Ольжинка

Микола Парминський

"Ольжинка"

"Ти не створиш..."

Сонце повільно ховався за горизонт — до Карпат завітав вечір... Все готувалося до ночі, тиша отримувала карт-бланш, життя поступово позбавлялося буденної метушні, за невеличким винятком... З майстерні, що знаходилась в глибині скелі, доносилося цокання молотка по каменю... То майстер працював. Його труд не мав перерви... І тільки галас вітру інколи відвертав його увагу, зазвичай ненадовго...

-— "Працювати!" —— часто нагадував та інколи боязливо озирався. Якби хто-небудь зупинив майстра, то йому — майстрові — це б вельми не сподобалося...

-— Мовчання..! ... задля думки великої..! —— подібно мислив він. —— Заради світла пройти темрявою, не повернутися... й мовчати, так..., не звертати, не зважаючи нінащо..., до мети..., через терні — до зірок, —— додавав у думках, і продовжував творити... —— Ще один сміливий штрих, отак,... ще один штришок, перфектно..., сама захопленість захопилася, аби побачила...

Все б добре, але невгамовно крутилася карусель часу... Одначе впертий майстер продовжував тяжко працювати — не зволікав, бо жив вічно. Він напружено трудився декілька століть, був самотнім. Втім того самого вечора майстрова одинокість була перервана тихим гадючим шипінням-голосом жіночого тону:

-— Майстре...?! Майстре...?!

Майстер припинив був роботу, щоб прислухатися, однак швидко повернувся до неї, тому що добре пам'ятав на обіцянку, яку дав собі...

-— Майстре...?! —— почулось знову.

-— Що тобі треба, Ольжино...?

-— Сам знаєш... —— казав йому голос, що тепер, здавалося, належав прекрасній панночці.

-— Себе не віддам...

-— Пожалій мене, зроби щасливою, не глузуй...

-— Ні... Ти не варта ані йоти мене, запам'ятай це, —— мовив майстер; хитро усміхнувся, продовжуючи роботу...

-— Поглянь на мене... —— лагідно просила відьма, —— ще не знайшлося того, хто б мав силу протистояти моїй красі...

Митець знову усміхнувся, чому — невідомо...

-— Поглянь..! —— наказала відьма...

-— Та чого я не бачив... —— відповів майстер, проте тишком-нишком таки поглянув на ту дивнувату панночку — відьмина зовнішність була дуже привабливою, однак не майстрові...

-— Геть з очей моїх... —— спокійно мовив він спокусниці...

Між ними двома неначе з'явилася стіна, дух порозуміння обминув того вечора печеру, і тому настав час образи та ревнощів...

-— Ти сильно жалкуватимеш! —— гнівно крикнула навіжена відьма й влаштувала таку вітряку, що порозкидала всі інструменти по темних кутах — даремно... Нескорений майстер стояв собі спокійнісінько; браво! — жодна косинка не ворухнулася... Його стійкість налякала відьму Ольжину, вона вже хотіла тікати, в останнє спробувала зазирнути до майстрових очей — невдало... Та скоро вилетіла крізь джмелину дірку в кам'яній завалі, яка прикривала вхід до печери — вилетіла, оглянулась, утерла сльозу, захотіла забити старі емоції новими. —— Догори! —— вирішила відьма...

Тільки-но досягла громових хмар, як блискавка вдарила одиноке дерево на полонині, разюче пролунав грім, почалася буря; гілочки з гірських стежок було хаотично розкидано по травах, дерева від шквалу повітря нахилилися — вітряна стихія ніби погладила поверхню гір своєю невидимою рукою...

...То й що...

У майстерні панували цілковиті затишок та спокій, та вогник із каганця мирно грався тінями на стінах і дещо псував мирний антураж...

***

На світанку, коли сонце ще не палило, а ніжно цілувало теплом землю, прокинулася Говерла — королівна Карпат. Роса приємною охолодою бадьорила гору, була чудова погода... Говерла раділа сходу сонця — того ранку майстер ішов на зустріч із нею. Вона помітила майстра, коли той наблизився до її підніжжя. Запитала його:

-— Чом прийшов, майстре?

-— Прийшов просити..., щоб указала ти шлях до вічності...

-— Чи віриш ти у те, що ти є гідний моєї великої милості? —— знову запитала Говерла...

-— Так...

-— Чи не помиляєшся ти, майстре, можливо, ти знаходишся під магією власних слів?

-— Якщо й помиляюся, то не з злого міркування...

Тим майстер завершив свій красивий побут на Землі... Він неспішно піднявся на вершину Говерли, під акомпанемент ранкового співання природи піднісся з неї до неба, засяяв сонячними променями, та більше ніколи не повертався..., і настав світлий день...

***

Піднісся майстер, а що відьмочка, що сталося з нею? Того вечора, по її вигнанню з таємної майстерні, під квітучою карпатською вишнею вона переховувалася від сильної весінньої зливи, і тихо плакала. Із чорних хмар сипалися блискавки; краплі дощу та сльози на відьминому обличчі блистіли від спалахів, боляче й сумно було Ольжинці, серце її ніби роз'їдав черв'як кохання до великого майстра. Вона заздрила, гучно ридала, журилася та утирала сльози; знову впадала до плачу, та попри своє горечко не втрачала надію, що коли-небудь таки стоятиме з майстром на одній п'єдесталі та дивитиметься на парад зірок. Хоча виключно в світі мрій...

Насправді горе-відьма ніяк не могла досягти майстрової величності...

