Бібліотека Української Літератури
Українська література  :  Бібліотека  :  Сучасна література  :  Біографії  :  Критика  :  Статті  :  Енциклопедія  :  Народна творчість  |
Навчання  : Реферати  : Шкільні твори  : Твори з мови  : Стислі перекази  : Запитання  : Крилаті вирази  : Словник |

Дороги і долі - Кубів Василь

(ви знаходитесь на 7 сторінці)
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  


, від якого відцуралась колишня його дівчина, не тому, що він не вартий її, а тому що повстанець. Який парадокс...Герої не потрібні людям, бо їх можуть вбити. Люди навчилися жити не серцем, а розумом. Їм потрібні такі слимаки, як Яків, що зумів викрутитися на очах всього села від армії, ще й  отримуює освіту. Тінь «Лева» переслідувала його, найчастіше тоді, коли він пізно ввечері повертався з поїзда до батьків. У селі тоді  чатували дві сили: – або боївка ОУН, або засідка рубахи. За усною  домовленістю Яків дорогою повинен співати. Засідка рубахи переконана, що йде цивільний парубок і не викриває себе. Боївка по співу з фальшивими нотами пізнає Якова і при потребі спиняяє, або пропускає мимо. Яків добре засвоїв ці засади села, але не міг позбутися страху від зустрічі з «Левом», що добре знав, чи догадувався, що вони кохаються у Теребовлі, й тепер у нічний час міг легко позбутися реваля. Кожний тріск галузки стукав у мозок:» Це він, це він!» Яків призупинявся, оглядаючись звідки вискочить «Лев». Він вже й сам хотів цієї зустрічі, щоб сказати, що це було миттєве захоплення і він ніколи до неї не повернеться. Для впевненості у своїх намірах Яків часто виспівував: «Половина саду цвіте, половина розвівається…» Та зустріч так і не відбулося.
  Село жило в напруженому стані. Стукають ввечері, входять до хати – одяг совєтського солдата чи офіцера. «Дай їсти». Дають, а наступний день готуй сухарі, бо це були бандерівці. А в засідці чергували рубашники.
  З роботою було важко для молодих дівчат. І грамотні дівчата йшли працювати районними агентами по збору податків (секерації). Та приманка часом боком вилазила, бо районному НКВД, якому вони попадалося на гачок, втягувало їх у сексоти, заставляючи  спочатку тільки підписати заяву, що вони донесуть про випадкові події в селі, як чесні громадяни СРСР. А потім їм давали завдання вияснити то одне, то друге. Не дрімало і СБ ОУН, теж давало завдання. Подвійна співпраця закінчувалася трагічно. Про що свідчить передчасна таємнича смерть інспектора райфінвідділу, станичної ОУН – Тихоліз Теклі. В селі, на спільній могилі серед тих, що загинули за Україну, викарбовано і її прізвище.
  По всій Західній Україні після закінчення війни почалася мобілізація допризовників 1927 і 1928 року народження на роботу в Донбас. Відроджувалася промисловість СРСР, Донбас став центром реконструкції підземних шахт і добування вугілля. Три допризовники: Грицик Михайло, Польовий Дмитро і Щербатий Степан відмовилися від мобілізації на Донбас і перейшли на нелегальне становище. На повір’ї Польового, як у більшості господарів села, був викопаний льох, в якому зберігали картоплю, буряки, моркву і т.п. Хлопці у боковій стіні льоху викопали печеру – своє сховище.
  Який парадокс розвитку цивілізації? Від татар наші люди ховалися по лісах, від поляків – по горищах, від москалів – у підземних бункерах. Такий бункер на зиму підготували собі три сільські хлопці. Степан забезпечив усіх зброєю. Грицик мав свій карабін, Польовий тільки обріз, а Степан ППШа, гранати й револьвери. Печеру облаштували куфайками, кожухами, солом’яними матами і продуктами на перші осінні місяці: Найбільше небезпечними для підпілля були сліди на першому сніговому покрові замерзлої землі. По таких слідах москалі знаходили сховища підпільників.
  Коли зникли призовники, НКВД розпочало допити сусідів і родини хлопців. Як заявив перед смертю С. Щербатий, один з них, що знав про місце сховища, не витримав тортур і видав їх.
  15 листопада 1945 року група НКВД разом з солдатами оточили льох. Про добровільну здачу не могло бути й мови, тому вони застосували завчений метод – вогнем і димом викурити молодих повстанців з їх сховища.  Димом задушився в бункері Польовий Дмитро.  Опісля першим здався Щербатий Степан. Босий,  посинілий від холоду мав вигляд дітвака. За ним здався Грицик Михайло. Перед НКВД постало питання, хто піде шукати третього. Послали Грицика, який сповістив, що Польовий задушився димом. Тоді пішли солдати витягати Польового. Щербатий сидів скорчений серед солдат і згадав свою попередню втечу, коли босим серед зими по снігу біг від Больного аж на Довге. Степан набрав у легені повітря, підзарядив себе внутрішньою енергією і почав тікати ривком поміж солдатами в сторону потічка. Солдати розгубилися, почали  по ньому стріляти, та він встиг добратися по холодній воді потічка до тунелю моста. Ретельні пошуки його солдатами в найближчих господарствах не дали позитивного результату. Пів ночі Степан пролежав у стодолі Барана на платві під стріхою, дзвонячи від холоду зубами. Потім добрі сусіди його зігріли, взули й одягли. Мертвого Дмитра і живого Михайла повезли солдати до Будзанова. Десь там без могили й хреста, лежать  кості Польового Дмитра. Грицика Михайла після катувань відвезли до Чорткова, де він помер від тортур. Над ним нема могили й хреста. Нащадкам байдуже де їхні могили. Їхня хата скраю!
  За час совєтської окупації (1941, 1944-1947р.р.) загинуло 26 підпільників. І з них тільки 7 поховано на цвинтарі у спільній могилі, решта розкидані по полях і тюремних льохах.


Над Вами неба синь і ночі таїна,
Зимові стужі і спекотні днини,
А в домі Вашім спокій, тишина,
Розбуджена лиш виспівом пташини.
Вам помагали рідні береги
І ліс кричав – не йдіть, не рівні сили!
Та кликав дух дідів … і  борг!
І борг Ви чесно, до кінця сплатили.
Тепло сердець і ясний блиск очей,
І кров юнацьку, що із ран спливала,
Жертовно Ви землі цій прирекли –
І Вас вона надійно заховала.
                                    О.Й.С.
            

     На мості біля технікуму Якова зустрів Рівний Василь. Після кількох фраз загального значення Василь притишеним голосом сказав, що його вже три дні вечорами тримають у НКВД, допитують, розпитують про кожного студента і пропонують підписати заяву про співпрацю. Погрожують, що при відмові звільнять з технікуму, а родину разом з ним виселять у Сибір за брата Степана (добровольця дивізії «Галичина»). – «Порадь, що мені робити? – майже плачевним голосом  попросив Василь, не відриваючи погляду від Якова. –Подумай…! Мені пора йти до них.  З тих пір минуло 58 років. Яків не пригадує, що сказав Василеві на прощання, та пам’ятає, що на тому мості під враженням почутого скомпонував свого першого політичного вірша:
  
            Життя – це спіраль хвиляста,
            Законів нема тут на щастя.
