ло демонструвати свою вишиту сорочку, ходити до церкви не криючись. Чому не так, як інші: Сокальський, Стояновський, Шуст, Шелест, Головач  не поступив у комсомол? Тобі ж пропонували… Чому?…чому?… Та тому, що це співпраця з ворогом, бо це зречення своєї віри, традицій, бо це національна зрада.  Найшовся ще один герой! Вони ж про це і не подумали. А ти про своїх батьків подумав? Коли ти через 25 років повернешся, їх на світі вже не буде, а вони ж тебе ростили. Ти ж на їх праці виріс, як паразит. Вони тебе 22 роки годували і мріяли, що ти їм віддячишся, а ти захотів бути героєм?
  Муки зневіри зробили його замкнутим, понурим. При запитаннях і розрадах однокамерників уникав їх поглядів, а якщо й дивився, то його очі мали тупий вигляд – це був погляд іншого світу. «25, 25, 25...» – не давало спокою число в мозку. – Можливо, там і загинеш і ніхто на могилі не змовить молитви, не покладе квітів, не посадить червоної калини. З такими думками засинав і з ними ж  пробуджувався.
  На Йордан уночі Зенкові не спалось. Не спали й інші в’язні, не спали і слідчі, бо час від часу відкривалась «кормушка» і недолугий охоронець питав притишеним голосом:  – Кто на К? Піднімалися, взувалися і йшли. Потім: – Кто на П? Пішов… Камера вже не спала. В’язні прислухалися до звуків на коридорі й на вулиці. Що там робиться? Може, йде війна, може, по одному викликають і там у підвалах розстрілюють, як це було в червні 1941 року.
  І знову «кормушка» відкрита: – Кто на Ш? – Зенко, наелектризований передчуттям, крикнув: Я! – Фамілія? – Шкугра!… – Одевайся! ...
  Одягнувся, взувся, рипнули металеві двері, і Зенко почовгав коридором в супроводі охоронця. Слідчий позіхав за столом. «Шкугра, считай, что слідствіє окончилось і готовься к суду. К суду нужно подпісать протокол №200. Садись і чітай, что ми с тобой сотворілі». Читав і думками літав до товаришів з інституту, до товаришів у село, до тих, що чинили добро, і тих, що чинили кривду.
  Він добре знав всі протоколи, та, на своє здивування, не найшов останнього протоколу. Що це? Ще раз переглянув том справи №73-92 і протокол допиту про зброю та членство в ОУН не віднайшов. Це помітив слідчий і спитав, чому він не підписує протоколу №200. В голові Зенка крутилося запитання, а де ж протокол допиту про зброю і свідчення Василишина? Спитати чи мовчати і не викликати вовка з лісу. Інстинкт самозбереження підказував: – не питай, щось в них сталося, це на краще… Довго перечитував протоколи свідчень Л.Кіндрася і Л.Гриліцкого. «Агітація проти радянської влади». Коли? Де? «Зв’язок з нелегалами». З ким? Коли? Голі твердження, без аргументації.
  Крутилася думка: – а де свідчення Василишина? Блиснула ідея: – З тих протоколів видно, що мене повинні випустити, – до слідчого, чи  до самого себе сказав Зенко.
  – Ти думаєшь, что суд тєбя оправдаєт? – засміявся слідчий. – Кто переступіл порог тюрьми, тому оправданія нє будєт – підкреслював кожен склад слова – нє будет. Когда б так случилось, то вместо тебя посадят меня. Тєбє же предлагалі свободу, почему же тогда отказался? Хотел бить правдівим, незапятнанним. Шуруй теперь на Колиму. А кое-кто с ваших твйордих здесь поумнел і уже на свободе, – багатозначно натякнув слідчий. – То, может, єщо передумаєшь?
  Зенко продовжував хитрити: – А якщо не передумаю, то на скільки років поїду на Колиму?
  – Самоє меньше дадут десятку. Всьо зависит от чістосердечного прізнанія своєй виновності… – Але ж у мене її нема… – Ха, ха, ха…Снова за рибу деньгі,… розсердився слідчий і викликав охорону.
  У камері, досипаючи ніч біля дверей (місце біля Дзядика було зайняте), Зенко роздумував: чому не було протоколу Василишина? А може, він появиться на суді і тоді «котушка»?
  І тільки через 6 років Зенко вияснив у селі, що такий Василишин все-таки є, і він своєю рукою підписував протокол. Та приїхати до Львова і свідчити проти Зенка не міг, бо лежав у психіатричній лікарні після допиту з «пристрастієм» районних слідчих.
  9-го лютого 1949 року привезли Зенка «чорним вороном» в обласний суд, що на розі вулиці Ів.Франка і Пекарської. Охорона з чотиригранними штиками на карабінах оточила студента. Два спереду, два з боків й один іззаду вели його від «ворона» по коридору в зал суду. На другому поверсі Зенко побачив батька, що стояв під стіною. Очі повні сліз... – Тату! – Сину! Злилися воєдино два слова в єдиний родинний код. Від удару охоронцем прикладом у батька з грудей вирвався стогін болю і розпуки. Батько не міг захистити сина. Син не зміг відімстити за батька.
  Чи прийде час розплати?…Коли?!…Коли?! І чи буде?!
  – Встати! Суд іде! Розглядається справа «Дело № 73-92» громадянина Шкугри Зіновія, уродж.. (тоді…і там…).
  Говорив прокурор Чащін…і закінчив: – «дати максимальний термін!»
  Адвокат як державний захисник Болєцкий мовчав, говорили свідки: «... він антирадянська людина з темним минулим і націоналістичними зв’язками». Говорив і Зенко, що все це брехня…Суд пішов на нараду.
  І знову: «Встати». Зачитали вирок: – Іменем Радянської соціалістичної республіки України…1949 р., 9 лютого, м. Львів.
  Обласний суд у складі головуючого А.Сергієнка, членів: Обіхода, Лаптєва, народного засідателя Бережної і Келеваника, з участю прокурорів – Лаврентієва, Коляснікова, Е.Старікова., Чащина, адвокатів – Харітонова, Болєцкого, секретаря – Кравченко, розглянув у закритому судовому засіданні кримінальну справу за ст. 54-10 ч.1 КК УРСР Шкугри Зіновія, 192…р. народження в с….., Буданівського р-ну, Тернопільської обл., студента Львівського ветінституту, позапартійного, українця, несудимого.
  Досудовим та судовим слідством облсуд постановив: «підсудний Шкугра, будучи вороже настроєний проти радянської влади, в період з початку 1947 р. і до середини 1948 р. систематично висловлював думки антирадянського змісту в присутності студентів, з якими мешкав разом у гуртожитку, робив наклеп на радянську армію, колгоспне будівництво, вихваляв фашистську армію, підтримував зв’язки з націоналістичними елементами у Львові.
