Бібліотека Української Літератури
Українська література  :  Бібліотека  :  Сучасна література  :  Біографії  :  Критика  :  Статті  :  Енциклопедія  :  Народна творчість  |
Навчання  : Реферати  : Шкільні твори  : Твори з мови  : Стислі перекази  : Запитання  : Крилаті вирази  : Словник |

Дороги і долі - Кубів Василь

(ви знаходитесь на 4 сторінці)
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  


м, напросять гостей, куплять горілки і все, а ти мізгуй, що на стіл подати, щоб в хаті було прибрано, та й самій якось треба виглядати. Ну і біда, ламай собі голову. То тобі не Туркулів Луць, що може бараболю з шкварками і квасним молоком з’їсти, а то таки пан. Казала Катурка, що він ксьондзів син. Але щось треба робити, бо буде нефайно, як втечу з хати, а Гринька самого залишу. Він догадається, що я втекла з дому». Думала, думала і вирішила зварити пшоняної каші на молоці, а потім подати какао з молоком…О!
  Розпалила в кухні, поставила баняк з водою на діру, одягнулала нову блузку і нову спідницю, поглянула в дзеркало і сказала: – «Тьфу на тебе, і де я так сажею замурзалася.»  Намочила кінчик веретки і стерла з лиця пляму з сажі.
  – Марино, вже йдуть, – гукнув Гринько з сіней. Вона заметушилася, згорнула з бамбетля всі лахи і жбурнула їх на піч. Вереткою витерла бамбетель і крісла. Глянула через вікно і здивувалася: «Матінко Божа, та він іде з жінкою. О, то Гринько збрехав». Ще раз глянула: «Який він? – задивилася, – правда, файний». Гринько, немовби чуючи, що Марина ще не прибрала в хаті, затримував їх на подвір’ї, щось їм розказував, жестикулюючи руками. Не відставав у розмові і чоловік учительки. Розмова у них затяглася. Марина встигла і поприбирати, і засипати пшоно в баняк, і причепуритися. І лиш тоді здогадалася, що нефайно тримати гостей на подвір’ї.
  – Чому ти, Гриньку, гостей тримаєш на подвір’ї, і в хату не запрошуєш? – гукнула з порога. – «Ми милуємося вашим лошатком, – сміючись відказала Ярослава, дружина Мар’яна. – Ми даємо йому  цукерки, а воно хоче ще і ще», – сказала вона. Гринько почав відганяти лоша, а воно, нечемне, своєю мордочкою шукало руки учительки. Вона обидві руки сховала позад себе і реготала, як мала дитина, коли лоша невдоволено хапало губами її блузку.
  – Воно не відстане від вас, йдемо до хати, – сказав господар і перший ступив до сінних дверей. Марина відкрила широко одні і другі двері, запрошуючи гостей. За ними впритул йшло лоша.
  Яків, саме в цей  час був у захопленні  від своїх лещат, на яких  з’їжджав з гори негірше, ніж Поздиків Йосип, товариство якого йому, було приємним. – «А завтра приїдеш сюди возитися?» – гукнув Йосипові, коли той помахав йому на прощання рукою. Хоч надворі вже темніло, та  Яків вирішив ще раз сам піднятися до Бабійової грушки і звідти, по діагоналі, через всі городи проїхати до Дацикової стодоли. Яка  радість їхати з гори, сніг рипить під лещатами, морозний вітер щипає за носа, та Якову від цього ще приємніше.
  Прийшовши додому, Яків витер перед вхідними дверима чоботи і лижі від снігу. Прислухався до розмови в хаті. «Хто то міг би бути?»– подумав. Мама почула стукіт у сінях, відкрила двері і сказала :
  – Заходь, заходь вже, в нас гості.
  – Оце мій одинак, – з гордістю в голосі показав рукою на сина Гринько. – Ми вже про тебе домовилися. З завтрашнього дня будеш ходити вечорами до пана Борачка вчитися німецької мови. Мар’ян (для годиться) погладив Якова по голові.
  А які в тебе оцінки за минулий рік?, запитав у Якова
  – Та він добре вчиться, – замість Якова відповів тато. Борачки подякували за вечерю, попрощалися і залишили Марині велику шоколаду.
  Вечірні заняття з німецької мови були цікавими.
  – Які ті німці смішні: – в нас «я», то «я», а в них «я» значить «так». У нас «є», то  «є»,  в них –  і «бін», і «біст», і «іст» і «зінд».
  
