Він побачив Соню, спочатку наче не впізнав її, бо ніколи не бачив у такому вбранні. Потім зрозумів, що це його дочка, франтувата й принижена, чекає своєї черги проститися із вмираючим батьком. Безкрає страждання відобразилося на його обличчі. Він закричав: "Соня! Дочка! Прости!" — хотів простягнути до неї руку, але втратив опору і впав із дивана обличчям на підлогу; його підняли, він уже відходив. Соня кинулася до нього, обняла і завмерла так. Він помер на її руках.
Катерина Іванівна, дивлячись на тіло чоловіка, закричала, що той домігся свого: на які гроші вона його поховає, на які гроші нагодує назавтра дітей. Раскольников підійшов до неї, віддав усі гроші, які мав, сказав, що прийде ще і швидко вийшов з кімнати. Продираючись межи людей, він наштовхнувся на квартального наглядача Никодима Хомича, який прибув, щоб особисто "розпорядитися". Раскольников просив його не турбувати занадто вдову, краще зарадити їй чимось. Никодим Хомич примітив, що Раскольников замочився у кров і вказав на кілька свіжих плям на його одязі. Раскольников дивно посміхнувся, сказав, що він увесь у крові. Далі пішов дуже тихо, не кваплячись. Нові переживання захопили його: він почувався так, наче приречений на страту, якому несподівано сповіщають про помилування. На сходах його наздогнав старий священик. Раскольников мовчки пропустив його. Потім почув ще чиїсь поспішливі кроки: це була Поленька. Він зупинився, дівчинка підійшла до нього і стала на сходинку вище. Обличчя в неї було худеньке, але вона радісно, по-дитячому, посміхалася Раскольникову. Її послали довідатися: хто він, як його звуть, де живе. Раскольникову було приємно на неї дивитися, він не відповів, а запитав, у свою чергу, хто її прислав. Поля відповіла, що Соня. Він сказав, що так і гадав. Справедливості заради, Поля сказала, що мама її теж посилала, почувши Соніни слова. Раскольников запитав, чи любить Поля сестрицю Соню. Дівчинка дуже серйозно й твердо відповіла, що любить її більше від усіх. Потім вона обняла Раскольникова і заплакала: батька шкода. Чи вміє вона молитися, запитав Раскольников. Вони моляться всі за сестру Соню і татка, щоб бог простив їм і благословив, сказала Поля. Тоді він попросив дівчинку помолилися і за "раба Родіона". Поленька запевнила, що все своє життя буде молитися за нього, і знов обняла Раскольникова.
Через п'ять хвилин він стояв на мості, на тому самому місці, де кинулась у воду нещасна жінка. Він говорив сам до себе, і були в його словах сила й урочистість: життя не скінчилося по смерті старої, тепер настане царство розуму, сили, волі й світла. Гордість і впевненість у своїх силах зростали в ньому з кожною хвилиною. Він пригадав, що зовсім близько той будинок, де наймає нову квартиру Разуміхін, і захотів неодмінно побачити його зараз. Дарма, що той виграв тепер заклад, хай потішиться, думав Раскольников. Без сили нічого не візьмеш, а вони не знають: силу треба добувати тільки силою. Несподівано пригадав, як просив помолитися за "раба Родіона", і засміявся: то було прохання про всяк випадок.
Раскольников знайшов будинок, де жив Разуміхін; нового пожильця вже тут знали, і двірник показав, куди йти. Раскольников почув у передпокої шум великої компанії, послав за приятелем. Той відразу прийшов і був дуже задоволений, побачивши Раскольникова. Говорити багато Раскольников не міг, бо почувався дуже слабким. Він прийшов тільки сказати, що Разуміхін мав рацію: ніхто не знає, як життя обернеться. Після цих слів він намірився йти, Разуміхін попросив його зачекати хвилину і привів Зосимова, щоб той оглянув Раскольникова. Якась особлива цікавість визначала ставлення Зосимова до Раскольникова цього разу. Студент-медик, здавалося, був здивований тим, як швидко змінився стан його пацієнта на краще, але дав порошок, який приготував заздалегідь, і наказав негайно лягати у ліжко. Разуміхін вирішив провести приятеля додому. Дорогою він казав, що Зосимов вважає Раскольникова божевільним, бо Заметов розповів усім їхню розмову. Раскольников зрозумів, що Разуміхін напідпитку, і тому говорить зайве. Так, він сказав, що Раскольникова підозрювали у вбивстві, особливо той поручик Ілля Петрович, але розмова із Заметовим розвіяла всі підозри. Тепер Заметов кається, а слідчий Порфирій Петрович дуже хоче познайомитися з Раскольниковим.
Раскольников намагався пояснити, який душевний переворот відбувся в ньому, коли він побачив Поленьку й Соню, що вбивство заради них йому, напевно, простилося б. Утім говорив він плутано, просив Разуміхіна підтримати його, бо вже зовсім знесилив. Він і справді ледве піднімався сходами до своєї комірчини. Несподівано Раскольников побачив, що у його кімнаті горить світло. Він став прощатися з Разуміхіним. Той, не розуміючи нічого, сказав, що вони разом увійдуть до кімнати. Та Раскольников потиснув йому руку, відповів: знає, що разом увійдуть, але попрощатися треба тут, на сходах. Тоді Разуміхін подумав, що, можливо, Зосимов мав рацію, бо все це дуже скидалося на божевілля. Підійшовши до двері, вони почули голоси. Раскольников відчинив двері настіж і став на порозі як укопаний: у кімнаті на дивані сиділи його мати й сестра. Вони вже півтори години чекали на Раскольникова і розпитували Настасью, яка стояла перед ними і тепер. Настасья розповіла про хворобу Раскольникова, про його сьогоднішню втечу з дому. Побачивши Раскольникова, мати і сестра зараз же кинулися до нього. Але він не рухався, стояв як мертвий, руки не піднімалися йому їх обняти. Вони цілували його, сміялися, плакали. Він ступив крок уперед і впав непритомний. Жінки закричали. Разуміхіи схопив Раскольникова і переніс на диван. Потім спробував заспокоїти Дуню й Пульхерію Олександрівну. Обидві дивилися на нього як на провидіння — вони вже знали від Настасьї, ким був у ці дні Разуміхін для Раскольникова.
