Він хотів би тільки знати, чи подарує йому життя ще щось таке ж надзвичайне. Лорд Генрі пішов, Доріан дав йому слово, що приїде увечері до опери, але відмовився їхати на обід, бо "дуже втомився". Залишившись на самоті, він кинувся до портрета, але не знайшов там нових змін. "Певно, портрет дізнався про смерть Сібіл Вейн раніше від нього самого". Тепер та смерть здавалася йому романтичною. Він вирішив більше не згадувати, "скільки вистраждав через неї (Сібіл) того жахливого вечора", коли вона грала на сцені востаннє. "Він пам'ятатиме її як прекрасний трагічний образ, посланий на велику сцену життя явити світу верховну реальність кохання". Доріан знову підійшов до портрета, відчуваючи, що треба зробити вибір. "Вічна молодість, безмежні пристрасті, насолоди... — усього цього зазнає він. А портрет нестиме тягар його ганьби, і більш нічого". Годину потому він був в опері, "позаду сидів лорд Генрі, спираючись йому на крісло".
Вранці наступного дня до Доріана прийшов Безіл Голуорд, аби висловити співчуття з приводу трагічної смерті Сібіл. Але юний красень спокійно говорив про цю трагедію, розповів навіть, що минулого вечора був в опері. Безіл був обурений, він зрозумів, що під впливом лорда Генрі Доріан перетворюється на жорстокого егоїста. Голуорд хотів глянути на портрет, але Доріан не дозволив цього зробити: його лякало, що художник помітить зміни. Відмовив він і у проханні виставити свій портрет на виставці у Парижі. Коли Безіл пішов, Доріаи переніс портрет до кімнати, куди ніхто не заходив уже багато років, замкнув двері і сховав ключі у кишеню. Тепер він був певен, що ніхто не зможе бачити, як спотворюється його душа. Сховавши портрет, Доріан спокійно сів пити чай. Лорд Генрі прислав йому газету й книжку, які мали його зацікавити. У газеті Доріаи прочитав замітки про слідство у справі Сібіл, з яких виходило, що смерть настала від нещасного випадку. Доріан зручно вмостився у кріслі і з цікавістю розгорнув книжку, яку прислав Лорд Генрі. Це була дивна книга модного французького автора — психологічний етюд з одним героєм, "який у половині XIX століття намагався приєднати собі пристрасті й способи мислення минулих епох, щоб самому спізнати всі ті стани, через які будь-коли проходила людська душа". "Отруйна це була книжка: неначе густий аромат ладану повивав її сторінки і туманив мозок... усе це розбурхувало в Доріановій уяві нездорові марення та мрії".
Тривалий час Доріан Грей не міг звільнитися від впливу цієї книжки. Він замовив собі аж дев'ять примірників, оправив кожен з них у розкішні обкладинки різного кольору, які відповідали мінливому настрою Доріана. Герой цієї книжки став ніби прообразом його самого, а весь роман здавався йому історією його власного життя. "Але в одному Доріан був щасливіший від фантастичного героя роману. Він ніколи не зазнавав... того моторошного жаху перед дзеркалами... З почуттям, подібним до зловтіхи,... перечитував Доріан останню частину книги, де із справді трагічним пафосом (хай трохи й перебільшеним) змальовано було горе і розпач людини, яка втратила те, що в інших людях і в навколишньому світі оцінувала найдорожче". Доріан утішався тим, що його врода навік залишиться при ньому. Чутки про непевний спосіб його життя час від часу ширилися, але важко було повірити у його безчестя, бо здавалося цього юного красеня не міг торкнутися ніякий бруд. Доріан часто надовго зникав із товариства, віддаючись своїм пристрастям і вадам. Повернувшись, ставав із дзеркалом у руках поруч із своїм портретом і порівнював злостиве, дедалі старіше обличчя на полотні й прекрасне юне лице, що, всміхалося до нього з люстра. "Він дедалі закохувався у власну красу і дедалі більше зацікавлено спостерігав розклад власної душі". "Однак подеколи ночами, лежачи без сну в своїй густо напахченій спальні або в брудній комірчині лихославної таверни біля доків, куди він вчащав, переодягнений і під чужим ім'ям, Доріан Грей з жалем думав про руїну, накликану на власну душу, з жалем тим гіркішим, що почуття це було суто себелюбне. Щоправда, такі моменти траплялися рідко". Його жага до життя ставала дедалі невситимішою. Він шукав втіхи у пишних обрядах чужих вірувань і релігій, проте "ніколи офіційно не пристав на ту чи іншу віру або догмати, усвідомлюючи, що це обмежило б йому розумовий розвиток". Деякий час його Цікавив містицизм із його дивовижною снагою перетворювати буденне на щось незвичайне. В іншу пору його вивчав матеріалістичні вчення. "Та все ж таки, хоч які там були теорії життя, вони видавалися Доріанові нічим проти самого життя". Він прагнув відкрити таємницю людського чуття, впевнений, що там міститься не менше таємниць, аніж у душі. Він захоплюється вивченням ароматичних речовин, мріє скласти систему впливу на психологічний стан людини різних запахів. Іншим часом він цілковито віддавався музиці, визбирував з усіх кінців світу найчудернацькіші музичні інструменти. "Доріана чарувала сама химерність цих витворів, своєрідним захватом проймала думка, що мистецтво, як і природа, має теж страховища — речі потворні на форму і бридкі на голос. Однак незабаром вони йому надокучали і, сидячи в опері, один чи з лордом Генрі, Доріан захоплено слухав "Тангейзера", і йому чулося в увертюрі до цього величного твору відбиття трагедії власної душі". Якось Доріан заходився вивчати коштовне каміння, пізніше його увага перекинулася на вишивані прикраси й гобелени, потім вивчав культове вбрання. Він збирав у своєму домі всі ці скарби, вбачаючи в них лише засіб забути страх, який ставав уже майже нестерпним, "У порожній замкнутій кімнаті, де пройшли хлоп'ячі літа Доріана, він. сам повісив на стіні свій жахливий портрет, що, дедалі змінюючись, являв йому на очі розклад його власної душі". Через кілька років йому вже несила була перебувати тривалий час поза Англією, бо здавалося, що хтось побачить портрет, розкриє його таємницю. Хоча він і зачаровував багатьох, про нього вже почали ширитися поголоски, лиха слава оточувала його, найближчі друзі згодом стали обминати його. "Жінки, що перше безтямно кохали Доріана, заради нього знехтувавши пристойності та громадську думку, тепер блідли від сорому і жаху, тільки-но він увіходив до кімнати". Але в очах багатьох ці чутки лише збільшували його надзвичайні і небезпечні чари. "Та й велике його багатство повною мірою свідчило про нього. Суспільність, принаймні цивілізована суспільність, не дуже схильна повірити на шкоду людям багатим і привабливим".
