Не захотів піти його шляхами. Пішов своєю власною дорогою. І мати теж стоїть збоку, покинула кухню з пасхальними стравами і слухає мене із сльозами на очах. Бузя теж сидить навпроти мене, руки склавши на грудях, і разом з ними слухає мене.
Потроху люди розходяться, і ми залишаємося самі: батько і мати, я і Бузя. Мати йде на кухню, повертається і просить мене поїсти, бо до пасхальної вечері ще далеко.
Я хочу залишитися з Бузею наодинці. Хочу перекинутися з нею кількома словами, хочу почути її голос.
Я хочу вийти з Бузею надвір, поговорити, але батько каже, що треба збиратися до синагоги. Ми починаємо переодягатися. Мати вже має зовсім святковий вигляд. Вона надягла своє пасхальне шовкове вбрання. Руки в неї білі-білі.
Здається мені, що Бузя дивиться на мене з жалем і з досадою, і каже мені, як казала колись мовою "Пісні пісень": "О, коли б ти був мені братом рідним! Ах, чом ти мені не брат?!". Що мені відповісти їй на це? Я вже знаю, що на це відповім. Якби тільки вдалося сказати їй кілька слів. Кілька слів!
Ні. Сьогодні не зможу сказати Бузі ні слова, ні півслова навіть. Ось вона підводиться, іде тихою, легкою ходою до шафи, готує для матері свічки в срібних свічниках.
Ми з батьком переодягаємося і йдемо до синагоги. Кантор Мейлах співає і сьогодні так само гарно, як колись, багато років тому. Тільки трішечки в нього приглушений голос. Чути в його молитві нові нотки: більше плачу, ніж співу, більше туги, ніж благання. А наш рабин? Старий рабин? Цей зовсім не змінився. Був білий, як сніг, і лишився білий, як сніг. Одна тільки дрібниця: руки тремтять тепер. І всім тілом тремтить. Всі моляться ревно й палко, так само виспівуючи, як і колись. І я молюся разом з усіма. Але мої думки далекі від молитви. Я думаю про Бузю.
Після молитви батько рекомендує мене знайомим, які оглядають мене з усіх боків і вітаються зі мною і приймають від мене вітання, як старий борг. Та я відчуваю, що батько на мене ображений. Я порушив батькові завіти. Я не пішов його шляхами. Я пішов своєю власною дорогою і довів його до передчасної старості.
Дорогою додому мені хочеться відповісти батькові мовою "Пісні пісень". Але я швидко-швидко йду додому цієї ночі. А мій батько ледве встигає за мною. Неначе тінь, іде він слідом за мною цієї ночі.
З тим самим святковим привітанням, з яким бувало колись, багато років тому, ми входили цієї ночі після синагоги до хати, ввійшли ми і тепер – я і тато. Мати-"цариця", одягнена у своє царське шовкове вбрання, а "царівна" Бузя – у свою білосніжну сукню. Точнісінько та сама картина, що й колись, багато років тому; ніщо нітрохи не змінилось, не стало іншим ані на волосинку.
Як багато років тому, так і тепер, цієї ночі, наша хата повна принади. Якась особлива краса, урочиста, велична краса оповила нашу хату. Святковий блиск розлився по нашій хаті цієї ночі. Біла скатертина вилискує, як свіжий сніг. Мамині свічки ясніють у срібних свічниках. Привітно міниться в пляшках вино до обрядових чотирьох чаш! Ах, як скромно й наївно визирає з тарілки біла маца! Шкода тільки, що "царевича" посадили так далеко від "царівни".
Тепер царівна вже виросла, стала доросла. І царевич виріс, став дорослий. І посадовили нас так немилосердно, що ми не можемо навіть бачити одне одного як слід.
