Чоловік пішов до радіостанції. Снаут уже сидів там і їв м'ясні консерви. Кельвін і Снаут трималися стримано. Психолог не звірявся про те, що бачив і знайшов. Він теж поїв, потім Снаут спитав його, чи він бачив Сарторіуса. Розмова не клеїлася. Снаут спитав Кельвіна, що той збирається робити. Кельвін відповів, що знає про експеримент з рентгеном. Снаут сказав, що це була ідея Гібаряна, а сам здогадався, що Кельвін уже був у кімнаті покійного. Зі слів Снаута було зрозуміло, що він знає про негритянку, а відчинити двері намагався саме він. Потім Кельвін дізнався, що Гібарян у холодильнику, а знайшли його у шафі: серце ще билось, але він уже не дихав, це була агонія. Він стояв у шафі між комбінезонами. Снаут сказав, що накидав попередній акт, причина смерті – ін'єкція смертельної дози перносталу. Кельвін не розумів, яка могла бути причина самогубства. Він сказав, що такий вчинок – гострий психоз, паранойя, мабуть, Гібаряну здавалося, що він щось бачить. Снаут нічого не відповів, розповів, що Сарторіус у лабораторії і не виходить звідти й на хвилину. Нарешті Кельвін сказав, що на станції хтось є, і побачив, що пальці Снаута уже без слідів крові. Кельвін поросив бути відвертим, але Снаут говорив щось незрозуміле, зізнався, що вони замкнули на складі усіх роботів, крім тих, які обслуговують ракетодром. Та чому вони це зробили, він не сказав.
Десь за стіною зачовгали босі ноги. Хода наближалась, та було видно, що Снаут не боїться. Човгання поволі віддалялося й нарешті стихло зовсім. Кельвін вирішив, що йому потрібна зброя. Він взяв газові пістолети, котрими користуються для пересування в невагомості. Снаут з цього лише посміявся.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
САРТОРІУС
Кельвін прийшов у бібліотеку і дізнався там, що перший том "Соляристичного щорічника" разом з додатком, а також "Малий Апокриф" були в Гібаряна. Він боявся заходити знову до його кабіни, хоч недавно чув, як від дверей віддалялися легкі кроки, але жінка могла туди повернутись. Кельвін таки наважився зайти в кабіну і знайшов книжки, у яких було виділене ім'я Андре Бертон. Цей чоловік був запасним пілотом на кораблі Шенагана. Ось що прочитав Кельвін. Висадившись на Соляріс, експедиція діяла дуже обережно. Та коли через шістнадцять днів з'ясувалося, що плазматичний Океан не тільки не виявляє жодних ознак агресивності, а, навпаки, відступає перед кожним предметом, який наближається до його поверхні, Шенаган та його заступник Тімоліс скасували частину застережних заходів. Відтак експедицію розбили на невеликі групи по два-три чоловіки, які здійснювали над Океаном польоти іноді на відстані кількох сотень миль; випромінювачі, які раніше використовувались для захисту й прикривали зону робіт, залишили на базі. В перші чотири дні після цих змін не сталося нічого особливого. На п'ятий день – чи на двадцять перший, якщо рахувати з моменту висадки експедиції, – двоє вчених, Каруччі й Фехнер, вирушили в дослідницький політ над Океаном на невеликому двомісному аеромобілі. Коли через шість годин вони не повернулися, Тімоліс, який керував базою під час відсутності Шенагана, оголосив тривогу й вислав усіх, хто був вільний від роботи, на розшуки. За фатальним збігом обставин того дня приблизно через годину після вильоту дослідницьких груп порушився радіозв'язок. Коли ж зниклих знайшли, то у кабіні був тільки Каруччі, а Фехнер зник. Така історія першої жертви Океану. Пошуки тіла – в скафандрі воно мало плавати на поверхні – не дали ніяких наслідків. До сутінків прибули всі рятувальні машини, за винятком великого вантажного вертольота, на якому вилетів Бертон. Він з'явився над базою майже через годину після настання темряви, коли його долею почали вже серйозно непокоїтися. Бертон був у стані нервового шоку; самотужки вибравшись із вертольота, він одразу ж кинувся тікати. А коли його піймали, почав кричати й плакати. Лікарі припускали, що він отруївся газами.
Через два дні Бертон заявив, що хоче подати рапорт про свій політ. Рада експедиції розглянула рапорт Бертона й визнала, що він – плід хворобливої уяви людини, отруєної атмосферними газами, а тому долучила його не до історії експедиції, а до історії Бертонової хвороби. Про все це мовилося в додатку. Кельвін заходився перебирати книжки, але знайти "Малий Апокриф" так і не пощастило. Він вирішив продовжити пошуки завтра і побачив, що в Сарторіуса досі світиться, хоч уже доволі пізно. Кельвін вирішив з ним поговорити.
Нешліфоване скло дверей лабораторії було затулене чимось темним. Двері були замкнені, звідти долинало якесь негучне попискування. Кельвін почав кликати Сарторіуса, кричав, що кілька годин тому прилетів з "Прометея". Ніхто не відповідав, хоч було чути різні звуки. Раптом Кельвін почув дрібненькі крочки, квапливий тупіт маленьких ніжок, начебто за дверима підстрибом бігала дитина. Кельвін закричав і пригрозив, що виважить двері. Почувся дивний звук, неначе за дверима хтось із кимось боровся або щось пересовував. Сарторіус крикнув, що відчинить, але Кельвін мусить пообіцяти, що не ввійде досередини.