            Для тебе бажав би життя без контрасту.
            Хоч знай, що життя – це борба є за щастя.
            Терниста дорога, скеляста тропа,
            Це спіраль хвиляста – це нитка життя.
            Іти вже не страшно, бо перші пройшли
            І факел далеко по ній занесли,
            Хоч орли їх трупи давно рознесли.
  
  Василь після зустрічі на мості уникав розмови з Яковим, хоча загалом був веселий, досить дотепний. Він  часто курив бакун, закручений у газету.
  Неординарною подією у Теребовлі був похорон двох офіцерів і працівника районної освіти Стасишина Степана. Їх вбили підпільники у селі Сороцьке. Довго радились як їх ховати, та родина наполягла, щоб Степана ховав священик по-християнськи. А так, як брат Степана Богдан вчився тоді в технікумі, то до церкви Проскура привів всіх студентів і учителів, щоб подивитися хто з них  хреститься. Всі хрестилися, бо ще ніхто не був у комсомолі. Юрківа поховали на цвинтарі. Політіческій хотів доказати всім, особливо директору, що усіх зроблять комсомольцями. Та не на тих він натрапив. Коли прохання і погрози  на студентів не діяли , він взявся до залякування  й саджав по одному до  пивниці технікуму.  Через двері глузував, що ніколи їх не випустить і всіх щурі поїдять. Та ця афера йому не вдалася, бо коли довідався про це Проскура, то звелів усіх повипускати. Політіческому і Проскурі дав дуже розумне пояснення Іван Снітовський, який був авторитетом для учнів і учителів, про те, що студенти  залежні від батьків. «Їздимо до батьків і там ночуємо. Нас попередили, хто поступить в комсомол – буде повішаний. Якщо Політіческій такий відважний, нехай їде в суботу зі мною до Могильниці, та перед тим замовить собі у Теребовлі труну».
  Можливо Снітовський хотів насолити Якову, за його задиристе головування, й на подив усім почав залицятися до Грицишин Емілії. Спочатку Якову навіть подобалося, що такий авторитет, як Снітовський, вибрав собі те, що ставало буденним для нього. Але коли Іван приїхав у неділю до Деренівки, щоб познайомитися з її батьками, то Якову зашкребло на душі.  Та  любов його тривала недовго, бо на горизонті другого курсу  з’явилася молодша красуня. Вона могла закрутити голову не одному студентові, але вибрала своїм об’єктом захоплення – Івана.
  Зимові свята в селі мають неабияку привабливість, а тут, як на зло, з’явилося розпорядження про практику в обласних бібліотеках. Хоч всі поступали на навчання в політехнікум на невизначену спеціальність, та за пів року заклад перехрестили в культосвітній технікум з бібліотечним і клубним відділами. Тому і практику призначили в обласних бібліотеках. У наказі зазначалося, що шість студентів їде до  Львова – Борова Володимира, Войтович Іванна, Горохова Олена, Рудий Іван, Солонинка Василь і Шкугра Яків. Їхати так їхати, дехто з них ще в поїзді не їздив, тим більше до славного Львова. З великими торбами і не меншими дерев’яними куферками з’явилися на станції Підзамче шестеро провінційних  молодих  людей, що безпорадно озиралися довкола, куди їм далі йти?
  Нарешті згадали, що у кишені Рудий має записку директора, де написано куди і чим їхати до Львівського культосвітнього технікуму. Усі зраділи, сіли в трамвай і без нагадування взяли квитки, та через зупинку нагла тітка  кричала, щоб знову брали квитки. Коли на третій зупинці вона  ще раз заговорила про квитки і готова вже була брати гроші в принишклих студентів, обізвався молодий чоловік, що спостерігав ще з Підзамча за наглістю кондукторки, присоромивши  її і пояснивши, що квиток дійсний на всю дорогу.
  Зійшли в центрі як  написав директор. «Диви, диви, який великий кінь стоїть, – скрикнула Горохова». «А який великий вуйко на ньому сидить», – додав Рудий. До них підійшов малий шпінгалет і щось незрозуміле говорив про коня. Дівчата за традицією тримали свої валізки на зупинці між ногами, бо так мама наказували. Та коли малий шкет почав щось тихо розказувати хлопцям, то і їм закортіло почути про що йдеться. Одна з них ступила крок вперед, а другий шкет на це й розраховував і швидким рухом забрав безконтрольний куферок. Дівчина стиснула ноги до купи і підняла крик, бо хтось з –поміж ніг вкрав її куферок. Вага куферка ледве не дорівнювала вазі шкета.
  У нього вистачило сил потягнути його лиш 10 метрів, а далі теж стояв розгублений, чекаючи на товариша. Студенти наздогнали злодія і повернули куферок власниці.
  Практика у Львові розширила горизонт уяви і пізнання. В обласній бібліотеці, де студенти проходили практику, працювали прекрасні фахівці, доброзичливі учителі. Збереглася пам’ять про працівника Чирву. Театри, церкви, костели, музеї, кіно, фіакри, трамваї, пам’ятники впливали на культуру селюків, формували в них розуміння причетності до великого й рідного з однієї сторони і чужого з другої.
  Як зауважив читач, фактично було три пари, та між ними не було жодної інтимності, хоча мешкали всі разом у двохкімнатній квартирі цілий місяць. Тепер у це повірити важко.
  У Теребовлю зі Львова студенти повернулися вже не ті, що виїхали  місяць тому. Це помітили вчителі й інші студенти. Яків, як було домовлено, привіз для Щербатого Федька пачку фіолетової копірки, стрічки для друкарських машинок, набір бинтів, йод і вату. Найбільше Федька  цікавила  барахолка, що  продають і який там контроль.
  У червні державні екзамени і направлення на роботу. Дипломів не видавали, обіцяли видати через три роки. Випускники технікуму взяли направлення на роботу і виїхали на місця  призначення. Якову по блату, як голові студкому, дали направлення в Будзанів. Голова райвиконкому прийняв його досить ввічливо і, не питаючи згоди, запропонував посаду завідуючого районним відділом культури.
  – Ви  місцевий, знаєте добре всі села району. Нам зручно буде з вами працювати. Першим  вашим завданням  буде організовувати по селах комсомольські організації, а потім допомагати утворювати колгоспи. Насамперед створите лекторну бригаду тут у районі, з  якою поїдете по селах з лекціями  про радянську політику та на атеїстичні теми. В районі будете на повному державному забезпеченні. Ваша посада входить у так звану тридцятку.
  Яків слухав і не вірив своїм вухам, що  йдеться про його працю, та майбутні обов’язки.
