и, – заперечив Павло.
  – Та ні! Ніяк не відітнеш …, бо м’язи шиї такі міцні, що скільки би шаблею не вдаряти по шиї, та відтяти не можливо. Мій тато сам бачив, як у війну кінна сотня оточила ворожу піхоту і рубала її на тріски, та нікому не вдалось відтяти голови, а ти кажеш…, – переможним поглядом обвів Яків товаришів.
   – Диви, диви! – закричав Хомів Гринько, – пани тікають! Горою  йшли пани, точніше, йшли жінки з дітьми, несли великі валізи, тягнули за собою дитячі візочки. Купка панів на зеленому килимі пасовиська виглядала так, мовби це йшли перші бузьки весною по засніженій ще горі. Діти рушили назустріч панам. Йшли не по-дитячому поважно, стискаючи в руках свої палиці, як зброю при наступі. Пані були в капелюшках, губи  (варги, як тоді називали) були чомусь занадто червоні.
  – Невже вони кров ссали, – подумав Яків. Тато завжди говорив: «П’явки, кровопивці. Значить правда».
  Одягнені пани були святково, хоч це був звичайний будний день. На ногах мали панчохи і мешти. Діти підійшли до панів, що зупинились над Туркулами і, як принято в селі, привітались: «Слава Ісусу Христу»!  Пани переглянулись і тільки одна з них відповіла:  «Нєх  бендзє похвальоне».
  Пани відкрили свої валізи й на серветки виклали бутерброди, ковбасу, хліб, сир, шоколад. Відкривали подовгасті банячки і наливали в склянки запашну каву і какао. Стоячи, все це з’їдали та годували  маленьких дітей. Пастухи розглядали панів, їх дітей, новенькі речі.
  Розглядали панів і переводили погляди на свої замурзані босі ноги, забруднений старий одяг. І, якщо не тоді, то пізніше, в голову лізла грішна думка: чому Бог так несправедливо поділив людей на панів і на хлопів? Так,  мовчки, довго стояти діти не могли, бо і своїм розумом докумекали, що комусь в рот заглядати нефайно, та й ароматний запах кави викликав в них щось подібне до легких шлункових корчів. Від завороженого видовища дітей відірвав вигук Трояновської Тецьки: «Корови на Прісці»!
  – Ой! Аж застогнали діти від небезпеки, бо ж польовий може багато біди їм наробити, і вся валка дітей кинулась бігти на Пріску по корів, ковтаючи рештки слини … солодкої слини.
  
Перші совєти
  
  Надворі випогодилося і, хоча була неділя, мама розбудила Якова, щоб виганяв корів у поле.  «До школи тепер не ходиш, то хоч корів пасти будеш, а я піду до церкви, щось почую про війну», – говорила мати і вручила йому два ще теплі балабушки на пасовисько. Яків ледве взув вогкі черевики на босу ногу (забув їх покласти на піч, щоб висушилися). Батько вигнав двох корів і теля за ворота. Вони знали добре дорогу в поле і неквапливо почвалали, посмикуючи біля фоси листя подорожника. Яків догнав корів біля Туркули. Сусідські хлопці теж виганяли свою худобу з дворів, і всі разом, напівсонні, мовчки йшли за чередою. В полі пастухи розійшлися в різні сторони, щоб не заважати один одному на одній і тій же стерні. Зголоднілі корови пасли политицю, молочай, конюшину. Трава була зволожена ранньою росою. Яків присів на межу і милувався теплим промінням ранішнього сонця, що вже піднялось високо над залавською могилою. Дивлячись на неї, мовчки  думав : «Цікаво, кого там колись поховали? Тато казав, що її насипали ще в час татарського лихоліття. Але навіщо її насипали? Невже тільки для спостереження, як розказував тато. А може там когось поховали?
  – Чому ти так задивився на сонце? – з насмішкою вигукнув Дациків Стефан, ідучи до нього з суміжної стерні, де паслися його корови.  Підійшов до Якова, вийняв з кишені два яблука і одне з них протягнув йому.
  – На!…Воно таке солоденьке, як мед.
   Не чекаючи поки Яків візьме з руки яблуко, він  друге надкусив. Якову стало тепло і приємно від щирості сусіда. Він теж вийняв з торбини два балабушки, спечені бабусею, й один протягнув Стефанові. Сиділи два сусідські хлопці на чужій межі і роздумували собі – А коли до нас німці прийдуть? Якщо так станеться,  ми тоді створимо собі самостійну державу  (так тато казав). Як жаль, що ми малі, бо пішли б до січових стрільців, дали б нам шаблі, коня і били б ми поляків і москалів.
  Таким козаком  уявляв себе Яків, коли  верхом водив  поїти коней до жолоба. А тут Стефан нагадав, що це цілком можливо, бо поляки тікають.
  Та ні, сьогодні чомусь на мурованці тишина, зовсім не чути гуркоту машин. В розмові про січових стрільців, про блискучі шаблі, як у Стефана з Майданів, хлопці забули про корів. А вони попасом перейшли на Четверті Гони і вже паслися в чужій конюшині.
  – Ой, а де наші корови? – разом скрикнули хлопці і побігли виганяти їх на стерню.
  – Ти чуєш? На  Мшанці стріляють…, – показав пальцем на схід Стефан.
  – Та ні, тобі причулося, – відповів Яків.
  – Ні! я добре чув. Чуєш, як щось гуде біля залізничної станції.
  – Чую…Гуркіт наближався, хлопці напружили слух. І раптом – тра -та, та-та-та. Кулі свистять над головами. Хлопці присіли, а потім прилягли. Стрільба притихла, тільки три залізні машини одна за одною їхали в сторону Теребовлі. Хлопці підбігли до пасіки, вискочили на вали і вже виразно побачили три танкетки з довгими люфами, направленими на Теребовлю. І ось люфи почали крутитися довкола осі башти, і раптом з них з тріском посипалися кулі «тра-та-та», що знову просвистіли над головами хлопців. Хлопці сховалися за вал пасіки.
  Коли танкетки зникли за мурованим мостом, хлопці скоренько завернули корів, і, підганяючи їх через мурованку, Гостинці, Селиська, добралися до поля за городами. Корови сховалися за горб, і лиш тоді хлопці оглянулися на мурованку, або цісарську дорогу, як її називали селяни села.
  Дорогою їхали на конях жовніри вже в інших одностроях, ніж польські. На головах в них були чудернацькі шапки з одним рогом. Хлопці один в другого запитували
  – Що то за армія?
  Адже в таких шапках грали  вистави в читальні на св.Миколая. То були чорти, що роздавали дітям різки. А тут серед білого дня їхала армія в чортових шапках.
  – А може то їдуть дияволи з пекла? Ксьондз на уроці релігії казав, що йде боротьба між ангелами і чортами і, якщо люди не будуть каятися за свої гріхи, то за їх душами прийдуть чорти. А ми не вірили, – вже крізь сльози говорив Яків Стефанові.
  
