липнув до скла.
При такому тумані про погоню годі було й думати. Ми залишили Лестрейда повновладним господарем Мерріпіт-хаузу, а самі разом із сером Генрі повернулися в Баскервіль-хол...
До ранку туман розсіявся, і місіс Степлтон провела нас до того місця, де починалася стежина, що веде через трясовину.
На очі нам потрапив лише єдиний доказ, що не ми перші йдемо по цьому небезпечному шляху. На купині, порослій болотною травою, лежало щось темне. Потягнувшись туди, Холмс відразу пірнув по пояс у твань, і коли б не ми, навряд чи йому Вдалося б колись відчути під ногою тверду землю. Він тримав у руці старий чорний черевик. Усередині була мітка: "Мейєрс. Торонто".
— Задля такої знахідки варто прийняти грязьову ванну. Ось він, зниклий черевик нашого друга!
— Кинутий поспіхом Степлтоном?
— Цілком правильно. Він дав собаці понюхати його, коли наводив на слід сера Генрі, і так і утік з ним, а потім кинув. Тепер ми, принаймні, знаємо, що до цього місця він добрався благополучно.
Але більше нам нічого не вдалося довідатися, хоча здогадів було багато...
Розділ XV
Погляд назад
Цитата:
Був кінець листопада. Непогожим, мрячним вечором ми з Холмсом сиділи біля палаючого каміна в кабінеті на Бейкер-стріт. Від часу трагедії, що завершила нашу поїздку в Девоншир, мій друг устиг розслідувати дві досить серйозні справи. Холмс був у чудовому настрої, і, користуючись цим, я вирішив вивідати в нього деякі подробиці загадкової баскервільської історії.
У ці дні в Лондоні саме були сер Генрі і лікар Мортимер, котрі готувалися до далекої подорожі, яку лікарі рекомендували баронету для зміцнення розхитаної нервової системи. Ранком вони зробили нам візит, так що в мене був гарний привід завести розмову на потрібну тему.
— З погляду людини, котра іменувала себе Степлтоном, події розгорталися як по писаному, — почав Холмс, — але нам усе це здавалося надзвичайно складним, бо ми не мали тоді ні найменшої уяви, чим він керується у своїх діях, і знали лише деякі факти. Відтоді у мене було дві розмови з місіс Степлтон, і все роз'яснилося. Думаю, що тепер загадок уже немає!
Наведені довідки остаточно переконали мене, що родинний портрет не брехав і що ця людина справді з роду Баскервілів. Він виявився сином того Роджера Баскервіля, молодшого брата сера Чарльза, якому довелося втікати до Південної Америки, де він і одружився, і після нього залишився син, що носив батьківське прізвище. Цей відомий вам молодчик одружився з Беріл Гарсіа, однією з красунь Коста-Ріки, розтратив казенні гроші і, змінивши прізвище на Ванделер, утік до Англії, де незабаром відкрив школу в східній частині Йоркширу. Справи школи йшли усе гірше і гірше, а кінець у неї був зовсім безславний. Подружжя Ванделерів змінили прізвище і з тих пір стали Степлтонами. Згодом Степлтон разом із залишками свого майна і новими планами на майбутнє перебрався на південь Англії. Тепер ми дійшли до того періоду його життя, що виявився настільки цікавим для нас. Він, очевидно, дізнався, що його і великий маєток відділяє всього лише два життя. Коли він зібрався в Девоншир, його плани були, імовірно, ще досить туманні, але недобрий задум визрівав — недарма він із самого початку видав свою дружину за сестру. Думка скористатися нею як принадою оволоділа ним відразу, хоча він, можливо, ще й не уявляв собі, як усе складеться надалі. Його метою було — привласнити маєток; заради цього він не соромився в засобах і йшов на будь-який ризик. Отже, для початку треба було оселитися якнайближче до Баскервіль-холу, а потім зав'язати дружні стосунки із сером Чарльзом та з іншими сусідами.