  – Тепер ідіть відпочивайте, а через місяць приходьте  до нас на роботу. – Подав руку і спитав:
  – Може вас додому відвезти?
  – Та ні, я на ровері, – поправився, – на велосипеді.
  За одним подихом виїхав на гору Брочуху, а там сів на краю лісового горбочка і щиро розсміявся:
  – Ви що подуріли, щоб я організовував комсомол, читав лекції проти церкви, проти Бога, помагав вам організовувати колгоспи? Та мене мама з хати вижене. А коли хлопці дізнаються про таку мою роботу, то тут же, коли наступного разу повертатимусь з району, мене повісять. Ні, ні! Це робота не для мене. Пошукайте дурнішого…
  У Теребовлі зустрілися випускники, щоб обговорити ситуацію і своє майбутнє. Ті випускники, що були направлені до Бережан, просиділи цілу ніч у кукурудзі, а ранком господиня порадила їм, щоб ніколи більше сюди не приїжджали (так передали через неї підпільники).
  Вони порадилися між собою і вирішили їхати в Чернівці та Львів і там поступати у ВУЗи.
  – Так, але ж у нас нема ніякого документу про закінчення технікуму. Що ж робити?
  – Не біда, – сказала Ганя Бродяк із Підгори, бухгалтер технікуму. –Кожний нехай іде за шоколадкою і, багатозначно натякнула,– всьо буде!
  До кінця дня кожний отримав від Бродячки довідку про закінчення технікуму з підписами
  Директора А.Проскури та секретаря  Якимчука.
  Довідка як довідка зі штампом і печаткою,  але вже якийсь документ. Хлопці цілували Ганусю за відвагу, а вона зашарілася від поцілунків і питала чи їй принесуть передачу, коли все випливе.
  А тепер, мої рідні, в світ широкий, хто в Чернівці, хто у Львів, хто в інший технікум, або в інститут. Яків товаришував з Рудим. Вони вирішили шукати щастя у Львові. Львів вже був знайомий з практики в бібліотеці, тому абітурієнти не почували себе  новачками. Зайшли в політехнічний інститут, показали підроблені довідки, а їм зразу: «Пишіть заяву й автобіографію, бо  в інституті недобір». Написали, після чого їм дали направлення в гуртожиток  на термін до закінчення вступних екзаменів. «Ур-ра, ми таки чогось варті!» Пішли в інститутську їдальню – обід досить дешевий, та за ложку треба дати свою шапку: Не віддасиш після обіду ложки, не віддадуть твоєї шапки. Кожного дня настановчі лекції з екзаменаційних предметів. Яків зрозумів, що  математика йому не по зубах, і тут як тут підсів до нього східняк за прізвищем Ткач і запропонував здати за нього вступний екзамен за помірну плату. Довго не торгувалися і вдарили по руках.
  Та першими екзаменами були з української і російської мови. Українську хлопці вчили, а російську тільки в 1940 році, тому пам’ятають її, як сон недоспаної ночі. Але треба йти на екзамен. Тільки після письмових іспитів абітурієнтів допускали до усних. Хлопці гуляли по Львову і проїдали останні батьківські гроші, чекаючи на результати письмових іспитів.
  Нарешті вони з’явилися. Проглянуши вивішені результати із екзамену письмової російської мови, хлопці себе не найшли: Не було їх серед тих, що написали на 5 і 4, не було й серед тих, що на три і  на 2. В деканаті пояснили, що є ще список тих, що написали на 1. «Не журіться,– потішила секретарка, – Тих, хто вчив російську менше двох років, звільняють від екзамену».
  Хлопці доїли решту батьківських харчів і роз’їхалися по домах. Яка то мука чекати звістки – чи тебе прийняли, чи відхилили.
  Нарешті повідомлення з інституту – вони зараховані. Зарахували Якова й Рудого у Львівський політехнічний інститут на перший курс лісового факультету. Коли маєш трошки, хочеш більше. Як так Сокаль Григорій, теж з Деренівки, поступив у Чернівецький медичний інститут (медицина завжди була престижною професією), а ти що гірший. Звернувся у Львівський медичний інститут, щоб на основі екзаменаційного листка перейти туди. Добре, але потрібен атестат в оригіналі. А його нема і не буде. Що ж робити?  Йти на ветеринарію, а на другому курсі перездати анатомію і перевестися на медичний факультет. О! Еврика! Вперед…
  
Ветеринарний інститут
  
  За запискою професора Гжицького його асистент Дрель, що виконував обов’язки секретаря приймальної комісії, без всякої тяганини підготував наказ про зарахування Якова на перший курс лікувального факультету. В деканаті Яків отримав направлення на прожиття в гуртожитку, що на вулиці Стельмаха 1, комендантом якого працював студент Угрин Михайло, мешканець села Липники. В кімнаті №7 вже  розмістилися три демобілізовані офіцери Червоної армії – Гриліцкий Леонід, Кіндрась Леонід і Василь Некоз.
  Вже в перші дні через спільне життя в гуртожитку Яків відчував незручності. Колишні офіцери звикли командувати. Вони навіть не міняли свого військового одягу. Для них Яків був просто недобитим бандерівцем з польською вимовою. Яків, як і всі одинаки, був впертим і самовпевненим, у словесних суперечках захищав  мову й традиції. Вранці і ввечері він молився під загальний регіт офіцерів. Таке було у нього виховання. За ним ходило, як тінь, повчання отця Весоловського: «Якщо хтось прилюдно соромиться визнавати  церкву, свою віру, тим самим він відрікається від Бога. Це непрощений гріх. Це зрада».
  Почалися лекції з фізики, анатомії, хімії, англійської і латинської мов. Фізику вів професор Кучер, анатомію – Рудько, практичну анатомію – Білозер, латину – Кузик, зоологію – Кордуба, хімію – І.Дрель, звичайно, в додаток примусово вивчали марксизм-ленінізм. Деканом був Ірванець, а директором – Чеботарьов. Східняки трошки присіли, коли західняки почали викладати майже всі предмети  українською мовою, а Кузик на уроці часто згадував Бога, від якого залежить доля кожного. Рудько читав анатомію російською мовою, тим хотів мабуть змити свою провину за те, що працював при німецькій окупації. Яків, як і більшість студентів, його лекції одразу перекладав на українську мову. Підручників тоді не було, і конспект був єдиним навчальним посібником для студентів. Студенти отримували по 30 карбованців стипендії. Цього вистачало на 10 обідів у студентській їдальні гуртожитку. Майже всі студенти  після лекцій готували собі обіди в окремій кімнаті, де були газові пальники. Продукти привозили з дому й тримали їх у валізках під ліжком.
  Галичани пишалися своїми вишитими сорочками, які одягали в неділю, ідучи до церкви. Все це робили відкрито майже демонстративно, чим провокували східняків. Ось ми таки українці, а ви хахли. Ходили до Преображенської церкви.  У свої руки вони взяли культурні заходи в інституті, створили хор, духовий оркестр, волейбольну і футбольну команди. Серед студентів найкращим організатором культурних заходів був Стебельський Любомир. Він був демобілізований з Червоної армії, та про неї висловлювався вкрай негативно, особливо про мародерство в Німеччині та насилування німкень.
