, що мали по 25 років судимості. Йому пропонують взяти на ці місця в’язнів з меншими термінами і різних національностей. Ахмеда він оформив за хабаря на нарядника і доручив йому підібрати кандидатуру на свого зама. – Ми вже дізналися, що тобі прийшла велика посилка від батька, яку ти можеш сьогодні отримати. Умова така: якщо ти віддаєш посилку, то завтра станеш у зоні помічником начальника по побутовій частині. Вирішуй, твою кандидатуру я вже погодив з начальником колони. Час не жде…Бажаючих буде багато. Я спеціально вийшов сьогодні з бригадою на будову, щоб з тобою поговорити, бо ти мені подобаєшся і ми разом зможемо співпрацювати.
Ці останні слова підкупили Зенка і він, подумавши, пообіцяв до кінця дня відповісти на пропозицію. Ахмед на прощання кинув:
– Більше таких шансів у тебе не буде. Порадься з товаришами.
Зенко відкликав вниз до кімнати обігріву бригадира, Богдана й Анатолія для обговорення пропозиції азербайджанців. Лєщенко перший вигукнув: «Будеш дурнем, коли відмовишся». Такої ж думки були Анатолій і Богдан. Більше того, всі троє обіцяли підтримку в роботі і захист від чужих.
Помічник начальника по побутовій частині
Одержану ввечері, ще не розібрану посилку Зенко приніс просто до Алієва, де застав Ахмеда і ще двох азербайджанців. Зенко привітався і поклав на столик посилку. Алієв подав руку й поплескав його по плечу: «Ай, маладец. Ай, маладец. Будєм вмєстє работать. Випєм за дружбу украінского і азербайджанского народов». Яке було здивування Зенка, коли Алієв наставив йому пляшечку трійного одеколону. Зенко чув у бригаді, що блатні п’ють одеколон, але, що й політичні, не сподівався. А може, це провокація? Секунда для рішення. «Так», – протягнув Зенко руку до Алієва. – Але за нашим звичаєм першими п’ють старші, – промовив.
– Да? Боїшся, что ето отрава. Будет по вашему. – Підніс пляшечку і випив половину одеколону. Решту віддав Зенкові. Подібну ситуацію Зенко вже одного разу пережив у селі, коли на вечорницях дівчата запропонували йому випити склянку самогону, глузуючи з нього. «Подивимося, як п’ють студенти?» – сміялися тоді дівчата. І він тоді випив і пройшов, як всі інші хлопці, рівно по дошці підлоги. Але вдома всю ніч вертав все з’їджене і самогон. З тих пір Зенко зненавидів навіть запах самогону. Тут запропонували витримати ще гірший екзамен. Взяв у руку пляшечку, глянув на присутніх азербайджанців, нігтем умовно розділив решту рідини на чотири частини, вдихнув повітря, закрив очі і випив свою долю. Пляшечку підніс Ахмеду. Якусь мить нічого не міг вимовити – голосові зв’язки не пропускали голосу. І тільки тоді, коли Ахмед вже підносив пляшечку до уст, простогнав: «За нашу дружбу.»
Алієв розкрив посилку. Хвилинку подумав і, сплеснувши в долоні, покликав «шестірку». Той забрав посилку і через хвилину приніс бутерброди з ковбасою і чай у горнятках. Алієв сказав до своїх: «Салям алєйкум», – і всі приступили до трапези…
Повільно попиваючи гарячий чай-чифір, Алієв розказав епізод зустрічі з сотником боївки УПА. Закінчив: – «Я іх уважал», – й багатозначно глянув на Зенка.
На наступний день Зенко вже на роботу не йшов – знайомився зі своїми обов’язками. З Алієвим він ходив у їдальню, лазню, на вахту, навіть до начальника табору. Алієв всюди представляв Зенка як свого заступника. А ввечері, після вечері, дзвін рейки сповістив про збір в’язнів 9-ої колони на площі перед середнім бараком. Коли бригадири вишикували свої бригади, Алієв повідомив, що сьогодні призначено нового заступника колони – Шкугру Зіновія з 72-ої бригади. З усіма побутовими питаннями звертатися до нього. Бригади повинні бути озуті, одягнені, нагодовані, в бараках – тепло. Зенко слухав і сам собі не вірив, про яке тепло говорить Алієв, коли він сам ще вчора замерзав на верхніх нарах. Азербайджанець попередив всі бригади, що розпорядження його заступників (нарядника і побутовика) в’язні зобов’язані виконувати без нарікань. У його металевому голосі відчувалися погроза і сила волі. Віддавши команду: «Розійтися», – Алієв повів Зенка в кімнатку в бараці між двома секціями. В кімнатці було тепло, горіла «буржуйка», днювальний підкладав вугілля і дрова. На стелажі лежали стоси коців. – Ось це буде твоє житло. Разом з Ахмедом перерахуєте коци і підпишете акт. Такі акти складете зі всіми бригадирами на одяг, валянки, коци.
Ахмед у всьому допомагав Зенкові, відносився до нього, як до товариша, разом з ним рахував коци та писав акти А також разом обідали. Зенко пам’ятав про свої обов’язки, але й не забував про довгі ночі, в які він дзвонив зубами від холоду. Мерз і мріяв про теплу кімнату. Перше, що він задумав зробити – це утеплити бараки. Виписав через бухгалтерію кілька банок клею і стрічки паперу. Роздав бригадирам і зобов’язав їх ввечері заклеїти вікна. Та в бараках не набагато стало тепліше.
У неділю випало свято св.Миколая. На роботу за зону нікого не виводили через мороз і до маленької кімнатки Зенка почали сходитися земляки. По записці Зенка волиняк Анань приніс з їдальні піввідра вівсянної каші. В тісній кімнаті земляки відзначали призначення товариша на посаду начальника. Похвал не бракувало. І Зенко сам повірив у власну винятковість. Чому б ні? Українців тут була не одна сотня, а тільки його призначили на таку високу посаду в таборі. Можливо, гріла його душу не так слава, як тепло маленької кімнатки розслаблювало його тіло в блаженстві самозадоволення. Він усвідомлював, що похвали тимчасові, а за ними йде заздрість і незадоволення при відмові виконати прохання земляка.
– Мені поміняй бушлат, а мені валянки. За мене домовся з рознарядником про вихід у жіночу зону. Мене залиши в зоні днювальним, а мене…, а мене... – І вже перші дні служби принесли Зенкові купу проблем від земляків і їх незадоволення при відмові.
Ввечері, перед новим роком, до кімнати зайшов Івахів і поставив на стіл три ксіви (записки): – Це, пане Зеню, ксіви наших дівчат до москалів з бригади власовців. – Івахів, професійний кравець старшого віку, водив маленьку бригаду кравців у цех побуту на територію жіночої зони. – Ось як ведуть себе наші націоналістки? – обурювався Івахів. – Вони вже місяць переписуються.
