— А вас можна поздоровити?
— Ага... нарешті... Від кого ви довідались?
— Курімото сказала.
— Курімото-сан? А вона від кого?.. Жахлива людина!..
— Тепер вам навряд чи доведеться зустрічатись з нею... Пригадуєте, коли ми востаннє говорили по телефону, в трубці було чути шум дощу?..
— Так, ви вже казали... Я тоді саме перебралася до подруги й вагалася, сповістити вас чи ні... Як і тепер.
— От добре, що ви самі дали про себе знати! Я теж вагався — поздоровляти чи ні, — коли Тікако принесла цю звістку...
— Знаєте, сумно, коли тебе вважають пропалою безвісти.
На останніх словах голос Фуміко стих, як у матері. В Кікудзі перехопило дух.
— Та було б краще, якби я таки зникла... — Фуміко на мить примовкла, а потім додала: — Я живу тепер у нужденній кімнатці на шість татамі. Знайшла одночасно з роботою.
— Ого!..
— Розпочала працювати в саму спеку, отож так стомлююсь...
— Авжеж... а ще відразу після одруження...
— Що?.. Якого одруження?
— Я вас вітаю!
— Ну що ви!.. Глузуєте?..
— Ви ж нібито вийшли заміж...
— Я?
— Хіба ні?
— Та що ви!.. Як я могла б... у такому стані?.. Щойно мама померла, а я...
— Воно так, але...
— Це вам Курімото-сан сказала?
— Ага.
— Навіщо? Не розумію?.. І ви, Мітані-сан, повірили? Фуміко наче питала саму себе.
Кікудзі раптом рішуче сказав:
— Це не телефонна розмова. Ми не могли б з вами зустрітися?
— А чого ж...
— Підождіть біля токійського вокзалу, я зараз приїду.
— Так, але...
— Ви хочете десь-інде?
— Я не хочу чекати надворі. Краще я прийду до вас додому.
— Може, разом поїдемо?
— Тоді доведеться чекати вас на вулиці.
— А ви б не зайшли до мене... на роботу? .
— Ні... Я приїду до вас додому.
— Нехай так. Я теж скоро буду. Якщо приїдете раніше, почекайте мене у вітальні.
Якщо Фуміко сяде на електричку, то прибуде раніше за нього. Кікудзі подумав, що дівчина могла їхати в тому самому вагоні, й узявся шукати її очима на пероні, коли вийшов з вагона.
Фуміко справді приїхала раніше.
Служниця сказала, що вона в саду. Кікудзі обійшов будинок і побачив Фуміко, що сиділа на камені в затінку олеандра.
— Ласкаво прошу! — приязно мовив Кікудзі, підходячи до гості.
Фуміко не встигла привітатися першою й сказала:
— Вибачте, що подзвонила вам на роботу...
Вона підвелася, відвівши назад одне плече, ніби побоювалась, що Кікудзі схопить її за руку, як тільки підійде ближче.
— Ви по телефону таке сказали... От я й прийшла, щоб спростувати ваші слова...
— Ви про одруження? Щиро кажучи, я теж був здивований...
— Чим? — Фуміко опустила очі.
— Спершу — тим, що ви вийшли заміж, а вдруге — що й гадки такої не мали. Виходить, що я був здивований двічі.
— Двічі?
— Атож.
Кікудзі рушив по кам'яних плитах садової доріжки.
— Зайдемо звідси в дім. Чого ж ви не чекали мене у вітальні? — Він сів на галереї. — Недавно, коли я тут відпочивав після далекої дороги, пізно ввечері з'явилася Тікако.
З кімнати гукнула служниця. Мабуть, хотіла запитати щодо вечері, про яку Кікудзі казав по телефону, коли виходив з контори. Він зайшов у дім і невдовзі повернувся у білому бавовняному кімоно.
Тим часом Фуміко встигла підпудрити щоки. Коли Кікудзі сів, вона спитала:
— А що, власне, сказала Курімото-сан?
— Просто сказала: "Фуміко-сан вийшла заміж".
— І ви, Мітані-сан, повірили?..
— Такій брехні важко не повірити.
— У вас не закралося жодного сумніву? В чорних очах Фуміко забриніли сльози.