  Признаючи Шкугру винним у скоєнні злочину за ст. 54-10ч.1 КК та керуючись ст. 296, 29 КПК УРСР, Львівський облсуд присудив: Шкугру визнати винним у вчиненні злочину, передбаченого ст. 54-10 ч.1 КК УРСР та позбавити його волі у виправно-трудових таборах на десять років, починаючи рахувати з 10 листопада 1948 р., з позбавленням прав, передбачених ст.29 пунктами А, Б, КК УРСР терміном на три роки, залишаючи засудженого під вартою.
  Головуючий (підпис). Народні засідателі (підписи).
  В окремій кімнаті після суду в’язні чекали  на машину (чорний ворон). Серед засуджених в’язнів був один працівник НКВС. – А тебе за що?– глумилися над ним в’язні-галичани. – Мене за вірш, який я відправив Сталіну.
  – Що, вірш не сподобався Сталіну? – Ні, не сподобався! – Що, мало в ньому ти лизав? – Та ні, я добре лизав, а йому чомусь не сподобалося. – Ну, ну, то почитай нам. – Добре…
  – Йосифу Сталіну: «Ну что ж, правітель – геній свєта, к чему Расєю ти прівьол? Ана голодна і раздєта, вєздє бардак і проізвол, ти награждал сєбя нє в меру, носіл шестнадцать ордєнов, позоріл нас і нашу еру, не стоіт слов твоіх чинов.
  Приїхав «ворон», засуджених посадили в нього і перевезли на Замарстинів.
  На Замарстинові – касаційна тюрма, де кожний в’язень міг писати просьбу про помилування, або протест проти несправедливого присуду.
  Яке було здивування, коли Зенко, ввійшовши у камеру, почув своє прізвище від в’язня із верхніх нар. Придивившись до в’язня, він пізнав у ньому земляка – студента Львівської політехніки – Любомира Бойка. Він зробив для Зенка місце біля себе і почав розпитувати про звинувачення і термін присуду. Щиро розсміявся, коли дізнався, що Зенкові дали дитячий термін – десять років у виправних таборах. Мені, каже Левко, дали повну котушку – 25 років нізащо. Ось біля параші сидить бандит Ґеник, котрий вбивав невинних селян, грабуючи їх у Львові. Його група заманювала селян до зруйнованої церкви Святого Духа, біля поштамту, і там їх вбивала, забираючи їх мізерну виручку від продажу молока, сиру, яблук, картоплі. Не менший злочин вони зробили, показуючи на нас як на керівників обласного проводу ОУН, які немовби безпосередньо брали участь у тому вбивстві.
  Зенко з верхніх нар глянув на Ґеника, котрий мовчки слухав звинувачення Левка, поклавши голову на руку, що лежала на покришці параші. – А чому він мовчить, – спитав Зенко.
  – Що ж він може сказати, коли нашу справу інспірувало КДБ. А їм пообіцяли зберегти життя, якщо вони будуть свідчити на суді на нас як керівників тих вбивств. Тепер їм і нам втовкмачували, що вбиті селяни були радянськими активістами, тому провід ОУН дав вказівку їх ліквідувати. Нас возвели в члени обласного проводу ОУН. Все це брехня, бо ми тих бандитів не знали, ніколи їх не бачили і в проводі ОУН не були.
  – А скільки вас було на лаві підсудних? – поцікавився Зенко. – Нас було на суді 12 осіб і їх 12. До судового засідання вони з нами не зустрічалися. Це був фарс КДБ.
  На верхніх нарах біля Левка знаходився його товариш по справі, дуже веселий студент. Він посміювався над собою і склав нам вірша: «Був собі студент, Орест називався, хотів вчитись в інституті, а в тюрму попався». Решта студентів по справі Левка були порозкидані в різні камери. Довго затримуватися в’язням в одній камері адміністрація не дозволяла. Їх перекидали з камери в камеру. Не встиг Зенко познайомитись з Левком, як  його перевели в іншу камеру.
   А можливо тому, що Ґеникові  зробили в черговий раз «темну», і він дуже верещав. Зенкові знову прийшлося освоюватися в новій камері.
  Камера була велика, в ній перебувало більше 50 осіб, серед них фронтовики, що звільняли Берлін. Це були росіяни, що розчарувалися в можливості побудови комунізму в СРСР. Їх судили за вихваляння американських автомашин – «студебекерів», «люїсів» і цивілізованого життя в переможеній Німеччині.
  Їх мова, насичена блатними епітетами, та відкрите глузування з усього радянського відштовхували галицьких в’язнів від дружніх контактів і дискусій. Переважно це були  офіцери різних частин Червоної армії. Майор моторизованої частини, колишній депутат Верховної Ради СРСР, не міг нахвалитися багатством Кремля під час сесії:
  – Кожний з нас, депутатів Верховної Ради, – розказує майор, – ніколи не слухав ораторів Президії, тільки мріяв діждатися перерви і бігти в їдальню, де на столах були розставлені різні ковбаси, риба, ікра, апельсини, мандарини, шоколад, цукерки, пиво й багато інших  ласощів. Депутати моментально згрібали зі столів дефіцитні товари, розпихали їх по кишенях, за пазуху, в рукави, і тільки тоді пили пиво, закусуючи тим, що залишилось. Це все було безплатно.
  Галицькі в’язні з недовірою відносилися до таких оповідань. Їм була незрозуміла невихованість людей такого рангу.
  Офіцери не відставали в своїх оповіданнях про генералів  і кепкували з галичан, що ревно складали на папері апеляції до різних інстанцій, щоби їм зменшили термін ув’язнення, або зовсім звільнили з-під варти.
  – Кого ви просите?! В своїх катів?! Вони бояться вас. У них руки по лікті у вашій крові. Вони готові вивезти всю «западную» в Сибір і розкошувати на ваших пожитках… Що, в них совість є? Там, де була в них совість, виріс х… Вони не росіяни і не українці, вони «гомо совєтікус».
  Молодий капітан був надто говіркий, він із захопленням розхвалював німецький цивільний одяг, а також самих німців, що спрямували всю економіку країни для ведення війни, та не забули про цивільних.
  – Я приїхав з Німеччини у відпустку й привіз у подарунок своїй сестрі шовкову білизну. Дівчата з цілого села приходили її оглядати і мацати. Не вірили мені, що такі шовкові труси носять всі німкені. Вони дивилися на свої спрацьовані порепані руки і шептали сестрі, що, йдучи до нас, поташем мили їх, щоб не заплямити мої дарунки. Хоч я привіз для сестри чотири комплекти білизни, та не міг заставити її одягнутися в неї, хоч у неділю вона обіцяла одягти її тільки на весілля. Дивлячись на своїх батьків, сестру та її подруг, я заплакав. Який комунізм ми збудували? Вістка про подарунки і шовкову білизну розлетілася по всьому селу, і до нас прийшов уповноважений чекіст, який погрожував сестрі, що вихваляння німецької білизни є антирадянською пропагандою і за це…. Батько, що був  більш практичний, порадив мені тікати з села, а після демобілізації залишитися  в західних областях. Тільки приїхав з відпустки і  мене тут забрали…
  – То ти сидиш за шовкові труси?  – реготав рядовий солдат власівської армії.