– А навіщо ви їх записки носите? – дорікнув Зенко Івахіву. – Та вони мене дуже просять… Прочитайте їх записки! – Зенко читав одну, другу, третю і його охопило таке ж обурення, як й Івахіва. Писали дівчата гарним почерком російською мовою про свою долю, тугу за домом, про безперспективність життя, втрачену молодість і просили відписати, бо їм хочеться з кимось вести розмову. Одна з них закінчила записку: «Жду отвєта, как соловєй лєта». Одна підписалася Регіна, друга Оля, третя Дарія і четверта Дарка (Жилик Регіна з Городенки, Оля з Винниці, Дарка Баранівська з Франківщини, Дарка Колодій з Львівщини).
Зенко до півночі читав, а потім відписував дівчатам листа – одного для всіх. Писав образливого листа, соромив їх за національну зраду. Нагадував їм, що вдома за контакти з москалями дівчат стригли, а тут вони, політичні в’язні, залицяються до своїх споконвічних ворогів. Звинув листа, як колись грипс і вранці відніс Івахіву.
Відповідь не забарилася. Дівчата написали гуртом відповідь. Не оправдовувалися, а нападали (добре засвоїли принцип: хто наступає, той виграє). Коли чужинці їх помітили і знайшли для них час, то чому наші хлопці їх ігнорують, навіть не помічають, а вони таки живі люди і хочуть спілкування, щоб якось прикрасити свою долю та сірі будні. Щоб напад був більше переконливим, дівчата вдалися до дипломатичного прийому. «Наші хлопці уникають з нами контактів, бо напевно зайняті фліртом з вільнонайманими жінками». О, як хитромудро повернули вони своє оправдання на звинувачення.
Івахів охарактеризував дівчат словами: – Хоч вони в бушлатах, та виразно виділяються від інших красою, манерами, витримкою, бо в їх листах ніколи не писалося про любов.
Зенко ще того ж вечора запросив Анатолія, Івана й Богдана до себе. Коли хлопці зняли бушлати і перестали тупцювати біля «буржуйки», Зенко витягнув з–під коців довгого листа з жіночої зони і повільно почав читати: «Ну, як?» – запитав на закінчення. «Та вони правду пишуть», – згодився Богдан. – «То які ваші пропозиції?» – перепитав Зенко. – «Само собою розуміється, що треба дівчат брати на свої плечі», – сміючись на всі двадцять чотири, розтягнув Анатолій свою пропозицію. Щоб хтось із хлопців його не випередив, Зенко запропонував зараз-таки розібрати дівчат між собою. – «А як? Коли їх три, а нас чотири», – знову зареготав Толя. – «Ну, то як? Проблема…Не журіться, я вибирати не буду, бо жонатий і для всіх буду кваліфікованим консультантом – маю досвід».
Зенко на клаптиках паперу написав «Дарка», «Оля», «Реґіна». Зігнув у трубочки клаптики папірців і передав Богданові. В такий спосіб хлопці розібрали дівчат і розійшлися писати своїй «вибраній» листа. Написані листи Івахів вручив адресатам на наступий день. І з того часу почалася переписка. Спочатку вона була захоплюючою, бо дівчата були студентками Львівського і Чернівецького університетів.
Підходив Новий 1950 рік, а за ним Різдвяні свята. В кімнату до Зенка ввечері зайшов бригадир «власівців»:
– Я прийшов познайомитися, – він говорив суржиком, – моя фамілія Доленко, колишній комуніст прийшов з миром до націоналіста-бандерівця, – сміючись подав руку. – Ми в листопаді приїхали етапом прямо з Одеси. Тут нас одягли, як зеків – старий одяг, старе взуття. За цей місяць ми вивчили обставини й побачили, що ваших небагато, особливо молодих бандерівців. Наших суттєво більше і можемо зробити тут погоду. Тобі потрібно прикриття, щоб ти втримався на тій посаді до весни. Я тобі його надам, а від тебе вимагається небагато. Нас одягнути і видати нові валянки. Ну, як? – вичікуючи, власівець дивився у вічі здивованого Зенка. Щоб відтягнути відповідь і вивчити ситуацію, Зенко запитав: – А як ви попали всі в Одесу?
– Довго говорити і нецікаво слухати. – А все ж? – наполіг Зенко. Доленко хвилинку думав, чи варто другий раз після слідства сповідатися, та все-таки згодився розповісти:
– Я сам з Кубані, батьки українці а я, – розвів руками, – москаль. Вам цього не зрозуміти. Воював за «красную Родіну», потрапив у полон. Щоб не здохнути з голоду, пішов у армію Власова. Воював за «бєлую» родіну. Наша частина за щасливим випадком опинилась на французькій території і була там інтернована. Потім французи нас розпустили. Та тут появилися червоні агітатори. Французькі комуністи підносили нам совєтську пресу. Совєтські агітатори кликали додому. Я вже там працював, мав непогану роботу. Та туга за домом, за батьками гризла душу, і я попався на їх гачок. Таких, як я, було багато. Накупили ми подарунків, сіли на корабель до Туапсе, а там, думав я, рукою подати до батька. Проплили Босфор. Раділа душа – ми на Чорному морі. І тут капітан оголошує, що причалюємо на заправку в Одесу. Тут мені тьохнуло під серцем. Щось тут не те. Але людина завжди думає про краще і сама себе тішить. Їдемо додому, як не тішитися? Пришвартувалися під вечір. Заправка тривала до 12-ої ночі, а після того дано команду зійти на берег з речами для реєстрації. Тут ми все зрозуміли, бо вже вели нас під посиленим конвоєм. Всі речі і подарунки для рідних забрали. Після місячного слідства «с пристрастієм» оголосили: «За зраду Родіни» по 25 років виправлення в таборах. Ось коротко все про себе, – закінчив зрезигнованим голосом сумну історію своєї біографії Доленко. Обидва мовчали. Два українці, майже ровесники, з різною долею, позбавлені волі одним і тим же ворогом.
Доленко прокинувся від напливу спогадів і запитав: «А тебе за що?» – усміхаючись, додав, – «мабуть, з лісу стріляв по москалях? Та я тут не для того, щоб слину розпускати, хочу почути конкретну відповідь: так чи ні?»
Зенко вже під час оповідання Доленка прокручував варіанти відповідї і тепер рішуче заявив: – Своїм треба помагати: тільки мені потрібно пару днів, щоб прозондувати в складі можливість…
– Якщо захочеш, можливість завжди найдеться. Тим більше гроші ми найдемо і горілку теж, май це на увазі. А тепер бувай! – Доленко одягнув шапку і вже біля дверей, сміючись, додав: – Передай своїм бандерівцям привіт від кубанських москалів. Через пару днів я зайду, – і зачинив за собою двері.