  Чутка про совєтів моментально облетіла село. Після Служби Божої (була це неділя), діти і старші чоловіки вирішили вийти подивитись  на мурованку, звідки лунав шум машин і возів. На конях їхали жовніри. Всі вони були чомусь дуже худими, а  коні ще худіші. На привітання селян не відповідали. На перехресті доріг, мурованки і сільської, зупинилася вантажна машина-полуторка. З неї вийшов офіцер і привітався:
  – Здраствуйте, браття!
  Йому ніхто не відповів, бо не розуміли слова «здраствуйтє».
  – Ми приїхали з Радянського Союзу, щоб вас визволити від польських панів,–заговорив до селян українською мовою офіцер армії. Якого чину був офіцер? Цього не могли визначити навіть колишні жовніри австрійської армії, бо на комірі у нього було по два червоні ромбики. Говорив він багато, виразною розтягнутою українською мовою, та не всі слова їм були зрозумілі, хоч би оце «здрасцє». Про комуну селяни не раз чули на казанні в церкві від ксьондза. Офіцер каже, що в комуні найкраще жити. Немає меж, через які не один все життя ворогує, а декого ця межа в могилу загнала.
  Селяни трохи осміліли, почали задавати йому запитання і навіть сперечатися з ним. Він говорив про життя селян в колгоспі,  запевняючи, що всі там живуть, як брати. Все є спільне. Держава дбає про всіх однаково. На полі мало важкої праці, бо орють землю тракторами, сіють сівалками, а збирають комбайнами. Він так захопився своєю пропагандою, що не вловив змісту провокаційного питання одного селянина: «Чи комбайни несуть яйця?»
  – Канєчно несуть, – відповів він і тут же відчув, що переборщив, тому перейшов на політику про світову революцію, про мудрість Леніна і батьківську турботу Сталіна.
  – А чому коні ваші такі худі, а жовніри ще худіші? – запитав один селянин. Офіцер мав на все готову відповідь :
  – Бо вночі далеку дорогу пройшли, – відповів він. Багато з того, що говорив офіцер селянам, не було їм зрозуміло. Вони щиро подякували пану товаришу і розпрощалися з ним, бо той мав їхати далі на зустріч з такими ж дядьками, як і тут (і забивати їм баки  відвертою брехнею). Та й  селянам пора повертатися до домівок – напувати та годувати худобу, бо пастухи сьогодні в поле корів не гнали. Визволення  прийшло до Деренівки  17 вересня 1939 року. Селяни слову «визволення» дивувалися, бо з його приходом було вбито двох польських жовнірів і одного офіцера, які лежали на обочині фоси біля залізничної станції Деренівки. «Вони ж такі молоді і мабуть не опиралися…», співчутливо говорили селяни, дивлячись на ці трупи, ті самі селяни, що ще вчора ненавиділи кожного поляка.
  Солдати їхали вже не тільки мурованкою, а й через село на худющих конях. Діти їм викрикували набуте сьогодні нове слово: «Здрасцє».
   Село почало звикати до нової влади, вірніше, до безвладдя. До крамниці ніяких товарів не привозили. Звикали до нової термінологі: спічкі, керасін, товаріщ, што лі, солдат, мітінг. Зенко, односельчанин Якова, сміючись, казав бабці: «Ви вже не бабуся, а товариш бабка».
   В селах відновилося навчання в школі. До Янова записалися, крім Сокаля Григорія і Шкугри Якова, ще Палій Михайло, Костюк Григорій, Шкугра Володимир, Хомів Григорій, Грицишин Михайло, Талас Василь, Муравка Дмитро.
   В школі появилися нові учителі: Левицький Борис, що повернувся з польської тюрми – Берези Картузької. Він викладав українську мову та літературу. Шехнер – єврей, викладав математику, поляк Грушевскі – вчитель географії, Наталя Гжицька – вчителька російської мови, Мендифікова вела початкові класи. Таким чином атмосфера у школі почала змінюватися з переважаючої польської на суто українську. Польські учні притихли. Одна тільки Яворська з Іванівки, скрегочучи зубами, відповіла Якову.
  – Що маєте Україну? Але не таку, як хотіли.  
  – Але маємо! А ви ніц…Хіба ґудзики на штанах, і ті ще вам москалі повідрізують.
   Всі почали посилено вивчати українську мову і літературу. Польської мови вже не вивчали. В школі панував український дух.
  Фанатичне піднесення в школі відбулося вже тоді, коли Борис Левицький приніс «Кобзаря» і учні почали вивчати поезію Шевченка, починаючи з вірша «Мені тринадцятий минало»,  прочитали «Розриту могилу». Шевченко зробив переворот в душах українських учнів. Вони враз стали дорослими.
  В селі теж почали відбуватися колосальні зміни. Замість Теребовлі районним центром став Будзанів. До села приїхав совєтський уповноважений. Хоч ще офіційно в обігу були польські гроші, але за них уже нічого не можна було купити. Янівські жиди позакривали склепи і продавали промислові товари тільки за бартером, за яйця, сметану, курей, м’ясо.
  Найбільшим дефіцитом було  мило, сірники, сіль, нафта і цукор. Діти бігали за проїжджими солдатами (вже засвоїли слово «солдат» замість колишнього «жовнір») і викрикували: «солдат?», «спічкі?», «керосін?».
  