Частина третя
Раскольников опритомнів. Він махнув Разуміхіну, аби той помовчав, взяв мати й сестру за руки, мовчки дивився на них. Мати злякалася цього погляду, бо видавав він сильне до безумства страждання сина. Потім Раскольников попросив усіх залишити його. Пульхерія Олександрівна у відчаї заплакала, вона хотіла бути коло сина. Дуня ж зрозуміла, що своєю присутністю вони тільки завдають шкоди, нервують брата, і стала вмовляти мати дати йому спокій. Раскольников сам зупинив їх, запитав, чи бачили вони Лужина, сказав, що вигнав його і просив сестру відмовитися від цього шлюбу, бо "жертви не приймаю". Дуня гордо образилась: яке він має право так говорити. Але Раскольников назвав шлюб з Лужиним "підлотою", мовляв, хай він один буде підлий, а сестра "не повинна". Зібравши останні сили, поставив рідним тверду вимогу: "Або я, або Лужим".
Разуміхіну насилу вдалося вмовити мати й сестру Раскольникова залишити хворого під його опікою і піти відпочити з дороги. Він пішов проводити їх у ті "номери", які найняв для них Лужин. Разуміхін не тільки не витверезився, а, навпаки, наче захмелів ще більше під поглядом чорних очей Дуні. Він не дуже добре розумів, що треба говорити, тому говорив те, що думав. Щиро лаяв Лужина і "номери", висловлював своє захоплення Раскольниковим, обіцяв повідомити про його стан, навіть привести до них доктора, який найближчим часом, запевнив Разуміхін, огляне хворого. Хоча Настасья багато розповідала про Разуміхіна, його поведінка й слова не викликали особливої довіри в Пульхерії Олександрівни, Дуня ж якось відразу повірила приятелю брата, була певна, що той зробить усе, як обіцяв. Разуміхін цю довіру виправдав: залишивши нещасних жінок у "номерах", він уже через двадцять хвилин повернувся й доповів, що Раскольников міцно спить. А ще через годину привів Зосимова, який погодився провідати хворого серед ночі, облишивши задля цього компанію, що зібралася на новосілля Разуміхіна. Марнославство Зосимова було цілком задоволене, коли він відчув, що мати і сестра його пацієнта чекали на нього, як на провидця. За десять хвилин молодий лікар зумів заспокоїти Пульхерію Олександрівну, змалювати загальну картину захворювання. На його думку, хвороба ця, окрім скрутних матеріальних обставин останніх місяців, мала ще й моральні причини: тривоги, турботи, якісь "ідеї". Авдотья Романівна особливо уважно слухала останні зауваження, тому Зосимов докладніше поговорив на цю тему. Пільхерія Олександрівна розпитувала, чи дійсно є серйозні підозри на божевілля сина. Зосимов запевнив, що тепер уже немає, можливо, є певні ознаки мономанії, і висловив надію на цілющу дію зустрічі з рідними. Потім він розпрощався, вислухавши на кінець запевнення у безмірній вдячності.
Коли Разуміхін і Зосимов вийшли на вулицю, останній, хтиво посміхаючись, зазначив, що Авдотья Романівна дуже приваблива. Разуміхін накинувся на приятеля з кулаками, схопив за горло. Той ледве відбився, а потім, подивившись на Разуміхіна, розреготався. Разуміхін визнав, що Дуня справила на нього сильне враження, але він "про дурне не мріє". Потім запропонував Зосимову зайнятися квартирною хазяйкою Раскольникова, яка може дати те, чого прагне Зосимов — "пуховий і самоварний рай".
Щоб Зосимов міг бути поруч із хворим, Разуміхін упросив квартирну хазяйку дозволити доктору почувати у її вітальні. А сам спав на кухні. Вранці він пригадав усе, що сталося й говорилося з вечора. Йому стало соромно, особливо своїх слів про нареченого Дуні — Лужина. Раскольников ще спав. Зосимов не велів будити хворого. Разуміхіп один пішов у "номери" до матері й сестри Раскольникова. Вони зустріли його дуже тепло, з очевидною вдячністю, та це не допомогло Разуміхіну опанувати себе, навпаки, він почувався ще більш приниженим. Однак Пульхерія Олександрівна хотіла все докладно розпитати про хворобу сина, про його життя останні три роки. Разуміхін розповів усе, що знав, дав таку характеристику приятелю, що Пульхерія Олександрівна вимучилась, слухаючи. На думку Разуміхіна, який знав Раскольникова вже півтора року, у тому немовби жили два протилежні характери: гордий відлюдник і щедрий товариш, здатний на самопожертву. Раскольникова ніколи не задовольняли поширені погляди, про все він мав свою особисту думку. Його ніколи не цікавило те, що цікавить більшість. Дуже цінував себе, та й мав, здається, на те право.