Після вечері, в неділю напередодні Різдвяних свят, зібралися товариші, щоб обговорити, як провести свят-вечір, хто що має приготувати, хто відправить Службу Божу. Іван пообіцяв переговорити з польським священиком. Анатолій запротестував: – Та він же буде правити по-латині, ми нічого не зрозуміємо. Ні, краще помолимося і з’їмо вечерю разом. – Зенко пообіцяв у їдальні замовити варений пенцак і дістати цукру. Богдан отримав з дому посилку. Там є і печене, і сушня. Розподіливши між собою обов’язки, товариші вже хотіли розходитися, як Іван скрикнув: «А наші дівчата?» – «А що дівчата? Хочеш іти до них колядувати, може, там щось оближеш?» – розсміявся зі своєї в’їдливої насмішки Анатолій.
– Не смійтеся, їх потрібно гарно привітати зі святами. Як ти, Зенку, думаєш?
– Думаю, що треба, – підтакнув Зенко з розумінням. – Добра пропозиція, – погоджується Анатолій. – Ось ти, Богдане, запропонував, то і напиши, а ми всі підпишемо.
– Ба, ні, хлопці. Я своїй Олі пишу поздоровлення віршем, бо в неї завтра день народження, тому зайнятий. Найкраще це зробить Зенко. Ти згідний? – Я згідний, якщо нам прочитаєш те, що ти вже написав? – недовіряючи, запитав Зенко.
– Хочете слухати? – Хочемо! – в один голос всі підтвердили.– Тоді слухайте, може щось підправите, бо вірш ще незакінчений:
В день Ангела складаю
Китицю побажань,
А як розшифрувати маю?
Їй Богу, не знаю сам.
Почав би лавром ідеалу,
Емоцій спільноти.
Скінчив би страстю персоналу
І грацій темпераментності
Манить Вас? – Прошу.
Дразнить Вас, зношу.
Краща мрія Вас голубить
В леті буднів, хай розгубить
Спомин буднів і страждань.
– Ну, як? – обвівши поглядом товаришів, спитав Богдан. Перший, як звичайно, взяв слово Анатолій. – З якого енциклопедичного словника ти набрав таких пишномовних слів і зворотів. Це, по-перше. По-друге, не в’яжеться мета початку вірша «В день Ангела», тобто іменин, а в неї, як ти сказав, день народження. По-третє… – Напиши краще, – перебив Анатолія Зенко. – Пройде і таке, це ж не в збірник поезії. А їй буде приємно читати й усвідомлювати, що про неї хтось тут, далеко від дому, пам’ятає… – Не слухай, Богдане, того критика. Мене називає придурком, Івана – лінтяєм. Ти мусиш колись стати літературним критиком. Якщо тебе, – перевів у жарт, – мухи не з’їдять… – Скоріше щурі, бо їх тут багато, вночі по головах скачуть, – доповнив жартома Іван. – Ну, то як? – тепер вже перепитав Зенко.
– Неси свій вірш до Івахіва і не питай ні в кого поради, – зробив своє резюме сам Анатолій, – а ми йдемо писати різдвяні привітання.
Зенко використав рештки своєї і Богданової посилки, за які виміняв 30 комплектів одягу і новісінькі валянки на центральному складі. Тут працювали люди, сім’ї яких жили в селищі, а глава дому дбав про матеріальне забезпечення. Бригада Доленка була ощасливлена. Стільки похвал на адресу бандерівців Зенко давно не чув.
Зенко почав зазнаватися. Причин було багато. Перша з них та, що він закохався в Баранівську, якій систематично писав записки. Маючи «дах» від бригади Доленка, Зенко знехтував дружбою з азербайджанцями. А також менше уваги приділяв своїм товаришам, серед яких були: волинянин – Володимир Казьмірчук, львів’янин – Ярослав Мудрий, гуцул – Степан Лісовий і ще багато інших. Кожний з них щось хотів: нові валянки, другий коц, новий бушлат, кращу шапку на вуха, бо мороз тримався в межах 35-45 градусів. Зенко по наївності признався, що одягнув бригаду Доленка від ніг до голови. Товаришів заїло, а чому не нас? Поясняти їм, що на складі йде ревізія і завідуючий має велику недостачу, було марною справою. Втрату добрих відношень компенсувала Дарка своїми теплими записками. В кінці лютого Дарка стала писати рідше, зміст листів був холодний. Випадково Зенко довідався від Івахіва, що у нього появився суперник – Петро Валюх, який з бригадою монтує риштування на об’єкті, де штукатурні роботи виконують жіночі бригади. В одній з них працює Дарка.
Ревність є небезпечною хворобою, тим більше, коли з-під рук тікає об’єкт захоплення. Зенко не міг второпати, як то сталося, що дівчина його не хоче. Він, колишній студент, а тепер начальник, і його поміняли на Валюха – колишнього учня 9-го класу, чорнороба з монтажної бригади. Такого сорому він не зможе перенести. Що робити? Як запобігти невдачі?
Ввечері Зенко іде до нарядника і просить записати його в одну з монтажних бригад, що виходить на будівельну площадку, на якій працює Дарка Баранівська. Нарядник попередив бригадира, щоб залишив у зоні одного зі своїх робітників, а замість нього взяв Зенка.
Вранці Зенко з бригадою виходить на будівництво. Бригада займається монтажем риштування, а Зенко йде шукати Дарку. Вештатися по майданчику було суворо заборонено, тому Зенко, криючись, перебігає від одного будинку до іншого, і знаходить Дарку. Вона прийняла його привітно, навіть здалося Зенкові, що він перебільшив у здогадах. Її землячка, Катерина Тимошенко з села Волосянка Сколівського району, з якої був знятий конвой, запобігливо приготувила чай з тістечками. Розмова була жвавою. Зенко з Даркою розглядали один одного, як при сватанні на Гончарівці. Велика фуфайка постійно спадала з плечей Дарки. Ватяні штани і темна вицвіла хустина не пасували до її розчервонілого від морозу, чи від хвилювання, лиця. – Ось вона яка…, – подумав Зенко і уявив собі її студенткою, засмаглою на сонці, в коротенькій спідничці, з розпущеним хвилями волоссям, що біжить в університетський корпус на лекції, а потім ввечері вона метеликом кружляє в танці на студентській вечірці. Що вони з нами зробили? Понівечили молодість. Чи зможемо ми їм колись пробачити? Зенко задовго дивився на Дарку співчутливим поглядом, а вона по–своєму розуміла цей погляд. Зенко взяв її за руку, погладив жорсткі пальці з невідмитим цементом на нігтях, нагнувся і поцілував її зашкарублу подряпану руку. Дарка вирвала з його руки свою і, немовби боячись, щоб він знову не цілував руки, сховала її в кишеню фуфайки. Зенко іронічно усміхнувся. Це вже для Дарки було занадто, і вона напряму запитала: – Кого ви тут в штукатурній бригаді хотіли зустріти? Панну з проспекту Хрещатика? – Та, ні, – почав оправдуватися Зенко, – я задумався над нашою спільною долею. – Хочете заманити мене у світ фантазії, як у різдвяному привітанні? – А воно було погане? – Я щиро признаюся вам, що бережу його. Вірніше, відправила це поздоровлення додому, щоб, коли з Божою поміччю вийду на волю, надрукувати його в пресі або, – хвилинку вагалася – чи признаватися. – А може, дам до своєї збірки. – Ви пишете вірші? – здивовано перепитав Зенко, – розкажіть хоч би один з них. – Тепер ні, колись подарую, – засміялася, – подарую цілу збірку. Добре?…
Лід недовіри розтанув, розмова набирала мінорного тону. Зенко підшукував компліменти, щоб задобрити Дарку. Вона це відчула і, щоб змінити розмову, запропонувала: – Краще випийте чай, а то захолоне… – Я половину випив, допийте решту, – сміючись, подав горнятко. – Вип’ю, щоб знати, які у вас думки, – не відриваючи погляду від Зенка, Дарка допила решту чаю. В її очах Зенко вловив млосний погляд. Він зробив крок до неї, взяв за обидва рукави фуфайки і хотів наблизити її до себе. Дарка зробила крок назад. В очах появився вогник холодної рішучості: – Так ось, пане Логіне, вам захотілося романсу, тому сьогодні ви тут. Не буде цього!…– Зенко, ошелешений, відпустив рукави її фуфайки і запитав: – Що, ваше серце зайняте Валюхом?