Вибори делегата на Львівські збори
  
  Сьогодні 24 вересня, неділя, в читальні  сповіщала афіша на дверях про мітинг. – Сьогодні 15 жовтня, неділя, в читальні – мітинг, – оголосив після Служби Божої  мешканець села Лучка Іван. І так  щотиждня  оголошували про мітинг.
  До читальні «Просвіти» сходилися господарі. Старші сідали на передні лавки. Жінки  прийшли тільки з близьких до читальні хат, тому їх в залі було мало. Прийшли з цікавості почути і побачити нову владу. На сцені за великим столом, накритим червоним покривалом, сидів круглолиций мужчина у військовій формі. Яке його військове звання не могли визначити навіть колишні військовики російського полону. Погонів у нього не було, а металеві квадратики ( ромбики ) на комірі гімнастьорки нічого не проясняли.
  Таких відзнак не мала ні одна армія Європи. З неменшою цікавістю селяни розглядали свого земляка Панаса Михайла, що сидів також за столом в президії. Всередині між ними сидів третій представник нової влади. Він виразно відрізнявся від двох перших своєю осанкою, манерою поведінки. Про таких селяни говорили: «Пізнати пана по халявах».  Михайло Панас (1905 – 1943), – мешканець села,  не користувався повагою односельців. По-перше, походив з бідної родини, в якої було дуже мало орної землі, а кількість моргів поля  піднімала в очах односельчан  авторитет родини. Поле вимагало постійного догляду, наполегливої праці. По-друге, хто сидів в криміналі, той вже мав славу арештанта.  Панас просидів у тюрмі 7 років, як ніхто з Деренівки чи навіть з сусідніх сіл. А на фізичній роботі у полі  його ніхто і не пам’ятав.  
  Коли шепіт селян в залі притих, з-за столу президії піднявся представник нової влади. Поправив ремінь на поясі, пересунув кобуру нагана з боку наперед, відкашлявся і голосно, якось незвично для селян, звернувся:
  – Таваріщі, таваріщі! Совєцкая армія освободила вас від панських, буржуазних і поміщицьких експлуататорів … Совєтськая армія принесла вам свободу. З сьогоднішнього дня ви вільні. Вся земля  ваша, фабрики і заводи – народні, бо влада – народна .
  Селяни не звикли чути від влади такі гарні, хоч не зовсім зрозумілі слова. Хоч би те: «совєтськая влада», та й слово «таваріщі» різало їм вухо. Звертались один до одного: «Петре», «Іване», а в читальні чи біля церкви, то вже було «пане». Це підкреслювало повагу між людьми, чи самоповагу. А якщо йшлося про урядову особу, то було вживано виключно слово «пане». Товаришами були школярі і близькі між собою люди.
  За кілька тижнів совєтської влади ці гарні слова зблякли, тому красиві обіцянки викликали деяке недовір’я і до комісарів, і до влади. Змалювавши принципи політичної і економічної системи нової влади, комісар перейшов до основного питання, звернувшись до селян  з такими словами:
  – Західна Україна тепер має всі можливості об’єднатися зі своїми братами з Великої України. Для цього всім селянам потрібно вибрати делегата на великі збори у м.Львів. Великі збори будуть просити совєтську владу прийняти Західну Україну в дружню сім’ю Совєтського Союзу. На таку почесну місію заслужив ваш односельчанин, член комуністичної партії Західної України, товариш Михайло Панас.
  Хоч останні слова він висловив  піднесеним тоном, оплесків в залі не було. Комісар на хвилинку замнувся, а потім продовжив:
  – Він за свою революційну діяльність має право бути гідним представником влади від мешканців всього Буданівського району!
  Президія аплодує, а зал мовчить. Що Панас був революціонером, то комісар знав, але що його односельчани – хлопські філософи та ще й вперті «хохли», він збагнув тільки тепер. Зрозумівши складність ситуації, знайшов вихід:
  – Може хтось з вас хоче висловитись, щось сказати? Прошу, – рукою запросив до слова. А зал мовчав … «Прошу, прошу», – з грайливою усмішкою просив комісар. Заскрипіла передня лавка, на другій хтось закашляв.
  – Прошу слова , – якось тихо, несміливо піднявся з місця Кравчук Микола, і ще раз перепитав: – Можна ?  
  – Так, так,–  сверблячи поглядом, комісар повторив:
  –  Говоріть, говоріть …
  – То, пане товаришу, добре, що ви Міська знаєте, але ми …,– закашлявся, щоб якось лагідніше сказати, – але ми вже його гм… забули. Нехай з нами трохи… поживе, ми придивимось до нього, то теє… може колись і виберемо.  Хотів вже сідати, та згадав: – А може післати двох, а то й трьох … легше їм в дорозі буде, порадяться між собою, ну хоч би Поздика Степана, Полібрикового Василя – вони трохи в гімназії вчились, аж в Тернополі ,– додав вже сидячи.
  З президії піднявся «панок», говорив по-нашому, закидав трохи по-польськи (вимовляв: не була, а бува).
  – Панас пройшов школу в тюрмі, а це більше, ніж гімназія, це цілий університет, – так закінчив свою промову панок. Максим посмілішав і, не питаючи згоди на пропозицію, досить виразно запропонував:
  – То нехай вже буде Панас, але від нас хай їдуть єгомосць.
  Комісар не второпав про кого йдеться, хто такий єгомосць.
  – То піп, – на вухо прошепотів панок і почав доказувати:
  – Дорогі товариші, та хіба єгомосць зможе боронити ваші права, споконвічних хліборобів, що хилили спину перед попами, відробляли у них за хрестини, за вінчання, за похорони. Чи вам не набридло їм цілувати руки, ви ж таки люди …
  Тут в залі піднеслось більше десяти рук. Незнаючи чим це все може закінчитися, комісар з посмішкою заспокоїв зал і безапеляційним тоном промовив:
  – Отож, як ви самі зрозуміли найкращим кандидатом від хліборобів буде відомий в Совєтському Союзі, да, да в Совєтському Союзі…да, да Панас Михайло Петрович, і ви всі, думаю, – провів грізним поглядом по залу, – за нього проголосуєте! – І вже мирно  додав:– демонструючи тим свою пролетарську солідарність.
  Не питаючи про заперечення чи запитання, приємно усміхаючись, комісар виразно закінчив, підкреслюючи кожне слово:
  – На цьому будемо вважати наші збори закінченими.  
  Селяни помаленьку вставали, неохоче виходили з читальні незадоволені тим, що їм не дали можливості висловити свої міркування щодо делегатів, про дефіцит сірників, нафти та про інші  проблеми, які накопичилися в селі. Статечні господарі залишились на дорозі напроти читальні, споглядаючи представників району, що вмощувались на селянський віз будзанівського господаря. Коні рушили, а гречні господарі поскидали капелюхи, як перед єгомостем, і руками помахали представникам нової влади. Панас затримався біля господарів. Думав, що вони почнуть розмову. Почав сам про урожай, погоду, але розмова не клеїлась, навіть з сусідами своєї матері – Гатанасом чи Дмитром Пружиляком не вдалось йому завести бесіду. Злість і розпука стискали йому горло: «За що вони так мене ненавидять? Яке зло я їм заподіяв? Я ж сім років не був у селі, і вони навіть не спитають як я ці сім років жив, що робив, що їв, чого навчився, яка моя думка про нову владу?» З гіркотою в голосі, голосно з притиском на кожному слові вимовив:
  – Якщо ви мене не виберете, то я..то я залишусь в селі. І вам… І вам буде гірше… Подумайте!» – Поправив кашкет на голові і повагом, повільно пішов в село до матері.
  Споконвіку село Деренівка було поділене на дві частини – одна від церкви до межі з селом Довге називалось селом, а друга від церкви до залізниці – Кінцем. І так в селі мешкали сільські і кінченські господарі).
  Ге – ге, ге,– засміялись вслід господарі.– Подумаєш…найшовся ще один посол від Деренівки.
  «Ге-ге-ге»,– відбилось у пульсуючих скронях претендента у посли.
  – Чому, чому вони такі жорстокі до мене?! – думав Панас.
  Хоч вибори делегата на львівські Народні Збори у неділю почались вранці, та в селі була усталена традиція, що спочатку  всі йдуть до церкви. Після Служби Божої парафіяни ідуть до хати на обід. Так було і в неділю виборів делегата. Прийшовши до читальні, виборці заходили до раніше приготовлених кабін (вибори були таємними) і викреслювали прізвище Панаса, а замість нього довписували отця Кливака з сусіднього села Мшанець.
  Перевага о. Кливака для деренівських виборців була в тому, що він був хлопським ксьондзом. Не паношився, в будні сам орав на полі, возив снопи, був хлопським «фільозофом», сперечався з представниками нової влади про Бога, релігію, церкву. Своїми аргументами ставив у незручне становище комісарів компартії України, та ще в присутності своїх парафіян, які його поважали і любили. Крім цього, він був вчений, не те що Панас – тюремник, такого навіть в гміну не вибрали б. Як комуніст, він у Бога не вірив, до церкви не ходив, працювати на батьківському полі не хотів, чіплявся до політики чужої держави, за що й у тюрму потрапив. Подібні розмови точились в селі напередодні виборів депутата. Та ще ходили чутки, що всі комуністи перед вступом до партії повинні своїми руками хрест зламати, а потім ще його потоптати ногами». О, які вони страшні!»– думали селяни.  Для релігійного люду села це було страшніше, ніж всі матеріальні  кривди пана Козіброцького.
  