  Попробуй, вгадай куди яке «є» ставити, – бідкався Яків сусідові. Той йому поспівчував і спитав:
  – А навіщо тобі німецьку вчити? Поляки заставляли вчитися по – польськи, москалі кажуть вчитися поїхньому. А ти сам лізеш без мила до…німців?
  – Бо скоро, – притишив голос Яків, – прийдуть німці, таке мені Туркулів Луць казав.
  У Янівській школі деренівським хлопцям подобалося. Їх поважали за кмітливість,  відмінне навчання і  зразкову поведінку. Костюк Григорій знав літературу, а Яків любив математику, недаром він вирішив позмагатися з найкращою ученицею – Лілею Яворською. Новий матеріал з алгебри Шехнер закріпляв  з  учнями біля дошки. Спочатку викликав учнів зі середньою успішністю, а найважчі задачі розв’язувала Яворська. Ходили чутки, що вона ще бере приватно уроки, щоб похизуватися своїм талантом.
  Шехнер пояснив алгебраїчне рівняння з двома невідомими. Матеріал важкий, бо коли спитав, чи зрозуміли, клас мовчав. Шехнер викликав до дошки Яворську, продиктував умову задачі.  Ліля довго думала і мовчала. Яків витяг з торби недоїдений хліб і заховавшись за спину учня передньої лавки, смачно його наминав. Шехнер помагав Лілі додуматися до розв’язки, та вона не вловлювала підказки. Шехнер глянув на клас.
  – А де Яків? – спитав, не помітивши його з-за спини Михайла. Яків встав з повним ротом хліба. Шехнер, із нерозумінням цього, спитав:
  – Чого в тебе праве лице спухло?
  – Та ні,– перекинув язиком хліб на ліву щоку Яків, – я… я…
  – Ага, ти яблуко на уроці їш? Фе! Як тобі несоромно? Йди до дошки, – сказав вчитель. Яків біля дошки доїдав хліб і крейдою виводив розв’язок задачі.
  – Може ще одну розвяжеш? Пиши… Яків написав, подумав і вивів розв’язок  задачі.
  – Ти в торбі маєш вирішені задачі? Покажи торбу? – Підійшов з Яковом до лавки. Взяв торбу і висипав з неї все на лавку. На зошити висипалися крихти хліба. Шехнер переглядав зошити. Нічого підозрілого не знайшов.
  – Позбирай усе, голодний…вундеркінде. Запам’ятай…, на уроці їсти не можна, – повчав вчитель. Яків стояв біля розкиданих зошитів і дивився переможно на клас, поглядом зустрівся з Лілею. – «Бачиш, який я мудрий?» – говорили його очі.
  Яків помітив, що хлопці 7-го класу, повертаючись зі школи додому, про щось шепочуться. Про що був шепіт, він на пасовиську запитав Павла.
  Тобі не можна цього знати.
  – Чому не можна? – обурився Яків. – Бо то секрет. – Ну, скажи, скажи, –просив Яків. – Як я скажу, тобі від цього буде гірше. – Як, – не розумів Яків. – А так, як я скажу, то… – Що то? – насідав Яків. –То, що ти мусиш мені присягнути, бо це таємниця. Яків відкрив з цікавості рота…– А ти за неї теж присягав? Павло задумався і в тій задумі помахав головою:– Так, так! Якове, присягав. А ти готовий присягнути? – підняв очі на Якова, – що вже, настрашився?
  – Та, ні! – сказав той. –То ти готовий, чи ні? – Яків хвилинку подумав. На нього насувався страх невідомості. Цікавість перемогла…
  – Готовий, готовий присягнути. – Добре, ввечері прийдеш до мене.
  Ввечері в  хаті Павло з під подушки витягнув кілька зошитів і один з них подав Якову.
  Яків пробіг очима заголовок на першій сторінці: «Заповідь українського націоналіста-декалог». Читав і йому ставало страшно. Він згадав враження, що справили на нього вірші Тараса Шевченка: «Стоїть у Суботові на горі високій», «Розрита могила». Його тіло тоді було наелектризоване, він втратив сон. Йому було безмежно жаль за тими подіями, що привели  Україну до руїни на користь чужинцям. Але це було колись. І винуватцями тих подій були попередники. А тут написана нова сторінка, в якій пропонується йому стати на захист свого народу і взяти відповідальність за його долю. Він не  готовий взяти на свої дитячі плечі ті обов’язки, які пропонував декалог». «Здобудеш українську державу, або згинеш в боротьбі за неї», – такий його основний постулат.
  До боротьби він був готовий, але вмерти… як то? Він неготовий!..
  Павло дивився на Якова і зрозумів, що той настрашився. Забрав у нього зошити. –Тобі, Якове, треба ще підрости. Шкода, що я тебе познайомив з декалогом. Тепер мусиш поклястися, що нікому не розкажеш про те, що читав, сказаів він. Яків почервонів, йому стало соромно, і він почав якось оправдуватися. Накінець попросив Павла почекати до завтра. Він подумає і скаже…
  Минали дні, Яків обминав Павла, Павло обминав Якова. Ідучи до школи, чи зі школи, Яків помітив, що всі хлопці шепчуться між собою, а його ігнорують. Він знав причину і мучився. Це помітив батько і одного дня, коли мати з бабцею пішли до церкви, покликав Якова до другої хати і сказав: «Сину, час непевний і дуже відповідальний. Такий час я пережив на початку першої світової війни і не можу байдуже спостерігати за твоїми сумнівами. Настав великий іспит для кожного з нас, особливо для молоді. Кожний повинен визначитися з ким і куди йому йти».
  З часу участі в українській галицькій армії я зберіг зброю і сьогодні… передаю тобі револьвер-наган, він тобі пригодиться, коли ти вже визначишся».
  Яків стояв зачарований батьковим красномовством і з хвилюванням тремтячими руками взяв наган. Вперше у своєму житті він тримав справжню зброю.
  Ввечері Яків побіг до Павла. Він лузав насіння біля фіртки й здивовано запитав:
  – А що трапилось?
  – Пішли до другої хати, – Яків потягнув Павла за руку і попросив : – Витягай свої зошити, бо…бо я вже визначився.
  – Невже? Хто ж тебе надоумив?, – здивувався Павло. – Сам, сам! – відповів Яків.
  – Павло ще довго допитувався, чим викликане його збудження, яке не міг приховати Яків.
  – Чому ти мовчиш ? – запитав Яків. Та тому, що…, Павло присів на лавку, вперся плечима в стіну і встромив очі в кут кімнати, – тому, що я беру на себе велику відповідальність, рекомендуючи і приймаючи тебе в «Юнацтво». Потім немовби стрепенувся встав з лавки підійшов до Якова в притул, глянув по дорослому в вічі:
  – Ти читав декалог? – читав,– здивовано відповів Яків. –Так знай, що за зраду того, що записано в декалозі, я повинен тебе…, тягнув останнє слово Павло.
  – Що повинен? – не витримав погляду Яків і ще раз перепитав, – що повинен?
  Павло взяв Якова за обидві руки: – Я…я повинен тебе вбити! За одним видихом сказав ті страшні слова. – Я не зраджу, …не зраджу!, – промовив Яків.
  Павло все більше і більше втаємничував Якова в структуру організації, показував йому засекречений спосіб запису шифром, азбуку Морзе. Вечорами хлопці ходили до читальні, де вивчали назви отруйних газів, їх дію, способи захисту у випадку війни. Вивчали протигази, їх частини та способи користуваня ними.
  На початку 1941 року старші класи Янівської школи перевели на навчання в приміщення плебанії польського ксьондза. У зимові дні вранці хлопці їздили на санях з поштарем, який перевозив пошту із залізничної станції до Янова. Поштар грошей не брав, але просив йому дати «кашарну» курочку, чи гуску на «кучки». Хто з хлопців проспав, то йшов до школи пішки. Ті, що їхали саньми, до класу заходили на півгодини скоріше до початку уроків, бо такий був графік перевезення пошти у Мошка. В класі хлопці роззувалися, сушили чоботи й онучки. Присунувши лавку до печі, вони насолоджувалися її теплом, гріли холодні ноги і змерзлі руки.
  Вчитель Левицький цілий лютий присвятив вивченню поезії Тараса Шевченка. Він сам читав вірші, сам  захоплювався їх змістом та формою.
  
Особливо запам’ятався цей  вірш :
  
  
   «Соловейко в темнім гаї
   Сонце зустрічає.
   Тихесенько вітер віє,
   Степи, лани мріють,
   Між ярами над ставами
   Верби зеленіють.
   Сади рясні похилились,
   Тополі поволі
   Стоять собі, мов сторожа,
   Розмовляють з полем.
   І все то те, вся країна
   Повита красою,
   Зеленіє, вмивається
   Дрібною росою,
   Спонконвіку вмивається,
   Сонце зустрічає…
   І нема тому почину,
   І краю немає!
   Ніхто його не додбає
   І не розруйнує…»
  
  
  
  На прикладі тих віршів пояснював, що таке метафора, алегорія, синоніми, афоризми, гіпербола. Віршами прививав любов до природи, до свого краю, та його історії.
  Учні на перерві (тоді називали пауза) ставали на краю гори плебанії і замріяно дивилися на луг, за яким гадюкою вився Серет, оточений верболозами. Далі виднілися біленькі  хати Довгого і ліс на Берді. Весняне сонце пробуджувало не тільки природу, а й приспану зимою енергію, та збільшувало приплив адреналіну в юнацьку кров.
  