– Ні, ні! Ні ним, ні вами. Дам серцю волю, коли вийду на волю, – відчеканила римовано. – Ми – політичні в’язні, не можемо займатися тут любощами, коли там, у ріднім краю, іде жорстока війна, гинуть наші хлопці. Чи не про це ви нам з докором писали перед Різдвяними святами? – переможно дивилася на Зенка дівчина, студентка, ні–ні, революціонерка, одна з тих, що зривали гранати, щоб не здатися ворогові. Перед його очима враз постала його сестра Ґеня, що у 1944 році при зустрічі з ним вийняла зі свого зарукавка заряджений наган і… – Тут, Зенку, є і моя остання куля, – сказала йому на прощання.
Він знітився, він – задавака, годину тому дивився на Дарку співчутливо за її одяг, порепані руки.
Тепер перед ним стояла копія сестри, героїня середини 20-го століття, з якої ще колись художники писатимуть нашу Жанну Д’Арк.
З коридору заглянула Катерина: – Та ви чому, молодята, стоїте, як на похороні? – Правда, – підхопила Дарка. – Пане Логіне, усміхніться. Не пасує вам журитися. Нам ще доля усміхнеться і, як ви писали: закінчимо університети, донесемо для молоді історію нашої боротьби. На нашій вулиці буде ще багато сонця. Так? – Дарка засміялася, взяла Зенка за руки: – Я вас хочу потішити. Недавно ви нас втішали. Чому у вас такі холодні руки? – Мені потрібно вже іти, – сказав з гіркотою Зенко. – Ні, ні, я вас не пущу в такому стані, можете впасти і чоло розбити, – її сміх, як і слова, були колючі, з підтекстом. Зенко підняв її руки до свого чола. Дарка подумала, що він знову хоче їх цілувати, і запротестувала, вириваючись: – Не треба, вони порепані…, зашкарублі… – Хочете, я вам сестрою буду? – весело заявила. – Правда, у вас сестри нема? – Зенко дивився зачаровано на неї. Не хотів іти, але, подумав, треба. – Бувайте! – хотів обняти її, та вона легенько відштовхнула його. – Не треба. Ви ще не мій брат. Тоді поцілуєте, як на нашій вулиці буде багато, багато сонця.
Зенко з бригадою зайшов у зону. Ще біля воріт нарядник попередив, щоб зайшов до нього після приходу останньої бригади. – І мені попало за тебе, – кинув навздогін нарядник. Біля свого бараку Зенко зрозумів, що до них прибув етап, і він тут був дуже потрібний.
В записник переписав перелік бригад прибулого етапу за їх номерами в формулярах:
№ 3, бриг. Закіров, 17 чол.
№ 4, ––– Сергієнко, 26 чол.
№ 5, ––– Сулиман Ахмед, 16 чол.
№ 17, ––– Васильков, 26 чол.
№ 30, ––– Йохим, 16 чол.
№. 44, ––– Кулаков, 14 чол.
№ 62, ––– Баринов, 18 чол.
№ 63, ––– Костенко, 22 чол.
№ 64, ––– Кардаш, 14 чол.
№ 66, ––– Яба, 34 чол.
№ 74, ––– Чирков, 23 чол.
№ 87, ––– Мартинович, 25 чол.
№ 88, ––– Заблуженко,14 чол.
№ 99, ––– Фомин, 19 чол.
№ 100, ––– Якубов, 22 чол.
№ 102, ––– Личко, 16 чол.
№ 104, ––– Гевандян, 20 чол.
№ 106, ––– Асанов, 26 чол.
№ 138, ––– Лещенко, 20 чол.
№ 144, ––– Раджабов, 26 чол.
№ 153, бригадир Лебедєв, 21чол.
№ 174, ––– Алчієв, 29 чол.
№ 192, ––– Боченков, 26 чол.
№ 193, ––– Белоусов, 22 чол.
№ 207, ––– Гатижев, 15чол.
№ 218, ––– Багіров, 20 чол.
№ 222, ––– 24 чол.
№ 236, ––– 25 чол.
№ 244, бриг. Шинкаренко, 19 чол.
№ 247, ––– Богомолов, 18 чол.
№ 249, ––– Булатов, 23 чол.
№ 251, ––– Махинько, 15чол.
№ 266, ––– Горин, 26 чол.
№ 272, ––– Пурига, 13 чол.
№ 273, ––– Райнкулов, 27 чол.
№ 274, ––– Жмаров, 17 чол.
№ 277, 17 чол.
№ 278, ––– Бук, 24 чол.
№ 279, ––– Маркович, 20 чол.
Разом новим етапом прибуло
825 осіб.
Потрібно було дещо виписати на складі, декого взути. Не чекаючи нарядника, Зенко почав знайомитися з новими бригадирами і наткнувся на свого односельчанина Марцініва Дениса. Той поскаржився, що в нього цинга, хитаються зуби, опухли ноги. А також дистрофія та сильний кашель, як у туберкульозника.
Зенко клопотався до опівночі. З несамовитою люттю на нього накинувся начальник колони. Погрожував вигнати, посадити в карцер. Перепало і наряднику на горіхи, що підсунув йому таку кандидатуру. Три дні нові бригади не виходили за зону. Три дні біля них клопотався Зенко. Кожному ще щось потрібне. Дениса прилаштував у лікарню, носив йому з їдальні кашу, бо хоча він і лежав на стаціонарі, та харчування там було таке, як і в бригаді. Знайомий лікар, колишній студент 4-го курсу Чернівецького медичного інституту, взяв Дениса під свою опіку. Хворому було цікаво з ним спілкуватися, бо в медінституті він вчився разом з Григорієм Сокалем, сусідом Дениса з села Деренівка. Щоб Денис не змерзав вночі, Зенко видав йому ще коц і віддав свою шинелю, яку передав йому батько у Львові при пересилці.
