Альбер Камю — Чума (детальний переказ)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Сторінка 2 з 5

Коттар вештався містом, пан Оттон муштрував домашніх, а журналіст Рамбер, який прибув до міста написати про побут арабів, спокійно і зацікавлено роззирався навсібіч. Епідемія, здавалося, вщухла, а потім стрімко пішла вгору. Того дня, коли було зареєстровано тридцять смертей, Бернар Ріє перечитував офіційну депешу, у якій стояло: "Офіційно оголосіть про чумну епідемію. Місто вважати закритим".

ЧАСТИНА ДРУГА

Відтоді чума, можна сміливо сказати, стала загальною справою. До того часу кожен опікувався своїми справами, а тепер усі відчули, що опинилися у спільній пастці і що слід якось пристосовуватися до неї. Либонь, найпомітнішим наслідком оголошення міста закритим було це раптове роз'єднання людей, зовсім до розлуки не готових. У перші ж години, коли заборона набрала чинності, префектуру буквально облягла ціла юрба прохачів, що висували однаково поважні причини. Тільки через багато днів ми усвідомили те, що в цій ситуації відпадають усі компроміси і що такі слова, як "домовитися", "послуга", "як виняток" уже втратили всякий глузд. Позбавлено нас навіть такої невинної втіхи, як листування, бо й лист може стати носієм інфекції. Протягом кількох днів через перевантаження телефонних ліній і тисняву в переговорних кабінах міжміські телефонні розмови також були геть заборонені. Єдиним порятунком, отже, залишився телеграф. Та штампи, уживані при складанні телеграм, не можуть не вичерпатися, — і незабаром все звелось до обміну шаблонами: "Усе гаразд. Думаю про тебе. Цілую". Коли стало ясно, що нікому не поталанить покинути місто, хтось звернувся із запитом, чи можуть повернутися ті, хто виїхав з міста до епідемії. Запит було дано. І дехто навіть необачно ним скористався. Тоді ми стали свідками лише одного випадку, коли почуття виявилось сильнішим за страх перед смертю. І це були не молоді закохані, а літнє подружжя Кастель. Ця раптова розлука з усією очевидністю показала, що вони не можуть жити одне без одного. І перед цією новою істиною нічого не важила й чума. Та для інших розлука мала скінчитися тільки разом з епідемією. Отож перше, що принесла нашим співгромадянам чума, було ув'язнення. І вони зазнавали болю всіх вигнанців та ув'язнених — жити пам'яттю, коли пам'ять уже ні на що не потрібна. Але не забуваймо й про тих, хто зазнав подвійного вигнання. Для таких, як, наприклад, журналіст Рамбер, муки відірваності від світу підсилювались і тим, що вони перебувають у чужому їм місті, де їх раптово заскочила чума. Наші співгромадяни уникали будь-яких прогнозів про закінчення пошесті, та й відверті розмови швидко припинилися. Отож кожен із нас мусив жити сам, віч-на-віч із цим небом. А тим часом чума завертала кораблі, що взяли колись курс на Оран, в місто не в'їхало жодної машини. Префект щодня повідомляв, статистичні дані, але просив публікувати їх у вигляді тижневого зведення. Одначе публіка схаменулася не одразу. На третій тиждень газети повідомили про кількість померлих — триста два. Та, може, така смертність цілком нормальна? Лише коли крива смертності різко стрибнула вгору, громадськість усвідомила істину. Оран прибрав химерного вигляду: рух транспорту та продаж бензину було суворо лімітовано, розкішні крамниці зачинялися, бо до міста постачали лише найнеобхідніше. Перехожих побільшало, бо після зачинення кількох крамниць та деяких контор люди вийшли у вимушені відпустки, а місто набуло оманливого вигляду святковості. Кінотеатри та кав'ярні скористалися з нагоди і непогано заробляли. На людях наші співгромадяни вели себе вельми весело, та чи не один Коттар в усьому місті щиро радів: "І підстав нібито нема, щоб пошесть припинялася. Усе піде шкереберть. Чудово! Скоро ми всі з глузду з'їдемо, повірте!" — говорив він лагідним голосом, що не пасував до його слів. Знаючи, що поки триває чума, про нього не згадають і арешт йому не загрожує, Коттар перебував у піднесеному настрої і почувався в цілковитій безпеці.

Через три тижні після закриття міста Ріє біля лазарету наткнувся на молодика, котрий чекав на нього. Це був журналіст Раймон Рамбер, який прибув у місто іще до початку пошесті й просив сприяння: "Чи не могли б ви видати мені довідку, де б офіційно підтверджувалось, що в мене нема цієї клятої чуми?". Він мріяв будь-що вирватися з міста: в Парижі в нього залишилась дружина. Та доктор Ріє заперечно похитав головою, бо справді не знав, чи хворий Рамбер на цю недугу і чи не підхопить він її в ту мить, коли вийде від нього; зрештою, існують закони і розпорядження, на які треба зважати. Намагаючись втішити Рамбера, доктор зауважив, що в Орані тепер гори матеріалу для найцікавішого репортажу. Та Рамбер був налаштований на інший лад: "Я народився на світ не для того, щоб писати репортажі. Може, я народився на світ, щоб кохати жінку. ...Ви живете в світі абстракцій!" — говорив він палко. Пообіцявши тримати доктора в курсі своїх успіхів, він зайшов у під'їзд готеля, де мешкав і Тарру.