— Та невже б я могла тепер вийти заміж? Чи ви вважаєте, що я здатна на таке?.. І мама, і я стільки настраждалися, стільки намучилися... Цим стражданням і досі не видно...
Кікудзі чомусь здалося, ніби мати Фуміко й досі жива.
— Ми звикли покладатися на людей і вірили, що нас зрозуміють... Та невже так здавалось? А може, то власне відображення в дзеркалі своєї душі?..
Фуміко ладна була заплакати.
Кікудзі трохи помовчав, а потім сказав:
— Фуміко-сан, пригадуєте, я вас запитав: "Ви вважаєте, я міг би тепер оженитися?" Того дня ще була злива...
— Коли гриміло?
— Так. А сьогодні ви питаєте мене те саме.
— Ні, не зовсім те...
— Ви мені не раз казали, що я одружусь.
— Між вами, Мітані-сан, і мною велика різниця... — Фуміко не спускала очей, повних сліз, з Кікудзі. — Так, так, істотна різниця...
— У чому?
— Та хоч би у суспільному становищі...
— У суспільному становищі?
— Так. У нас різне становище. Можу сказати, якщо хочете, що в нас різні долі... Моя така похмура...
— Ви хочете сказати, що вас мучить відчуття провини?.. Але ж у всьому винен я.
— Ні! — Фуміко рішуче захитала головою, а з її лівого ока раптом викотилася сльоза й поповзла вниз по скроні. — Мама весь гріх узяла на себе й померла. А втім, я не вважаю, що то був гріх. То було її горе. Гріх ніколи не змиєш, а горе минає.
Кікудзі опустив очі.
— Але ж ви, Фуміко-сан, своїми словами про нещасну долю кидаєте тінь на вашу матір.
— Можливо, я не так висловилася — не нещасна доля, а глибоке горе.
— Глибоке горе...
Він хотів сказати: "Глибоке горе — де те ж саме, що й глибока любов", — але стримався.
— А крім того, у вас є на прикметі дівчина, Юкіко-сан. Це теж нас відрізняє. — Фуміко ніби хотіла перевести розмову на інше. — Курімото-сан, певне, вважала, що мама стоїть на заваді вашому шлюбу. Вона сказала, що я вийшла заміж, отже, й про мене вона такої ж думки. Інакше як же все пояснити.
— Але ж вона сказала, що й Інамура-сан вийшла заміж.
Фуміко розгубилася.
— Як?.. Не може бути... Напевне, брехня! — Фуміко захитала головою. — Коли ж це сталося?
— Одруження Інамура-сан?.. Мабуть, нещодавно.
— Чистісінька брехня!
— Вона сказала, що Юкіко і ви — обидві вийшли заміж, та я не хотів у це вірити. — Кікудзі стишив голос — Що ж до Юкіко, то, може, Тікако казала правду...
— Все це брехня! Хто ж улаштовує весілля за такої спеки? Тепер навіть у літньому кімоно сходиш потом... А то ще у весільному вбранні.
— То влітку хіба ніхто не справляє весілля?
— Майже... Хіба тільки іноді. Шлюбну церемонію здебільшого відкладають на осінь... — З очей Фуміко раптом закапали сльози, вона дивилася, як вони розпливаються на колінах плямкою. — А все-таки навіщо Курімото-сан сказала неправду?
— Спритно вона мене обдурила, — сказав Кікудзі.
"Але чого Фуміко заплакала?.. Зате можна бути певним, що її одруження — вигадка. А може, Юкіко справді вийшла заміж, і Тікако, щоб відсторонити Фуміко, набрехала про неї?.." — мучився здогадами Кікудзі.
А втім, таке пояснення його не задовольняло. Йому все-таки здавалося, що й одруження Юкіко — неправда.
— В кожному разі, поки ми не дізнаємось, чи сказала Курімото правду про Юкіко, її жарту не збагнемо.
— Жарту?..
— Вважаймо, що це жарт...
— Дивний жарт! Якби я сьогодні вам не подзвонила, ви повірили б, що я замужем.
Служниця знову покликала Кікудзі.
За хвилину він повернувся на галерею з листом.
— Фуміко-сан, ваш лист прибув. Без марки... Кікудзі взявся розкривати конверт.