  
  
  
      
В  день виборів
  
   За столом, накритим червоним полотном, сиділи представник району, Кравчук Микола і Збаращукова Текля. Кожен господар, чи господиня брав від комісії бюлетень з одним кандидатом в депутати, заходив в кабіну і, послинивши хімічний олівець (принесений з дому), викреслював прізвище Панаса, оглядаючись чи не дивиться комісар. Вибори закінчились досить рано. Кравчук Максим запряг свого  і сусідського коней  (так було домовлено), під’їхав до читальні возом, переніс на руках червону урну з бюлетнями і поклав її біля ніг комісара, що вже сидів на задньому сидінні, застеленому капою (покривалом). Селяни злорадно посміхались. Максим махнув батогом: – Вйо, гніда! Віз покотився  горбатою дорогою. Аж тепер селяни зареготали: «Ну, ну, комісаре… Що ж ти їм привезеш? О, будете казитись, як поскладаєте свої бюлетні, – раділи селяни зі своєї винахідливості, –  а таки буде по-нашому!!!» – думали вони.
  Їхали до району мовчки, кожен думав свою думу. Уповноважений без перерви курив і спльовував, що трохи дратувало Максима, та зробити зауваження комісарові побоювався. Минули село Довге, потім Янів, під’їхали до Брочухи. Надворі почало темніти.
  – Отут зупини коні і дай їм їсти ! – звернувся комісар до Максима.  Максим здивовано поглянув на комісара.
  – Для чого … ? – перепитав.
  – Не питай, роби, що кажу! – наказовим тоном попередив комісар. Максим зліз помалу з воза, роздумуючи, чи йому не причулось, що потрібно чіпляти коням їсти.
  –  Ну!!! – крикнув комісар, – що, хочеш ночувати в лісі ? Швидше!
  Максим причепив тайстру з січкою до дишля і став чекати у тривожному передчутті.
  – Бери урну і йди за мною… З портфелем у руці комісар продирався поміж лісові придорожні корчі. Максим ніс на руках урну, як маленьку дитину,  притиснувши її до грудей.
  Ліс притих, дивуючись появі вечірніх гостей. Зупинились на маленькій галявині.
  – Висипай ! – крикнув комісар.
  – Що ?  – не второпав Максим.
  Комісар забрав, майже вирвав, із закляклих від страху рук Максима урну, відірвав одну дощечку і висипав бюлетені на зів’яле грабове листя.
  – Згрібай на них сухе листя, – наказав, а Максим, остовпілий від побаченого злочину, не міг отямитись. Сильним ударом в спину комісар розбудив його. Той почав згортати листя на бюлетні. «Тепер, мабуть, мене застрелить, – проскочила думка, треба тікати…»  Комісар підпалив бюлетні:
  –  Слідкуй, щоб все дотла згоріло. Тримай урну…
  З портфеля комісар висипав новенькі бюлетені в урну, закрив їх дощечкою, яка, на щастя, добре не згоріла, подумав. Догоряли останні листочки грабини й одночасно клаптики звуглених бюлетенів.
   Повертались до коней по дорозі комісар повчав: «Дурачок ти, Максім, єслі б ми привєзлі в район то, што твої зємлячкі натворілі, то, понімаєш, дурачок, я сєйчас, а ти позже, імєлі б большіє нєпріятності. То, што ти відєл – нікому ні слова, нікагда, даже попу перед смертью нє скажеш. Запомні ето! Запомніл…?!»
  Подумавши, додав: «Проболтаєш… ні тебя, ні сєм’ї, даже родствєнніков... слєду не будет: «Коні смачно доїдали січку, форкали носами, немов підтверджуючи слова комісара: «Так, буде, так, як він каже … Слухай його».
  Через кілька днів районна газета (здається «Ленінським шляхом») писала: вибори делегата на Львівські Народні Збори по Буданівському району пройшли при активній участі виборців і за Михайла Панаса проголосувало 99, 9 відсотків тих, що приймали участь у голосуванні. Селяни дивувались, як це могло статись, хто зрадив, хто голосував за Панаса. Один другого питали, перевіряли себе, сусідів на чесність і знову запитували, як це сталось, а може Максим щось скаже. А Максим мовчав, як могила, ходив, як вісні. З його чесної селянської душі не вивітрювався страх за злочин, свідком якого він був. Йому привиджувались вогненні язички, що обіймали тверді папірці, де ще недавно вся Деренівка записувала свої надії, свій бунт, свою уявну перемогу.
  Вістка про результати голосування на львівських Народних Зборах і приєднання західних областей до Совєтської України, а всіх разом до Совєтського Союзу вже не викликала великого здивування. Селяни зрозуміли: брехня і лицемірство возведені в ранг державної політики нової влади. Принишкли селяни, коли прийшла вістка з Мшанця про те, що НКВД арештувало Максима  Берната за те, що ще давніше, при Польщі, назвав свого пса – Сталін. Не помогло йому те, що з приходом совітів Максим вкоротив життя собаці.
  Арештували також священика Кливака, а потім і його сина Зенка. Гнітюча атмосфера підозри, взаємної недовіри і страху вселялась в людські душі. Тепер вже мовчав не тільки Максим, мовчав зять Кливака, відомий композитор Микола Колесса. Мовчав і більше 50 років не згадував імені свого тестя, боявся – ось що таке страх …
   Коли нам тепер стає важко, згадаймо лихоліття московської неволі!