  На час великої перерви Левицький разом з молоденькою симпатичною учителькою фізкультури сідав на кам’яний мур  і від жартів переходив до співу.
  




     Наздогнав я літа свої          
     На дубовім мості
     Ой верніться літа мої,
     Хоч до мене в гості.

Не вервернемось, не вернемось.
Не маєм до кого,
Не вміли ви шанувати,
Віку молодого.

  Такою меланхолійною піснею закінчувався їхній дует. Прикро  тепер  згадувати, але на учнів школи ця пісня мала депресивний  вплив. Деренівські школярі і так були під впливом складної, а то й незрозумілої політичної ситуації в селі.
  Шевченківське свято в цьому році вдалося на славу. Напередодні 9-го березня (тоді ще день жінки ніхто не відзначав) Наталія Гжицька попередила школярів, щоб прийшли у святковому одязі, без зошитів. День видався сонячним, теплим. Учні й учителі зібралися на подвір’ї школи. Левицький  розказав про життя Шевченка. Молоденька учителька разом з учнями заспівали «Заповіт», «Думи мої думи». Марта Цегельська розказала вірш «Мені тринадцятий минало». У кінці виступив Костюк Григорій і продекламував вірш «Розрита могила», з відповідною інтонацією, і так душевно, що не тільки дівчата плакали, але й п. Гжицька витерла сльозу з очей. Костюк став героєм свята. Додому розходилися школярі в задумі, змужнілими. Костюк з Володимиром ще залишилися на святі разом з учителями. Вони закінчували 7-й клас. Яків теж залишився з ними, хоч його ніхто  не просив. Всі інші деренівські учні, не чекаючи на Костюка, почимчикували додому. По дорозі Талас Василь з сумом запитав, немовби сам себе, чи Костюк є свідомим українцем. Якщо він такий розумний, тоді як пояснити, чому він пристав до тої голоти,  ставши секретарем комсомолу? Йому цього не простять! Хоч би з нами порадився! Шкода хлопця...
     Вперше члени «Юнацтва» зібралися разом весною 1941 року, щоб обговорити і розподілити обов’язки. На зустрічі були: Палій Михайло, Шкугра Яків, Хомів Григорій, Талас Василь, Тихоліз Павло. Над потічком, коло столітнього дуба, зібралися романтики і з серйозним виразом обговорювали зібрану інформацію про антизаходи щодо організації колгоспу в селі та допомогу підпільникам. Кожен з присутніх зобов’язався залучити до «Юнацтва» ще по два нових члени. Яків пообіцяв піти в сусіднє село Залав’я і там організувати «Юнацтво». Вирішували хто це зробить в Мшанці, Кобиловолоках і Довгому. Вперше Яків похвалився своїм револьвером, хоч в руки іншим не хотів передати зброю: – Ви не вмієте ним користуватися, можете з необережності вистрілити і себе поранити. Це хвальба  підняла його авторитет в очах товаришів.
  Не спав у селі і комсомол. Збиралися комсомольці в читальні, або в сільраді, обговорювали проблеми села. Після зникнення Вовчка Василя, секретарем сільської Ради призначили Борового Василя. Сільраду розмістили в будинку Поздика Івана, сім’ю якого  вивезли до Сибіру. За дорученням районної влади  в селі потрібно було організувати колгосп. Умови вже були створені. Приміщення на плебанії вільні й туди було звезено інвентар і худобу родин, вивезених в Сибір. Потрібно було підібрати кандидатуру на голову. До колгоспу вже вступили сім’ї комсомольців: Бундзеляка Петра, Копачинського Кароля, Палідвора (Женила), Джурби Петра, Тихоліза Василя, Трача Петра, Костюка Ілька, Шкугри Івана, Шкугри Михайла. Нові колгоспники походили з незаможних сімей. Більшість з них не мали навіть інвентаря. Багатші господарі над ними посміювалися, говорячи: «Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні». Серед них вважали мудрим Шкугру Івана. Він за Польщі цікавився сільськогосподарською літературою. Навіть багатим господарям розказував у читальні про методи посівів, відгодівлю курей,   раціон  їжі для худоби і т. п. Над ним посміювалися, та багато матеріалу, що він пропагував було взято з вісника «Сільський господар» і мало  практичне значення.
  Вирішальним фактором при виборі кандидата на голову колгоспу був зв’язок влади та мешканців села з керівною комсомольською елітою. Не малу вагу відігравав  брат   Івана Шкугри Михайло, якого вважали затятим   атеїстом.  Іванові запропонували очолити колгосп. Він дав згоду стати головою й агітувати інших писати заяви. Комсомольці разом з уповноваженим району цілими днями ходили від одного двору до другого, агітували, погрожували, просили писати заяви. Старші діти Івана, Катерина і Володимир були мимоволі втягнуті в цю компанію. Тому дуже розумний син Володимир  був ізольований від «Юнацтва» (Це підтвердив у 1996р. Тихоліз Павло на зустрічі у Львові з Яковом). Колгоспові були потрібні коні і робочі руки. Поле о. Глинського потрібно було засіяти, як і поле перших колгоспників. Середняки тікали з дому, щоб не писати заяви, добровільно не везти  свій інвентар та разом з кіньми і возом не лишати його в колгоспі. Поле і все  нажите добро  враз стававало чужим  «Віддати дідам, що своє добро проспали, прогайнували, а тепер зазіхають на сусідське. – Не дамо, бунтувались між собою господарі. В селі наростало відчуження  до тих, хто став активним колгоспником та закликав інших туди вступати. «Голий дощу не боїться. Їм добре…, прийдуть до колгоспу з голими руками, сядуть на мій віз, запряжуть моїх коней і повезуть своїх жінок на ярмарок. І ми ваші, і ви наші», – злісно шипіли середняки та багатші господарі. Незаможні і бідні, сміючись радили: «Пишіть заяви поки ще приймають, а то вашими кіньми повезуть вас на стацію до вагонів з коминками».
     Колгоспники і ті селяни, що ще не поступили в колгосп весною  вийшли в поле орати і сіяти. Район припинив агітацію за вступ, щоб не залякати селян. Мовляв: «Засівайте, сажайте картоплю, буряки, а восени будемо разом збирати». Одні і другі сіяли цукрові буряки, бо ще за Польщі переконалися, що ця культура дає неабиякий прибуток. Цукрові буряки сіяли всі села району. Будівництво бурякопункту, як перевалочну базу, влада організувала біля залізничної станції, щоб восени прийняти вирощений буряк зі всіх сіл району, опісля завантажити його  в вагони і відправити на переробку на Березівський цукровий завод (єдиний тоді на всю Тернопільську область). Начальником бурякопункту призначили Стасишина Івана.
  На горі, що напроти кінця села (зі сторони  с.Довгого),  у 1940 році влада відкрила піщаний кар’єр. Пісок возили автомашинами і возами на будівництво бурякопункту та  летовища у селах Струсів і Семенів Теребовлянського району. В кар’єрі селяни вперше  почули слово «трудодні», які нараховували сільські десятники і акуратно виплачували гроші робітникам в кінці місяця .
  У селі всі шепталися про підпільників, та Яків з ними не зустрічався. Одного дня прийшла до батьків Мілька, жінка Серафина. Цілий день просиділа у січкарні, бо боялася, щоб часом до хати не зайшов хтось з комсомольців і не доніс владі. Наставав час взаємної недовіри. Люди боялися своїх сусідів, родини. Остерігалися всі. Над селом витав страх.
  Ввечері хтось легенько постукав у вікно – раз, другий…Батько глянув через вікно, але нікого не побачив.Може це причулося, чи вітер шелестись. Сім’я прислухалася. «Ні, таки хтось стукає, але чому до хати не заходить?» – сказав батько і вийшов  з хати та довго не повертався. З сіней почули   притишену  розмову. Мати  привідкрила двері до сіней й голосно запитала: «Хто там у сінях?»
  – Заслони вікно хустиною, – наказав батько. До хати зайшов Серафин з карабіном під плащем, обіпер його до лавки а сам сів біля нього. Мама ще щільніше затулила хустиною вікно. Розмова не клеїлася. Серафин на питання відповідав скупо, більше дивився в миску, в яку мама подала вечерю. Яків усміхнувся сам до себе: – «Ага, я знаю, що Про справу не потрібно говорити з ким можна, а тільки з ким треба». Після декількох банальних речень Серафин попрощався і вийшов з татом до сіней. Згодом тато покликав Якова: – «Пробач, сину, але револьвер треба віддати. Стефанові він більше  потрібний, ніж тобі», промовив він. Такого повороту Яків не чекав. Найбільшу цінність, яку він коли – небуть  тримав у руках, повинен віддати. Як? А що він хлопцям скаже? Стояв як вкопаний і не ворушився. Його душевний стан зрозумів Стефан і промовив: «Не сумуй, козаче,… я тільки у тебе позичаю його, бо коли переможемо ворога, то віддам і додам ще цілий патронташ. В тебе його нема, правда?». Батько погладив сина по плечі так як  колись, коли ще маленьким сажав його  на коня і, щоб він не боявся. «Чому ти стоїш? Іди винеси його». З яким хвилюванням, (ще недавно) Яків брав револьвер з батькових рук, з таким сьогодні передав його у руки повстанця.