Я і батько читаємо "Пісню пісень", як колись, багато років тому, на особливий мотив. Стих за стихом. А мати і Бузя проказують слідом за нами пошепки, стих за стихом. Читання щоразу стає тихше і тихше, аж поки батько засинає. Мати веде його спати. Ми з Бузею можемо перекинутись кількома словами. Я підводжуся з-за столу і підходжу до неї близько, і ми стоїмо одне навпроти одного. І я кажу їй: "Бузю, нам треба поговорити, багато про що поговорити". Вона каже, що поговоримо завтра. І світло стає мені в очах. Світло, і хороше, і радісно. Завтра! Завтра ми вже поговоримо. Завтра! Я підходжу до неї ще ближче і відчуваю запах її волосся, запах її вбрання, колишній, приємний запах, і приходять мені на пам'ять слова з "Пісні пісень": "Мед тече з уст твоїх, наречена. Мед і молоко під язиком твоїм. А запах одягу твого — пахощі гори Лівану!".
Далі говоримо ми вже так, без слів. Більше очима. Приходить мати і веде мене в окрему кімнатку. Я готовий упасти перед мамою, цілувати її гарні білі руки. Але я цього не вартий.
Я відчиняю вікно і дивлюся на темносинє нічне небо. Невже я проґавив своє щастя, проґавив навіки? Невже я власними руками спалив свій дивовижний палац і випустив гарну божественну царівну, яку я колись зачарував?..
Тієї ночі я довідався про новину. Я кохаю Бузю. Я кохаю її тією святою, полум'яною, пекельною любов'ю, яка так чудово оспівана в "Пісні пісень".
Стислий переказ по частинах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
Частина четверта
У СУБОТУ ПІСЛЯ ЗЕЛЕНИХ СВЯТ
Того ранку я встав перший. День тільки займався. Я відразу подумав про Бузю.
Я помилився: не я перший встав того ранку. Моя мати прокинулась ще раніше від мене. Вона вже одягнена. Вона вже клопочеться чаєм, сніданком. "Батько ще спить. Дитина (так звуть у нас Бузю) теж іще спить. Що ти питимеш, Шимек?" — каже мати.
Мені однаково. Що вона мені дасть, те й питиму. Моя мати наливає чаю і подає мені своїми гарними білими руками. Мати розповідає, що батько старіє, слабне і кашляє. Кашляє здебільшого вранці, коли прокидається. А інколи трапляється, що прокинеться вночі і кашляє цілу ніч. А інколи вдень також... Вона його умовляє, щоб пішов до лікаря, але він не хоче! Отак нишком віддає мені мати рапорт про батька.
І також про Бузю розповідає мені мати нишком, і очі її сяють. В суботу після зелених свят буде весілля. Коли бог дасть, у суботу після зелених свят. Вигідний шлюб, жених дуже хороший юнак. І сім'я порядна, хазяйський заможний дім, повна хата добра. Мати каже, що вони пишуть одне одному листи.
Мати пішла до батька. Вийшла зі своєї кімнати Бузя. Вдивляюся у Бузю – я б міг заприсягтися, що одно з двох: або вона плакала, або не спала цілу ніч.
І Бузя вся – таємниця для мене. Болюча таємниця. Багато що хотів би я знати. Чому Бузя не спала цієї ночі? Я б хотів знати, кого вона бачила уві сні: мене чи іншого?
Нема дня, щоб Бузя не одержала листа від "когось". Нема дня, щоб вона не відповідала "комусь".
Я знаю добре, хто цей "хтось", і я не запитую в неї. Я не згадую більше в розмові з Бузею про "нього". Але ж Бузя сама говорить про нього. Чи не забагато вона говорить про нього? У ті лічені хвилини, коли ми залишаємося з нею вдвох, Бузя говорить зі мною лише про "нього" і хвалить його. Але вона каже, що йому далеко до мене. Що це означає?