  І це все говорив у присутності демобілізованих східняків на коридорі гуртожитку. Студент з 4-ої кімнати попереджував Якова, що ці витівки скінчаться погано, та  він сміявся з нього…
  Великий вплив на студентів мав професор Кучер. На лекціях він більше розповідав  про житейські справи, та свого бездарного сина, що пізніше став директором Донецького інституту. На консультаціях розповідав про підпільний університет, де він вчився і охороняв від поляків своїх викладачів, про винахідника Полюя і ще багато дечого зі своєї інтелектуальної скарбниці. А теж розпитував студентів галичан, чи носять револьвери, бо який то студент, що не має револьвера? Ось такий був професор Кучер. Коли на екзамені довідався, що Яків з Деренівки, то півгодини розповідав йому про дочок о. Ганкевича, до яких він залицявся в студентські роки.
  На вулиці Яків зустрів свою стриєшну сестру Ґеню, яка пошепки сказала, що вона тепер не Ґеня, а Галянто Марія і працює в керамічному цеху біля Личаківського цвинтаря. Яків відпровадив  її на квартиру, що містилася на вулиці Сербській 11, на  третьому поверсі. Там застав цілу підпільну станицю. Литняк Ольгу (псевдонім «Арфа») з села Залав’я, Захарій Олю – («Христя») з Ілавча, Соколовську Ганю і Шах Настю з Мшанця. Кожна з них хотіла знати, що діється на Теребовлянщині, а також хотіла передати про себе вістку і найголовніше – отримати від рідних матеріальну допомогу. Яків незчувся, як став зв’язковим між львівськими нелегалами і підпіллям у селах. Відмовитися не міг, бо, по-перше, тут була його сестра, яку поважав і любив, по-друге, це була його стихія  й обов’язок юнака. Просив тільки не приходити до гуртожитку. Нелегально теж перебували у Львові  Польова Настя й Щербата Ганна з братом Степаном. Всі вони чекали на допомогу Якова, на встановлення зв’язку з селом.
  Пізно восени 1946 року на великій перерві біля деканату Яків зустрів підпільника Щербатого Федора. («Логіна»), який розпитував студентів, де знайти Якова. Він був одягнений у фуфайку і військові штани, ліву руку тримав у кишені. Говорив притишеним голосом. «Мені треба в тебе переночувати, – заявив, – а після лекцій підеш зі мною на Краківський базар». Після четвертої пари Яків зустрів «Логіна» на вулиці Кохановського, перед інститутом. Йшли повільним кроком, розмовляли про Львів, паспортний режим, перевірки  громадян на вулиці, про барахолку, ціни і що можна придбати.
  На барахолці «Логін просив його прикривати й проштовхуючись неподалік нього, умовним покашлюванням попереджувати про можливу перевірку». Попрощався Федір під вечір, зобов’язавши  Якова привезти до села канцприлади, йод, вату і бинти.
  
Канікули в селі

  У батьків завжди була фізична робота  на господарстві, чи в полі. Про колгоспи ще немовилось. На господарстві були корови, коні і птиця. Батьки обробляли  все довоєнне поле і з нього мусили здавати великий контингент. Зерно потрібно було намолотити ціпом. Тут у пригоді став одіозний Крушний Василь, що влаштувався на роботу бухгалтером  у заготзерно, куди господарі здавали контингент. За зданий контингент господарям видавали ордер з печаткою і підписом. Крушний маючи в руках печатку, зловживав нею, бо за гроші продавав ордери, за немовби здане зерно, господарям з різних сіл, яким погрожували за нездання контингенту. В письмовій погрозі зазначали дату здачі контингенту, в іншому випадку – конфіскація майна й переселення за Урал. Господарі фізично не встигали намолотити і висушити зерно для здачі. Тому пропозиція Крушного про ордери за умовно  зданий контингент була тимчасовим спасінням від репресій.
  Яків не покидав мріяти про медичний інститут, тому вирішив на канікулах підівчити анатомію людини, бо у ветеринарному інституті вчили порівняльну анатомію, а цього було замало для перездачі. На старшому курсі Львівського медичного інституту вчилася Стефа Олійник з найближчого села Кобиловолоки, тому Яків вирішив у неділю поїхати до неї і позичити конспект, або книжку з анатомії. І тут як тут на дорозі появився Крушний.
  – Привіт студентам! Куди так вибираєшся?
  Яків розповів йому про поїздку до Кобиловолок.
  – То я поїду з тобою, – жартома запропонував Василь, – я Стефу добре знаю. –Ти?! Звідки? –Вона моя товаришка.– Не бреши…
  Яків знав Стефу як гонорову студентку, що в поїзді, їдучи разом з ним до Львова, на Якова не звертала ніякої уваги, а тут нікому невідомий в студентському колі Крушний називає її своєю товаришкою.
  – Не віриш? – Ні!– Подивися,– й витяг з кишені пачку фотографій, – ось подивися.
  Яків дивився і своїм очам не вірив. На фотографії Стефа стояла  цапки на руках і колінах і реготала, а на ній верхом сидів Василь і прутиком бив по задниці. Яків довго придивлявся до лиця Стефи.
  – Таки вона… – Тепер повірив? – Ні! Це підроблений монтаж. –Добре, переконаєшся в Кобиловолоках, якщо вона мене не признає, то я щезну. Добре?
  Яків роздумував.
  – Але ж ти ровера не маєш. – Не твоя турбота, поки ти зберешся, я ровер позичу.
  Не минуло і двадцяти хвилин, як Василь стояв біля хвіртки з чужим ровером.
  – Бачиш? А ти не вірив. Мене ще поважають і довіряють, не те що ти…
  Яків витягнув свій «Дністер» на дорогу й  роздумував – куди ж то їхати?
  – А ти хоч дорогу на Кобиловолоки знаєш? – глузував над Яковом Василь. – Подякуй Господу, що мене випадково наднесло, а то сьогодні довго розпитував би людей як на Кобиловолоки добратися,– продовжував насміхатись  він.
  Їхали попід ліс «Блавіщину», потім полем серед дозрілого ячменю, зеленої кукурудзи й насолоджувалися зустрічним теплим вітром. Сонце вже піднялося високо, та спеки ще не було. Хлопці тиснули на педалі, залишаючи після себе польову куряву. Що таке молодість? Хочеться летіти назустріч невідомості.
  Кобиловолоки потонули в садах. Стигла зелень нависала над дорогою і стежками, по яких, обминаючи болото, їхали хлопці до дівчат. Бамкнули дзвони, скликаючи парафіян на Богослужіння. Крушний їхав  спереду, показуючи впевнено дорогу. Зупинилися біля вибіленої хати під черепицею. З хати вийшла святковому одягнена чорнява молодиця і заголосила: – Людоньки! Які в мене гостоньки? Прошу, прошу до хати. Пане інженере, прошу, прошу…
  – А це мій товариш – доктор Яків – байдужим тоном відрекомендував Крушний. Яків почервонів, але промовчав.