  Після вечері, при лампі, Яків писав домашнє завдання з літератури, розв’язував задачі з алгебри, писав твір «За что ми любім поезію Лєрмонтова?», а перед його очима замість Лєрмонтова стояв повстанець Серафин в одязі сотника січового стрільця, якого не раз змальовував з журналу «Дзвіночок». Задачу з алгебри ніяк не міг розв’язати. Мозок не працював, та й гніт у лампі димів і закоптив шкелко, через що цифри в підручнику зливалися. Яків позіхнув кілька  разів, зібрав зошити в торбу і пішов спати. Мати відслонила вікно і світло місяця почало змагатися з світлом задимленої лампи. Перекидався з боку на бік і, хоч очі були закриті, перед ним стояв Серафин. В пам’яті відновлював спогади, як він грав на його мандоліні, як вчив співати пісні «Взяв би я бандуру», «Іхав стрілець на війноньку» та інші. Вчив  Якова грати по шевських нотах, бо слуху в Якова не було. Даремно батько купив мандоліну і захотів сина зробити музикантом. Не вийшло, але все-таки бренькати Яків навчився і разом з хлопцями вечорами ходив по дорозі села, грав завчені пісні, а хлопці співали: «Я на бочці сиджу, а під бочкою качка, а мій муж більшовик, а я гайдамачка». Тоді ні він, ні хлопці не розуміли змісту пісні. Лише тепер стало зрозуміло, що світ розділено на наших і чужих, і не десь там далеко, а в рідному селі. На зустрічі хлопці засуджували  Костюка Григорія за те, що він очолив у селі комсомол. Як він міг? З ким пішов? Пішов у ворожий табір, до комуністів, всі інші вступили в загони повстанців.
  Яків у душі любив Грицька  за його розум і доброзичливе ставлення до товаришів. Після Шевченківського свята, на якому Грицько декламував вірш Т. Шевченка «Розрита могила», Яків був ще у більшому захопленні  від нього, і не тільки він, але й вся школа, всі дівчата були закохані в нього. .Яків навіть ревнував жидівку Фаню, коли вона закохано розмовляла з Грицьком, брала його за руку і грайливо кокетувала. А Борис Левицький розмовляв з ним як з рівним собі. І тут маєш – Грицько комсомолець. В голові не поміщається. «А тим часом перевертні нехай підростають, та поможуть москалеві господарювати і з матері полатану сорочку знімати». Хіба ж не ті слова декламував на вечорі Грицько! А через місяць він, Григорій Костюк, став перевертнем, більше того, очолив всю групу перевертнів. Яків заплакав від безсилля, щоб щось зрозуміти, щось поміняти, врятувати авторитет Грицька. Коли Яків запхинькав,  пробудилася мати і спитала: «Що тобі приснилося?» Він притих. «Якби то сон? Якби то тільки сон», – подумав Яків.
  В школі йшли останні уроки перед канікулами. На уроці літератури Левицький попередив Якова, щоб після закінчення уроків підійшов до директорки. «Що сталося? – думав Яків, – в класі сидів тихо, ні з ким не бився, а тут раптом – до директора…»
  В кабінеті сиділи всі учителі, а біля дверей стояли Костюк Грицько і Цегельська Марта. Учителі мовчали, директорка щось писала, потім підняла очі на присутніх і сказала:
  – Шановні товариші, хочу всім повідомити, що на педраді та в районному відділі освіти узгоджено чотири кандидатури учнів від нашої школи на екскурсію до Києва, для відвідування шевченківських місць. З 7-го класу поїде Костюк Григорій, з 6-го класу – Шкугра Яків і Грос Еля, з 5-го –  Цегельська Марта.
  На 22 червня 1941 року випали Зелені свята. Школярі вранці вигнали на пасовисько корів. День видався тихий, сонячний, безхмарний. Враз над Плебанівкою закружляли три літаки. Пролунали вибухи кількох бомб. Понад горою, прямо над пастухами, пролетіло  дев’ять літаків. Діти позадирали голови і побачили на крилах літаків намальовані хрести з гаками. Всі зрозуміли, що почалася війна німців з москалями. І почали радіти, що вже не буде колгоспів, Сибіру, та ненависної влади. Що ще буде, того ніхто не знав, але вже не буде НКВД, і вагонів з коминками. Не буде щоденного страху.
  Другий день Зелених свят – празник на Залав’ї. Як кожного року, так і цього, батько посадив маму на застеленого барана (велика в’язанка соломи, накрита покривалом на возі), дав Якову віжки. «На, вчися керувати хоча б кіньми», – сказав він. Сам сів біля Якова. Відома дорога попід ліс. Знайоме поле Козіброцького, тепер вже колгоспне. Переливається хвилями овес, мовби зелене море під теплим промінням сонця. Таке враження ніби димить і десь там ген-ген за могилою стикається з блідо-голубим небом. Який-то великий синьо-жовто-зелений прапор. Ніхто його не зніме, не заборонить. Він вічний, як і наша земля.
  І в церкві, і за святкоковими столами ведуться розмови тільки про війну, німців, хлопців,заарештованих енкаведистами, бездарну совєтську авіацію, що не встигла злетіти з семенівського летовища і була розбита німецькими винищувачами. Один літак таки злетів та, мабуть, зі страху сів за селом. Гості і господарі випили по чарчині і, оточені дітворою, рушили до літака. Роздивлялись, обмацували і переконалися, що він з фанери. На війну з такими літаками, твердили старші господарі, не можна іти.
  До літака Яків ішов з сусідом сестри Ґені – Степаном Гумницьким, якому дорогою  розказував про поезію Шевченка, та завдання молоді перед  Україною. Підшукував слова, щоб переконати Сянька про його обов’язки перед рідною землею. «Куди ти клониш?» – не витримав натяків Стефан. Яків пішов протоптаною стежкою Павла. «Маю щось по секрету тобі сказати, але ти повинен поклястися, що нікому таємниці не видаш, – сказав Яків. Стефан тих слів не розумів, чи не хотів розуміти, але після довгих наполягань, дав-таки слово честі, що таємниці не видасть. Яків дав прочитати декалог.
  Підійшли до літака, прислухалися до розмов господарів. Вони були захоплені оперативністю німецьких винищувачів і нещадно ганили бездарність совєтської авіації. Всі симпатизували німцям, чекали на їх прихід як на визволення. При розмові не було остраху, що хтось підслухає і донесе. Склалось таке враження, що совєтська окупація – це вже минулий етап історії.
  Біля літака Яків зустрів Литняка, сусіда стриєшної сестри Стефки. Пам’ятаючи доручення Павла Тихоліза щодо залучення двох членів до «Юнацтва», він підійшов до Литняка і без  пояснення передав йому рукопис декалогу». Прочитаєш вдома і ввечері принесеш до стрия Миколи, там поговоримо. Про це ні слова іншим». Яків входив в ранг організатора «Юнацтва» у Залав’ї. Ця таємниця підносила його у власних очах. Повертаючись назад в село до стрия Миколи, найстаршого батькового брата, Яків зустрів заплакану тітку Марину.
  – Якове, зайди до нас, поговориш з братом Іваном. Він недавно прийшов з тернопільської тюрми, а Михайла, мого чоловіка  не пустили, мабуть судити будуть. Боже, за що така кара на моїх дітей? –витирала заплакані очі кінчиком турецької хустки.
  Сестра Стефа теж була не у святковому настрої». Не вернеться мій Іваночко, чує моє серце», – промовляла вона. Не криючись, плакала за своїм коханим нареченим Брезденем Іваном. «Возилам йому передачу, та чомусь не прийняли. Може вже і серед живих його нема? Боже, Боже, за що така кара на нас? Антихристи прокляті! 14 найкращих хлопців села забрали. Вони їх не відпустять, повезуть в той проклятий Сибір. А тут залишаться плакати і поневірятися 14 невінчаних наречених».
  Пізно ввечері Яків з батьками вернулись додому. Приїхали, як з похорону. Єдина надія, яка трохи заспокоювала, це те, що скоро прийдуть німці. Тоді закінчаться  всі страждання і забудеться  страх .
  