Нарешті Сарторіус вийшов. Він був такий високий і такий худий, що здавалося, під трикотажним костюмом були самі шкіра і кістки. Шию його обвивала чорна хустина, а через плече був перекинутий складений удвоє, пропалений реактивами захисний лабораторний халат. Сарторіус був неголений. Під час розмови у Кельвіна склалося враження, що Сарторіус напружено прислухається до того, що діється в лабораторії. Коли Кельвін згадав про Гібаряна, Сарторіус відповів: "Чому ви звертаєтесь з цим запитанням до мене? Хіба доктор Снаут не розповів вам...". Кельвін допитувався, чому його тут не приймають і не ознайомлюють з тим, що тут діється. Та обличчя Сарторіуса було незворушне, він не почував вини за смерть Гібаряна, навіть не слухав Кельвіна. Згодом він благав Кельвіна йти геть і обіцяв, що пізніше прийде. А коли він відчинив двері, Кельвіну здалося, що там пролунав дзвінкий дитячий сміх.
Кельвін був вражений і хотів дізнатись про правду, хоча навіть не уявляв, чи зможе її зрозуміти. Згодом він пройшов повз радіостанцію, де досі видів Снаут. Він спитав кібернетика, чому йому не хочуть пояснити, що тут відбувається. "Ти все зрозумієш, коли до тебе самого прийдуть гості", – відповів Снаут.
Кельвін зійшов до складів, де була холодильна установка. Він відчинив її і побачив тіло Гібаряна. Кельвіна пробирав такий холод, що він ледве стримував дрож. Раптом він заціпенів, бо побачив поруч з тілом негритянку. Вона лежала долілиць, мовби поринувши в глибокий сон. Кельвін глянув на її босі підошви, і його раптом вразила одна дивна деталь: вони не були ні стерті, ні сплющені вагою тіла, на них навіть не зроговіла шкіра від ходьби босоніж. Чоловік доторкнувся до негритянки. Тіло, яке лежало на двадцятиградусному морозі, поворухнулося. Вона була тепла. Жінка поворухнулась і продовжила лежати.
Кельвін вийшов і подумав, що збожеволів відразу ж після посадки, що Океан уплинув на його мозок. Йому хотілося викликати по радіо "Прометея" чи якийсь інший корабель, послати сигнал SOS. Він вирішив передусім провести якийсь логічно продуманий експеримент над самим собою, котрий переконливо довів би, що він збожеволів, а можливо – що все це відбувається реально. Тож чоловік побіг просто на радіостанцію, Снаута вже не було. Кельвін послав виклик азбукою Морзе й через вісім секунд дістав відповідь. Сателоїд, а точніше його електронний мозок, відгукнувся ритмічними імпульсами. Тоді Кельвін зажадав, щоб він повідомив, причому з точністю до п'ятого десяткового знака, які меридіани зоряного шатра Галактики він, обертаючись довкола Соляріса, перетинає кожні двадцять дві секунди. Далі Кельвін сів і став чекати на відповідь. Вона прийшла через десять хвилин. Чоловік відірвав паперову стрічку з надрукованими даними, сховав її в шухляду (при цьому намагався навіть не дивитися на неї), приніс з бібліотеки великі карти неба, логарифмічні таблиці, журнал добового обертання супутника та кілька інших довідників і заходився шукати відповідь на те саме запитання. Майже годину він обчислював, а коли зіставив обидві відповіді, побачив, що вони однакові. Тепер чоловік розумів: якщо дані збігаються, то великий калькулятор станції існує насправді і він користувався ним наяву, а не в світі маячіння. Кельвін дійшов до висновку, що станція, і все, що тут відбувається, – реальні. Раптом у шухляді, куди він ховав обчислення, Кельвін помітив аркуші: хтось уже проводив експеримент, схожий на його, отже, теж перевіряв, чи збожеволів. Кельвін вирішив, що не збожеволів, тож поїв і пішов спати.
ГЕРІ
Коли він розплющив очі, йому здалося, що проспав усього кілька хвилин. Кабіну заливало похмуре червоне сяйво. Було прохолодно й приємно. Раптом він помітив, що навпроти ліжка сидить Гері, в білому платті, боса, ноги закладені одна на одну, темне волосся зачесане назад. Вона пильно дивилася на нього з-під чорних вій. Кельвін подумав, що це сон, але хотів, щоб вона щезла. Зовні Гері була точнісінько така, як того разу, коли він востаннє бачив її живою. А їй же минуло тоді всього дев'ятнадцять; тепер їй було б уже двадцять дев'ять; звісно, вона нітрохи не змінилася – небіжчики лишаються молодими.
Чоловік весь час переконував себе, що це сон, однак серце його тривожно стискалося. Раптом його пойняв страх. Коли він спитав, звідки вона взялася, жінка відповіла, що не знає, і просто прийшла. Він побачив на її руці маленький слід уколу. Кельвіна обсипало морозом, адже його покійна дружина зробила собі цю смертельну ін'єкцію. Перед самогубством вона написала йому п'ятеро слів на листівці, яку він досі носив при собі. Після її смерті друзі запевняли Кельвіна, що Гері вчинила це під впливом хвилинної слабості. Однак ніхто не знав, що Кельвін сказав їй за п'ять днів до того. І, щоб завдати їй ще більшого болю, почав пакувати свої речі. А вона, коли він пакувався, спитала на диво спокійно: "Ти розумієш, що це означає?.." Кельвін вдав, що не розуміє, хоча розумів усе дуже добре.