  Гостоньки, що будете їсти? Я зараз, зараз.
  На столі з’явилися холодець, спирт, пиріжки, палянички і ще багато чого. Василь припрошував господиню присісти біля нього і випити за зустріч. Присіла на краю стільця. Василь притягнув її за стан ближче до себе.
  – Не можу, не можу, бо ще йду до церкви. Потім, потім з вами вип’ю.
  – Але ж потім старий буде, – заглядав у вічі Василь і вже погладжував її повні груди, що часто піднімалися  під шовковою блузкою.
  – Не треба, не треба пане інженере», – і притискала його долоню до своїх грудей. – Я соромлюся, ось пан доктор дивиться. Потім, потім.
  – А старий пожене корів?
  – Так, так пожене… Ви їжте, а я поправлю хустину і піду до церкви.
  – Ми з вами теж підемо до церкви, – заявив вже чомусь сердитий Яків.
  – Добре, підемо і ми, як доїмо смачний холодець.
  Яків стояв і дивився, як пожадливо Василь доїдав з тарілки решту холодцю, забувши про молодицю. Нарешті встав з-за стола, поправив свою шевелюру й підморгнув на прощання господині, що оглянулася до них вже біля хвіртки. По-господарськи прикрив двері до ванькіра, бо господиня чи то від хвилювання, чи  боячись запізнитись до церкви (люди скажуть: «прийшла на Вірую»), забула їх закрити. Прикрив і хатні двері, вийшли разом на подвір’я.
  Яків з Василем прийшов, до церкви, коли вже співали «Отче наш». Прийшли останні, зате то перші вийшли й стали на обочині дороги, під трьома липами, недалеко від церкви, щоб бачити всіх, хто виходить з церкви і не пропустити Стефи. Проходять селяни, в більшості жінки, і до «панів»: «Слава Ісусу Христу!» – «Слава навіки»,– відповідають поважно хлопці. І ось раптом з воріт церкви виходить Стефа ще з двома дівчатами. Всі вони виразно відрізняються одягом і фризурою від своїх сільських однолітків. Йдуть дорогою прямо на хлопців. Повертають до лип. Василь ховається за Якова, щоб доказати, що Стефа його знає. Стали перед Яковом, і Стефа рукою зробила реверанс: – О, які в нас гості?
  Яків аж зашарівся від задоволення, що його Стефа признала, хотів подати руку, та вона обійшла  його і витягла з-за спини Якова Василя.
  – Чого ти ховаєшся від мене? Я тебе ще в церкві запримітила,– радісно щебетала Стефа, тиснучи його руку. Василь зверхньо глянув на Якова, немовби говорив: «Бачиш… а ти мені не вірив? – не випускаючи з своєї руки руку Стефи, а лівою показав на Якова:
  – Познайомся, це мій… товариш і односельчанин.
  Тільки тепер Стефа глянула на Якова.
  – Ми здається знайомі з поїзда, – сухо усміхнулася і подала руку. Ой, пробачте, я забула познайомити вас зі своїми товаришками, –знову щебетала Стефа. – Це Галя – студентка 4-го курсу медичного інституту, корінна львів’янка, а це Віра – односельчанка,  студентка 2-го курсу фармації. А це, – залилася усмішкою, – мій дуже добрий товариш.
  Василь подав з гідністю свою руку Галі і Вірі. Яків вже сам представлявся: студент 3-го курсу ветеринарії.
  – Тепер ідемо всі до мене, – запропонувала Стефа. По дорозі їх обминула господиня з першої хати і привіталася: «Слава Ісусу». Замість відповіді Василь  сухо сказав: «Будемо у вас…, будемо.» Немовби тим хотів сказати: «Жінко, іди додому, до нас не приставай, нам тепер не до тебе» – І вона швиденько пішла.
  Стефа з мамою, за згодою гостей, швидко накрила стіл в саду під грушкою. Василь тут теж чувся своїм, бавив гостей, розказуючи масні анекдоти.
  Ви ж, медики, до такого привикли і мені пробачите за…,– підшукував слова оправдання, – за... – згадав,– за одинарність. Яків поправив: «За ординарність».
  – А хіба я не так сказав? – вдавано накинувся на Якова.
  І знову на столі смажена риба, запечена курка, макарони з розсолом, пампушки, палянички, квашені огірки, порізані помідори з цибулею в сметані, жовті стиглі грушки і яблука-паперівки. У двох графинах вино і заправлений паленим цукром розведений спирт. Для кожного окрема тарілка, біля яких, як у ресторані ложка, виделка й ніж. На кінець Стефа принесла маленькі чарки і розставила перед кожним. Василь за проханням Стефи налив дівчатам вина, собі і Якову спирту. «За милу господиню, чарівну Стефу», – стоячи, Василь підняв тост. Стефа всіх припрошувала їсти. На кінець обіду і сама підняла тост за гостей, не забувши при цьому прославити Василя, його товариську вдачу. Віра запропонувала пройтися по саду, полюбуватися квітами на грядці. Стефа з мамою збирали посуд і покликали до хати Василя. Галя безцеремонно скинула суконку і розкинулась на панському лежаку. Яків з Вірою розглядали квіти і згадували їх назви по-латині. Якраз на першому курсі фармації і ветеринарії вчили ботаніку. Назви рослин записували в конспекти по-українськи і по-латині. Викладачами в обидвох інститутах були старі довоєнні професори, які своє захоплення латиною прищеплювали студентам.
  Віра і Яків аж тепер розбалакалися, знайшли спільну тему. Стояли одне навпроти одного, дивилися  у вічі і відчували взаємну симпатію. Час від часу Яків у розмові торкався оголеної  вище ліктя її руки і обидвоє відчували млосний потік електронів. Вони ще довго стояли б, та Василь припинив їх розмову – розмову двох молодих незайнятих сердець.
  – Пора, Якове, нам і честь знати. Пора прощатися, бо йдемо ще по ровери. А ти забув попросити у Стефи анатомію.
  Яків згадав чого приїхав. Пояснив, що хоче перездавати в медінституті анатомію за перший курс. Стефа загорнула йому конспекти, а мати передала Василеві цілу торбу на дорогу. Всі прощалися. Василь всіх розціловував і обіцяв  приїхати до них ще. Галю поплескав по животі, погладив  по коліні, послав на ходу всім повітряний поцілунок і потягнув за собою Якова..
  Ну що? Переконався, що Стефа мене знає?
  Яків мовчав, бо не міг позбутися приємного враження від Віри.
  Чорнява молодиця не могла діждатися «солоденьких» гостей. Знала, що таки прийдуть, бо залишили свої ровери під стодолою.