Працюючи на керівній посаді, Зенко відчув, що йому бракує досвіду у співпраці з колективом. Взаємини зі всіма почали псуватися. З товаришами тому, думав Зенко, що вони заздрять його умовам перебування в зоні. Вони дорікали йому, що мало уваги їм приділяє, зазнався, має можливість, але не хоче покращити їхні умови. Алієв був незадоволений тим, що Зенко не робив гендлю з коцами, одягом і валянками, щоб мати гроші, продукти, горілку для себе і для нього. Такої ж думки був нарядник. І взагалі, зіпсував відношення з Доленком, його бригадою і власівцями. Останні хотіли мати на тій посаді когось із своїх і через опера домовлялися за цю кандидатуру. Та й особисто Зенко був зацікавлений у достроковому звільненні. На виробництві за перевиконання плану нараховували, крім зарплати на особистий рахунок, ще й залік. При виконанні плану на 120% зараховували за один день перебування в таборі – два дні, при 150% за один день – три. В зоні ніяких заліків не було і грошей теж, то який сенс тут сидіти без грошей і заліків. Слава Богу, що зиму пересидів у теплому приміщенні, був ситий, ще й допоміг іншим, а тепер потрібно вибрати бригаду з високими виробничими показниками і переходити туди. Довго думав і радився з Лєщенком, Кривіцьким і вирішив повернутися в свою бригаду. При цьому домовився з Лєщенком, що він створить з бригади дві ланки і за рахунок одної записувати буде дні другій, котра кожного місяця віддаватиме дописаний заробіток першій ланці.
Написав заяву Алієву про перехід в бригаду. Він не протестував, бо мав вже готового кандидата на його місце. Фізична робота видавалася Зенкові в перші дні каторгою. Бригадири насміювалися з нього. – Давай скоріше, начальник, – підганяв його ланковий. Зенко носив балки, мішав розчин, копав землю, бетонував стіни, в’язав арматурні каркаси, збивав щити для опалубки.
Настала тепла довгождана весна. Їдальня видавала порціями сиру капусту на сніданок, вивар з дубової кори, що допомогло призупинити захворювання ясен, кровотечу через розхитаність зубів у переважної більшості в’язнів.
Молоді хлопці з допомогою Зенка, що був знайомий з адміністрацією колони і табору, організували в зоні вахти волейбольну площадку. Кожної неділі тут відбувалися змагання команд 2-ї і 9-ї колон. Марцінів Денис вилікувався від цинги і тепер виявляв неабиякі здібності у волейбольній грі, став капітаном команди. Галичани створили окрему команду і завжди виступали тільки разом. Їх називали командою бандерівців, з якою важко було змагатися всім іншим командам колони. Гра у волейбол захопила не тільки політичних в’язнів. Кримінальні в’язні у протилежній стороні зони створили свою площадку і часто приходили до бандерівців на змагання. Більше того, солдати ОХРи теж приходили позмагатися з бандерівцями на волейбольному полі. Більшість з них були мобілізовані з західних областей України. Один з них, на прізвище Ангел, родом з Чортківщини, був в ОХРі командиром, приймав в’язнів при виході на роботу від охоронців зони традиційними в МВД словами: «Врагов народа в колічествє…сдал, врагов народа в колічествє…прінял».
Який національний парадокс: діти бандерівців стали на службу до ворогів своїх батьків (не за власним бажанням) і тепер охороняють таких бандерівців, як і їхні батьки. Більше того, в зоні поширилась чутка, що на вишці стоїть солдат, батько якого сидить тут як політичний в’язень.
Ангел непогано грав у волейбол, часто на стороні галичан проти власівців, тоді Денис звертався до нього перед початком гри: – Ну що, Ангеле, хоч тут розгромимо москалів?
Він сміявся у відповідь: – Мовчи, язичку, будеш їсти паляничку. Через п’ять років, вже на волі, Зенко зустрів Ангела в Чорткові. Привіталися і Зенко повторив улюблену фразу товариша: «Мовчи, язичку, будеш їсти паляничку».
В бригаді побутових непогано грав у волейбол жидок Льова, який запропонував, щоб бандерівці розділилися на дві різні команди: – Бо не цікаво з вами грати, знаючи про вашу перевагу і про гарантований розгром противника з рахунком 15/2.
Пропозицію було прийнято, і не тільки на волейбольному полі, а, на жаль, ще й в національному й історичному просторі. Чужинці нас провокували, вбиваючи клин між двох сильних українських угрупувань, які самовіддано поборювали один одного. Чому історія не навчила нас у певних питаннях бути «Льовами», щоб підказувати чужинцям, де і коли їм клин забивати.
Коли Зенко перейшов у протилежну від Дениса команду, він став набагато краще грати, став лідером нової команди, і вже результат гри перемінно змінювався на рахунку 15/13.
Граючи проти команди Дениса, Зенко згадав про психологічне відкриття доцента кафедри фізики Зайця, з яким часто грав у волейбол в одній команді ветеринарного інституту. При переході в протилежну команду майстерність у нього зростала. Заяць це зауважив і порадив Зенкові в житті та науці вибирати сильного противника, щоб розкрити свої здібності. «Я вже розкрився», – гірко усміхнувся Зенко сам до себе.
Льова весь час грав на стороні Зенка, старався бути поруч з ним, щось постійно йому радив, і розпитував, і розповідав про себе, що він – москвич, студент факультету іноземних мов. Радив Зенку перейти на інженерну роботу в контору, щоб зберегти сили і здоров’я. – Заліки нам непотрібні, бо, – притишив голос і оглянувся позад себе, – вони скоро розпадуться.
– Ая... скоро розпадуться? Це вже я чув у 1946 році після промови Черчіля. Скільки надій тоді було і що з того?
Зенко до роботи звик, налагодив у бригаді стосунки й поновив приписки, та ще і Толя йому допомагав, який став головним нормувальником дільниці. Зараховувались заліки один за три. За півроку в бригаді Зенко заробив півторарічний відбутий термін. Ще трохи і буде половина. Львова розкрив йому таємницю, що начальник будівництва 5-го району, Вепров, його земляк, добре до нього відноситься і влаштує Зенка у технічний відділ. Він скаже Лісіцину дописувати бригаді для Зенка наряд на 150 % і тоді він, Зенко, й фізично працювати не буде, і свої заліки матиме. Ідея заманлива.
– А що для цього я повинен зробити? – перепитав Зенко. – Нічого... – подумав, – як завжди у таких випадках, – оглянувся назад, – ну і..., ну... – Не нукай, кажи. – Ну, як би то сказати, розумієш, ну, всі хочуть жити..., і я, і Вепров. Зенко не витримав його нукання і запитав прямо: – Що? Треба грошей? – Ну, – видусив з себе Льова, – так…– Льова, якщо батьки й пришлють мені гроші, то забрати їх не зможу – вони попадуть на мій рахунок. – Не турбуйся..., я тобі дам адресу за зоною. Це мої знайомі. – Що, теж євреї? – А ти як думав?