Бузя запросила мене на прогулянку за місто. Не тямлячись від захоплення, я йду слідом за Бузею і не чую землі під ногами. Був чудовий літній день. На Бузі була синя бажова сукня, легка, як дим, прозора, як повітря, як небо. Парасолька з мереживом зеленого кольору, і білі ажурні рукавички на руках. Барвиста була вона, барвиста, як оте поле.
Мені здається, що Бузя сьогодні якась дивно весела. Неприродно весела. І сміється наче силоміць. Бузя дарує мені букет запашних квіток, яких вона нарвала.
Ми вже далеко за околицею. Ми вже на містку. Там я подаю їй руку (вперше, відколи я приїхав додому). Взявшись за руки, йдемо вдвох містком. Дошки хилитаються. Я чую "тік-так" Бузиного серця; воно таке близьке до мене, таке близьке до мене (вперше, відколи я приїхав додому).
Здається мені, що Бузя тулиться до мене щоразу ближче і ближче. Я чую знайомий аромат її гарного волосся, відчуваю тендітність її прекрасної руки, теплоту її тіла. І здається мені, що я чую від неї слова з "Пісні пісень": "Я належу другові моєму, а друг мій належить мені".
Вона розповідає, що вчора прийшов до неї уві сні батько з того світу, одягнений, веселий і жвавий, з ціпочком у руці. І сказав, що прийде на весілля.
Ніколи ще не була Бузя такою справжньою Суламіф'ю з "Пісні пісень", як того дня!
Ми сідаємо на горбку. Бузя сідає напроти мене. Бузя сьогодні якась дивно весела! Неприродно весела. Вона сміється начебто силувано. Годі! Всьому свій час. Час уже поговорити з нею трохи по-серйозному, одверто й ясно. Я розкрив перед нею своє серце, показав їй свою душу. Розповів усю правду, що мене сюди привело. Нарешті я сказав, що кохаю її. Бузя плакала. Вона сховала обличчя в руки. її плечі здригалися. І вона плакала чимраз дужче і дужче. І раптом вона почала виправдовуватись за свої сльози. Тепер вона бачить, яка вона дурна. Чого було плакати? З якої причини їй плакати? Чого їй бракує? Багато дівчат на її місці почували б себе щасливими. Безмежно щасливими... І вогник загорівся в її очах. Вона не перестає хвалити "когось", хвалити безмежно. Вона каже мені: "Любик мій білий і рум'яний" – мій наречений гарний і порядний, "кращий за тисячі інших" – порядніший за багатьох-багатьох інших. Може, він не такий вчений, як інші, зате він добрий. Зате він мені відданий. Зате він любить мене. Побачив би ти листи, які він пише мені, побачив би ті листи!".
Рвучко і несподівано схоплюється Бузя з запашної трави, обтрушується, випростовується, закидає руки за голову, зупиняється напроти мене і дивиться на мене згори вниз. Гордовита й гарна, напрочуд гарна, ще краща, ніж будь-коли, видається вона мені в цю мить.
Невже ж цим закінчиться наша розмова? Я підводжуся слідом за нею і наближаюсь до неї. Я прошу: "Вертайся до мене, Бузю, вертайся, поки не пізно. Ще одне слово! Не більше як одне слово мушу тобі сказати".
Даремно. Бузя не хоче вислухати це єдине слово, яке я мушу їй сказати. Але вона каже, що пора додому.
Минають дні. Проходять тижні. Настали любі зелені свята. Настала субота, що після зелених свят. Минула субота, що після свят, і ще субота, і ще субота, а я все ще гостюю в своєму містечку.
Що я тут роблю? Нічого. Анічогісінько. Мої батьки вважають, що я покаявся, шкодую, що порушив їхній завіт і не схотів іти їхніми шляхами. І вони раді. Дуже раді.
Щодня я йду на прохідку, за місто. Там сідаю я самотній на горбку. На тім горбку, де ми недавно сиділи вдвох, я і Бузя, лілея з Сарона, троянда долин.
Не примушуйте мене розповідати вам кінець мого романа. Кінець – це сумний акорд.