Баронет сам розповів йому переказ про собаку і, таким чином, ступив на свій смертний шлях. Степлтон, якого я, як і раніше, називатиму так, знав, що в старого хворе серце і що сильне потрясіння може вбити його. Усе це він чув від лікаря Мортимера. Крім того, йому стало відомо, що сер Чарльз — людина марновірна і надає великого значення цій похмурій легенді. Гнучкий розум Степлтона негайно підказав йому спосіб, яким можна убити баронета і залишитися самому поза підозрами. Виробивши план дій, Степлтон розпочав його здійснення з усією витонченістю, властивою його натурі. Пересічний злочинець задовільнився б у такому разі просто злим собакою, але у Степлтона сяйнула геніальна думка — зробити з нього виплодок пекла. Він купив цього пса в Лондоні, вибравши найбільшого і найлютішого з усіх, які там були. Потім приїхав з ним у Девоншир по північній лінії і подолав чималу відстань пішки через болота, щоб провести його додому непомітно. Під час своїх екскурсій за метеликами він знайшов шляху глиб Гримпенської трясовини, а надійнішого місця для собаки не можна й вигадати. Він посадив його там на ланцюг і став чекати зручного випадку.
Сер Чарльз перейнявся дружніми почуттями до Степлтона і послав його як свого посередника до місіс Лори Лайонс. Видавши себе за холостяка, Степлтон зовсім підкорив цю сердешну жінку і дав їй зрозуміти, що одружиться з нею. Та незабаром з'ясувалося, що треба діяти невідкладно: сер Чарльз зібрався до Лондона на настійну вимогу лікаря Мортимера, з яким Степлтон для годиться погоджувався. Не можна було втрачати ні хвилини, інакше жертва могла вислизнути. Степлтон змусив місіс Лайонс написати серу Чарльзу листа, в якому вона благала старого дати їй можливість побачитися з ним напередодні його від'їзду з Баскервіль-холу. Потім під пристойним приводом він умовив її не ходити на побачення, і ось довгоочікуване настало.
Повернувшись увечері з Кумб-Тресі, Степлтон устиг збігати по собаку змазав його цією пекельною сумішшю і привів на те місце, куди мав вийти старий. Собака, нацькований хазяїном, перескочив через хвіртку і помчав за бідолагою баронетом, що з криком кинувся втікати тисовою алеєю. Уявляю собі, яке це було жахливе видовище! Навкруги темрява, і в цій темряві за тобою мчить щось величезне зі світною мордою і вогненними очима. Серце в баронета не витримало, і він упав мертвий наприкінці алеї. Собака гнався за ним вузькою смужкою дерну, і тому на доріжці не залишилось ніяких слідів, окрім людських. Коли сер Чарльз упав, собака, імовірно, обнюхав його, але не зачепив мерця й утік. Ось ці сліди й помітив лікар Мортимер. Степлтон підкликав свого пса і поквапився повести його назад, у глиб Гримпенської трясовини. Ось і все, що стосується смерті сера Чарльза Баскервіля...
Цілком можливо, що спочатку Степлтон навіть не підозрював про існування спадкоємця в Канаді. Але він дізнався про це від лікаря Мортимера, який повідомив його і про день приїзду Генрі Баскервіля.
Насамперед йому спало на думку, чи не можна спекатися цього молодого канадця в Лондоні до того, як він приїде в Девоншир. Дружині Степлтон більше не довіряв. Залишати її надовго саму він теж не наважувався: так можна було зовсім утратити над нею владу. Довелося їхати в Лондон разом. Вони зупинилися, як я потім з'ясував, у готелі "Мексборо", на Кревен-стріт, куди Картрайт теж заходив у пошуках порізаної сторінки "Таймса". Степлтон тримав дружину під замком у номері, а сам, приклеївши фальшиву бороду, ходив за лікарем Мортимером — на Бейкер-стріт, на вокзал, у готель "Нортумберленд".