— Ні-ні, не треба!
— Чому?
— Не хочу. Віддайте назад, прошу! — Фуміко простягла руку. — Віддайте!
Кікудзі заховав його за спину.
Намагаючись схопити листа, Фуміко однією рукою мимоволі сперлася об його коліна. Її руки потяглися в різні боки, і Фуміко втратила рівновагу. Щоб не впасти на Кікудзі, вона відхилила ліву руку назад, а правого вчепилася в лист за його спиною. І все-таки здавалось, що вона от-от упаде. Її голова майже торкалася грудей Кікудзі. Та дівчина не впала, спритно вивернулась, її ліва рука знову зіперлась на його коліна. Дивно! Як це вона зуміла підтриматися тією рукою?
Яка спритність! Яка гнучкість! Кікудзі мало не ахнув — з такою силою він відчув жінку, пані Оота.
І як Фуміко встигла вивернутись?.. Звідки взялася така гнучкість?.. Незбагненна таємниця жіночого єства.
Тієї миті, коли Кікудзі готувався відчути на собі тягар її тіла, Фуміко промайнула біля нього теплом і запахом жінки.
Це був сильний запах. Запах жінки, що зранку до вечора була на роботі. Так пахла ласка пані Оота.
— Ну віддайте!
Кікудзі не опирався.
— Я його порву.
Одвернувшись, Фуміко на клаптики пошматувала листа, її шия і руки були вологі.
Намагаючись не впасти на Кікудзі, вона спочатку зблідла, а потім зашарілася. Напевно, їй стало душно.
III
Цитата:
Звичайна вечеря, замовлена в близькому ресторані, була несмачною.
Перед Кікудзі стояло циліндричне "сіно". Як завжди, його принесла служниця.
Він одразу звернув на нього увагу. Погляд Фуміко теж зупинився на чашці.
— Ви п'єте з неї чай?
— Так.
— От негаразд вийшло... — В голосі Фуміко було менше ніяковості, ніж відчував зараз Кікудзі. — Тільки-но я вам її подарувала, як одразу пожалкувала. І в листі про це написала...
— Про що?
— Звісно, про "сіно"... Просила вибачити за такий нікудишній подарунок...
— Та що ви!.. Це не погана річ.
— А я от не бачу в ній нічого гарного. Інакше мама не користувалася б нею щодня.
— Я не великий знавець, та, як на мене, це "сіно" чудове. — Кікудзі взяв чашку у руки й покрутив перед очима.
— Але ж є скільки завгодно кращіх. Ви будете пити з неї, і мимоволі згадаєте, що таки є...
У Кікудзі защеміло серце.
Мабуть, Фуміко мріє, щоб пам'ятка про матір була коштовною, щоб Кікудзі, торкнувшись її руками, з любов'ю згадував її саму і матір.
І Кікудзі мимоволі перейнявся цим бажанням — тепер і він ладен був погодитись, що дарунок на спомин про пані Оота має бути якнайкращим.
Певно, це й було заповітною мрією Фуміко. Свідчення тому — глечик "сіно".
Холодна поверхня глечика, що ніби пашіла жаром, викликала в уяві Кікудзі тіло пані Оота. І не було в тій згадці ні краплини сорому, ні каяття — краса перемагала.
Дивлячись на шедевр кераміки, Кікудзі відчував, що пані Оота була довершеним витвором природи. А шедевр недосяжний для осуду.
Того дня, в зливу, Кікудзі сказав Фуміко по телефону, що "сіно" викликає в ньому бажання бачити її. І тоді Фуміко згадала про інше "сіно" й принесла Кікудзі чашку.
Чашка "карацу"1 була проста, без жодного малюнка. Крізь синяву її поверхні з жовтавим відтінком проступав легкий багрянець. Унизу вона була сильно випуклою.
— Напевне, це була улюблена чашка вашого батька, і він брав її з собою в подорож... Вона в його стилі. Здавалось, Фуміко не помічала, що грається з вогнем. Кікудзі не вистачило духу сказати, що "сіно" нагадує йому про її матір. Дві чашки стояли перед ним, як дві душі — батькова і пані Оота.
Стародавні чашки...