Повстання у селі Деренівці  та його наслідки

  Вівторок, 24 червня 1941 року, нагадував вересневі дні 1648 р. Як тоді, так і тепер, найбільші патріоти села стали на прю з окупантами і їх прислужниками.
  Ввечері, 23 червня, районний провідник ОУН отримав по зв’язку наказ виступити зі зброєю проти окупантів. Мороз зібрав членів ОУН і тих симпатиків, що прийняли присягу на нараду. Першими завданнями, яке визначили патріоти села, було: по-перше паралізувати зв’язок з районами  та перехопити його. По-друге, влаштувати загородження на дорозі, щоб виключити можливість евакуації районного НКВД з Будзанова.
  По-третє, перешкодити  відправенню на збірний пункт мобілізованих чоловіків з району. Паралізувати зв’язк доручено Шкугрі Григорію, перегородження дороги – підпільнику з псевдонімом «Опир», що був відряджений до села. Питання зриву мобілізації чоловіків доручено Серафину Стефану.
  Рано-вранці два сусіди села збиралися на незвичайне завдання. Один з них секретар села, комсомолець, йшов до сільради, щоб повідомляти НКВД по телефону про ситуацію в Деренівці. Йому довіряли: «Як комсомолець, – думав він, – я маю більшу вагу, ніж голова, бо не такий боягуз, як Петро Джурба». Самовпевнений, він сидів на ксьондзовому фотелі, крутив ручкою телефону і доповідав: що в селі тихо, спокійно, що черговий вже прийшов на чергування та сидить у другій кімнаті. Поклав слухавку і замріяно оперся на спинку фотеля: «Правду казав ксьондз на казанні, коли ще малим з мамою ходив до церкви:  хто був ніким, той стане всім. Ось я ще пару років тому був ніким. Наді мною посміювалися поза очі сусідські барчуки. Називали дідом, байструком. А нині я - пан, а вони ніхто. Мусять від мене ховатися, бо як захочу…», – так думав Василь.
   Другий сусід після наради на проводі довго не міг заснути. Завдання мусить виконати. Але ж недавно перед Великоднем сповідався. За покуту священик постановив йому змовити три рази «Отче наш» і один раз «Десять заповідей Божих». Покуту відмовляв машинально, та на 5-й заповіді затнувся, мусив два рази повертатися до однієї з них: «не убий». Боже провидіння ще тоді застерігало його «не убий», а завтра на 20-му році свого життя він повинен убити сусіда, який є ворогом, чи  зрадником, бо пішов на співпрацю з ворогом України. А може він не ворог, а тільки блудна вівця, що захотіла дармового хліба. Може пригрозити йому, щоб зрікся служби і покаявся. Та, ні… – пізно. Потрібно було це запропонувати на проводі. А завтра мусиш виконати винесений вирок, бо присягав бути безкомпромісним, – думав він.
  – «Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи»,  згадалися  слова – декалогу.
  – «Що? страшно? Ні! Так мусить бути! Моє село не може більше народжувати і виховувати зрадників. Не я вбиваю, присяга вбиває» ! – кінцево вирішив він
  Заснув і сниться йому, що косить за Сцінкою жито, що залишився один покіс, і раптом дощ з градом  б’є по ньому, а якась невідома сила заставляє його не ховатися від дощу, а докосити жито. «Мусиш це зробити!» – ніби підказує йому. Оглядаючись по вулиці він перебіг через дорогу біля Храпка, переліз через пліт і зайшов непомітно до хати. Раптово відкрив двері і на останні слова Василя: «мусять від мене ховатися, бо як захочу...» – налетів на нього яструбом…Більше не захочеш!» – кров бризнула на підлогу.
  У вівторок вранці, на городі Шкугрового Гринька, стояв Серафин Стефан з рушницею на плечі. Поздик Дмитро, Щербатий Федір, Кравчук Микола стояли на дорозі з обрізами. Зі сторони читальні почувся гул автомашини. Хлопці насторожилися. З-за повороту, біля Бабія, з’явилася автомашина.
  – Виходимо!, – скомандував Серафин і вискочив на дорогу. На автомашині везли мобілізованих хлопців.Вони побачивши біля фоси чоловіків, що щось кричали й почали стукати по кабіні. Машина зупинилася, з кабіни виглянув офіцер військомату, що супроводжував мобілізованих хлопців на збірний пункт. До неї підбігли підпільники і, відкривши дверцята кабіни, один з них сильним ударом руки повалив офіцера під колесо. Шофер зрозумів ситуацію, вискочив з кабіни, втік через город до потічка й вздовж нього добрався до Мшанця, де про інцендент повідомив районне НКВД. А тим часом мобілізовані чоловіки з сіл Будзанівського району зійшли з автомашини. Ніхто з підпільників завести мотор не вмів, тому вирішили  машину з дороги прибрати і затягти її на бокову вулицю біля М’ягкоти. Мобілізованих чоловіків відправили через ліс по домах.
  Хлопці раділи з  перших успіхів і  перейшли на новий пункт опору біля  помешкання Андрунішина. І знову з села появилася легкова автомашина. Бойовики швидко зайняли позиції з двох сторін дороги. Керівник боївки «Опир» вибіг на дорогу поперед автомашини,  крикнув: «Гальт!…Гальт»! Вистрілив з револьвера у пасажира, що сидів біля шофера. Ним виявився голова Будзанівського райвиконкому Черниш. Зі всіх сторін дороги посипалися постріли з рушниць по пасажирах машини. У перестрілці був вбитий повстанець «Опир». Товариші віднесли його на  город Сокаля, де пізніше було встановлено дерев’яний хрест.
  Співробітникм Теребовлянського НКВД, отримавши повідомлення від шофера з Мшанця (телефонний зв’язок не був ліквідований)  терміново виїхали на автомашині  до Деренівки. Свою вантажну машину вони зупинили біля Вовка й почали вистежувати підпільників. Зрозумівши на якій віддалі вони знаходяться, енкаведисти дійшли до крутого повороту біля будинку Марціни, й звідти  почали стріляти з криком: «Бандіти, здавайтєсь!» Бойовики тут же відкрили по них вогонь з рушниць і обрізів. Начальник заліг за каміння на узбіччу, що було приговлене для ремонту дороги. Поклав свою шапку на камінь і почав відстрілюватися. Щоб досягти успіху, хлопці зайшли в пасіку Туркули Луця і звідтам, пострілом поранили енкаведиста. Він скотився на город Палашки Шкугри. Його товариші втекли до машини і від’їхали до Теребовлі за допомогою. До пораненого енкаведиста хлопці не підходили. Не знали в якому він стані, думали, може просто притаївся. Тоді на розвідку пішла Стефа – член УЧХ (ім’я умовне). Проходячи мимо пораненого з водою, дівчина дала  йому води,а потім забиває в нього карабіна.
  З села прибіг післанець до місця бою і сповістив, що біля сільради зупинилася автомашина з солдатами. Крім того, повстанці почули, що з верхнього кінця теж їде машина з солдатами, тому виішили відступити до лісу. Начальник НКВД оглянув трупи й дав розпорядження арештувати всіх сусідів біля Андрунішина, а також виїхати машиною в поле для розшуку повстанців. Солдати з польової дороги стріляли по житах навмання і так був вбитий Поздик Дмитро. Серафин Степан вже добрався до села Довге, та повернувся через поле Козіброцького ближче до села, щоб вияснити ситуацію. Коли до нього наблизилася автомашина, він відкинув від себе револьвер і почав імітувати, що обробляє картоплі. На автомашині сидів захоплений по дорозі мешканець села Довге – Іван ( з етичних міркувань прізвище не вказано). Він і підтвердив прізвище Серафина – підпільника села Деренівки. Крім того, солдати найшли в житі викинутий ним револьвер.
   24 червня у нерівному бою НКВД втратили 4 осіб а підпільники –двох.убитих. Одного підпільника взято в полон. Цілий тиждень районні слідчі допитували арештованих сусідів і Серафина. Їхні камери були по сусідству і часто було чути стогін катованого підпільника Серафина, а деколи і його спів: «Не жур мене, моя мати, бо я сам журюся…», і…» визволь мене молодого із біди…». Можливо, він піснею хотів передати прохання про допомогу, та даремно. Зваживши свої сили та брак зброї,  Мороз вирішив не ризикувати і покинув побратима на туртури  та смерть.
  Прорив німецькою армією захисних позицій Червоної армії, а також різні диверсії в деяких районах в її тилу  стимулювали прискорену евакуацію органів адміністрації із західних областей України. НКВД отримало директиву про фізичне знищення арештованих з політичних мотивів. У всіх тюрмах України НКВД провело жахливі масакри арештованих. В кінці червня 1941 року адміністрація району покинула Будзанів. Через Деренівку працівники адміністрації йшли пішки. Всі були озброєні. автоматами і револьверами, які направляли, коли йшли сільською дорогою, в сторону селянських садиб. Позаду супроводжували піших працівників району легкові і вантажні машини.. З України тікали «визволителі» під загальну радість всього місцевого населення, що спостерігало через вікна ганебну втечу банди комуністів.
  Ще не покинули «визволителі» своїх володінь, а основне найстрашнішого бандерівського села Деренівка, як мешканці Будзанова розбили двері районної тюрми  і випустили звідти живих в’язнів. Пізніше винесли з підвалів закатованих.
  
     «Першу браму завалили,
     Другу браму розвели.
     Взяли мене на рученьки
     На Вкраїну занесли».
       ( З народної пісні того часу.)

  Найстрашнішим серед закатованих був Стефан Серафин. Десятки ран на тілі від проколів багнетами, деформовані кінцівки, знаки побоїв. Звільнені арештанти розбрелися по домівках. Прийшли додому і деренівські люди. А Туркула Луць з сусідами і сином поїхав кіньми за сином своєї сестри, Серафином.
  1-го липня 1941 року на цвинтарі в селі Деренівка поховали повстанця, члена ОУН, дерегента сільського хору – Серафина Стефана. Парафіян було небагато, над селом ще витав страх репресивних органів. За ровом у лісі стояли його побратими по зброї і, коли труну опускали у підготовану могилу,  роздалисть поодинокі постріли.
  В селі і районі було безвладдя. Ніхто не знав, де знаходиться фронт. Поширились чутки, що німці ось ось появляться у Теребовлі.
  