  Та Олійничка мабуть причарувала обох панів, а може вже посваталися? Де вам накрити столик? Може в садку, бо в хаті гаряче, а в саду більше свіжого повітря.
  Їсти не будемо нічого, тільки гладущик зимного квасного молока,– замовив Василь.
  Я зараз хутенько принесу.
  Василь зверхньо дивився на Якова. Його очі говорили: «Бачиш як мене приймають?» Потім зробив кислу міну й спитав Якова.
  – Як ти думаєш, скільки такий прийом коштує?
  Яків не зрозумів і перепитав.
  – То, що ми будемо щось платити за прийом, але ж я з собою не маю грошей.
  Василь щиро розсміявся.
  – Не будеш ти нічого платити, платити буду я. Він витяг з кишені штанів пачку ордерів і поклав перед Яковом.
  Пиши…
  Яків розглядав ордери… такі самі, як батько привозив із заготзерна за зданий контингент. Тут і гербова печатка є.
  – Звідки вони в тебе? – спитав здивовано.
  – Не питай, пиши… – Що писати? – Прізвище господині…, написав? У графі… прийнято від… 100кг. Прописом  сто кілограмів пшениці. Дай я ордер підпишу. Ні, пиши ще другий на сто кілограмів жита. Хіба я скупий для добрих людей, – сміявся Василь, а Яків з відкритим ротом дивився на нього, хотів зрозуміти хто він. Господиня принесла гладущик квасного молока. Василь запхав ордери у її фартушок .
  – Тільки не загубіть, бо других не дам…
  – Що ви? Що ви? Як можна? Може заночуєте у нас?
  – Можливо, тільки іншим разом, і то в стодолі на сіні…
  – Нехай… – І з вами… – Та вже якось то буде…, сказала і почервоніла.
  Яків пішов і витяг з-під стодоли ровери. Їхали мовчки. Василь насвистував якусь невідому пісеньку. На початку «Блавіщини» зупинилися. Дай я тебе на пам’ять сфотографую.
  – Ти думаєш, Якове, що вони так тепло приймають мене тому, що я гарний Василь з Деренівки? Наївний ти. Їм всім потрібні ордери. Запам’ятай – гроші стелять дорогу,  роблять славу, відкривають двері в будь-яке товариство. Без грошей ти  ніхто. Ти думаєш, що вони колись питали мене  хто я, де вчуся. Ні, їм потрібні ордери. За них кожна готова  віддатися, лиш би ніхто не знав і не бачив. Це запам’ятай і більше  нічого в мене не питай….
  Канікули закінчувалися, та робота по здачі контингенту, була в повному розгарі. Два рази на тиждень селяни возили намолочене зерно до Теребовлі. В останній тиждень мати сказала Якову не везти зерна, бо Крушний приніс ордер на 300 кілограмів і грошей не взяв. Просив про це Якову не казати.
  Остання неділя серпня. Надворі тепла сонячна погода. Вітер легенько шелестить листям придорожніх ясенів. Яків думає куди б сьогодні податися. Та й пора вже прощатися з сільськими дівчатами. Хоч «Лев» уже вбитий і Яків може відновити свої залицяння до Мільки без закиду совісті, та він й надалі її уникає. Яків стояв на порозі своєї хати. В такій роздумі застав його Вербовецький Володимир – студент лісотехнічного інституту з Іванівки, колишній випускник торговельки, з яким Яків продовжував дружити у Львові.
  Тільки він перетягнув свій ровер через фіртку, обіперши його до ясеня, як на дорозі з’явився Крушний. – Привіт студентам! Куди так зібралися ? Може знову на Кобиловолоки?
  – Ні, будемо в себе, це мій гість.
  Якове, а ти хоч самогон маєш для гостя?, – засміявся Василь.
  Ми не п’ємо, – відповів за Якова Вербовецький.
  – Ну, що ви? Ну, що ви? Яка гостина без випивки?
  Якове, якщо приймете мене в своє товариство, то зараз випивка буде. То, як?
  – Добре, – згодився Яків, бо згадав, що в хаті дійсно нема випивки. –Бачиш, я всім потрібний, реготав Василь. Тільки ровер дайте, бо мене ноги болять.
  – Ні, ні,– запротестував Яків, – краще я дам свій,  бо твій може пропасти,  таким  вже вродився Василь…
  Мати накрила стіл, поставила вареники зі сметаною. Крушний привіз розведений спирт. Повели розмови про Львів, арешти в інститутах, злочинну політику Америки щодо нашого підпілля, політику Совєтського союзу, жахливе становище підпільників, репресії в селах, страх перед Сибіром. Василь мовчки слухав.  Яків звернув на це увагу.
  – А ти чому мовчиш? Василю, я боюся за тебе. Чи ти знаєш як тебе сприймають у селі? Не маєш постійного місця роботи, ніде не вчишся. Ходиш по селі по-панськи. На тебе падає тінь. У людей язики довгі. Тебе не захистить «Лев», бо його вже нема…
  – Ти за мене не журися, по-перше, я працюю в заготзерні, по–друге, я вже студент торгового інституту.
  – Як? – здивовано перепитав Яків. – Ти ж не закінчив першого курсу культосвітнього технікуму?
  Не віриш? – Василь  вийняв з кишені студентський квиток, де чорним по білому було записано, що Крушний – студент першого курсу торгового інституту. Печатка на його фотографії. Василь переможно дивився на Якова.
  Переконався?! Я ж тобі колись казав, що все вирішують гроші. Бачиш? Ти сушиш собі мозок, а я за гроші, тільки це між нами, купив собі атестат про середню освіту, в якому оцінки відмінні і диплом технікуму.
  Василь гойдався на кріслі і сміявся з Якова, з його здивованого виразу лиця. Яків крутив у руках студентський квиток, а Василь регочучи додав:
  – Чи знаєте, що я був першим відмінником, який ощасливив торговельний інститут. Ха-ха-ха. Звичайно, мене прийняли без екзаменів і видали студентський квиток. Бачиш, бачиш, а ти в мені сумнівався ? Я ще не таке можу. А якщо в когось сверблять руки – і враз лице стало суворим, згасла усмішка, а в очах блиснули ворожі іскорки, – то хоч «Лева» нема, та цей короткий німецький карабін …, пригадуєш його? В мене  він ще зберігся.
  – Щоб так сумно не закінчувати нашу зустріч, розкажу вам цікаву історію –запропонував Василь. Коли я із Славком Москалем їхав до Львова здавати документи в торговельний  інститут зустрів Галю з медінституту. Ту, що була в Стефи в Кобиловолоках. Призначив їй рантку на вечір. У Стрийському парку націлувався з нею досхочу і не тільки…Тут вона вперше запитала мене, де я працюю. У Наркомі геології інженером, без запинки представився їй, ведучим. І що думаєте? Повірила, бо через тиждень приїхала на рантку до Тернополя. Я їй набрехав, що тоді я  буду проїздом з групою в Тернополі. Для більшої переконливості розказав їй про відкриття  уранової копальні у Венгрії, для виготовлення атомної бомби. Туди і поїде наша група через Тернопіль.