Нова влада
  
    Часто на мітинги до села приїжджав уповноважений з Будзанівського району (вже став називатися Буданівським), якого після мітингу селяни по черзі відвозили до району своїми кіньми. На останньому мітингу він запропонував обрати голову сільської Ради, але спочатку порадитися, а потім уже рекомендувати його. Їдучи в район, він спитав, між іншим, у фірмана  Шкугри Григорія хто би міг підійти на голову села. Григорій подумав і назвав Григорія Барана: «Він – розумний господар, чесний і принциповий», – так охарактеризував його.
  – А коні він має? – перепитав уповноважений.
  – Аякже, має.
  То він куркуль або підкуркульник. Григорій цих слів ще не розумів але здогадувався, що це не та кандидатура, яка потрібна уповноваженому:
  Пізніше він сам це уточнив: Треба найбіднішого!
  Недовго думаючи, Шкугра назвав сусіда, що відробляв у нього за коні  при польових роботах – Петра Джурбу. Коней в нього нема, поля мало, дітей багато. Інтуїтивно зрозумів, що потрібно обрати «діда», без поля, тобто без майна.
  Почав вихваляти його розум, та скоро вкусився за язик, думаючи: «А може їм потрібні не розумні, а дурні. Легше ними керувати».
  – А він грамотний?
  – Та, ні.
  Це гірше, – промимрив начальник.
  І знову Григорій  не вгадав. Їхали мовчки. Кожний думав свою думу. Григорія сверлила думка спитати: «А що таке куркуль і чому погані ті, що мають коней»? Яке в начальника виховання, Григорій  його везе, бо має коня, а той йому у вічі каже, що він поганий.
  