Німецьке «визволення»
  
  За дорученням проводу зібрано членів «Юнацтва». Як і раніше, нараду проводили біля столітнього дуба, на межі Тихоліза Павла. Єдине питання, яке постало перед членами організації – це зібрати найновішу інформацію про рух ЧА та поведінку комсомольців села.    Якову і Павлові було доручено ранком вийти на шосейну дорогу біля залізниці. Іншим членам організації – зібрати відомості про комсомольців. Хлопці досвіта крадькома поміж житами полів Гостинці-Селиська вийшли до гостинця. Всюди панувала гробова тишина. Вздовж дороги лежали покинуті Червоною армією танкетки, вози з рибою й інші речі військового вжитку.
  Раптом  вони почули гул мотора, а потім і побачили, як зі сторони Теребовлі над’їхав мотоцикліст з автоматом на плечах. За хвилинку другий, вже з коляскою, на якій німецький солдат тримав у руках ручний кулемет. На мотоциклі їхало троє солдатів. Через хвилю проїхав один мотоцикліст з автоматом. На хлопців вони не звертали уваги. Мотоциклісти доїхали до Мшанця, де постріляли  з автоматів і повернулися назад, у такому ж порядку, як  їхали раніше. Із Теребовлі  доносились автоматні черги.
  Хлопці ще раз поглянули на те, що залишилося від «могучей і непобєдімой» совєтської армії і почимчикували до села, щоб доповісти про перших патрулів німецької армії.
  Біля читальні вчорашні підпільники вже не криючись,  встановили арку, заквітчану зеленню і синьо-жовтими прапорами. В церкві отець Глинський відправив Службу Божу і в проповіді згадав тих, що загинули, і також тих, що прийшли нас визволяти. Після відправи мешкаці  села ринули на мурованку, щоб  подивитися уже на нових «визволителів». Дорогою безперервно їхали моторизовані військові частини. Одна з них зупинилася на обід напроти залізничної станції. З польової кухні солдатам роздавали кашу, каву з чорним хлібом, який намазували товстим шаром масла. На обочині дороги сидів Чигринів Іван з синьо-жовтою пов’язкою на рукаві і рушницею в руках. На нього німці не звертали уваги.
  Якова всі тягнули за руки, щоб він щось у німців питав, знаючи, що його приватно вчив німецької мови Борачок. Яків стогнав, згадуючи слова і ліплячи з них запитання. Чигринів Іван попросив: «Запитай коли вони до села приїдуть?». Яків компанував: «Ван зі фарен цу майне Дорф». Німці засміялися і зашваркотіли. Яків нічого не зрозумів. «Бітте, лянгзам», – повторив питання.«Морґен, морґен», – сміялися німці і вгостили його шоколадою. Ще кілька питань задав Яків і аж зіпрів від тої муки. Весь запас слів Яків вичерпав, тому запропонував товаришам пройтися вздовж мурованки. Хотілося  хлопцям знайти покинуту визволителями зброю. Може там десь її найдуть. На обочині було багато поламаної російської техніки. Біля трьох беріз серед поля лежав вбитий молоденький солдат. По-різному сприйняли смерть солдата хлопці. Одні співчутливо дивилися на нього й запитували:  «А звідки він?» Та ніхто не захотів нагнутися і вийняти з гімнастьорки його документи, щоб повідомити матері, сестрі чи брату. Інші вороже свердлили очима вбитого: «Що вже наївся нашої землі? Хто тебе сюди просив?»
  Ідучи з товаришами додому, на дорозі біля хреста  Яків зустрів батька. Яке було здивування, коли він побачив у нього за плечима рушницю. Батько йшов у сторону шосейної дороги.  Вдома зустрів заплакану матір. Вона пояснила, що за батьком прийшли хлопці і попросили його вийти на залізницю для охорони приміщення від можливого грабежу. З однієї сторони, Яків гордився батьком, який не відмовився виконати прохання підпільників. Він мав військові навики з охорони об’єктів ще з часу першої світової війни, а з іншої сторони, Яків переживав разом з мамою, допускаючи, що на станції вночі можуть бути різні фатальні випадки, тим більше, що на чергування тато пішов сам .
  Будні в селі ставали напруженими. Почалися арешти комсомольців. Першим був арештований Палідвор Василь. Його вели хлопці з зав’язаними назад руками серед білого дня. Ще два інші хлопці, озброєні рушницями (з етичних міркувань прізвище не названо), вели до гміни свого сусіда й закрили його там в льосі. Членів товариства «Юнацтво» зобов’язали вислідити Шандракового Петра і Трача Івана. Через кілька днів були арештовані Тихоліз Павло і Копачинський Стефан. Їх посадили на віз і повезли у напрямку Теребовлі. Правдоподібно вони були розстріляні в районі кам’яної криниці.
  Всіх членів «Юнацтва» і їх ровесників зібрали до читальні 21 липня. Збори проводив член проводу ОУН із сусіднього району. Прізвища свого не назвав. Говорив дуже різко, детально роз’яснюючи усі заповіді декалогу. Збори носили мілітарний характер. Їх учасники були наелектризовані  почутими словами. Все сказане було підсилено театральною погрозою револьвером з вигуком: «Кожного, хто зрадить декалог, розстріляємо». Нікому з залу слова не надали. Після наради Якову доручили оформити протокол. В залі були присутні члени районного проводу ОУН. Після наради Мороз Іван покликав Якова і просив передати батькові, щоб той вранці виїхав кіньми до Будзанова  за книжками деренівської бібліотеки, що були вивезені туди москалями.