Зенко довго сумнівався, чи прийняти пропозицію Льови. Але коли працював на конопатці віконних рам, сильно зіпрів. Хоч надворі була пізня осінь, сонце віддавало решту свого тепла, зігріваючи своїм промінням в’язнів і прикрашаючи такі сірі будні. У Башкирії клімат різко континентальний, особливо весною і восени. День може розпочинатися тихо, сонячно, та раптові чорні хмари заступлять сонце й зірветься сильний, холодний вітер–ураган, що ламатиме дерева, зриватиме дахи. Під такий контраст погоди попав Зенко в дерев’яному будинку. Тільки-но зліз із підвіконника, як від вітру–протягу впав на чорнову підлогу. Лежав і не міг піднятися, йому відняло праву сторону, руку і ногу. Голос теж був глухий, не мав сили кричати, і так пролежав до кінця робочого дня, розуміючи, що він паралізований. Бригада почала збиратися до перевірки, як зауважила і помітила, що нема Зенка. Почали шукати і знайшли його напівпритомного на підлозі. Покликали фельдшера, який дав кілька уколів, і понюхати нашатирний спирт. Хлопці підняли його, взяли попід руки і так привели до табору. В табірній лікарні Зенко зрозумів, що треба послухати Льову. До цього ще згадав минулорічну зиму, як цілими ночами дзвонив зубами від холоду на верхніх нарах, очікуючи настання ранку.
Коли прийшли товариші відвідати Зенка, він попросив їх віднайти Льову. Коли той прийшов, то почав ойкати біля ліжка, вболіваючи за здоров’я Зенка, але потім сказав по секрету, що домовився з Вепровим про роботу для нього в технічному відділі будівельного управління. І що вже грошей не треба, бо він зробив одну послугу дочці Вепрова у Москві через своїх знайомих, і він йому зобов’язаний віддячитися. В лікарні можна було прокантуватися. Лікарі були з числа в’язнів різної національності і ставилися до хворих доброзичливо. Зенко не спішив на роботу, бо надворі бушувала заметіль і температура опускалася до 40 градусів. Грузинів, вірменів і азербайжанців на роботу при температурі нижчу 30 градусів не виводили, вважали їх менше загартованими. Слов’ян спочатку виводили, а потім теж залишали в зоні.
В лікарні перебував в одній палаті з Зенком середнього віку естонець, дуже освічений. Він добре знав історію Росії, європейських народів і виводив Зенка у розмові на слизькі політичні теми. Починав з праці Сталіна «Національний вопрос» і підводив до висновків про право націй на самовизначення. А коли дізнався, що Зенко корінний західняк, то просто в лоб запитав, чи довго ще протримаються бандерівці? – А що ви знаєте про них? – зондуючи, перепитав Зенко. – Все! Бо вони – копія наших зелених братів. Жаль, що між ними нема прямого зв’язку. Та ще більше жаль, що Черчіль не має підтримки американського сенату, в якому основну скрипку грають жиди. Тому наші і ваші партизани не отримують допомоги. Без військової допомоги цвіт нації кинутий на видиму смерть.
Естонець був настільки цікавим, що Зенко притворявся перед лікарем, щоб довше залишитися з ним у лікарні. Лікар пояснив, що більше тримати його в лікарні не може і виписав на роботу.
Будівельна контора 5-го району МВД СРСР
На другому поверсі 8-квартирного будинку кілька кімнат було передано замовником під контору. Одна з них відведена для технічного відділу будівельної адміністрації. Старшим інженером відділу була Софія Павлівна, родом з Ленінграда, старшим інженером – випускниця Харківського будівельного інституту Лариса Соколовська, інженером – росіянка Таня, а техніком – єврейка Коровіна. Начальником відділу був інженер з поволжських німців – Венцель. В таку жіночу компанію попав на роботу Зенко. В його обов’язки входило розміщення замовлень на дерев’яні і залізобетонні конструкції для будівництва. Рівночасно з отриманням посади техніка його перевели у секцію блоку «придурків», так називали тих в’язнів, що не працювали в бригадах на фізичній роботі. Секція не відрізнялася від інших, хіба інтелектуальним складом. По сусідству знаходились нари начальника столярного цеху Андрія Голуба, геодезиста Володимира Казмирчука з Камень-Каширського, геодезиста башкирця Тимура, нормувальника Анатолія Кривіцького. Таких інженерів назбиралося біля тридцяти.
На роботу і з роботи йшли інженери в бригадах. Для них заповняли табель за погодинною оплатою із заліком одного дня за два відбування строку.
До Зенка добре ставилася Софія Павлівна, що жаліла його змарновану молодість. І дуже добре відносилася Лариса Дмитрівна, яка хотіла знати, хто такі бандерівці. Тоді Зенко перетворював контору в дискусійний клуб. Починав Зенко з біографії Степана Бандери. Коли він закінчив розповідь, Лариса не витримала:
– Єслі Женя нє врйот, то я сама поступіла б в єго партію, я же українка». Софія, бачучи, чим це може закінчитися, припиняла розмову і посилала Зенка в столярний цех перевіряти замовлення. Зенко був задоволений такими розмовами, бо ще раніше домовлявся з товаришами, що буде роз’яснювати іншим, хто такі бандерівці і за що вони борються. Він всім твердив, що тепер галичани повинні стати послами між іншими національностями. Софія Павлівна якось наодинці попередила Зенка, щоб він при Тамарі і Коровіній такі розмови не починав. Венцель часто посилав Зенка на різні об’єкти в зоні разом із Ларисою Дмитрівною, щоб робити заміри і перевірки. Лариса сама боялася ходити по зоні, тому часом сама брала його з собою. Зенкові це було приємно, особливо тоді, коли вона брала його по-дитячому за руку і вибиралася за ним по трапі на другий чи третій поверх. Лариса приймала його як рівню, тим більше, що вони були однолітками. Познайомила його з старшим виконробом Альтерманом і майстром Ващенком – однокурсником з Харківського інституту.
Якось Зенко йшов, тримаючись за руку з Ларисою, і біля риштувань жіночої штукатурної бригади наткнувся на Дарку Баранівську (фото № 22), що мило розмовляла з геодезистом (на волі – учитель фізики), з яким жив у бараці придурків. Дарка зауважила, як Зенко вихопив руку з руки Лариси.
– Поздоровляю! – промовила Дарка і засміялася – Я також поздоровляю, – Зенко показав очима на геодезиста, та чомусь зніяковів. – Ви знайомі? – запитала Лариса і пильно глянула на Зенка. – Так, другий раз бачу, – вже опанував він себе. – То, може, залишитеся з нею? – запитала Лариса. – Та ні, вона зайнята… – Ні, ні, я вже йду, – стрепенувся геодезист. – Залишайтеся з Даркою, у нас термінова робота, – сказав Зенко і потягнув Ларису за руку попід риштування на другий поверх до кімнати виконроба.