Кінець першого місяця пошесті затьмарився новим спалахом чуми і відзначився палким казанням отця Панлю, єзуїта, адже церква вирішила теж боротися з чумою власними засобами, проголосивши тиждень всезагальних молебнів. Собор був повний богомольців, бо вхід до порту було заборонено і звичні морські купання відпали, та й оранці мали якийсь особливий настрій, хоча й ставилися до чуми як до непроханої гості, що як прийшла, так і піде. "Принаймні шкоди від цього не буде", — думала чи не більшість. Отець Панлю ухопився за край кафедри і почав промову: "Братове мої, вас вразила біда, ви самі накликали її на себе, братове. ...Від самого початку історії людства ця кара Божа приборкує сліпих і повних гордині. Схаменіться і станьте навколішки". Ця фраза пролунала так владно, що дехто, повагавшись, зіслизнув зі стільця і вклякнув на молитовному ослінчику. Інші подумали, що треба вчинити за їхнім прикладом. Велелюбний отець, не шкодуючи барв, змалював жахливий образ бича Божого — і слухачі немов побачили його над містом. "І спасенну путь указує вам також закривавлений спис, і він же підштовхує вас до Бога. Той самий бич, що мордує вас, підносить кожного й указує йому шлях. Найпроникливішим умам він показує осяйне світло вічності в надрах будь-якого страждання". Важко сказати, чи подіяло те казання на наших співгромадян. Просто після нього вони гостріше відчули те, що досі бачилось їм якось невиразно, що їх приречено, невідомо за які злочини, на ув'язнення, яке годі собі уявити. Атмосфера в місті змінилися, здавалося, в ньому оселився переляк. В атмосфері дедалі більшої паніки хтось намагався вибратися з міста, обдуривши військові кордони чи силою. Не збирався зупинятись і Рамбер. Спочатку він спробував усі офіційні способи. Він витратив добряче нервів, склав уявлення про те, що ж таке мерія, і навіть розробив класифікацію службовців. Але бажаного результату не домігся. За якийсь час йому надіслали анкету з проханням якнайточніше її заповнити. В душі Рамбера блиснув вогник надії, та швидко згас: анкети розсилали на випадок, якщо він захворіє на чуму і помре. По тому для Рамбера настав одночасно і найтяжчий, і найлегший період: період заціпеніння, коли журналіст годинами вештався містом, сидів у кав'ярнях, заходив і на вокзал читати старі розклади потягів... Саме місто, здавалося, також заціпеніло: настало справжнє літо, і все потерпало від немилосердної спеки. Жан Тарру знову ж таки докладно описав ці дні в своїх записниках. До бубонної чуми підпряглася ще й легенева. Кількість смертей зростала. Статистику знов повідомляли за один день, а не за тиждень: бо сто тридцять, звичайно ж, менше, ніж дев'ятсот десять. Котячий дідок позбавився своєї розваги, бо бездомних котів розстріляли як можливих носіїв бліх; директор готелю пригнічений; пан Оттон незмінно ходить обідати до готельного ресторану, тепер вже тільки з дітьми (дружина поховала матір і тепер на карантині). Згадує Тарру і про розмову з доктором Ріє, яку він сам зініціював.

Того дня Тарру говорив лікареві про необхідність створення нових санітарних дружин з цивільного населення, адже спроби префектури ні до чого не привели. І Ріє, звісно, пристав на таку пропозицію, Хоча цьому й передувала довга розмова. Вже наступного дня Тарру взявся за роботу і створив першу санітарну дружину, за прикладом якої мали створюватись і інші. Втім, оповідач не має наміру надавати великої ваги цим санітарним осередкам. Приписуючи надто велику вагу добрим вчинкам, ми тим самими складаємо хвалу і самому злу. Цілком зрозуміло, що всі вони взялись до організації цих дружин, бо було б незбагненно, якби вони цього не зробили. Чимало людей тоді говорили, що нічого не допоможе і найкраще зараз — впасти навколішки, та ані Тарру, ані Ріє, ані їхні колеги та приятелі таких поглядів не поділяли. Так, і старий Кастель доклав усіх зусиль до створення нової сироватки власними силами, і з дня на день сподівався дістати першу партію. Роботу статистичного обліку в санітарних дружинах взяв на себе Гран. Незадовго до того Гран довірив друзям таємницю свого загадкового твору і навіть прочитав перше і поки що єдине речення: "Погожого травневого ранку чепурна амазонка верхи на чудовій гнідій кобилі скакала квітучими алеями Булонського Лісу..." Згодом вона фігурувала вже як елегантна, потім як струнка, а кобила — як сита, лискуча тощо. Гран так мучився над добором потрібного слова, що виглядав часом дуже стомленим, та не покинув роботи зі статистичними даними для санітарних дружин.

Тим часом Рамбер все ще не залишав наміру вибратися з міста. І якщо вже офіційного дозволу йому не домогтися, він вирішив скористатися з "інших каналів". І людиною, яка знає деякі лазівки, виявився Коттар, сам він тоді займався контрабандою дрібних товарів. Коттар звів Рамбера зі своїм знайомим Гарсією, а той влаштував їм з Раулем, іншим посередником, зустріч, яка й відбулася за кілька днів. Коло Рауля сидів якийсь тип, що обіцяв звести Рамбера з "двома нашими приятелями". Чоловіка звали Гонсалес; коли Рамбер дізнався, що той цікавиться футболом, розмова швидко зав'язалась. Лише за кілька днів журналістові пощастило вийти на нових людей у цій справі, — Гонсалес представив їх як Марселя та Луї, які у складі посту з чотирьох осіб охороняють західну браму.

1 2 3 4 5