  Вдома батько посміхнувся і доручив Якову підготувати віз, запрягти коней та  виїхати з Морозом Іваном до Будзанова.
  Вперше Яків сидів  на возі разом з Морозом, розмовляв з ним майже нарівні про ситуацію в селі та майбутні перспективи краю. Якову було приємно розмовляти з недавнім підпільником і бібліотекарем, якому доводилось переповідати зміст книжок, позичених для читання  в бібліотеці. Їх зміст виховав у  ньому патріота, а навіть більше, націоналіста. В Будзанові в будинку недавнього НКВД книжки були порозкидані, тому довелось кожну з них  відкривати і по роставлених печатках з’ясовувати чия вона, якому селу належить. Поклавши відібрані книжки на віз, Яків з Морозом виїхали додому, щоб відновити бібліотеку.
  Найважче було писати протокол про збори «Юнацтва», бо це був перший політичний документ   молодіжної  організації. Яків згадував і записував всіх, хто був присутній в залі. Згадував і занотовував погрози провідника. Опісля підписав, секретар і відніс до Тихоліза Павла.
  Сумно і тривожно стало в селі, коли з Умані привезли німецькою автомашиною колишнього диригента сільського хору Петра Турулу. Привезли його в закритій труні, тому що тіло було геть понівечене авангардом комуністичної партії – репресивним НКВД. В Умані з закритих ям, политих вапном, витягали тисячі українських патріотів. Не всі тіла можна було розпізнати. Тільки дочка  отця Глинського Ольга розпізнала свого чоловіка Петра по їй відомих деталях одягу. Організував перевезення тіла його рідний брат, член правління УГВР– Павло Турула.
  Поруч з могилою Стефана Серафина  виросла могила ще одного патріота – Петра Турули. Брат поховав брата,  а дружина– чоловіка. Мешканці всієї  Деренівки поховали двох диригентів – своїх улюбленців. Після похорону в неділю під вечір зійшлися біля могили члени ОУН. Сонце ховалося за лісом Крегольця, його проміння заглядало з-поміж дерев. Присягу проводив Лучка Степан, за псевдонімом – «Чуй». Всі підпільники були одягнуті в чорний одяг. «Присягаю…, присягаю…, відомстити…, відомстити…, смерть…, смерть», – говорили побратими і, здавалось, одночасно в такт шепотіло листя на деревах. Вечірньою росою плакала трава на гробах предків.
  На краю могили, де дотикаються два світи, – світ матеріальний з вічними проблемами, де існують добро і зло, і світ потойбічний, справедливий, де кожен отримує за своїми заслугами,– стояли генетичні спадкоємці вічної боротьби за волю – бойовики ОУН.
  Яків, заворожений величавим видовищем, стояв біля брами (тепер її вже немає), щоб на все життя запам’ятати, а пізніше й описати в спогадах ці неповторні  події. Можливо Боже Провидіння привело його сюди, щоб насититись тою енергетикою, якою був оповитий цвинтар в той історичний час присяги побратимів по боротьбі за волю України.
  У липні дні переважно теплі, погідні, тому в Службу Божу священик відправляє на площі під липами. Сьогодні  відправляє раніше, бо в Теребовлі повинна бути маніфестація. Господарі запрягають коней і їдуть до Теребовлі.  Дорогою до возів чіпляються   хлопці, хоч як незручно їхати на полудрабках, та все ж краще, ніж  йти пішки.  На мурованці стовпилася ціла кавалькада фір і всі до Теребовлі. Деренівські хлопці тримають в руках синьо–жовті прапори. Дивлячись на це дійство поневолі запитуєш себе: «Де вони їх стільки набрали? Невже янівські жиди приховали, на всяк випадок, мануфактуру синього і жовтого кольору, щоб тепер зробити на ній бізнес». В Братюха, Дацика і Гали цілими днями шили прапори, бо кожен хлопець повинен  був мати свій прапор, а інакше дівчата засміють.
  На мурованці змагання, – чиї коні бігають прудкіше. До змагання долучаються мшанецькі фірмани, та прапори в них чомусь жовто-блакитні, а не синьо-жовті. Вони насміхаються з деренівських  прапорів, а деренівські хлопці, в свою чергу в образливій формі висміюють мшанецьких фірманів.
  На плянтах у Теребовлі формуються колони. Вулиці заповнені святковим людом. Всі веселі, щасливі. Виходять колони з плянт. Над їх головами море синьо-жовтих прапорів. На чолі колони іде сива жінка у вишиванці. Це йде гордо пані Ольга Палійчукова, символізуючи собою всю державу. З боків ідуть два хлопці в козацькому одязі з прапорами.  Всі колони з сіл колишнього теребовлянського повіту несуть, крім прапорів, транспаранти з написом «Ми хочемо йти на фронт». Тротуарами проходжають німецькі офіцери, спокійно споглядаючи  колони маніфестантів. Колони з музикою і співами проходять біля магістрату й повертають на лошнівську дорогу.
  