  Розмова велась так голосно, що черговий по коридору через «кормушку» пригрозив, що посадить камеру на штрафний пайок і позбавить передачі від рідних. Та все-таки черговий доповів начальству про розмови в камері й через два дні в’язнів почали переселяти. Перед самим переселенням Зенко отримав від батька величезну передачу продуктів і з нею перейшов у нову камеру, в’язні якої вже два тижні не отримували передач через штрафний режим. У камері всі були політичними в’язнями і майже всі галичани. Коли вони вияснили, що Зенко студент, то потягнули його на верхні нари до молодих хлопців, теж студентів. Один із них  був з учительського інституту, родом зі східної області, другий з торгового інституту – Ковтун Іван. Обидва з багатою біографією і ще багатшою фантазією.
  Східняк,  хоч і вчився в педагогічному інституті, але до цього закінчив тільки сім класів.
  – У шостому класі повезли нас на екскурсію в обласний центр, – розповідає він. – Це була субота, я замітив, що всі тут гарно одягнені – краще, як наш директор школи. В колгоспі так ніхто в будній день не одягався, та і в свята не набагато краще. Оглядаючи вітрини магазинів і людей, що вештались по вулиці, я побачив інший світ, не подібний до нашого села. Захопившись побаченим, я відстав від свого класу й загубився між людьми. Спочатку заплакав, а потім почав блукати без всякої мети. Захотів їсти. Мама дала на дорогу окраєць хліба і двадцять копійок. Де ж мені поїсти, подумав і спитав про це панюгу. Він з цікавістю глянув на мене і, сміючись, показав на широкі двері: – О, тут добре і дешево кормлять. –  Я зайшов, сів несміливо за столик, розглядаючи велику кімнату. За сусіднім столиком два панюги їли руками курку. З неї капав жир, а з мого напіввідкритого рота, якого я не закривав від здивування і захоплення, капала на стіл слина. З бокових дверей вийшов старший мужчина з білим фартушкам на животі, а в руках на бляшаній дошці ніс теж кури.
  Ковтун дивився на Зенка кривим оком, коли він ділився зі східняком, який в нашому розумінні не був студентом. Його судили за статтею 54-14 (рецидивіст). Він гордився, що має 54-у статтю, бо, як прийдуть американці, то всім буде показувати довідку, де написано, що він політичний в’язень. Зенка він купив тим, що назвав прізвище однокурсника з теребовлянського технікуму – Швалюка, з яким рецедивіст вчився в Львівському педагогічному інституті. Східняк цікаво розказував  свою біографію.
  – Тоді в обласному центрі він зрозумів, що мусить бути паном, гарно одягатися, їсти в ресторані,  нічого не робити й мати багато грошей. Чесним шляхом він цього не доб’ється.
  – Життя пливе і не повертається. Що з того, що мати щоденно працює в колгоспі. Грошей вона не має, одяг в неї такий, що в ньому в ресторан не пустять, а їсть тільки картоплю і капусту. Та хіба тільки вона так живе. Всі сусіди, все село так животіє. Колгоспники з поля крадуть свою працю ночами. То чому я теж не можу красти? І я крав…тільки не в селі, а на залізниці. Скидав з вагонів різні речі, перед залізничною станцією скакав на ходу з поїзда, на перегоні підбирав їх  і продавав у місті. Спочатку я це робив без помічників, потім підібрав собі команду. Мене зловили на гарячому. Я не видав нікого. Мене засудили, як малолітнього, на три роки. Відбув половину й випустили. Віднайшов колишніх товаришів і почали те саме. Тільки більш організовано. Ми мали пломбіратор, отож зривали пломби з вагонів з дефіцитними промтоварами. Вдруге був заарештований і засуджений на 10 років. У таборі познайомився з місцевими авторитетами. Разом з ними організували втечу з табору. Пограбували районний банк і за гроші та шантаж ми отримали чисті паспорти, купили собі атестати на прізвища нових документів. З новими документами я переїхав до Львова. Організував групу, яка періодично вривалася в банк, переймала інкасаторів, щоб відібрати від них гроші, які влада пограбувала в народу. Наше життя стало сповненням моїх мрій з шостого класу. Ми користувалися всіма благами на рівні влади. Харчувалися в ресторанах, відпочивали в Криму, тримали в страху прокурорів. Мали своїх агентів у силових структурах, які передавали нам відповідну інформацію. За фальшивими документами мене прийняли в педагогічний інститут, де здавав заліки й екзамени за гроші; деколи, щоб отримати оцінку, шантажував викладачів. У порівнянні з іншими студентами я був фраєр, набув шарму інтелігента, одягався краще наших професорів. Словом, втирався у вищий світ.
  – Без мого дозволу член нашої групи пішов на акцію, де погорів і засипав мене. Тепер, на сміх, я політичний в’язень. О, як вас, політичних, високо цінять… Нам потрібно три рази сісти в тюрму, два рази організувати втечу з табору, пограбувати два банки і тільки тоді нам дадуть політичну статтю. Як зміниться влада, я буду пишатися теперішнім присудом, – він заходився реготом від свого висновку. – Ви думаєте, що я довго буду сидіти в таборах? Не більше року… І там не буду працювати.
  Два галицькі студенти вірили й не вірили розповіді фраєра, так його називали.
  Батьки Ковтуна мешкали напроти тюрми, і лиш тільки зняли заборону з камери на передачі, як родичі майже щоденно почали приносити теплі обіди.
  Минув місячний термін, що був відведений на касаційні скарги. Засуджених в’язнів почали перевозити у пересильну тюрму на Замарстинів – це територія колишнього жидівського гетто, потім шпиталь інвалідів Вітчизняної війни. Умови тут були гірші. Камери малі, з дерев’яними двоповерховими нарами.
  Надворі буяла весна. Весняне тепло, маленькі віконця і тіснота створювали неможливі умови для перебування в камері. У кінці травня в’язнів вивели  на площу для завантаження їх у залізничні вагони. Свіже повітря, буйна зелень, квітуючі вишні та безперспективне становище викликали в психіці в’язнів контраверсійний збуджений настрій. Високим баритоном заспівав чорнявий в’язень: «Не для мене цвітуть сади, не для мене співають дівчата. Для мене тільки етапи і грати»...
  У 12-у корпусі сиділи політичні, що були різні за віком – від 16 до 70 літ. Вони були відділені від кримінальних. Територія всіх корпусів була огороджена ще з часу, коли німці сюди зганяли євреїв, і називалася жидівське гетто. Два рази на день перерахували в’язнів. На стіл поклали судові справи, і «покупець» вибирав собі бранців, яких потім вели на товарний вокзал львівської залізниці й заганяли у товарні вагони (телятники) під надривний крик собаководів і гавкання собак.