Альтерман привітався перший. – О, як вам пасує. Ви навіть трошки подібні між собою. – Хіба носами, – глузливо відповіла Лариса. – То вже добре, якщо розмір підходить. – Лариса почервоніла. – Альтерман! Твій ніс не коротший і всі параметри сходяться, – підкусив Зенко. – То…то що? – перебив Зенка прораб. – Як то що? Пиши заяву, ставай на коліна і вйо до ЗАГСу. – Альтерман засміявся: – Може б і так, та вона євреїв не любить. – Давайте працювати, а то ще поб’єтеся за мене. – Лариса вийняла креслення і тикнула пальцем на слухові вікна горища: «Тут не ті розміри, що у твоїй заявці».
На зворотному шляху біля риштування вже не було ні Дарки, ні геодезиста. Та Лариса всю дорогу до контори натягала Зенка за Дарку. Зенко віднікувався, а потім випалив: – Ти що, ревнуєш, що так вчепилася за неї?. – Та ні, та ні… – і замовкла, піднімаючись сходами до контори.
Для Зенка наступив період везіння. З дому отримав велику посилку і листа від шкільного товариша Івана Рудого. Найцікавіше, що Іван дружить з Даркою Коцюбою – товаришкою Ангеліни Богданівської (фото №21). Зенко поринув у спогади...
Іван був найближчим товаришем Зенка, разом вчилися в школі, в торговельці, в культосвітньому технікумі, а потім разом поступали в політехнічний інститут. І тут Зенко зрадив Івана – захотів стати лікарем. Без диплома пішов тимчасово у ветеринарний інститут, ні слова не сказавши Іванові. І є покараним! Іван – інженер, а хитрий Зенко – «зек».
– Не журися, козаче, – втішав себе Зенко. – У кожного своя доля. Чого носа повісив? Ти ж тепер посол до всіх азіятів і…і прибалтійців. Може, колись і тобі доля усміхнеться, – заспокоював себе.
До табору привезли на машинах ще кілька бригад в’язнів, більшість з яких були галичани. Зенкові впав в око трохи задиркуватий Славко.
До контори часто заходив начальник столярної майстерні Андрій Голуб, щоб уточнити певне замовлення. Він багато розповідав про себе та делікатно підкопував яму під Зенком і його земляками. А також відхрещувався від зв’язків з бандерівцями, хоч ще недавно цим хвалився. Почав кидати тінь на галичан, критикуючи їх за дволичність. Такого нахабства Зенко не міг стерпіти – протестував.
Симпатії Софії Павлівної і Лариси були на стороні Зенка. Коровіна і Рижкова симпатизували Голубу. Новим вітром повіяло, коли із севастопольського технікуму прислали випускників на постійну працю. Це були молоденькі дівчата, яким дали кімнату в гуртожитку і закріпили за конторою. Вони відносилися до в’язнів, особливо політичних, вороже, зверхньо. Зенка просто ігнорували і в присутності всіх заявляли, що йому тут не місце. На комсомольських зборах прийняли ухвалу звільнити з контори всіх «зеків».
Знову в бригаді
Одного дня без попередження Зенка записали в бригаду малярів. Бригадир повідомив, зі слів нарядника, що його місце в конторі зайняте, і він буде працювати малярем. Невдоволення швидко пройшло, бо бригада, заробляючи собі дострокове звільнення, перевиконувала план – один день за три.
Бригада складалася переважно з естонців. Серед них були дуже інтелігентні особи, з якими було цікаво спілкуватися, хоч політичних тем вони уникали. Правда, з молодими хлопцями розмова набувала задушевного характеру. Естонець на прізвище Таак, фарбуючи з Зенком в кімнаті столярку, розказував багато про себе і своїх однолітків. Він з товаришами у 1942 році записався добровольцем в батальйон по охороні громадського порядку в Талліні. Зрозуміло, що цей батальйон допомагав німцям зганяти жидів у гето, а потім відправляти їх на захід.
Естонці мали багато претензій до жидів за їх співпрацю з совєтськими каральними органами. Вони були причетні особистою участю в розстрілах естонської інтелігенції в 1941 році і депортаціях, що відбувалися в 1940 році і в 1945 році.
Естонський батальйон чергував на вулицях міста і переслідував естонок, які ввечері гуляли з німецькими офіцерами. Один з патрулів піднімав ззаду хвойду, а другий знімав з її ніг мешти. Таким способом вони протестували проти зв’язків з німецькими офіцерами. Батальйон в повному складі зі зброєю у 1944 році перейшов на сторону повстанців для боротьби з окупантами. Багато його бійців загинуло, а частину засуджено на різні строки тюремного ув’язнення. Порівнюючи жорстокі дії окупантів, а також боротьбу естонців проти німецької і совєтської окупації, Зенко прийшов до висновку, що в Естонії і в Україні окупанти діяли однаково. Естонські лісові брати вели і ведуть таку ж боротьбу, як і Українська повстанська армія. Ми теж були і є спільниками в боротьбі за волю і незалежність наших народів.
Естонці часто отримували посилки від і рідних й ділилися між собою та із Зенком. Склалися доброзичливі гармонійні стосунки між українцем і естонцями. Та комусь стали вони невигідними. І, як грім з ясного неба, раптом Зенка переводять в бригаду столярів. Не встиг він вивчити оздоблювальні роботи, як його знову переводять в нічну зміну на ДОК. Звикнути Зенкові до нічних змін було дуже важко. Тим більше, що конвоїри були тут жорстокі, які навіть дорогою на роботу знущалися над в’язнями. Зима була дуже холодною, в межах 40 і нижче градусів морозу, та на ДОК виводили, бо це була робота в закритому приміщенні. Однак дорогою конвоїри за маленькі порушення (розмови в колоні, недотримання дистанції між бригадами і т. п.) наказували колоні в’язнів сідати на сніг і так тримали їх до півгодини, а самі насолоджувалися своїми витівками. Для постраху вони стріляли понад голови чергами з автоматів. Словник лексики, яку конвоїри виливали у розмові між собою та у викриках до в’язнів, може скласти хіба що екс-прем’єр Янукович.
Нова бригада, нове знайомство. Бригадир і кілька найкращих столярів були білорусами. Зенкові було цікаво з ними спілкуватися. Він не сподівався зустріти тут білоруських політв’язнів. В розмові з ними переконався, що вони суджені за співпрацю з німецькою адміністрацією, хоча всі були свідомими білорусами. Усі в’язні дуже гарно співали білоруських пісень. Соло виводив Ясь. Його улюблена пісня «Косив Ясь конюшину» зачаровувала всю бригаду. В час перерви його спів був єдиною розрадою. Він нікому не хотів признатися, за що його судили. Йому тоді тільки виповнилося 18 років. Де він тепер? Коли Зенко у вісімдесятих роках побачив на сцені ансамбль «Пісняри», йому здалося, що пізнав в лисому солістові Яся з бригади столярів. Заплющував очі і чув його голос, вловлював його рухи й усмішку.
