На прохання сера Генрі він повів усіх нас до тисової алеї показати, як все було тієї ночі. Алея довга, похмура, з обох боків засаджена тисами. У дальньому кінці стоїть напівзруйнована альтанка. Якраз посередині знаходиться хвіртка, що веде до боліт. Саме коло неї старий Баскервіль струшував попіл із сигари. За нею простиралися неосяжні болота. Нещодавно я познайомився ще з одним сусідом — містером Френклендом із Лефтер-хола, який живе за чотири милі від нас на південь. Містер Френкленд схиблений на британському законодавстві і витратив усе майно на різноманітні суди. Він судиться виключно заради власного задоволення, виступаючи то позивачем, то відповідачем. А такі розваги обходяться недешево. Зараз містер Френкленд знайшов собі досить дивне заняття. Він цілими днями лежить на даху свого будинку і через потужну підзорну трубу стежить за болотами в надії знайти втікача-каторжника.
А тепер найголовніше. Дізнавшись, що ваша ідея з телеграмою потерпіла фіаско, я розказав про все серу Генрі. Той викликав негайно Беррімора і почав з'ясовувати подробиці. Лакей підтвердив слова дружини і зрозумів, що йому не довіряють. Але сер Генрі спробував спростувати припущення чоловіка і на додачу подарував йому багато своїх старих речей. Мене дуже хвилює міссіс Беррімор. Це скромна, стримана, солідна жінка. Але я неодноразово бачив сльози на її очах, у неї, напевне, сталося якесь горе. Іноді я думаю, що це муки нечистої совісті, а потім підозрюю, що Беррімор — домашній тиран.
Учора вночі я почув скрадливі кроки біля своєї кімнати. Я встав, відчинив двері й визирнув із кімнати. У коридорі прослизнула чиясь довга чорна тінь. Людина була у спідній сорочці, в штанях та босоніж. Це був Беррімор. Він ішов повільно й обережно. Я почекав, доки лакей зникне з очей і рушив слідом. Беррімор зайшов у дальню кімнату — це нежилі приміщення. Він стояв біля вікна і тримав у руках свічку. Чоловік напружено вдивлявся у непроглядну пітьму боліт. Потім тихо застогнав і загасив свічку. Я миттю повернувся до себе в кімнату, а згодом почув кроки Беррімора.
Через деякий час крізь легкий сон я почув, як десь повернувся ключ у замку, але звідки йшов цей звук, визначити було важко.
Сьогодні зранку я довго розмовляв із сером Генрі, і ми розробили план компанії, виходячи з моїх нічних спостережень.
IX
Другий звіт доктора Ватсона
Баскервіль-хол, 15 жовтня
Дорогий Холмсе!
Цього разу в мене дуже багато новин. Але почну про все по черзі.
Наступного ранку після моїх нічних пригод я обстежив кімнату, куди заходив Беррімор. Із вікна відкривається найкращий вид на болота. Я запідозрив якусь любовну інтрижку, але це припущення може бути безпідставним. Після сніданку ми з баронетом пішли в його робочий кабінет, і там я йому розповів усе. Але виявилося, що сер Генрі знав про нічні прогулянки Беррімора. Порадившись, ми вирішили вночі простежити за лакеєм. Сер Генрі потер руки від задоволення. Ця пригода хоч якось урізноманітнювала його одноманітне життя.
Баронет уже встиг зв'язатися з архітектором і декоратором. Так що скоро тут треба чекати великих змін. Коли будинок буде відреставрований та умебльований, для повноти картини серу Генрі потрібна буде дружина. Але їх роман із міс Степлтон був не таким райдужним, як могло здатися.
Сьогодні зранку сер Генрі сам пішов на прогулянку, заборонивши мені його супроводжувати. Але після довгих мук совісті я рушив за ним. З високого пагорба я побачив пару. Це були сер Генрі та міс Степлтон. Заглиблені в розмову, вони йшли повільно, і жінка намагалася в чомусь переконати баронета. Я вирішив і на жодну секунду не спускати очей з сера Генрі.