  Такі телятники тоді служили за місцевий пасажирський транспорт, в таких телятниках із загратованими вікнами повезли в’язнів у «нє столь атдальонниє края». Посередині вагона параша. Дерев’яні нари займали решту площі вагона. Поїздка тривала двадцять діб. Три рази на добу охоронці робили перекличку по прізвищах. Їжу приносили вранці, в обід і ввечері. Харчування таке, як у тюрмі. Місця на нарах займали молодші, а під нарами – старші.
  Минули Підзамче і на в’язнів насувався меланхолійний настрій. Чи повернуться колись вони додому? Чи чекатиме на них дівчина з чорними бровами? Куди повезуть родину засудженого? Чи варто було встрявати в політику, що завдало болю рідним? Колеса вагона вистукували в унісон: – так-так..., так-так... Пульс на скронях вторив: тік…, тік…, тік…, тік. Хтось продекламував вірш:
  
            …Везли їх, стомлених в тюрмі за гратами,
            Везли, щоб там, в краях холодних,
            Згноїти велетнів народних,
            Крилаті іскри потушить
            І знов дурити і душить.
            І ось вони на мить одну спинилися,
            І на селян крізь грати задивилися,
            А ті стояли, як каміння, –
            І хтось, лузаючи насіння,
            Дививсь на вікна і сміявсь:
            «А що, голубчику, попавсь?»

– Диви, диви, у нас тут і поети появилися. Тобі, мабуть, за цей вірш десятку відцибушили, – тикнув пальцем у «поета» Зенко.
  – До речі, кому-кому, а тобі треба знати, що цей вірш написав такий ветеринар, як ти – Олександр Кандиба, що взяв собі літературний псевдонім – Олександр Олесь, – спокійно поясняв Зенкові і тим, що заслухалися у слова вірша, старший мужчина з нижніх нар. – Ми такого поета в школі не вчили, – почав оправдуватися засоромлений Зенко. – І яка доля того поета? – запитав чорнявий, із шрамом на лиці, хлопець з верхніх нар. – Його розстріляли? – доповнив питання Ковтун.
  – Ні…Він виїхав за кордон разом з урядом УНР, – пояснив «поет».
  – А тих, що залишилися…, майже всіх розстріляли… на Соловках, – з сумом в голосі сказав старший з нижніх нар.  
  Щоб якось реабілітувати себе в очах оточення за Олеся, Зенко розповів про долю письменника Володимира Гжицького, з яким особисто знайомий. Потім виправився (зловив себе на брехні), що він це знає від брата Гжицького, свого професора з ветеринарного інституту. – Він єдиний не лукавив і не писав пасквілів на друзів й на Україну. Не співпрацював з КДБ, як інші – Рильський, Малишко, Тичина, Головко... ба, навіть колишній політв’язень Остап Вишня писав пасквілі – «Самостійна дірка». Читали цей пасквіль? Історик Крип’якевич теж каявся за свою «Історію України». Письменник Галан до сих пір пише пасквілі на нашу церкву, – розійшовся Зенко своїми звинуваченнями і хотів продовжувати, та його зупинив старший з нижніх нар.
  – Якби не такі письменники, як Рильський і Тичина, то українська література в Радянському Союзі зовсім занепала б.
  – Такими аргументами можна оправдати всіх зрадників, – апелював Зенко.
  – Так, так…, бо наша історія – це суцільна зрада і геройство.  Щоб судити когось, молодий козаче, – усміхнувся по-батьківськи старший, – потрібно побувати в їх шкірі в ті репресивні 1933–37 роки.
  Ще довго Зенко сперечався б, якби сусід по нарах не потягнув його за плече і впівголосу  додав: – З ким ти сперечаєшся, він такий продажний, як його Тичина… Тепер вже Зенко почав захищати старшого: – А звідки ти взяв, що він продажний? – Я з такими зустрічався в Чехословаччині…
  Зенко з недовірою глянув на сусіда: – А що ти там робив? – спитав і з цікавістю почав розглядати сусіда. Худе видовжене лице, карі пронизливі очі, ледь біліюча сивина натякали Зенкові, що це непересічна людина. – Питаєш, що я там робив?.. Втирався в цивільне суспільство, – розважно і загадково відповів сусід. – Ну, ну і як?
  Повернувся сусід горілиць, встромив очі в одну точку, втягнув повітря і…почав:
  – Минулого року ми продерлися через Карпати в  Чехію. Там нас оточили совєтські військові частини. Два дні ми боронилися, а потім вирішили вночі прорвати їх охорону. Впало багато. Я поранений доповз до села. Три дні пролежав на горищі стайні. Смужками сорочки перев’язав рани. З літньої кухні господаря крав варену картоплю, приготовану для свиней, і залишки хліба для курей. На третю ніч вирішив іти в Чехію. По дорозі вранці заправ у маленькому потічку криваві сліди на одязі. Сонце піднялося, і я вирішив відпочити та просушити одяг біля копиці сіна. Тепле сонячне проміння розслабило тіло, і я заснув, тримаючи в руках свій автомат. Прокинувся від дотику холодної жіночої долоні до мого чола й побачив нахилену наді мою дівчину, а біля неї – мужчину з моїм автоматом.  Мене вони привели до своєї хати, й коли поміряли температуру – жахнулися. Ці люди мене лікували і вилікували, виходили. Сталося так, що я з цією дівчиною потім оженився. Та всюди є «добрі» люди, і сусіди донесли про мене поліції. Мене арештували й судили за «зраду батьківщини» – чиєї? І тепер я їду з вами.
  – А звідки ви родом? – перепитав Зенко. – З села Березовиці біля Тернополя.
  – Знаю,… бо я теж звідти, з Теребовельщини, значить, ми земляки. – Земляки довго не спали, все згадували старі історії. Кожний викладав своє розуміння сучасних подій та сприйняття сучасного світу. Пройшла вечірня перевірка. Далеко за північ Зенко роздумував над своєю долею і долею тих, що їхали з ним у вагоні. Сон не приходив до нього. І раптом десь поблизу параші почулось шарудіння і тріск дошки. Підняв голову. Посередині вагону три напівзігнуті постаті вовтузилися біля підлоги. Ще раз заскрипіли дошки й у вагон увірвався з шумом потік повітря. І під підлогу вагона зникали одна за одною постаті. Знову скрип дошки, й одна постать випрямилася і подалася на верхні нари протилежної від Зенка частини вагона. Зенко догадувався, що сталося, стрепенувся від скреготу коліс вагона і різкого гальмування поїзда. Через хвильку поїзд знову рушив і поцигикав паровозом, постукуючи колесами на стиках рейок.
  Щасти їм, Боже! – прошепотів Зенко, повернувся на правий бік і швидко заснув.
