А тепер йому набридло постійно чути своє ім'я. І половину чарів того маленького села, куди він так часто їздив останніми тижнями, саме й становило те, що там ніхто його не знав. Він не раз казав дівчині, яку закохав у себе, про свою бідність, і вона вірила йому. Але коли зізнався їй, що був страх як зіпсутий, вона тільки засміялася й вимовила, що зіпсуті люди завжди дуже старі й дуже бридкі. А який сміх у неї — чисто мов пташка співає! І сама вона — така гарненька в простій бавовняній сукенці й широкому капелюшку! Вона не знала нічого в житті, але мала все те, що він утратив.
Прийшовши додому, Доріан побачив, що лакей і досі чекає на нього. Він відіслав його спати, а сам, лігши на канапу в бібліотеці, задумався над тим, що оце сказав йому лорд Генрі.
Чи й справді воно так, що людині аніяк неспромога змінитися? Доріана опосіла пекуча туга за непорочною чистотою своєї юності, своєї рожевої юності, як назвав її колись лорд Генрі. Доріан добре знав, що ославив себе ганьбою, спаплюжив душу, сповнив потворністю уяву; він усвідомлював, що справляв згубний вплив на інших і що від цього мав страшенну насолоду; він знав, що проти всіх тих життів, які стикалися з його власним, його було найкраще, і так же багато від нього сподівалося, а він покрив його безчестям... Але невже це все невиправне? І бодай надії не лишилося для нього?
Люстерко в тонко різьбленій рамі, ще бозна-колишній дарунок лорда Генрі, стояло на столі, і білорукі купідони округ і досі все усміхалися. Доріан взяв дзеркало до рук — як тої жахливої ночі, коли вперше зауважив зміну в портреті, — і втупився в його гладінь невидющим, затуманеним від сліз поглядом. Колись одна особа, до безтями закохана в нього, написала йому несамовитого листа, що закінчувався такими словами обожнення: "Сніг змінився, відколи прийшли в нього ви,— ви, зроблені з золота й слонової кості. Вигини ваших уст перетворюють на нове історію світу". Ці слова постали в пам'яті Доріановій, і він знов і знов подумки повторював їх. А тоді раптом збурилася в ньому ненависть до власної вроди і, шпурнувши дзеркало на підлогу, він розтовк його підбором на срібні уламки. Ця врода його — ось що знівечило йому життя, — його врода і його молодість, що вір собі виблагав. Якби не вони, його життя було б вільне від наруги. А врода виявилася лише машкарою, молодість — лише глумом. Та й що таке, зрештою, молодість? Наївна, незріла пора; пора поверхових настроїв, нездорових думок. Навіщо були йому її шати? Молодість же знищила його!
Ні, краще дати спокій минулому. Йому нічим уже не зарадиш. Про власне майбутнє — ось про що він має подумати. Джеймса Вейна поховано в безіменній могилі на цвинтарі в Селбі. Алан Кемпбел одного вечора застрелився у себе в лабораторії, так і не виказавши таємниці, що була йому нав'язана. Збуджені пересуди про зникнення Голуорда незабаром ущухнуть — до того йдеться. Отже, він, Доріан, цілком у безпеці. Проте зовсім не смерть художника гнітила його — смерть власної душі в живім тілі, ось що найбільше мучило. Безіл намалював портрета, що скалічив йому життя, і він не міг дарувати цього. Адже це той портрет спричинив усе.
Безіл наговорив йому неможливих речей, але він їх терпляче вислухав. А вбивство — це просто спалах безумства. Що ж до Алана Кемпбела, то він сам наклав на себе руки — така була його воля, так він і вчинив. А він, Доріан, тут ні до чого.
Нове життя! Ось чого він жадав зараз. Ось чого прагнув. Ба навіть він уже й почав це нове життя. В усякому разі він пожалів одну невинну дівчину. І ніколи більше він не спокушатиме невинних. Він стане доброчесним.
Коли Доріан згадав про Гетгі Мертон, у нього промайнуло: а чи вже не змінився на краще портрет у замкненій кімнаті? А певно ж, портрет уже не такий відразливий, як раніше! І, мабуть, коли його життя очиститься від гріхів, він спроможеться стерти з обличчя на полотні всі сліди злочинних пристрастей... Ану, як ці сліди вже щезли?.. Він піде подивиться.
Доріан узяв зі столу лампу і покрався сходами вгору. Коли він одмикав двері, його напрочуд юне обличчя засвітилося на хвильку радісною усмішкою. Так, він стане доброчесним, і той огидний портрет, що він переховує, не буде наганяти на нього страх. Він відчув, що жахливий тягар уже не тисне йому на душу.