Пройшовши декілька кроків, пара зупинилася, і тут я зрозумів, що не я один став свідком їх зустрічі. До них наближався сер Степлтон зі своїм сачком для метеликів. Сер Генрі обійняв міс Степлтон, але вона відвернулась, намагаючись вирватись із його обіймів. Тут підбіг Степлтон, який жестикулював і розмахував сачком перед закоханими. Я не міг зрозуміти, але, ймовірно, що Степлтон у чомусь звинувачував сера Генрі. Натураліст уже втрачав рівновагу, а дівчина стояла поруч спокійна і стримана. Нарешті Степлтон рвучко повернувся і наказав сестрі йти слідом. Вона кинула нерішучий погляд на сера Генрі і покірно пішла за братом. А баронет, похнюпивши голову, повернув назад.
Ми зустрілися з баронетом унизу, і мені довелося зізнатися, що я все бачив.
— Вам не приходила в голову думка, що цей суб'єкт несповна розуму,— спитав мене сер Баскервіль.— Невже я такий поганий?
До мого становища у суспільстві він не може прискіпатися. Значить, справа в мені самому. Цей суб'єкт навіть близько не хоче мене підпускати до своєї сестри. Я познайомився з нею лише декілька тижнів тому, але з першої зустрічі зрозумів, що ця жінка створена для мене. їй теж гарно зі мною. Жіночі очі промовляють набагато краще слів. Я запропонував їй одружитися зі мною, але вона навіть не встигла відповісти, як підскочив її брат і почав кричати, як божевільний.
Дивно, що пропозицію містера Генрі було відкинуто так різко, і ніхто не спитав бажання самої дівчини. Хоча та поставилася до всього досить байдуже.
Наші сумніви розвіяв того ж дня сам Степлтон. Він попросив вибачення, довго розмовляв із сером Генрі і запросив нас у гості найближчої п'ятниці.
— А як же він пояснив свій гнів,— поцікавився я.
— Сказав, що сестра — це сенс його життя. Ніби-то він не здогадувався про мої почуття, а пересвідчившись у цьому на власні очі, зрозумів, що може втратити сестру. Він дуже жалкує, що так сталося і визначає, що егоїстично і безглуздо з його боку думати, що можна втримати біля себе таку красиву жінку, як міс Степлтон. Для нього це великий удар, але він не буде перешкоджати нам, якщо я пообіцяю мовчати про своє кохання протягом найближчих трьох місяців. Я пообіцяв, і справі кінець.
Як бачите, одна з наших маленьких таємниць розкрилась. Тепер я потягну за другу ниточку клубка. Дві ночі ми вистежували Беррімора. Перша наша спроба закінчилася нічим, а от наступної ночі близько другої години в коридорі почувся скрип підлоги. Кроки порівнялися з нашими дверима і тихенько завмерли навіддалі. Баронет безшумно прочинив двері, і ми поспішили за лакеєм. Чоловік знову прослизнув в останню кімнату і зі свічкою завмер біля вікна, тривожно вдивляючись у пітьму.
— Берріморе, що ви тут робите?
— Нічого, сер,— злякано проговорив лакей,— я вночі перевіряю вікна в будинку.
— Слухайте, Берріморе,— суворо сказав йому сер Генрі,— ми вирішили дізнатися правду, тому краще зізнавайтеся. Що вам тут треба?
— Я нічого поганого не робив, сер. Я лише посвітив свічкою у вікно.
І тут я зрозумів, що це був умовний знак. Я підніс свічку до вікна і почав вдивлятися у морок ночі. І раптом побачив маленький вогник, що пробивався у нічній пітьмі.
— Це сигнал. Зізнавайтеся, хто ваш спільник?
— Це моя справа. Я нічого вам не скажу!