  
  Якщо коней не буде в селі, то чим до району поїде, хіба коровами.
  Сам  до себе засміявся: «Вйо, лиса!» – бо до міста ще далеко, а на дворі смеркає.
  На  довго не відкладали виборів голови, бо вже  наступної неділі о. Глинський в церкві заповів про мітинг. Селяни, ідучи до читальні, догадувалися, що мова піде про солтиса, чи як тепер совіти називають – голову сільської Ради. Про кандидатуру на голову сусіди  між собою біля церкви вже домовлялися: «Кого, кого будемо вибирати»? Кінченські хотіли старого війта – Лучку, або солтиса Сташківа. Село хотіло свого – Шкугру Івана.
  Прийшли до читальні, не дійшовши згоди щодо кандидатури.  Збори відкрив панок з району і оголосив порядок дня: поточні питання, вибори голови і секретаря сільської Ради. Уповноважений піднявся, поправив кобуру револьвера, підкреслюючи тим, що він тут влада і його слово останнє, звернувся до селян з такими словами: «Я поняв, що між вами є непевні елементи, яким наша влада не до вподоби. З такими і нам не по  дорозі. Ми будемо опиратися на бідняків і середняків. Куркулі – кровопивці, нехай собі це зарубають на носі». Знову поправив ремінь на гімнастьорці, показав рукою на портрет  Сталіна, що висів на задній стіні залу (селяни спочатку його не помітили, бо осінній день був сірий від мряки, а електрики в селі не було).
  Уповноважений продовжив: Йосиф Вісаріонович Сталін привів нашу країну до перемоги завдяки індустріалізації її промисловисті. Тепер з нами повинні рахуватися всі держави Європи. Продуктами легкої промисловості ми ще не забезпечили країну. Ви самі це відчуваєте, зате в нас є танки, зброя, наша армія найсильніша в світі. Вже весною ви будете орати не кіньми, а тракторами.
  Ще довго він агітував людей за совєтську владу і закінчив словами: «Да здраствуєт совєтская власть, руководімая Комуністіческой партієй Лєніна – Сталіна!»
  Після такої патріотичної промови піднявся панок і заплескав в долоні. Ніхто з селян не аплодував. Всі мовчки слухали, з’їжившись, чи то від холоду, чи від  відчуття непередбачуваних подій. Уповноважений обвів зал лютим пронизливим поглядом, поправив кобуру револьвера і поглянув на збентеженого панка. Той зрозумів і, звертаючись до селян, оголосив, що згідно порядку дня тепер потрібно вибрати голову і секретаря сільської Ради. Уповноважений, ще стоячи в позі генерала, запитав: «То які будуть пропозиції»?
  Зал мовчав. «Які будуть пропозиції, ну»? – повторив він. Втрутився панок: «Сміливіше, говоріть, висувайте кандидатури».
   В передньому ряді сиділи господарі нижнього кінця села, в середньому і задньому рядах –  верхнього. Отож через похмурий осінній присмерк з місця президії чітко можна було бачити тільки кілька передніх рядів. Задні ряди злилися в невиразну темно-сіру пляму. Лампи ще не засвічували. Та й  господарі із задніх рядів поховалися один за другого.
  – Ну, так що? Так мовчки будемо сидіти? – вже усміхнено заговорив уповноважений: – Сміливіше…, – показав рукою на господарів першого ряду. Кищаків Іван зрозумів, що це  говорять до нього.
  – Та як на мене, то нехай буде головою Шкугра Іван, а секретарем Полібриків Василь …
  – А там, там задні кого хочуть? – перебив його уповноважений.
  По середині сиділи сусіди: Кравчук Григорій, Шкугрів Гринько, Джурба Петро, Туркула Дмитро. Гринько, згадавши розмову минулого тижня з уповноваженим, зрозумів, що пора діяти. Ліктем штовхнув Кравчука: «Пропонуй його», – і показав пальцем на Джурбу. Та вже за ними піднявся Туркула Луць: «Та нехай буде наш солтис Сташків Григорій. Він добре служив громаді за Польщі, буде і тепер.» – «Бо це твій швагер!»– хтось гукнув біля дверей. – «Я не хочу, не треба, я хворий,» – вже стоячи відмовлявся Сташків від пропозиції на голову сільради.
  – Більше кандидатів не буде? – перепитав панок.
  – Та, ні…, – відповів хтось з передніх рядів.
  – Хто з кандидатів не має коней? – перепитав ведучий.
  – Та всі мають.
  – Ні, Джурба не має – крикнув Шкугрів Гринько.
  – Значить, він серед запропонованих кандидатів найбідніший? – запитав панок.
  – Ну, так! – підтвердили господарі  з передніх рядів, ще не зрозумівши до чого уповноважений клонить.
  Зваживши на пролетарське походження товариша Джурби, ми від імені району, пропонуємо його на голову сільської Ради.  – оголосив панок. Господарі отетеріли. Такого ніхто не сподівався. – «Хто за товариша Джурбу, прошу голосувати» – пролунала пропозиція. Президія підняла руки, селяни принишкли і мовчали. Уповноважений встав, знову поправив ремінь: «Ви чому не голосуєте»? – звернувся усміхнено до господарів першого ряду. Присутні помаленьку піднімали руки. «Перший ряд – десять, другий…, хто ще не встиг?. Товаришу, крайній з права, підіть по рядах і порахуйте. Другий ряд скільки? Третій? Четвертий…і так до кінця. Молодці! Прийнято одноголосно»!
  Простіше було з секретарем. «Нехай  встане, як його, – Полібриків». Василь встав: «Полібриків – це сільська кличка, моє прівище Вовчок Василь. Коней не маю,» в’їдливо сказав Василь і сів на місце. «Ще кандидатури є ?»– запитав уповноважений. «Нема»,– тихо донеслось з перших рядів. «Якщо нема, то прошу голосувати». Всі підняли руки.
  – На цьому збори закінчено. Голову і секретаря прошу залишитися і підійти до столу, – оголосив панок.
  1939 рік в сільському господарстві не зробив змін. Орали, сіяли озимину, копали картоплю, буряки, збирали кукурудзу, ходили, як і раніше, до церкви, але все з оглядкою. Непевність у завтрашньому дні зростала. Чутки про колгоспи й адміністративні реформи поширювалися. Палідвор Василь з Деренівки пішов служити до Теребовлянської міліції.
  1940 рік приніс певні зміни. В селі поширилася чутка, що панок, який приїжджав на перші мітинги, втік на польську територію. Сільрада підготовила списки найбідніших родин, з них почали формувати сільський актив. До цього активу вписали родину Копачиньских (в селі їх називали Каролькові), польського походження, хоч нічого спільного з поляками в них не було. Вдома розмовляли українською мовою. Тільки вони були хрещені в костелі. Поденно працювали наймитами в священика Глинського. Другою родиною зі списку була сім’я   Бундзелякових. До «соціалізму» тягнувся тільки син Степан. Батько був прекрасним ковалем, і політикою не цікавився. З молодих хлопців почали формувати комсомол. Тихоліз Павло, Трач Іван, Галонський Григорій, Боровий Василь стали комсомольцями. Вони були майже одного віку з бідних селянських сімей.
  Весною до Червоної армії були призвані  Сташків (Михальків) Степан і Туркула Зеновій. Син священика Глинського  Богдан був призваний до армії зі Львова, як студент ветеринарного інституту. У формуванні активу села відіграв немалу роль Шкугра Михайло, що був одружений з Палашкою, яка жила біля моста. Книжки з сільської бібліотеки сусіди закопали  на городі.
  В селі назрівав розкол, який стимулювала радянська влада. Національний актив почав гуртуватися з сусідських хлопців читальні. Це були Поздик Степан, його брат Дмитро і Євген, Мороз Іван, Шкугра Григорій, Чигрин Іван, Лучка Степан, Лучка Йосиф і його брат Микола. Всі вони були не жонаті. Великим авторитетом користувався Вовчок Василь, який одружився з Туркуловою Мількою а також Серафин Степан, що був одружений з Пружеляковою (Басістовою) Мількою.
  Нова влада принесла в село тривогу за майбутнє. Поширилися чутки про арешти інтелігенції. В Будзанові і Теребовлі командні посади адміністративних органів займали переважно вихідці зі східної України і місцеві жиди.
  З сусіднього села Залав’я прийшла жахлива вістка про арешт 14 молодих хлопців, красу і гордість села. До Будзанова час від часу почали викликати Палідвора Василя, Борового Василя, Трача Івана, Копачинського Петра, Вовчка Василя. Останнього дипломатично розпитували про настрої в селі, особливо молоді. Потім порівнювали почуте з інформацією, яку отримували від Палідвора Василя, Копачинського Петра, Борового Василя. Часто викликали голову сільради і теж розпитували про кожного з них. «Інженери людських душ», так називали себе районні партійні комісари, відшукували слабі місця у хлопців з незаможних родин, змальовуючи їм перспективу в кар’єрі і матеріальному забезпеченні, якщо вони згодяться співпрацювати з владою, владою бідних і покривджених попами, паразитами-куркулями, їх підкуркульниками та продажними агентами зарубіжних розвідок. Шукали і находили щілини в душах національно непідготовлених хлопців, які ніколи ніякої літератури не читали. Бундзеляк Степан і Шкугра Михайло з раннього віку захоплювалися ідеями соціалізму, раніше читали  літературу «Сільроба», а тепер, маючи легальну пропаганду, літературу Радянської України, стали трубадурами нової влади на селі, втягуючи себе й інших незаможних несвідомих хлопців до співпраці з районною адміністрацією. Комісари їх хвалили, в розмові виманювали в них інформацію про неблагонадійних хлопців, про багачів–паразитів, в яких вони працювали наймитами, або за невелику оплату гнули на них спину. Обіцянки і розмови зробили свою справу. Хлопці повірили у свою силу і, вже не криючись, вели себе в селі нагло, погрожуючи декому відомстити за колишні образи. В селі, як і в місті, при спілкуванні люди можуть свідомо чи несвідомо завдати один одному образи словами чи діями. Завдана образа, що затаїлася  в глибині душі, легко спливає при сприятливих умовах на реванш. Не важко собі уявити, що названі хлопці були покривджені соціальною несправедливістю. В них було гіпертрофоване почуття заздрості. Вони були менш освічені, бо щоденне наймитування їх виснажувало. Їм було не до читання книжок. Вони не бачили перед собою перспективи майбутнього сімейного життя.
