Її доставлять на візку босу, в сорочці, з мотузкою на шиї до головного порталу Собору Паризької Богоматері. Там вона матиме привселюдну покуту; звідти її буде доставлено на Гревський майдан, де її повісять за чаклунство, магію, розпусту та вбивство Феба.
IV. LASCIATE OGNI SPERANZA (Облиште всяку надію (італ.). — Данте, "Пекло")
Есмеральду кинули в один зі склепів, у Турнельську "домовину", під величезним Палацом правосуддя. Дівчина не могла відрізнити безсоння від сну, марень від дійсності, дня від ночі. Двічі або тричі на день над нею відкривався люк і хтось кидав скибку чорного хліба. Вона не знала, скільки часу провела тут.
Нарешті, чи то вдень, чи вночі хтось прийшов. Чорна чернеча ряса спадала до самих п'ят, чорний каптур ховав його обличчя. Постать представилася священником, а згодом скинула каптур. Дівчина впізнала обличчя, яке так довго її переслідувало. Вона сіла і почала говорити про те, що була дуже щасливою, поки священник не почав переслідувати її. Вона запитала його, хто він такий, чого він хоче. І тоді архідиякон сказав, що кохає її. Він упав навколішки і не зводив з неї палаючих очей. Він теж говорив, що поки не зустрів її, був щасливий, наука була для нього всім. Та одного разу він побачив її танець, почув її спів. Клод Фролло признався, що був на суді, сподівався, що судовий процес визволить його від чарів. Чоловік признався, що це він подбав, щоб їй заборонили танцювати на паперті Собору, хотів викрасти її вночі, доніс на неї в духовний суд. А потім він дізнався про Феба… Архідиякон був присутній на її процесі, сидів на лаві суддів, був у кімнаті тортур, ховаючись під сутаною. У нього був кинджал, яким він бороздив собі груди, коли її катували. Він розгорнув сутану. І справді, його груди були подряпані, немов пазурами тигра, а на боці зяяла рана, яка ще кривавила. Есмеральда була нажахана. Священник качався по кам'яній підлозі, бився головою об кам'яні східці. Та коли він замовк, Есмеральда промовила ім'я Феба. Отримавши від дівчини відмову, архідиякон сказав, що Феб помер. Есмеральда кинулася на нього і штовхнула на сходи. Вона кричала, щоб вбивця забирався. Піднімаючись сходами, він ще раз люто крикнув, що Феб помер.
V. МАТИ
Одного ранку, коли прокидалося травневе сонце, до затворниці Роландової башти долинув шум коліс, тупіт коней і брязкіт заліза з Гревського майдану. Та вся її увага була прикута до маленького черевичка, єдиного спогаду про доньку. Повз келію проходили діти, і жінка почула, як один хлопчик сказав, що сьогодні повісять циганку. Лахмітниця хотіла когось розпитати про це і побачила архідиякона Жозаського. Вона зізналася йому, що ненавидить циган, особливо молоду циганку, якій стільки ж років, скільки б було її донечці, яку зжерли цигани. Священник сказав, що жінка може радіти, адже саме цю молоду циганку сьогодні будуть вішати.
VI. ТРИ ЧОЛОВІЧИХ СЕРЦЯ, ПО-РІЗНОМУ СТВОРЕНИХ
Насправді Феб не помер. Хоч лікар боявся за його життя, ротмістр одужав і накивав п'ятами до свого загону, що стояв на відстані кількох поштових станцій від Парижа. Коли він намагався розібратись у цій пригоді, його бентежило все: кізка й дивні обставини зустрічі з Есмеральдою, і ще більше дивний спосіб, за допомогою якого вона дозволила йому дізнатися про своє кохання, і те, що вона циганка, і, нарешті, понурий монах. Він вбачав у всій цій історії більше чаклунства, ніж кохання. А може, все це просто комедія. Феб відчував себе побитим й осміяним героєм. Він швидко перестав думати про чарівну Есмеральду, або Сіміляр, як він її називав, про удар кинджалом, завданий чи то циганкою, чи понурим монахом (йому було байдуже, ким з них), і про наслідки процесу. Та тільки-но його серце звільнилося, до нього одразу ж повернувся образ Фльорделіс, яка мала гарний посаг.
Отож одного чудового ранку, цілком одужавши, закоханий кавалер, гарцюючи на коні, підскакав до дверей будинку Гонделор'є. Це був саме той день, коли мали вішати циганку. Коли Фльорделіс побачила Феба, забулися всі образи. Феба, який довгий час не бачив інших красунь, сп'янив вигляд Фльорделіс. Закохані негайно уклали перемир'я. Феб збрехав, що був поранений одним лейтенантом. На вимогу нареченої Феб поклявся, що ніколи не кохав іншої жінки. Коли мати дівчини вийшла з кімнати, ротмістр вирішив скористатися цим, але наречена вибігла на балкон. Феб, дуже невдоволений, пішов за нею. На майдані перед Собором був натовп. Фльорделіс жаліла нещасну, яку мали повісити, але Феба це все не цікавило. Віз, запряжений биком, оточений вершниками в'їхав на майдан. На чолі їх урочисто їхав метр Жак Шармолю. На возі сиділа Есмеральда. Вона була в сорочці, її довге чорне волосся (за тодішнім звичаєм його зрізували лише біля підніжжя шибениці) розсипалося по її напівоголених грудях та плечах. Навколо шиї була мотузка, під якою блищав маленький амулет, оздоблений зеленими намистинками. Біля її ніг лежала зв'язана маленька кізка.
Раптом Фльорделіс впізнала циганку. Феб став блідий. Він ступив крок, щоб вернутися до кімнати, але Фльорделіс ревнувала, тому примусила його залишитися і подивитися до кінця.