                                              
     Засяло сонце золоте,
     Народ збудивсь зі сну,
     Усе ожило, що живе,
     Вкраїну боронить свою!
    
  На возах повертались хлопці додому. Ніхто коней не гнав. Всі були під враженням побаченого й почутого. Кожний в уяві вже приміряв німецький автомат, військовий одяг і мріяв про переможну боротьбу з ненависним ворогом. Лунали пісні: «Гукнемо з гаківниць, додамо з гармати, нам поможе святий Юр і Пречиста мати…». На іншому возі перемагали їх голосом: «Не тішся, ляше, сотня поляже, тисяча натомість стане до борби»… А мшанецькі хлопці заховали свої жовто-блакитні прапори і перекрикували їх: «Не пора, не пора, москалеві, ляхові служить…» Самозадоволення розпирало груди запальних молодих патріотів. Вони були готові йти на фронт і вмирати за омріяну Україну, їх тоді ще не роз’їдала, як тепер, розгнуздана пропаганда сексу. Вони були дітьми природи й опирались на принципи моралі.
   Щоб закріпити у свідомості  людей дату визволення України (так здавалося тоді всім), кожне село насипало могилу. Довго сперечалися в селі, де її насипати. Біля читальні було мало місця для проведення віча, тому єдиним місцем з рівним  майданчиком біля дороги  був город Дереша. На  цьому місці прийняли  героїчно смерть два деренівські герої,  окропивши своєю кров’ю цей клаптик землі для визволення від більшовиків. Хата першого героя – Серафина Степана, стояла тут поруч, напроти городу.
  На цьому місці загинув повстанець «Опир»– другий герой України. І кинулась молодь,  навіть, не питаючи згоди у власника городу, висипати високу могилу. Могилу обложили камінням. Посередині могили поставили дерев’яний хрест, що своїм плечем дивився на вікно, через яке колись маленький Степан Серафин вперше глянув на світ. Тепер його душа на 40-ий день після смерті, мабуть,  повернулася  у рідну хату, щоб востаннє глянути через те саме вікно  на пам’ятник Волі.
  У неділю пам’ятник освятили. Під старенькою хатою Серафина зібралися хлопці і дівчата, колишні хористи. Вони присіли, як колись, на присьбу,  згадуючи  репетиції, що проходили під орудою Степана. Тепер, без диригента, всі стали під торцевим вікном хати, повернулись лицем до насипаної могили і жалібно заспівали: «Вічная память». Останні слова заглушили ридання дівчат. Тільки тут всі зрозуміли, кого втратила Деренівка. А десь там, у батьківській хаті, дусилась в риданні дружина Степана – Емілія. Зносила руки до образу Христа і голосила: «Боже, за віщо на мене така кара?! За віщо такі муки,  що я мусила поневірятися по чужих стодолах, пивницях, темними ночами крастися між хатами, боятися людей, щоб не донесли, щоб не схопили і не запроторили в Сибір?»
  Мати гладила її розкішні коси і заспокоювала: «Плачем нічого не зарадиш, змилуйся над дитиною, яку ти під серцем носиш… Твоя розпука відіб’ється на розвитку  дитини, а воно повинно вирости здоровим і відімстити за смерть батька, і наші муки…» Емілія послухалась, і  покірно поклала матері на коліна голову, як це робила колись в дитинстві.
  Отець Глинський на Службі Божій  в церкві оголосив, що в Янові  освячують могилу, і попросив мешканців села теж організовано піти туди. На площі, що напроти електрівні, біля будинку Гжицьких була також насипана могила, яку обклали трав’яними плитами (дернюгами). Довкола неї було змонтовано риштування, на якому три священики відправили панахиду, освятивши одночасно і могилу. Всю площу зайняли місцеві, так і ті і, що прибули з довколішних сіл, хлопці та дівчата. Вся молодь у виш