  І раптом совєтська влада відкрила перед ними райдужні перспективи. Можна відплатити, тим начитаним багацьким синкам за образи, умовні кривди. Можна самому  чогось досягнути в житті. Вони не тільки рівні з багацькими синками, що хвалилися своїми моргами, вони тепер вищі від них, бо їм і тільки їм влада довіряє. Мабуть тому вони пішли на співпрацю з владою, розкриваючи їй всі нюанси сільського життя й інформуючи  про настрої багачів, їх контакти між собою. Вони просто вислужувалися перед владою. Влада, що в основі своєї ідеології філігранно шліфувала методи розколу суспільства за допомогою донощиків, шантажу і провокацій, досягла своєї мети.  
  До села  з Теребовлі приїхав Поздик Степан на нараду симпатиків ОУН, й розказав про арешти, скоєні енкаведистами  в Теребовлі. Разом з дійсними членами ОУН – Морозом Іваном, Серафином Степаном і Вовчком Василем, він прийняв присягу(  на декалозіі ) на вірність Україні. Разом з ним присягнули  Шкугра Григорій, Лучка Йосиф, Лучка Микола, Поздик Дмитро і Чигрин Іван. Всі вони стали  новими членами ОУН.
  Ще до присяги Степан виступив з  промовою приблизно такого змісту: «Дорогі друзі! Ви є найбільшими патріотами нашого села. Ви виховувалися на творах Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки. Ви читали історичні повісті Богдана Лепкого: «Марію», «Батурин», «Не вбивай», «Полтаву», «Втечу з Соловецької неволі», «Холодний яр», зміст яких привив вам любов до України, до її долі. Ви свідомі того, що найбільшим ворогом України сьогодні є московські окупанти. Їх підлість, жорстокість, провокації та шантаж не мають меж. Проти всіх окупантів зі зброєю в руках боролися наші предки. Прийшла черга тепер на нас. Найкращі патріоти краю створили організацію українських націоналістів. Я від повітового проводу пропоную вам вступити в її члени. За вас заручились старші члени ОУН. Під їх наглядом ви пройшли іспит на зрілість і гідність стати членом ОУН. Вашим провідником від сьогодні буде Іван Мороз, призначений повітовим проводом. Від сьогодні звернення між вами буде тільки через «друже». З метою конспірації кожний з вас буде мати псевдонім».
  На нараді розглянуто питання про окремих членів ОУН ,  перехід членів на нелегальне становище, а також формування в селі нелегальної молодіжної організації «Юнацтво ОУН», що повинна складатися з молодих хлопців, віком від 15 до 18 років (згідно статуту ОУН). По-перше, нагальність створення організації «Юнацтво» була викликана тим, що в селі вже діяв актив комсомольської організації. І на противагу йому  необхідно було відволікти молодь від негативного впливу комсомолу. По-друге, маючи легально діючу націоналістичну організацію, що прийняла присягу на декалозі, можна було отримувати від неї необхідну консультативну інформацію. А в майбутньому це повинен бути резерв ОУН.
  Найскладнішим питанням, розглянутим на нараді,  було питання  зброї, яка так потрібна організації. Де її взяти? Кожному члену ОУН було доручено самостійно здобувати зброю і  наголошувалося на схилянні до співпраці симпатиків ОУН (хлопців і дівчат досі  незаангажованих до співпраці з владою). Зима 1940р. була для нелегалів ОУН першим психологічним і фізичним випробуванням. Організацію українських націоналістів почали створювати в навколишніх селах, використовуючи для цього родинні  зв’язки. У найближчих сусідніх селах – Мшанці, Довгому, Залав’ї відродити активність ОУН  було важко, бо найбільш свідомі хлопці у Залав’ї і Мшанці були арештовані, що  наклало   негативний психологічний вплив на молодь. Організацію «Юнацтва» ОУН, на мою думку, було покладено на Мороза Івана, який, працюючи в бібліотеці, добре вивчив смаки читачів та їх нахил до патріотичної  літератури.
  Питання зв’язку з районним проводом ОУН було покладено на Поздика Степана, який, працюючи в повітовому союзі торгівлі, мав тісний контакт з проводом ОУН у Теребовлі. Торговий союз був чи не єдиним центром, де кувалися кадри членів і симпатиків ОУН. Степан працював там простим робітником, перевіряючи і сортуючи яйця для відправки їх в західні країни Європи.
  Джурба Петро, голова сільської Ради, був у розпачі. До району викликають секретаря, Вовчка Василя, а він третій день не приходить на роботу в сільраду.
  Петро заходив до хати Полібрика, де мешкав Василь. Хата закрита, а Гринько, вітчим Василя, каже, що його вже три дні  нема вдома.
  Комсомольці за дорученням НКВД почали пошук підозрілих колишніх активістів читальні «Просвіти», нишпорячи по їхніх городах. Їм тоді ще не було відомо про присягу п’яти хлопців на декалозі. Знали лише, що зник секретар сільради Вовчок Василь, бібліотекар Мороз Іван і диригент церковного хору Серафин Степан. Комсомольці чатували по ночах біля їх хат. До їх активу долучився Шкугра Михайло і Тихоліз Павло з кінця села.
  В селі відбувся повний розкол, інспірований владою. Кожна сторона хотіла заманити більше симпатиків в своє середовище. За добру працю в якості пропагандиста, інструктора ОСОВЯХІМу й інших придуманих посад влада платила гроші.Прислужники влади почали погрожувати господарям і їх синам, згадували їм вину за низьку плату на польових роботах в минулому, висміювали багатство, пропагували атеїзм. Їм на поміч прийшла влада, запропонувавши священикові Глинському забратися з проборства, готуючи базу для колгоспного господарства.
  Коли стало відомо про зникнення дев’яти чоловіків зі села, до району викликали Джурбу Петра і наказали скласти списки на виселення родин підпільників і куркулів. Йому пояснили, що в списки куркулів потрібно записати тих, хто має пару коней і більше 6-ти гектарів орної землі.
  Приїхав Джурба з району і вечором прийшов до Шкугрового Гринька:
  – Навіщо ви, Шкугра, засунули мене в то ганебне ярмо? Що ви колись скажете, коли взнаєте, що я вас записав на виселення в Сибір?
  Стояв Петро серед хати з протягнутими руками, немовби просив прощення. Слова Джурби, наче грім вразили всю сім’ю. Прийшовши до рівноваги, Гринько з Петром розглянули можливий список сімей на виселення. Крім дев’яти сімей підпільників, Джурба повинен включити в список як багачів: Стасишина Петра, Кравчука Андрія, Збаращука Григорія, Збаращука Данила, Кубіва Григорія, Грицика Андрія.
  – Добре, – каже Петро, – але в районі вже мають список на 20 сімей.
  – То навіщо ми тут мучимося і складаємо інший? А звідки вони мають такий список?
  – Як звідки? Наші комсомольці донесли на тих, у кого працювали наймити.
  – То чому цього списку не передали тобі, Петре? – А…, я знаю? Хочуть, щоб це від мене виходило і всім показати пальцем на мене.
  Довго радилися і вирішили, що список Петро  не буде складати а в районі скаже, що в нас багачів нема. За  кількостю поля найбільший багач – це Гнатів Гринько, але нехай вони підуть до його хати і подивляться на це багатство. В хаті навіть ліжка нема.
  До опівночі  родина Гринька не спала. Жінки плакали. Гринько дорікав тещі, що через її пенсію вони стали багачами, оскільки вона  гроші затискала, щоб все нове і нове поле купувати. Чвертку купили в Мальчички, чвертку у Федчишина ще перед самою війною. Йому ще не все виплатили, тай напозичали і в Чорних і в Грицика. Самі недоїдали, все складали на поле, а тепер маєш. За нього треба все кидати і їхати в Сибір, і дитину туди везти. – «Ні, Яків туди не поїде, бо там ми всі загинемо», – сказав Гринько. – «Без сина я нікуди не поїду», – авторитетно заявила мама. Довго її переконували і під кінець вирішили, що в Сибір їде тільки Гринько з тещею, а Марина разом з Яковом іде в Довге до цьотки Марини і будуть там доти, доки не відїде останній етап з коминками до Сибіру (коминки на  вагонах  були змонтовані  при металевих печах «буржуйках» для витяжки диму).
  Село в напрузі спостерігало за залізничною станцією. Чергували вдень і вночі, слідкували, чи не появилися товарні вагони з коминками. Ніхто не знав, чи його родина  внесена до списку  на депортацію. Більшість сімей сушили сухарі, дітей розсилали на сусідні села. Ночами молилися, щоб Бог зберіг сім’ю від Сибіру. Слово «Сибір» стало страховищем гіршим  від хвороби та смерті. Воно асиціювалося з пеклом, тим більше, що конвоїри при депортації носили шапки з одним рогом. Селяни своїм розумом дійшли висновку, що звичайні чорти мають два роги, а теперішні з одним рогом – мабуть їх начальники. Тепер це викличе усмішку. Тоді було не до сміху, бо сім’ю забирали з хати з клунками в руках. А все нажите нею і попереднім поколінням залишалося на поталу невідомих  людей.
  