  Який рейвах зчинила охорона вранці, читач може тільки догадуватися. П’ять раз перевіряли за списками в’язнів вагона і самі собі не вірили, що двох нема. Нарешті догадалися, що через підлогу два втекли. Догадалися теж, що у вагоні є спільник, який після втечі засунув парашу на місце зірваних дощок, попередньо заклавши їх у гніздо. В’язнів залишили без сніданку, обіду й вечері. На кожній станції перевірка за списком. В’язні перед вечерю і після неї били у стінку вагона черевиками та кричали через віконця вагона на зупинках залізничних станцій: – московські холуї, собаки, гади і ще таке, що було незрозуміле галичанам.
  Втеча в’язнів і репресії охорони не привели в’язнів до депресивного настрою, а навпаки. В’язні були збудженими, активними. Вони співали повстанські пісні і час минав скоріше. І ось на 20-й день довжелезний етап прибув на станцію Салават Башкирської АРСР. На станції довкола стояла охорона з собаками, що безперервно гавкали. Для застрашування крики, московські мати: «Строїтса по пять, бистро, бистро! Садісь!»
  Понад голови вистріли з автоматів. – Пєрвая колона шагом марш! Вторая колона, третья колона… В’язні розглядаються, куди ж їх привезли? Назва станції Салават нікому з галичан не була  відома. Хоч був початок червня, ніде не було видно нивки, лиш де-не-де острівок трави. Дорога у втоптаному піску місцями передута маленькими греблями. На бокових рівчаках лежить почорнілий сніг. Сильний вітер-суховій сипле піском у вічі, пронизує холодом до кісток, зриває з в’язнів шапки. Собаки безперервно гавкають, вириваються з прив’язі собаководів. На горизонті нема дерев, нема поселень, лиш степ і степ…, а на шляху відкрилася панорама – пристанище в’язнів – табір ГУЛАГу. Табір оточений дерев’яними щитами висотою 3-4 метри із зашитими щілинами. Над ними дашок з колючого дроту. У кутах і по периметру через 70 метрів – вишки. На них стирчать, як зозулі, охоронці табору. Етап підходить до воріт. Лунає команда: «Садісь!» і для постраху кілька черг з автоматів. Перед воротами стоять столи, на які керівники етапу викладають формуляри про кожного в’язня і передають їх «покупцям» табору. Ті в свою чергу перевіряють дані формуляра з усною відповіддю в’язня, що підходить по черзі до столу. Перевірка тягнеться до вечора. Тих, кого перевірили, пускають в середину табору, формуючи з них бригади по 30 осіб. Охоронці табору супроводжують бригади до їдальні та лазні. Там в’язням видають табірний одяг, в їдальні – пайок хліба й миску баланди. Помитих і переодягнених в’язнів супроводжують до порожніх бараків з двоповерховими нарами. Бараки розділені на секції, які вміщають 50-100 в’язнів. Переважно барак складається з двох секцій, по середині між ними – коридор. Направо і наліво широкі двері в секцію. Коридор розділений на дві половини по довжині. В задній частині коридору знаходяться приміщення для обслуги секцій  та інвентарю (лопати, відра, мітли і т. п.).
  Стіни бараків складені з дерев’яного каркасу, оббиті дерев’яними щитами з зовнішньої і внутрішньої сторін. У стінах – малі вікна. Дах покритий шифером. Підлога дощана.
  Ось в такий барак привели Зенка з іншими в’язнями. Бригадиром призначили Лєщенка, в минулому – начальника поліції при німецькій окупації на лівобережній Україні. Переважна частина бригади складалася з галичан і волиняків. Серед них чотири студенти: Ковтун Іван, Кривіцький Анатолій, Крамар Богдан і Зенко. Хлопці вибрали собі верхні нари, бо на нижні бригадир розмістив старших за віком в’язнів, таких, як Новосад з Рівненщини. В порівнянні з умовами у вагонах етапу бараки мали одну перевагу – це свіже повітря, бо туалет був окремо за бараками, біля низької огорожі зони.
  Пройшла вечірня перевірка і втомлені в’язні поснули на дощаних нарах. Вранці знову перевірка, знову баланда, дві тюльки і пайка хліба. В’язням дозволено ще день залишитися в зоні, щоб укомплектувати бригади, вибрати нарядників, начальника колони, поздавати зайві речі в каптьорку, випрати деякі дрібні речі біля водопровідної колонки і т. п.
  Анатолій прийшов з каптьорки і з середини бараку гукнув: – Іване, Зенку, Богдане! – Ідемо, пройдемося по…, як кажуть у вас в Галичині, спацером по табору. Всі три прийняли пропозицію Толі.
  В’язні отримали обмежену волю. Почали розглядатися по зоні. Смуга прострільної зони, шириною 10 метрів, скопана і загромаджена. Внутрішня смуга зони огороджена колючим дротом висотою до 1-го метра. Перші три спарені бараки – це 9-та колона. Нижче ще три бараки – це 2-га колона. Разом в них розмістилося більше 3-х тисяч контриків, так в таборі називали політичних в’язнів.
  Хлопці здивувалися, коли взнали, що їх зона – це половина табору, а друга половина теж має шість спарених бараків, але там перебувають «битовики» – кримінальні злочинці. Зони відділені одна від одної металевою сіткою. Між сітками широка дорога, яка веде до їдальні. Сітка політичної зони прорвана в кількох місцях,  тому хлопці вийшли на дорогу.
  – Йдемо до їдальні, – каже Іван, – може, щось скураємо, або заміняємо, бо я такий голодний, ще б таке відро каші, яке приніс черговий бригади всім на обід, я з’їв би за один раз. З кімнати конвоїрів вийшов наглядач і почав гукати: – А ну-ка, вашу мать, контрикі, назад в зону, что, в карцер захатєлі?!!!
  «Контрикі» хоч-не-хоч повернулись у свою зону. Не встигли зайти у свій барак, як гонг: –  бам..., бам..., бам... – кличе в’язнів на спільну перевірку. Бригадири виганяли своїх в’язнів на площу між бараками. Коли всі вийшли з бараків і гонг перестав бамкати, високий азербайджанець дав команду: «Уважно! Всім бригадирам вистроїти бригади лицем до мене по п’ять осіб». Біля нього стояло два в’язні і чотири наглядачі.
  Знову низьким голосом рафінованого начальника він вигукнув:  – Увага!.. Тихо!.. Слухай мою команду: – Струнко!
  В’язні – зареготали: – Подумаєш… начальник.
  Азербайджанець, немов би не почувши реплік, продовжував:
  – Мене призначено начальником другої колони. Моє прізвище Новак. Мої накази і розпорядження в зоні є обов’язкові для всіх бригад. Справа від мене є Авдєєв, призначений адміністрацією моїм помічником у всіх побутових справах колони: одяг, харчування, влаштування в секціях. Зліва від мене є рознарядник  Чистяков, який веде облік в’язнів, що виходять за зону, і тих, що залишаються тут. У кожній секції є «днювальний», який стежить за санітарним станом. На дверях кожної секції вивішено обов’язки кожного в’язня. Того, хто не виконує обов’язки, позбавляють права на посилку від рідних, переписки з ними, або садять в карцер.