  – Ну, ну і що далі?, – поцікавився Яків. – Що було?
  – Було те, що у Львові. Я з бабами маю великий досвід, – з гідністю закінчив свою розповідь Василь.
  Яків довго дивився на Василя, роздумував: хто ж він?
  – Василю мені тебе жаль. Тікай з села поки непізно. Бо…, бо.
  – Що  бо? – Нагнувся Василь впритул до Якова. – Ну, що бо ?…
  – Бо якщо не втечеш… сьогоднішня наша зустріч може буде останньою, – випалив Яків за одним подихом.
  – Мені вже пора на Глещаву їхати. Проведіть мене, – розсіяв похмуру тишу Вербовецький.
  7-го жовтня 1948 року Крушного не стало. На допиті СБ ОУН він признався, що співпрацював з Курдішовим і Барановським – працівниками НКВД. Написав матері покаянного листа, просив берегти брата. Лист приніс незнайомий зв’язковий разом з випискою із судового вироку про розстріл за зраду. Коли в селі Папірня  у 1952 році найшли архів ОУН, то для його перегляду запросили Ярослава Москаля вже як члена Копичинецького бюро райкому КПУ. В архіві зберігся протокол суду з підписами слідчого, прокурора й судді, а також копія листа до матері. Цю інформацію розказав Якову Москаль Славко в 1956р. на своїй квартирі у Хоросткові, де він працював головним інженером спиртзаводу.
  На другому курсі студенти стають більше розкутими, самовпевненими. Хлопці приглядалися до дівчат, а дівчата до хлопців. Найбільш модним і престижним було відвідування танців у ІНТі і середній школі №1 біля політехніки. Сюди збиралися молоді студенти зі всіх інститутів, і переважно із західних областей. У школі грав знаменитий джаз «Не журись». Атмосфера в гуртожитку ставала нестерпною, а в інституті напруженою.
  Між студентами російськомовними і місцевими росла прірва нерозуміння. Перші не хотіли прийняти культури і традицій галичан. Другі кепкували з обмеженості перших, хоч провід підпілля наказував їм терпеливо знаходити зв’язок з східняками, приводити їм доконані факти злочинів,толерантно вказувати недоліки їхнього виховання, ділитися з ними продуктами, вводити у своє товаристське коло. Та це не давало успіхів, можливо з-за гонору західняків, а може причина була в чомусь, більш глибшому. Яків товаришував із Лебединським , Славком Кидою, Олесем, Василем Кретом, Лесею і Лілею Мостовою. Разом готувались до екзаменів, разом обговорювали політичні проблеми. Між ними не було таємниць.  Вони довіряли один одному, бо мали одинакові погляди на ситуацію в краю.
  У перші дні вересня на початку третього курсу біля інституту зустрів Якова підпільник-сусід із села, Сердешний Микола у військовій формі в чині сержанта. Знову ці самі проблеми з нічлігом і барахолкою. По барахолці ходили як два незнайомі, Микола придбав щось там і разом повернулися в гуртожиток. В їдальні пообідали за батькові гроші й Микола переночував у кімнаті Якова, бо Гриліцкий і Кіндрась ще не повернулися з канікул, і ліжка були вільні. Яків пішов ранком в інститут, а Микола насичувався волею, спав до полудня. Його застали Леоніди, що приїхали з дому. Микола розказав їм легенду, що приїхав до земляка, недавно демобілізувався з лав Червоної армії. Та він не знав з ким має справу і про армію щось плутав і дуже заїкався, чим викликав до себе підозріння. Микола швидко попрощався з ними і прийшов до інституту, щоб попередити Якова про розмову з Кіндрасем і Гриліцким. Сам ще раз пішов на барахолку і поїздом виїхав до Деренівки. Яків довго виправдувався в кімнаті стосовно Миколи, назвав його незнайомим, з сусіднього села, що приїхав до Львова на барахолку, щось собі купити, а адресу взяв у батьків. Правдоподібно він був контужений – пояснював їм, бо в розмові плутає прізвища і події. Заледве обидва офіцери повірили в придуману Яковом версію. Через кілька днів до кімнати зайшла сестра Ґеня вся в сльозах і  повідомила Якову, що батьків вивезли в Сибір. Якова не застала, а офіцери допитувалися хто вона для Якова і що стряслося, чому вона плаче? На канікулах у селі, усна пошта принесла таємну вістку, що Туркула Зенко живий і знаходиться в Польщі. У двох листах  Зенко просив батька прислати йому виписку з метрики про те, що він поляк. Яків довідався, що батько Зенка  метрики не зробив і навіть не відповів на листи сина. Страх за малих дітей зробив Луця боягузом, що відмовився від рідного сина. Яків попросив у Гунькової (Сташків)  Ґенки адресу Зенка і в перших днях вересня написав йому листа в Польщу на прізвище господині, (таку адресу послав Зенко). Відповідь прийшла до Львова швидко. Крім загальних фраз, Зенко наполегливо просив метрику, натякаючи, що без неї йому загрожує небезпека. Яків дізнався від Луця, що Зенко після полону записався добровольцем до німецької армії. Коли фронт наближався до Берліна, він втік з армії і пробирався  до Галичини. Перебуваючи вже  на теренах  Польщі, потрапив під нагляд розвідки, якій назвав себе поляком.  Тільки і тільки метрика з польського костелу могла його реабілітувати в оточенні польських шовіністів. Яків написав йому вдруге по-польськи, пообіцяв допомогти, та на сором собі, цього не зробив. Не подав сусідові руку допомоги .
  Над Яковом згустилися хмари. Деканат повідомив, що йому відмовили в прожитті в гуртожитку. Це був початок третього курсу. Яків був вимушений шукати квартиру. Ромко Романюк, однокурсник запропонував йому перейти до нього жити на вулицю Тарнавського. З ним мешкав студент Ракочий з Тернопільщини. Коли вночі прийшли енкаведисти його арештовувати, він втік через сад Стефаника і більше на квартиру, і в інститут не з’являвся. З анатомки втік Олесь Крет теж при спробі його арешту. На лекціях арештували Любомира Стебельського. Раніше – Юрка Дякова, Ярему Дем’янчука, Івана Желему, Василя Солтиса, Петра Дикого.
  Ситуація в інституті стала напруженою, коли сюди перевелися студенти з Ленінграду Сергієнко (Родич Сергінка у 1975р. заступник голови Львівського облвиконкому) та двоє інших.
  На комсомольських зборах заявили, що почистять інститут від «націоналістичної контри». Розпочався натиск на місцевих студентів, щоб залучити їх до комсомолу. На лекції патофізіології В. Морачевського до Якова підійшов комсорг курсу і попросив  його залишитися в аудиторії. Після лекції в кімнаті комсомолу комсорги групи і курсу запропонували Якову  написати заяву в комсомол. Яків відмовився, мотивуючи тим, що ходить до церкви і вірить в Бога.