  
  
  
       Школа і «Юнацтво» ОУН в селі
  
  Шкільна освіта в Західних областях України в період польської окупації відрізнялася від освіти, яку почала вводити  Радянська влада. Навчання в школах Польщі тривало 12 років: чотири роки початкової школи і вісім класів гімназії. В Совєтському Союзі були тільки школи з 10-тирічним навчанням. Щоб сумістити учнів 12-тирічного навчання з 10-тирічним, Міністерство освіти у 1939 році ввело закон, згідно з яким учнів, що перейшли до 8-ої гімназійної  класи, повернули до 10-го класу. Для тих, що мали йти в перший клас, створили нульовий клас.
  В Деренівці працювала 4-ох класна школа, у Янові (Долині) – 7-микласна. Більшість дітей села кінчали тільки 4 класи, хоч у останньому класі вимушені були вчитися при польській окупації  3 роки. При Польщі у Янові з Деренівки вчилося (у 1938-39р.р.) двоє учнів – Сокаль Григорій і Шкугра Яків. Вони і закінчили там 5-й клас. У зв’язку з новою системою освіти їх перевели у 1939 році знову до 5-го класу. Та одночасно з 4-го класу Деренівської школи перевели до Янівської (який парадокс) у 6-й клас Грицишина Михайла, Костюка Григорія, Палія Михайла, Хоміва Григорія і Шкугру Володимира. Муравка Дмитро поступив у 5-й клас.
  Поява у Янові 8-ми українських хлопців з Деренівки і початкова політика нової совітської влади на теренах Західної України стали домінуючими чинниками українізації школи. Всі предмети викладалися тільки українською мовою. Директором школи стала Гжицька Наталія. З тюрми, Берези Картузької, прийшов Борис Левицький, який став викладати українську мову і літературу. Пізніше до школи прибули ще два євреї: один з них, Шехнер, почав викладати математику, а другий став агітатором совєтської ідеології. З польських часів залишилися два поляки: Грушевський, який викладав географію, та Лєщинський – вчитель співів і музики. Дух в школі був суто український. Хлопці з Янова випрямили плечі і почали тулитися до деренівських. Часто всі вони залишалися після уроків для обговорення різних проблем, навіть політичних. Цікаво було слухати  розповіді Твердохліба Євгена і його сестри Філі. Одного дня, весною 1940 р., деренівські школярі  пішки йшли через село Довге до Янівської школи. Минувши міст на річці Серет, хлопці зустріли цілу валку фір. На возах їхали солдати в будьонівках з карабінами, а біля них сиділи цивільні люди з дітьми та великими клунками. Яке у хлопців було здивування, коли на одному возі вони побачили учителя співів Лєщинського та вчителя географії Грушецького з родинами і клунками. Хлопці зупинилися, зняли кашкети. Стояли, як заворожені. Грушецький теж зняв шапку і помахав їм рукою. На третій фірі везли Мендифікову з родиною і клунками. Одною рукою вона махала хлопцям, а другою витирала сльози.
  – Чаво роззявіл морду! – закричав старший енкаведист, –  іді прочь, а то і вас пріхватім.
  Та хлопцям таки вистачило відваги помахати своїм учителям, ніби відчуваючи, що це  прощання назавжди. Ольга Кравчук, плачучи, витирала сльози. і шепотіла: «Повезли їх в Сибір». Школярам стало жаль своїх учителів, хоч ще вчора бажали їм зла і співали на перерві: «Алє згіневць мусі, єще поляк русінові чисьціць бути мусі». Школярі враз забули всі кривди, що витворяли поляки та їх виродки українцям у Янові й шапки – будьонівки стали більш ненависними, ніж польські рогатівки. В школі був траур. Ніхто вже польських школярів не дражнив і не перекривляв. Насувалося  спільне лихо як для українців, так і для поляків. В той сам час вивезли в Сибір колоністів, яким держава викупила у Козіброцького добрий шмат орної землі, що межував з межами сіл Залав’я, Довге і Деренівка та їх полів. Польська влада раніше заагітувала із західних регіонів Польщі  бідних мазурів, видавши їм грошову позику терміном на 20 років і переселивши їх на галицький чорнозем для колонізації «крес всходніх». Таких 7 чи 10 сімей прибуло на землі п. Козіброцького у 1936 році. За позику в банку (тільки для поляків) вони збудували житло на своїх ділянках, господарські приміщення, закупили сільськогосподарський інвентар, коней, корів і почали господарювати. У неділю ходили до костелу у Підгайчики чи до новозбудованого  у Залав’ї. Селяни довколишніх сіл їх ігнорували як небажаних зайд. Діти під впливом батьків просто їх ненавиділи. Про контакти між ними не могло бути й мови. І ось, як грім з ясного неба – їх всіх везуть на залізничний вокзал з майном, яке три роки тому привезли на нову батьківщину. Приїхали сюди в пасажирських вагонах, а  від’їжджають у телятниках.
  Ніхто тут, крім підгаєцьких поляків, за ними не жалкував. «А хто вас сюди просив»? – говорили їм вслід селяни.
  До Деренівської школи прислали молоденьку вчительку початкових класів Ярославу Борачок. Громада впорядкувала на другому поверсі школи дві кімнати для неї і її чоловіка Мар’яна.
  Вчителька була  маленькою, завжди доброзичливо усміхненою. Мар’ян, її чоловік, високий, дуже симпатичний, мав вигляд рафінованого галицького інтелігента. Райтки і чоботи – англіки підкреслювали його військову виправку. Те, що Ярослава кожен день приходила до школи на уроки, всі бачили, а от чим займався Мар’ян, ніхто не знав і не догадувався.
  – Марино, приготуй сьогодні вечерю, бо я запросив до нас чоловіка нашої вчительки. Такий файний чоловік,– сказав тато Якова Шкугри.
  – На що тобі він здався.,– сказала Марина, ставши серед подвір’я і заломила руки: – Агі! Завжди він щось вчудачить на мою голову.
  – Та не злися, я купив пива, та й він щось принесе і разом повечеряємо.
  – А де ти його надибав, – насідала на Гринька Марина. – Тобі вже, мабуть, приглянулася молоденька вчителька і заради неї ти запросив її чоловіка.
  – Та де там, – засміявся Гринько,– я заради тебе,хоч сє подивиш на файного хлопа, бо її небуде.
  Марина ще троха поворкотіла і пішла готувати вечерю, раз за разом поглядаючи на себе в дзеркало. – «Все таки прийде до хати пан. Казала ж Шаркова Катурка, що він дуже файний. І що ж йому зварити?… Хіба бараболі? А з чим? Хоч курку ріж. Добре тим хлопа