  Опанувавши ситуацію, він знову вигукнув: – Колона, струнко! Вільно! Розійтись по бараках
  Зухвалість начальника з командою «Струнко» була на язиці в кожного в’язня,  що з веселим настроєм заходили в барак. Тим більше, що черговий приніс вівсяну кашу на вечерю. Закінчувався перший день відносної волі в табірних умовах.
  Вечірній дзвін (удар по висячій рейці) сповістив, що вихід з барака заборонено на цілу ніч. Бараки закриваються з зовні вільнонайманими наглядачами, а перед тим днювальний заносить в секцію «парашу».
  На суміжному лежаку верхніх нар Анатолій мугикав російську пісню: – В дальоком степу за Байкалом, где золото роют... – А де ти навчився цієї пісні? – здивовано запитав Зенко.
  – Якби ти знав…, та краще тобі цього не знати, – багатозначно натякнув Толя і продовжував... – Бродяга, судьбу прокліная… – Цікаво, розкажи, це, мабуть, не секрет? – Та ні, просто згадав Норильськ. – А хіба ти там був? – Був, Зеню,  довгих  п’ять років, там школу закінчив. – А що ти там робив? – Рибу ловив, – засміявся Толя,  – Тащілся с сумой на плєчах… – продовжував мугикати… – Ну, ну, не мугикай, а розкажи.
  Толя інтригуюче покашляв і почав: – Мій батько – поляк, йому по блату продали парцелю землі, надавши позику на 20 років. Він разом з мазурами-колоністами зліпив таку-сяку хату, стодолу, хліви. У 40-му році нас разом з колоністами вивезли на північ до білих медведів. Мати, українка, прокляла всіх поляків разом з батьком, за яких вона страждає зі своїми дітьми. Батько в гніві щось сказав на владу, його забрали, і він десь пропав. Після війни ми назбирали грошей на дорогу і приїхали в мамине село.
  Тут я закінчив 10-й клас і поступив у Рівненський інститут. У інституті відмовився від вступу в комсомол і мене, як сина «врага народа», запроторили сюди.
  – Вороги! Вороги? Чийого народу? Якщо мого, то слідчими, прокурорами і суддями повинні бути українці, представники мого народу. А то кругом москалі. Слідчий – москаль, прокурор – москаль, конвоїри – москалі, адвокати – перевертні. Та й судді – чужинці. Чужа мова, чужі погляди стосовно нас. І відбувати покарання за фіктивний злочин присуджено на батьківщині слідчих і прокурорів.
  – Але ж ти, Анатолію, поляк, як і твій батько. – Мене виховала мати. Я виріс на Поліссі. Я люблю свою поліську хату, свій зажурений ліс. Я люблю тих хлопців, що воюють у наших лісах. А батько? Він, мабуть, був перевертнем. Заради поля став поляком. Вдома ми розмовляли українською. На півночі – вимушено російською.
  До корпусу зайшли два наглядачі: – Нє разгаварівать! спать! нє слишалі атбоя?
  Хлопці заглибились в роздуми над своєю долею, над долею своєї родини, осягаючи думкою суть життя.
  
Робочий день

  Металевий дзвін рейки сповіщав про неволю в таборі. Піднялися з нар, вмилися перед бараком, поїли баланди і гайда ставати в ряди по 5 осіб. Нарядник двічі перерахував бригаду, а біля воріт два татари ретельно всіх без винятку обшукували. Високо над ворітьми висів транспарант з написом «Тільки чесна праця забезпечить тобі волю!». З гучномовця соковитим тенором витягав соліст: «Я такой другой страни нє знаю, где так вольно дишіт человєк». – Вас би сюди, співаки, – впівголоса сам до себе сказав Анатолій. – А може, вони вже сидять, – додав Іван. – Та ні, це Горького слова, він їх написав, як повернувся з творчої поїздки на Соловки. Наглядач, що проходив повз них і почув останні слова Анатолія, закричав: – Молчать, разгаворчики! – І чому вони всі такі злі, кричать, немовби їм хто маму зарізав.
  До тих, що робили обшук, підійшло п’ятеро колишніх студентів, що волею долі опинилися в одній бригаді Лєщенка. Татарин обмацав одного й другого від шиї до п’ят. В’язнів у бригадах перераховував охоронець з числа тих, які приймали колону для праці на будівництві і опісля всі рушили по дорозі повільним кроком. Начальник охорони через рупор двічі попередив: – Предупреждаю – шаг вправо, шаг влєво за колону, будєм стрелять без предупрежденія. Гавкіт охоронних собак підсилював погрозу начальника. Собаководи оточили колону  з двох сторін і з заду колони. Крім цього, охоронці направили автомати Калашнікова на колону в’язнів. В’язні колони № 2 йшли попереду. Були це молоді хлопці-росіяни з армії Власова. Ще недавно вони, як конвоїри німецької армії, так вели на роботу жидів і  полонених червоноармійців. Яка та доля зрадлива… Недарма кажуть: – Хто мечем воює, той і від меча гине.
  Позаду 2-ої колони йшла 9-та. Більшість в’язнів були похилого віку – українці, білоруси, росіяни, які в певній мірі співпрацювали з українським чи білоруським підпіллям, з німецькою окупаційною владою, або виявляли незадоволення радянською владою. Молоді хлопці-політв’язні – це ті, що в тій чи іншій мірі провадили діяльність, пов’язану з підпільною національною боротьбою.
  На інші об’єкти виводили колону жінок-політв’язнів, також окремо вели на будівельну роботу кримінальників.
  Будівельна площадка обгороджена дошками, зверху яких було кілька рядів колючого дроту. На воротах перед входом охорона знову перераховувала в’язнів. І лиш на площадці в’язні не відчували прискіпливого стеження за собою. До бригади підійшов майстер і визначив обсяг робіт на день. Зняти рослинний шар землі на площі майбутнього 50-квартирного житлового будинку й викопати траншеї на фундамент для нього. Бригадир роздав лопати і відміряв кожному норму. Всі почали з неохотою братися за роботу, тільки Іван, опираючись на лопату, поплентався по зоні між іншими бригадами.
  Хоч праця на землі не була важкою, але тюремні дні й особливо виснажливі ночі на допитах, психологічний стрес від судилища, етапна дорога ослабили в’язнів. Давався взнаки й теплий сонячний день, насичений сухим повітрям, що робив їх зовсім кволими, неспроможними виконувати будівельні роботи. Вони лельом–полельом, опершись на лопату, робили вигляд, що працюють. Бригадир, не в змозі дивитися на охлялих робітничків  (так він називав лінивих), поплентався по обід. Приніс відро баланди і піввідра вівсянної каші. Почав роздавати обід і тут появився Іван. – Де ти бродиш, Ковтун, чому не працюєш? А, ти ще не починав працювати, то обіду не дам…  Іван, сміючись, поскаржився, що не має лопати. – Як? – здивувався бригадир. – Я всім роздав. – Так, але я свою поламав, поламав, щоб не бути тут рабом. На них працювати не буду! Запам’ятай собі. Я політичний, я контрик і краще здохну, ніж буду працювати на них. Хай вони будуть прокляті, що марнують мою молодість, моє життя! Я їх ненавиджу, як і їх холуїв.