Бригада Зенка робила заготовки на столярних верстатах, інша ланка складала з них вікна та двері, а ще інша кріпила навіси і покривала оліфою столярку. Кожного ранку віконні і дверні блоки бригадир здавав на склад готової продукції. До Зенка, як до новачка, приглядалися столяри. Бригадир – колишній учитель, філолог, часто доручав Зенкові заповнювати табель, записувати наряди, здавати на склад продукцію, а також обережно заводив з ним розмови про підпільний рух на Західній Україні. Зенко остерігався прямих розмов, пам’ятав слова конвоїра Ангела: – Мовчи, язичку, будеш їсти паляничку, – але й не забував про пораду товаришам-галичанам, що вони є послами серед в’язнів кавказьких народів і прибалтійців. А хіба білоруси не є нація? Чи з ними не варто зав’язувати стосунки? Хіба порада Ангела, чи шоста заповідь декалогу: «Про справу не говори з ким можна, лише з ким треба», – повинна обмежити стосунки з білорусами? Коли про розмови дізнається опер, то його можуть засадити в карцер, так розмірковував Зенко після розмови з бригадиром на політичні теми. До їхніх розмов часто прислухався молодий, атлетичної будови білорус, якого бригадир відсилав на вантажні роботи, але до нього відносився з респектом, ділився з ним продуктами з посилки. Але інші бригадники чомусь його побоювалися. «Хто він?» – зацікавився Зенко, що не раз відчував на собі його пильний пронизливий погляд.
Весною начальство поміняло нічні зміни на денні. Один тиждень на ніч, другий на день. Знову перебудовувати організм на новий режим було важко, навіть виснажливо. Та в таборі вибирати роботу не приходиться, мусиш підпорядковуватися його режиму.
Одного весняного дня до Зенка підсів підозрілий білорус і запитав, чи знає він присягу українського націоналіста. Зенко розкрив рота. На таке питання він не сподівався, тим більше від мовчазного білоруса. Опанував себе через хвилину: – Знаю! – впевнено підтвердив. – Якщо знаєте слова присяги, то скажіть мені, – єхидно посміхнувся до Зенка. – Навіщо це вам? – Бо я їх знаю! – Цікаво? Звідки? – Я відповім, – сказав білорус, – після того, коли переконаюся, що ви їх знаєте. Зенко перевіряв у думці порядок заповідей, бо вже кілька років їх не повторяв. Але чи варто признаватися? Навіщо це білорусу? Але ж і він сказав, що знає присягу. А може, це шпіонський прийом опера? Як вийти з ситуації? Хто перед ним? – Патріот чи провокатор?
Інтуїція підказала – перевір його. – Ви маєте на увазі декалог? – запитав Зенко. – Так! Десять заповідей! – Мойсея? Чи…, – Зенко розтягнув слово, – чи…– Ні: Ленкавського. – Білорус зверхньо засміявся. Тепер Зенко був переконаний, що білорус знає декалог.
– Я дух відвічної стихії, – почав і за одним подихом зупинився на третій заповіді.
– Будь гордий, що ти є спадкоємцем…, – продовжив білорус і закінчив: – відімстиш за смерть великих лицарів. – Він так голосно закінчив «великих лицарів», що луна відбилася від стін столярного корпусу й полинула в степ башкирської рівнини до гори Шанхай.
– Хто ви? – запитав з цікавістю Зенко. – Я білоруський партизан–націоналіст, підтримував зв’язок з партизанами УПА. – Бригадир лагідно покликав обидвох до праці.
Не один день розповідав білорус про бої партизанських загонів із совєтською армією і німецькими окупантами, про зв’язки з УПА, про присягу білоруських партизанів, про занепад білоруської культури, мови. Духовна спорідненість з білоруським партизаном і його оточенням, мелодійність їх пісень розширювали світогляд Зенка.
Після звільнення з контори 5-го району Зенка переселили в барак до бригади. Земляки з одного боку раділи, що він тепер такий роботяга, як вони, а з другого – шкодували, що його прогнали з контори, так принаймні говорили у вічі.
В неділю після обіду кожний в’язень щось робив для себе: пришивав ґудзики до бушлата, підремонтовував свої нари, писав листи до рідних, дехто – ксіви до дівчат сусідської зони. До Зенка підійшов Володя Казмірчук і запропонував піти у лікарню до знайомого з бараку, що захворів на рак горла, а тепер постійно лежить у лікарняній палаті. Це був син білогвардійського офіцера, якого розстріляли більшовики. Сина за гострий язик засудили на 25 років. Рідних у нього не було, посилок він не отримував. Йти до хворого на рак не зовсім хотілося Зенкові. До того ж йому глибоко залягла в душу попередня зустріч з одеситом Урсулом: «чим ти пишаєшся, що молодий, що українець, що маєш тут товаришів?. А що ти доброго зробив у житті для інших? Кого підтримав в критичну хвилину? Кому допоміг вижити? За 30 років табірного життя я надивився на таких когутів, як ти. Пустота в твоїй душі, ніякого людського благородства», – Зенко слухав ті вбивчі слова, як вирок за все прожите життя. Такого йому ніколи і ніхто не говорив. Може, це все правда, може, на самоті потрібно скласти іспит совісті, запитати себе, для чого живеш на землі? Яке твоє призначення? Чому у критичний час для сусіда Зенка, Туркули, залишив його в Польщі без обіцяної допомоги. Метрики так і не вислав йому. Оправдувався перед собою, що й сам залишався в небезпеці. А може, Бог і наказав тебе за байдужість до ближнього. А він так благав тебе за метрикою… Це тобі покута за нього. Він на твоїй совісті буде, коли через ту нещасну метрику його закатруплять поляки.
В такий розтривожений час до нього звернувся Володя з пропозицією відвідати хворого. По дорозі запитав: – Хочеш, я тебе влаштую на добру роботу за зоною? – Зенко здивувався: – Як, звідки у тебе такі зв’язки? – Ти не питай, а краще скажи, чи хочеш? – Хочу, хоч тобі не вірю. – Не віриш? Я тобі зараз дещо розповім, але ти повинен мені поклястися, що нікому не скажеш. Ну, даєш слово честі? – Даю! – Так знай…Якщо ти згодишся дати розписку оперу, він влаштує тебе на роботу придурком. – Цікаво? А ти з ним маєш зв’язок? – Так, інакше я б тобі не пропонував. – А навіщо, Володю, ти пішов на співпрацю з опером? – Бо я не хочу фізично працювати. А він хоче знати, хто збирається тікати з табору. Я йому кожного тижня пишу, що таких у бараку немає. – І що ще ти йому пишеш? – Що мої знайомі пишуть додому листи й отримують посилки. Він про це знає і без мене. Йому потрібно звітувати начальству, що він завербував до співпраці стільки-то зеків. Не будь наївний, Зенку, знай, що всі бригадири є сексотами. – І мій бригадир? – здивовано перепитав Зенко. – І твій бригадир! – підтвердив Володя. – Тож така система цілого Союзу. Один за др