— Тоді ви звільнені. Я вижену вас із ганьбою. Наші предки більше сотні років жили під одним дахом, а ви замислили проти мене змову.
— Ні, ні, сер! Не проти вас!
Ці слова сказав жіночий голос, і, озирнувшись, ми побачили на смерть перелякану місіс Беррімор.
— Нас звільнили, Елізо. Ось чим усе скінчилось! Піди спакуй речі,— сказав Беррімор.
Еліза розповіла, що її брат — це і є втікач — каторжанин Селден. І щоб він не помер на болотах, Джон подає йому умовний знак, що їжа готова, а він показує, куди її принести. Ми вирішили спіймати цього виродка, взяли револьвер і швидко вийшли з помешкання. Але я згадав слова Холмса, який заборонив ходити вночі на болота.
І ніби у відповідь на його слова десь далеко на болотах виник той дивний лиховісний звук, який нещодавно так вразив мене.
— Боже мій, Ватсоне, що це?
— Не знаю. Кажуть, такі звуки не рідкість на болотах. Я вже чув їх.
— Це вила собака,— сказав баронет, і голос його здригнувся. Кров похолола у мене в жилах.
— Місцеві жителі говорять, що це виє собака, Баскервілів. Сер Генрі застогнав.
— Так може вити лише собака, і звук лунав із Гримпенської трясовини. Невже у всіх цих нісенітницях є частка правди? Невже мені загрожує небезпека? Ви не вірити в це, Ватсоне?
—Ні, ні!
— Що ж нам тепер робити? Може, повернутися додому.
— Ніколи! Ми з вами полюємо на каторжанина, а собака, мабуть, на нас. Ходімо, Ватсоне!
Спотикаючись на кожному кроці, ми повільно рушили далі. Попереду несміливо блимав вогник. Нарешті ми розгледіли маленьку свічку, яка стояла в отворі між каменями.
Ми причаїлися за великим гранітним каменем і обережно виглянули назовні.
— Він, напевне, десь близько.
Я ще не встиг договорити, як ми побачили його. У світлі свічки з'явилося страшне, звиродніле обличчя, у якому не було нічого людського. Воно було обліплене брудом, заросле щетиною, у пасмах спутаного волосся, як у якогось дикуна. Я помітив, що вбивця щось запідозрив і швидко вискочив уперед. Сер Генрі кинувся за мною. Каторжник із криком кинув у нас каменем і побіг геть. Вдалий постріл міг би поранити його, але я не міг вистрелити в спину беззбройній людині. Незважаючи на те, що ми з сером Генрі були непогані бігуни, відстань між нами і втікачем швидко збільшувалась. Нарешті ми знесилились, сіли на каміння і почали дивитися на фігуру каторжанина, що ледь мріла у пітьмі. І раптом відбулося щось жахливе і абсолютно незбагненне. Ми встали, вирішивши припинити безглузду погоню. У місячному сяйві я побачив людську фігуру, що стояла непорушно на гранітному стовпі. Чоловік стояв, розставивши ноги, схрестивши руки на грудях і опустивши голову. Це був не каторжанин. Скрикнувши від несподіванки, я схопив за руку баронета. Але людина зникла.
— Мабуть, вартовий. Вони скрізь після втечі в'язня. Можливо, сер Генрі мав рацію. Сьогодні ж ми сповістимо владу, де перераховується вбивця. Але дуже жаль, що ми не змогли самі спіймати його.
Ось такі події останньої ночі.
X
Уривки із щоденника доктора Ватсона
16 жовтня.
Туманний день, іде дощ. Після пережитого у нас неспокійно на серці.
А хіба немає підстав хвилюватися?
Варто тільки згадати ланцюжок подій, які вказують на наявність тут темних сил. Смерть Чарльза Баскервіля повністю збігається з родинною легендою; розмови серед фермерів про дивну істоту, яка з'являється на болотах.