  – Ваші товариші хоч і ходять до церкви вже написали заяви. Ми повинні  залучити всіх до комсомолу, бо хто не з нами, той проти нас. Дві години комсорги агітували Якова, пригрозили йому і запропонували подумати (!?).  Ромко Романюк  уникав розмов про комсомол. Уникали  їх  і одногрупники.
  Інститут готувався до жовтневих свят. Якову доручили нести транспарант з написом: «Хай живе радянське студентство». Колони демонстрантів 7-го листопада рухалися повільно. Усім дошкуляв морозний вітер, тому студенти ховалися по брамах кам’яниць. Ту ситуацію використав Яків, залишив у брамі транспарант, а сам помчав на Підзамче, щоб виїхати до батьків на село.
  Своє село Яків любив по-дитячому. Завжди чувся в ньому духовно захищеним, та останні відвідини не були приємними. Неприємне передчуття гнітило Якова. Перша звістка приголомшила його. Мати притишеним голосом розповіла синові про лист від Крушного Василя до його батьків. Василь каявся за  співпрацю з НКВД, просив берегти від такої помилки брата. В листі теж була копія протоколу про смертний присуд службою безпеки ОУН.
  Хоч який Василь був брехливий, та Яків любив його за винахідливість, безмежний оптимізм і відносну щирість до нього. Він засумнівався у мірі його вини такої степені, за яку засуджено його до розстрілу. Сам себе запитував: кого Василь видав, кому був свідком на суді, кого за нього засудили? А міг видати не тільки Якова, знав нелегалів у Львові. Василь був учасником самооборони, носив як і всі інші зброю. Для «Лева» привозив зі Львова медикаменти, знав де він переховується.  Хотів прикрасити свою родинну вбогість і тому пнувся в пани. Можливо дав підписку на співпрацю з Курдішовим, коли його застукали на фальшивих ордерах в заготзерні. Можливо! Та чи треба було його розстрілювати? Не послухав же  поради Якова, покинути село і влаштуватися на роботу у Львові чи деінде. Жаль. Жаль, що загинули всі підпільники Деренівки, які могли б тверезо визначити  вину Крушного.
  В неділю відвідав тітку в селі Довгому. По дорозі зустрів М. Онишка – студента культосвітнього технікуму. В розмові поділився з ним своїм передчуттям про неминучий арешт. Яків поважав М.Онишка за його раціональний розум і національну свідомість. Той розказав про події в селі, про приречених наших хлопців і безперспективність їхньої підпільної боротьби.
  Останню ніч 8 листопада спав у матері під впливом самонавіювання і тривоги. І сниться йому Львів, Галицька площа і він серед неї стоїть, чекає, сам не знає чого. Раптом зривається буря, на дворі темніє, вітер кружляє і несе його. Він опирається, та не в силі опертися, зненацька появляються темні постаті які штовхають його до величезної ями. Не маючи сили опертися натиску сили вітру і тіней скаче в яму. Зібрався тут же з остатком сил, , вискакує з неї. Навкруги день світліє, стихає вітер, зникають темні тіні. Оглянувся назад, нема ями а по дорозі з центра їде батько на автомашині, яка повертає на вулицю Ватутіна (теперішня – князя Романа). На Якова не звертає уваги, немов би не бачить. Яків кричить: Тату!, Тату!. Просипається, над ним нахилився батько і мати, питають, що йому снилося, чого він кричав? Це був віщий сон …
   Примітка:
Яків, відчуваючи можливість арешту (з тактичних міркувань, поміняв паспорт, в якому змінив рік свого народження  і ім’я з Якова на Зенка.
                                                                                                      
  
ТРЕТЯ  ЧАСТИНА
Арешт і концтабір в Башкирії,
  а серце віщує, невже воно чує,
   що доля покривдить мене.
  
  10 листопада 1948 року було таким, як і попередні дні, що нічим не відрізнялись у студентському житті. Заняття в аудиторіях відбувались за розкладом деканату. На першу пару Зенко запізнився, бо їздив до батьків на Тернопільщину. Поїзд-телятник цигикав, цигикав цілу ніч з Тернополя і прибув на Підзамче з запізненням. Та й трамваї, як на зло, вранці чомусь їздили рідко. Один втік з-під носа, а наступного Зенко не міг дочекатись. Нарешті з’явився трамвай, і всі пасажири з поїзда (гендлярі, студенти, військові) з переповненими пакунками заповнили його вагони. Студенти, як правило, квитків не беруть, тим більше вранці. Змучений, сонний, по вулиці Зеленій він добрався на помешкання, що містилось на вулиці Тарнавського 20.
  Ой, як хочеться спати. Ромка-однокурсника вже не застав. Вмився холодною водою, трохи відійшов, а після склянки чаю повеселішав, поголився, причепурився. Витяг з куферка мамині продукти: смалець, солонину, гречану крупу, пшоно, кукурудзяну кашу. Все це виніс на балкон, до продуктової шафки. А куферок, сам не знаючи чого, погладив і засунув під своє ліжко. Глянув на розклад лекцій. На жаль, треба іти в інститут, бо друга пара «Патологічна анатомія», потім «Патофізіологія», яку читає професор Морачевський. Того, що він розказує, у книжці не викладено. Зенко вклав конспекти в офіцерську польову сумку, яку виміняв за солонину у демобілізованих солдатів, що переїжджали товарняками через деренівську залізничну станцію. Він любив цю сумку, пишався нею в селі і в інституті. Правда, один раз у селі їй зрадив, коли Стефан Щербатий запропонував йому помінятися на автомат Калашнікова з двома дисками. Тут Зенко не встояв перед  такою спокусою і віддав сумку. Та не прийшлось довго пишатися автоматом. Федько насварив свого молодшого брата Стефана і той повернув сумку, й забрав, на жаль, автомата. Однак сільські дівчата вже бачили студента, так називали Зенка, з автоматом. А це мало не абияке значення.
  З вулиці генерала Тарнавського до інституту дуже близько. Ранок був похмурий. Морозний вітер зривав з дерев останні листочки і пронизував холодом все тіло. На інститутському подвір’ї пролунав дзвінок на перерву. На сходах 2-го поверху Зенко зустрів однокурсників, що переходили з лекції «патоанатомії» на лекцію «патофізіології». Зустрів Романа, який повідомив: – «За тобою вже другий день розпитує деканат, давай свої конспекти і йди до Христини Левицької, вона скаже, в чому справа». «Добре», – погодився Зенко, але йти в деканат чомусь не поспішав. «Щоб це мало значити, – думав дорогою, – може, староста настукав. Якщо й ні, то деканат і так знає, що мене не було на лекціях 9 листопада і за це можуть позбавити стипендії».
  У деканаті грілась біля кахельної печі Христина Левицька. На німе запитання Зенка криво посміхнулась: «То не я …, вас викликає відділ кадрів …, ідіть туди». Зенко засумнівався, вийшов