Тихо ступаючи, він увійшов, замкнув своїм звичаєм двері зсередини і шарпнув з портрета пурпурове покривало. Крик болю й обурення вирвався в нього. Жодної зміни він не побачив — хіба тільки в очах з'явилося щось підступне та рот скривило лицемірним усміхом. Портрет усе ще був відразливий — навіть іще відразливіший, якщо тільки це можливо: червона волога на його руці, либонь, ще пояскравішала, ще більш скидаючись на тільки-но пролиту кров. Доріана пойняв дрож. Невже саме марнослав'я спонукало його на цей єдиний у житті добрий вчинок? Чи сама жага нових збуджень, як то насмішкувато натякнув лорд Генрі? Чи то бажання похизуватися, що часом примушує нас чинити щось благородніше від нас самих? Чи все разом? А чому червона пляма ще побільшала? Вона розповзалася по зморшкуватих пальцях, мов яка жахлива хвороба... Кров була й на ногах портрета, немовби вона скапувала. Кров була навіть на тій руці, що не тримала ножа!.. Що, зізнання? Може, це все до того, що він мусить зізнатися в убивстві? Виказати самого себе, піти на смерть?..
Він засміявся. І дика ж думка! Та й зізнайся він, хто ж у це повірить? Не лишилося жодного знаку по вбитому. Все, що йому належало, було знищене. Доріан власними руками спалив його валізку й пальто. Люди просто сказали б, що він з'їхав з глузду. Та ще й замкнули б у божевільню, якби він затявся на своєму... А проте це його обов'язок зізнатися, віддати себе на осудовисько людське, перетерпіти вселюдну покуту... Є Бог, і він вимагає від людей у гріхах своїх сповідатися перед землею так само, як і перед небом. І ніщо не очистить його, аж доки він не зізнається у своєму злочині... Злочині? Доріан здвигнув плечима. Смерть Безіла Голуорда — то була дрібничка. Він думав про Гетгі Мертон. Бо таки цей портрет нібито дзеркало його душі,— він бреше! Марнославність? Цікавість? Лицемірство? Невже нічого іншого не було в його самозреченні? Ні, неправда, там було щось інше, щось більше. Принаймні так він гадав. Але — хто може сказати?..
Ні! Нічого іншого там не було. Лише через марнославність він пощадив її. З лицемірства натягнув машкару доброчесності. Заради цікавості спробував ускромити себе. Тепер він ясно бачить усе це.
А те вбивство, невже воно усе життя ітиме за ним слідом! Невже тягар минулого довіку гнітитиме його? Чи, може, й справді він повинен зізнатися? Ні, ні, ніколи!.. Проти нього лишився тільки один доказ, і той непевний. Це — портрет. Ну, то він його знищить. І навіщо було так довго його зберігати? Колись він із задоволенням спостерігав, як образ на полотні змінюється і марніє замість нього самого, але віднедавна такого задоволення він уже не відчував. Портрет не дає йому спати по ночах. А буваючи де поза Лондоном, він усе тремтить зі страху, щоб там часом чиїсь чужі очі не підглянули його таємниці. Думка про портрет обволікала смутком його пристрасті, отруювала йому хвилини радощів. Портрет цей — немовби його сумління. Атож, сумління... Ну, так він його знищить!
Озирнувшись, Доріан нагледів ножа, що ним було вбито Безіла Голуорда. Він багато разів чистив його, поки ані цяточки на нім не лишилося, і ніж аж вилискував. Цей ніж покінчив з художником — і він же покінчить з художниковим твором і з усім тим, що той твір спородив! Цей ніж покінчить з минулим, а коли минуле помре, він, Доріан, стане вільний. Цей ніж покінчить з надприродним життям душі в портреті, і, позбавившись його зловісних пересторог, Доріан віднайде, врешті, спокій.
Доріан схопив ножа і встромив його в портрет. Почувся крик і глухий стукіт. Цей передсмертний крик був такий моторошний, що пробудилася вся челядь, і всі сполошено повибігали зі своїх кімнат.
Двоє джентльменів, що саме переходили майдан, зупинилися і подивились на горішні вікна великої кам'яниці. Здибавши трохи далі полісмена, вони привели його і до будинку. Той кілька разів подзвонив, але ніхто не виходив. В усьому будинку, крім одного вікна вгорі, було темно. Через деякий час полісмен відійшов від дверей і почав стежити з сусіднього портика.
— Чий це будинок, констеблю? — спитав старший віком джентльмен.
— Містера Доріана Грея, сер, — відповів полісмен.
Відходячи, джентльмени зневажливо пересміхнулись. Один з них був дядько сера Генрі Ештона.
А в домі, там, де жила челядь, стривожено шепотілися напіводягнені люди. Стара місіс Ліф плакала, заламуючи руки. Френсіс був блідий наче смерть.
За яку чверть години він покликав кучера та одного з лакеїв, і всі втрьох почали скрадатися нагору. На стукіт їхній ніхто не озивався. Вони давай гукати. Всередині було все тихо. Марно спробувавши висадити двері, вони, нарешті, вибралися на дах, а звідти дісталися до балкона. Вікна піддалися легко — видно, засувки були старі.
Коли вони ввійшли до кімнати, на стіні їм впав в око чудовий портрет їхнього господаря — достоту такий, яким вони останній раз його бачили, в усьому блиску його чарівної юності і вроди. А на підлозі, з ножем у грудях, лежав якийсь мрець у вечірньому костюмі. Увесь у зморшках, змарнілий, аж погляд вернуло. І лише постерігши персні у нього на пальцях, слуги упізнали, хто це.
Переклад Р. Доценка