  Відгомін його прокльонів летів понад головами сусідніх бригад в башкирські степи і повертався відлунням: «Не - на - ви - джу»…, «Не - на - ви - джу»… Ковтун летів за цим відгоміном, немовби сказився.
  – Піди за ним, Шкугра, – лагідно попросив бригадир, – а то дурне наробить гріха собі і нам. Головою муру не розіб’єш. Нам потрібно вижити, вижити за всяку ціну, – і пошепки закінчив думку, – щоб їх судити, судити за всі злочини нашого народу.
  Бригада, потупивши очі, ліниво зрізала верхній шар грунту. Зенко плентався між чужими бригадами, шукаючи Івана. В’язні поспиралися на лопати й ділилися спогадами. Солодкими спогадами на чужині про рідну землю….
  З-поза чагарників появився Іван. – Ти шукаєш мене? – Немов би так… – Почекай мене тут, я провів чудову операцію, – і знову кудись полетів. За хвилину махає рукою: – Ходи сюди! За кущем чагарнику стояло відро, повне вівсяної каші. – Де ти взяв? – Не питай, їж! – А ти? – Я вже трохи їв, а тепер їж ти, бо дали тільки одну ложку. Два колишні студенти за півгодини з’їли більшу частину каші. Трохи подрімали і доїли решту. – Тепер я віднесу відро. – Так хто ж тобі дав кашу? – вдруге перепитав Зенко. – Я заміняв у їдальні за маринарку.– Хоч раз за півроку хлопці наїлися.
  Гонг скликав бригади до воріт. Бригадир дивився кривим оком тепер на обох, нічого не питаючи. Такої лафи, байдикування на роботі більше в Зенка не було. Іван знову відмовився від роботи. Норму за нього відробляли Зенко й Анатолій, поки Іван не перейшов в іншу бригаду. Вмовляння товаришів здатися і почати фізично працювати на Івана не мали впливу. Більше того, він соромив товаришів, сміючись над ними: «І ви називаєтеся політичними в’язнями. Українські в’язні за Польщі, за німців не працювали. Згадайте Степана Бандеру, Климишина, Лебедя, Березу Картузьку. Вони відмовлялися навіть спілкуватися чужою для них мовою. Їх тримали в карцері, на морозі, і вони не здавалися. А тут якийсь німецький поліціянт буде мною командувати. Я колись йому голову відрубаю. Ви не політичні в’язні, ви – хлюпіки. Ви подивіться, як ведуть себе блатні в зоні побутових в’язнів».  
  За межами табору була обгороджена зона з бараком БУРа. Там тримали блатних рецидивістів. У неділю в’язнів на роботу не водили. Тоді можна було помитися, поміняти білизну після лазні, написати листа додому, щоб потім передати через вільнонайманих робітників з будівельної зони.
  В одну таку сонячну літню неділю забіг Іван у барак і гукає товаришів: – Ходіть, хлюпіки, на двір і побачите правдивих в’язнів.
  З порогу барака було видно БУР. Вірніше, тільки дах їхнього барака. На даху стояли голі рецидивісти і на повний голос кричали: «Далой Сталіна с камсой, давай Трумена с колбасой. Контрікі, подимайтесь, унічтожим  ету мразь, етіх кровопійцев. Гніди! Гади! сукі!. Союз розрушимих, сплотіла навекі блядская Русь».
  Таке театралізоване видовище тягнулося кілька годин, доки охорона водяними брандсбойтами не зігнала їх в барак. Блатні з побутових бараків стояли біля сітки своєї зони і кричали: – Братци, ми с вамі, розрушім мир кровопійцев!
  Іван видряпався на підвіконник і собі кричав: «Да здравствуєт свобода! Смерть Сталіну!!»
  Бригадир стягнув його з підвіконника, затиснув у руках і процідив: «Ще не визріла пора, ще не прийшов наш час».
  – Для вас його ніколи не буде, бо ви хлюпіки. Ви... ви, – розпука і жаль стиснули йому горло. У нього забракло слів, щоб висловити зневагу до оточення, до своїх товаришів, яким він вірив і якими захоплювався. А тут, в такий час, вони стояли мовчки і тим підкреслювали свою солідарність з бригадиром.
  Охорона не на жарт заметушилася, на вишки підняли кулемети. За зоною було чути поодинокі постріли. Ввечері чергувала підсилена бригада внутрішньої охорони. На годину скоріше задзвонили «атбой».
  
Будівництво житлової інфраструктури 5-го району Ішимбаєва
                             за перспективним планом забудови
  
  Переважна більшість робітників-політв’язнів до цього часу не зустрічалася з таким масштабним будівництвом, в якому їм тепер довелося виконувати різні роботи. Виконроб – Венцель зробив розбивку в натурі, згідно з планом всіх будинків кварталу. За кожним будинком закріпив бригаду в’язнів. Кожного бригадира інструктував з правил техніки безпеки та правил організації і технології будівельного виробництва. Земляні роботи в’язні виконували повільно. Бетонування фундаментів дещо зацікавило. Появилися нові терміни: марка цементу і бетону, термін твердіння, опалубка, міцність, лабораторний аналіз, гідроізоляція, пароізоляція, руберойд і т. п. Та коли бригада почала складати з дерев’яних брусів стіни, то  деякі в’язні почали вже сперечатися з прорабом стосовно виконання роботи, бо такі стіни вони складали в Карпатах.
  Сусідній будинок будували азербайджанці. Вони теж були різного віку. До Зенка почав приставати молодий азербайджанець із різними питаннями про Львів. Його батько немовби був убитий у Львові «бандитами». Слово за словом виявилося, що азербайджанець родом з Баку, він колишній студент політехнічного інституту й був засуджений за антирадянську агітацію серед студентів. Вірніше, за розповсюдження рукописної інформації про відокремлення Азербайджану і приєднання його до Туреччини. Він вважав себе турком. Цей в’язень хотів багато чого дізнатися від студентів –західняків. Запитував, яка різниця між українцями, хахлами, бандерівцями і гуцулами. Був прихильником філософії Баха й Авенаріуса та критикував Гегеля за ідеалізм. Теж схилявся перед філософією Ібсена. Суперечки набирали захоплюючого інтелектуального змісту. В єдиному студенти мали спільну думку, що найбільшим ворогом всїх націй є ненажерлива Росія. В їхній пам’яті ще збереглися лекції з діалектики. Бо в той час студенти всіх інститутів вимушені були вивчати марксизм і ленінізм з додатковою марксистською літературою.
  В’язні не зчулися за розмовою, коли до них підійшов чоловік у військовій формі.