...Шкода! Їй...

Вона не знала, що творець піднісся до неба назавжди, тому ще мала надію наступного дня знайти його в скелі, хотіла казкового рандеву — невдаха малювала у своєму уявленні картину нової зустрічі з ним, будувала замок із марева про щастя, а холод вітру, що здатний був підняти навіть клятого п'янчугу, повертав її до суворого життя...

Коли Ольжина припинала була плакати, лютий дощ кінчився — природа більше не гнівалася. Та, що сильно хотіла майстра, завершила істерію і вирішила ще раз подивитися на нього — миттю піднялася до неба аж за його синь, високо-високо, — до чорного близького всесвіту, у царині якого необмежено панувало сонце. Близький всесвіт був велетенським та дуже красивим... Одначе не по собі було Ольжинці: вперше вона боялася можливої злої долі — сила відьминої магії в усесвіті була нікчемною, до того ж за все хороше колись треба платити; олтар відьма визначила сама — нагодою у величезному об'ємі помилуватися вогняною майстровою подобою, яку так любила віднаходити в його очах. Відьмочка здійснила омріяний намір...

-— Ось він... мій майстер! —— лепетала Ольжинка...

Вона хотіла була наблизитися і поцілувати його щоку, та вирішила не робити цього, бо дуже злякалася пекучої сили сонячного вогню, що б могла перетворити тендітну істотну матерію на попіл... Заплакала, остаточно уяснивши собі про майстрову недосяжність, але коли сузір'я Ікара лишилося позаду, за світлим слідом від її польоту, таки заспокоїлася — сум поступився захопленню. Інакше й не могло бути — відьма вперше дивилася на парад зірок так близько... —— Прекрасно! —— марила вона, і літала над миром майстрового люду немов птаха понад гладдю морською, яка б відбивала полуденне сонячне світло біло-зелено-синьою яскравою гаммою... Та на мить затрималася...

Чи не найкращою виставою близького всесвіту Ольжинка вважала саме парад зірок, хотіла оглянути його увесь, тому, власне, довго не вагалась — якимсь особливим чином її манила найдальша його учасниця — тучна зірка з родини колоритного іспанського капелюха — сомбреро. Зацікавлена відьма поспішила саме до неї...

...Дорогою у пошуках нових вражень останні відкриваються дуже несподівано, отак, як у випадку з Ольжиною. Спочатку вона забажала була дізнатися більше про зірку, а згодом передумала — тепер їй був потрібен величезний механізм часу, який було приховано малопомітною чорною занавіскою — механізм викрило цінькання. Відьма прилетіла до гігантського механічного дива — протягом декількох земних секунд подолала відстань у мільйони років, тишком прокралася за шматковий навіс, простим маневром руки відсунувши його край...

Навколо циферблату вовчком крутилася карусель часу на мільярди місць... То карусель сповільнювала хід — щоб з нікуди запустити нових клієнтів, то прискорювалася — щоб викинути до нікуди тих старих, які погано трималися. Карусель було прикріплено до лопати велетенського млину — великої стрілки, приведеної у рух космічним вітром. Стрілка, змінюючи своє положення на тлі циферблату, із великою точністю констатувала оберти каруселі. Вид механізму на момент крутіння створював спостерігачеві гіпнотичний ефект — та якби не один випадок, то лишилася б навічно відьма Ольжина на тому місці...

-— Чим можу допомогти панночці...? —— запитав Ольжинку один дивний старець, одягнений у блакитну університетську мантію...

-— А Ви хто будете...? —— попри етикет відповіла вона питанням на питання...

-— Я професор... У моїй компетенції слідкувати за порядком на цій дільниці ... Чи бажаєте прокататися?

-— Красно дякую, ні... Моє тіло тремтить лиш із виду механізмового...

-— Прикро, та згідно наших строгих правил особа, яка бачила либонь раз працю часового механізму, обов'язково має пройти його циклом... Запрошую Вас...

-— А що буде по тому, як мене викине геть з каруселі...?

-— Потрапите до нікуди...

-— Я не хочу до нікуди... —— зі сльозами в очах мовила професорові відьмочка, яка вперше відчула страх перед ніде...

-— Мені жаль..., все має закон... —— вагаючись відповів старець...

-— Гадаю, я знаю вихід ... —— спокусливо відповіла Ольжина й закуталася із співбесідником у чорній шматині, у тій, яка ховала механізм часу — диво всесвіту...

Так, на кожен строгій закон завжди знаходиться особлива спокуса, от і Ольжинка вигідно скористалася з цього неписаного правила, й таким чином врятувала себе від страшної безодні ніде...

Повернулася до близького усесвіту та забажала продовжити свою мандрівку до тучної зірки, але сили поступово залишали відьмине тіло — воно витратило на політ стільки енергії, скільки пан майстер за день надсилав своєму людові з сонячним променем. Засинаючи спішила відьма на Землю, немовби падала, та коли вже підлетіла до твердини на відстань у три Говерли, сон остаточно переміг — чудасія непритомною почала опускатися, й так повільно, ніби листок осінній у руках вітру торкався трави — приземлилася м'яко...

***

На світанку, смертельно стомлена, дрімала на білосніжному килимі, допоки легкий снігопад своїм підбадьорюючим дотиком віроломно не розбуркав її спокійний сон. Сніжинки торкнулися теплої відьминої щоки та ніжно розстали; Ольжинка відчула прохолоду і піднялася, високо-високо, щоб оглянути околиці.

1 2