Віз в'їхав на паперть. Перед центральним порталом він зупинився. Натовп стих, стулки головної брами відчинилися і стало видно внутрішню частину Собору. З церкви залунав урочистий, голосний і монотонний спів. Інший голос, окремо від хору, заспівав із східців головного вівтаря скорботну пісню жертвоприношення. Циганці розв'язали руки і у супроводі кізки, яку теж розв'язали, примусили зійти з воза і пройти до кінця сходів порталу.
Спів у храмі припинився. Довга процесія священників у ризах та дияконів у стихарях, урочисто виспівуючи псалми, з'явилася перед засудженою і натовпом. На чолі процесії був Клод Фролло. Він був дуже блідий, така ж була Есмеральда. Їй дали у руки свічку, протоколіст зачитав фатальний зміст прилюдного покаяння. Згодом священник сам став наближатися до неї. На її оголене тіло він кинув погляд, який горів хтивістю, ревнощами й бажанням. На вухо дівчини священник прошепотів, що ще може врятувати її. Вона запитала лише про Феба. Священник збрехав, що ротмістр помер, але підвівши погляд, побачив його на балконі будинку Гонделор'є.
Після покаяння перед собором циганку знову зв'язали. Коли їй зв'язували лікті за спиною, з її грудей вирвався страшний крик радості, бо на одному з балконів, у кутку майдану, вона побачила Феба. Ротмістр насупив брови, а наречена глянула на нього гнівними очима, презирливо скрививши губи. Потім обоє поспіхом зникли за скляними дверима балкона. Есмеральда непритомна впала на брук.
За всім цим спостерігав Квазімодо. У перші хвилини, непомітно для всіх, він міцно прив'язав до однієї з колон галереї товсту вузлувату мотузку, кінець якої звисав униз на паперть. Раптом, у ту мить, коли помічники ката збиралися піднести зомлілу циганку, Квазімодо перескочив через балюстраду галереї, обхопив мотузку стопами й коліньми ніг та руками, і всі побачили, як він скотився по фасаду Собору. Він підбіг до катів і звалив їх на землю ударами кулаків, схопив рукою циганку, одним стрибком досяг церкви і заревів: "Притулок!". Почулися оплески десятьох тисяч людей. Есмеральда опритомніла, глянула на Квазімодо й заплющила очі, немов перелякавшись свого рятівника. Шармолю, кати і весь ескорт остовпіли на місці. Справді, в стінах Собору засуджена була недоторканою. Собор був надійним притулком. Усяке людське правосуддя закінчувалося на його порозі. Пробігши галерею, Квазімодо з'явився на верхній площадці з циганкою на руках, швидко біжучи уперед, не перестаючи вигукувати: "Притулок!" А натовп плескав у долоні. Згодом Квазімодо з'явився на верхівці башти великого дзвона.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
КНИГА ДЕВ'ЯТА
І. МАЯЧЕННЯ
Клода Фролло вже не було в Соборі, коли його названий син врятував циганку. Архідиякон відправився до Університетського кварталу. Він йшов, біг навмання, не обираючи дороги. Згодом вийшов з міста і його охопили жахливі думки. Він розумів, що його кохання отруйне, сповнене безжалісної ненависті. Потім його охопили ревнощі, адже натовп бачив циганку у самій сорочці, майже голу. І коли він спробував уявити собі те щастя, що його він міг би зазнати на землі, якби вона не була циганкою, а він священником, якби не було Феба, а вона кохала його, Клода, – серце його сповнювалося ніжністю й відчаєм. Архідиякон біг полями до вечора. Йому здавалося, що він майже збожеволів. Коли почало смеркатися, він повернувся в місто і спинився на мості Сен-Мішель. Там він побачив ту огидну кімнату, у якій поранив Феба. Там якийсь юнак сміявся і обнімав дівку. У цьому юнакові він впізнав свого брата Жеана.
Вернувшись у Собор, Клод зайшов до найвищої галереї. Була вже ніч, місяць кидав бліде проміння. Баштовий годинник вибив північ. Раптом порив вітру загасив лампаду, і водночас він побачив, як біля протилежного кутка башти з'явилася якась тінь, щось біле, чиясь постать, жінка. То була вона. Вона була бліда, сумна. Волосся її розсипалося по плечах, як і вранці. Але на шиї не було мотузки, і руки не були зв'язані. Дівчина, не помітивши священника, пройшла мимо. Приголомшений Клод, із здибленим волоссям, почав спускатися східцями.
II. ГОРБАТИЙ, ОДНООКИЙ, КУЛЬГАВИЙ
Кожне середньовічне місто, кожне місто Франції, аж до панування Людовіка XII, мало свої притулки. Вони були своєрідними острівцями, які підносилися над рівнем людського правосуддя. Бувало іноді, що, за особливою ухвалою судової палати, недоторканність притулку порушувалась, і злочинця віддавали до рук ката, але це траплялося рідко. У церквах звичайно була келія, призначена для тих, хто шукав притулку. У Соборі така келія була обладнана над склепінням бокового нефу, під зовнішніми упорними арками, напроти монастиря. Саме сюди Квазімодо приніс Есмеральду.
Коли вона опритомніла, то спитала Квазімодо, навіщо він її врятував. Він напружено дивився на неї, мов намагаючись зрозуміти, що вона хоче сказати. Вона повторила запитання. Тоді він з глибоким сумом глянув на неї і втік. Це її здивувало. Невдовзі він повернувся, несучи в руках пакунок з одягом, який залишили на порозі церкви милосердні жінки.
Коли Квазімодо пішов, Есмеральда поспішила одягтись.