  – Ви і тут ведете антирадянську пропаганду? Значить, судили вас справедливо, – заявив безапеляційно офіцер. Азербайджанець першим, оглядаючи з ніг до голови непрошеного гостя, відрізав в унісон: – Ваша заява характеризує вас як випускника церковно–приходської школи, що розбирається в діалектиці як…, –  поки він підшукував відповідне слово, офіцер опам’ятався від першого шоку. – Ти, молокосос, будеш мене вчити діалектики, я закінчив Ленінградську академію. – Якщо це так, – втрутився Зенко, – то вам треба знати, що діалектичний матеріалізми не є антирадянською філософією. – А те, що Росія є ворогом всіх націй, – як ви обидва заявили, – не є антирадянщиною?
  – Але про це писав Сталін у своїй геніальній праці «Національне питання в Росії», том третій, сторінка 176, – випалив Ахмед Аджієв без запинки.
  Офіцер стояв розгублений. – Але він…, – запнувся, – писав про царську Росію.
  – Дійсно щось подібне писав Ленін чи Сталін, – нагадував собі в думці офіцер і, щоб вийти з неприємної ситуації, перепитав:
  – Ви що, історики? – Так, наукові працівники, – збрехав Зенко.
  – А я – головний інженер будівництва 5-го району, – і для більшої переконливості додав, – капітан Лісіцин.
  Перекур вже закінчився і бригадири двох сусідніх бригад почали розшукувати своїх прогульників…Лісіцин зайшов до бригади разом із Зенком і почав професійно пояснювати правила врубки місця з’єднання брусів під назвою «хвіст ластівки». Перевірив кут перегородки єгипетським трикутником. Пояснив необхідність застосування антисептичного розчину і розпрощався не як начальник, а як звичайна людина.
  Йшла осінь, сильні вітри дошкуляли в’язням  вдень і вночі.
  Перукарем 2-ої колони був Ромко – львівський панок, що немовби працював артистом у театрі імені Марії Заньковецької. Він прихильно поставився до своїх земляків і запрошував хлопців приходити до нього погрітися. В його маленькій кімнаті було завжди тепло і, коли не було клієнтів, він грав на скрипці різні галицькі мелодії та українські пісні. Хлопці йому підспівували, згадуючи рідні сторони. Ці миті  були одночасно приємними, радісними  і сумними. «З журбою радість обнялися», – часто патетично мелодійним голосом потішав Ромко своїх молодших товаришів. У перукарню до нього приходили також працівники охорони табору, коли в’язні йшли на будівництво, бо Роман на загальні роботи не ходив. Хлопці з цікавістю слухали від нього різні оповідання з театрального життя у Львові. Особливо про зустріч з Остапом Вишнею після його повернення з табору, а також про те, що в нього підстригається опер Соколовський зі Львова. Опери – це найнебезпечніші працівники табору, що можуть за дрібне порушення посадити в’язня на кілька діб в карцер, і таке знайомство підносило авторитет Ромка в очах земляків.
  На будівництві велися роботи по спорудженню даху. Холодні вітри і протяги в кімнатах спонукали в’язнів до розкладання вогнищ біля будинку проти волі начальства. Часом приходив Лісіцин і заставляв їх погасити вогнище. Однак розумів, в якому жахливому  становищі знаходяться в’язні, тому наказав привезти скло й засклити вікна в одній кімнаті. Привезли «буржуйку» з трубами і облаштували кімнату для обігрівання бригади. Хлопці жартували: «І жізнь хороша і жіть хорошо».
  Лісіцин одного разу признався, що із розмов хлопців пізнав західняків. Про Галичину в нього залишилися приємні спогади, коли він на Тернопільщині будував у 1940 р. летовище.
  – А де то летовище було, в якому районі?, – перепитав Зенко. – На Тернопільщині. – Біля Теребовлі? – Так, так, я пригадав. – Та я звідти родом, – з задоволенням признався Зенко. Лісіцин почав розпитувати хлопців, звідки вони родом і за що сидять. Перейшов на українську мову. На прощання запросив Анатолія зайти в контору будівництва, мабуть тому, що він вчився до арешту в технічному вузі на Волині. За деякий час Анатолій повідомив товаришам, що йому запропоновано стати нормувальником будівельних робіт. На черговій зустрічі Лісіцин розпитував про підпільний рух на Західній Україні. Ці питання, та ще й українською ламаною мовою, розчулили хлопців, і вони, перебиваючи один другого, розповідали про бандерівців, про їхню боротьбу з поляками, німцями і… москалями, забувши, з ким мають справу. Лісіцин мовчки слухав логічне обгрунтування боротьби з окупантами, та розмову про теперішню боротьбу сприйняв з обуренням. Слово «москаль» йому було неприємне і він  заявив хлопцям, що теж вважає себе москалем.
  – Громадянин Лісіцин, всі бандерівці розмовляли такою українською мовою, як ми з вами. А москалі мають іншу мову. Бандерівці воювали на своїй землі. Москалі воювали на чужій землі, – риторично підсилював сперечання Іван, що часто приходив до товаришів. – Та вас безплатно вчила радянська влада, і росіяни економічно допомагали і допомагають западенцям, то чому ви так ненавидите москалів?
  – Вони таки слов’яни, у нас… – в’їдливо вставив Зенко, – спільна колиска. Ну так, Київська Русь. Двом братам у спільній колисці тісно. Нехай би москалі колисалися у московській колисці, а українці в…
  Лісіцин перебив: – А бандерівці в Києві будуть панами, так…? Того ніколи не буде, зарубіть собі на носі!
  Розмова набирала гострих форм і висловів. Лісіцин зрозумів, що даремно втягнувся в дискусію з бандерівськими „недоуками”.
  Без «досвіданія» він вийшов з кімнати. – Ви ще дограєтеся, – з жалем сказав товаришам Анатолій.
  – Бач, який підлиза, тільки Лисіцин пообіцяв роботу нормувальника, як ти поліз у лопухи, – відрізав Іван. Бригадир покликав хлопців до роботи. Він пишався ними, тому прощав їм багато чого, навіть байдикування в робочий час.
  Морозяний вітер сильно дошкуляв в’язням, пронизуючи тіло крізь бушлати до костей. Не краще було й в бараку. Над ранок хлопці верхніх нар стукали зубами від холоду. Зенко зігнувся в три погибелі й мріяв про ту ніч, у котру нагріється і виспиться. Йому пригадалася дитяча казка, в якій маленька дівчинка на морозі грілася від сірників, які кресала один за одним і до їх вогника гріла руки, доки не замерзла на вулиці.
  Зенко пошепки молився. В молитві втихав біль. Молився і просив Бога спасти його від холоду, і сталося чудо. На будівельній зоні його підізвав Ахмед і ознайомив зі ситуацією в колоні. Начальник 9-ої колони – його земляк Алієв, позбувся нарядника-власовця і помічника по побутовій частині