Якось увечері Доріан зустрівся з Безілом Голуордом, стосунки з яким він давно вже розірвав. Доріан Грей спробував удати, що не помітив художника, але той сам побачив його. Доріан змушений був запросити колишнього друга до себе. Безіл просив підтвердити або спростувати жахливі плітки, які розходилися про Доріана у Лондоні, пригадав понівечені долі обранок і обранців нестаріючого красеня. Доріан запросив Безіла до класної кімнати, де від цілого світу він ховав портрет, і показує його художнику. Враженому Безілу відкрилося обличчя бридкого, розбещеного старого. Та й Доріану несила була дивитися на це потворне видовище. Він поклав на художника відповідальність за своє моральне падіння. У сліпій люті він убив Безіла кинджалом, а потім звернувся до свого колишнього приятеля Алана Кемпбела, хіміка-науковця, і, шантажуючи того якоюсь таємницею, примусив розчинити тіло Безіла у азотній кислоті.
Доріан прагнув забутися у наркотичному сп'янінні. В одній таверні, на самому "дні" Лондону, він ледве не загинув від руки брата Сібіл Вейн — Джеймса, який запізно довідався про причину смерті сестри і дав клятву помститися тому, хто скривдив її. Джеймс почав слідкувати за Доріаном. Під час полювання Джеймса випадково вбивають. Та сумління не давало Доріану спокою. Тепер його гучна слава здавалася Доріану тягарем, який він не хотів нести. Він мріяв змінитися, його "опосіла пекуча туга за непорочною чистотою своєї юності... Доріан добре знав, що ославив себе ганьбою, спаплюжив душу, сповнив потворністю уяву, він усвідомлював, що справляв згубний вплив на інших і що від цього мав страшенну насолоду... Але невже це все невиправне?" Тепер Доріан проклинав свою вроду і вічну молодість, вважаючи за краще, аби кожен гріх відбивався на його обличчі. То була б кара, яка могла утримати його від подальшого падіння. Втім він вирішив, що немає чого думати про минуле, бо нічого там не виправиш. "Джеймса Вейна поховано в безіменній могилі на цвинтарі в Селбі. Алан Кемпбел одного вечора застрелився у себе в лабораторії, так і не виказавши таємниці, що була йому нав'язана. Збуджені пересуди про зникнення Голуорда незабаром ущухнуть — до того вже йдеться. Отже, він, Доріан, цілком у безпеці". Він хотів думати про майбутнє. Доріан пригадав молоду сільську дівчину Гетті Мертон, яку закохав у себе, міг звабити, але не зробив цього. "І ніколи більше він не спокушатиме невинних. Він стане доброчесним",— вирішив Доріан. Йому захотілося подивитися, чи не змінився на краще портрет завдяки його "доброчесній" поведінці з Гетті Мертон. Але коли він зняв з портрета покривало, то зрозумів, що зображення його душі не тільки не покращило, а стало ще потворнішим: підступність і лицемірство ясно читалися на тому обличчі. На руках були червоні плями, схожі на кров. Доріан побачив кинджал, яким убив Безіла Голуорда. "Цей ніж покінчив з художником — і він же покінчить з художнім твором і з усім тим, що той твір спородив!.. Доріан віднайде врешті спокій". Доріан схопив кинджал і встромив його у свій портрет. Почувся крик і глухий стукіт. На крик прибігли слуги, довго не могли знайти господаря, нарешті, натрапили на класну кімнату, де ніхто не бував багато років: "Коли вони увійшла до кімнати, на стіні їм впав у око чудовий портрет їхнього господаря — достоту такий, яким вони останній раз його бачили, в усьому блиску його чарівної юності і вроди". Поруч лежав мрець, старий і потворний. Лише персні на пальцях допомогли зрозуміти, хто то був.