до головного механіка будівельного тресту Абрама Лошака, щоб він допоміг віднайти ці запчастини.
  – Добре, я допоможу, – запевнив Лошак. І коли нарада закінчувала свою роботу, а Зенко встиг добре передрімати, подзвонив Лошак. – Завтра нехай до мене прийде кмітливий інженер, готовий до поїздки в Москву за запчастинами. – Почали вибирати, хто поїде. Зенко був наймолодший серед присутніх, та ще й неодружений, тому випала пропозиція їхати йому.
  Доводи про те, що він не знає екскаваторного устаткування і може привезти з Москви запчастини від танка чи бульдозера замість необхідного, не переконали головного інженера.  – Тобі, Зенку, їхати, – заявили всі, і баста.
  На другий день Зенко оформив відрядження: отримав гроші, бланки з печаткою, специфікацію запчастин, лист від тресту без адресата і записку до московського знайомого від Лошака.
  Нічним потягом він вже вдруге вирушав у Московщину. Тепер в купейному вагоні, хоч верхня полиця, але вільний у виборі і поведінці. Ситий, в краватці самозадоволений панок. Вагон поколисувався, а в уяві Зенка постала перша поїздка в Московщину. Він їхав у  товарному вагоні, посередині параша, по обидві сторони вагона нари, на них і під ними політичні в’язні. Червень 1949 року. Біля Зенка лежить хлопець з Березовиць, що біля Тернополя.
  – Тобі скільки дали? – 10. – А тобі? – Мені катушку. – За що?
  – Я був у дивізії «Галичина». Під Бродами ми ганебно програли. Німці нас зрадили. Самі втекли, а нас залишили без артилерії на відкритому полі під Золочевим. Багато наших там загинуло. У лісі я приєднався до Волинської сотні УПА. З нею перебрався через Карпати в Словаччину, де і залишився. Оженився на словачці, та «Смерш» винюхав мене. Словаки продали. Судили, бо під пахвою знайшли татуювання групи крові. – Сусід по нарах слухав сповідь і собі додав: – А я був в армії Власова і теж женився на чешці, і теж «Смерш» винюхав.– Обидва вони ненавиділи совєтску владу, зі зброєю воювали проти своїх братів, кожний з них боровся за свою державу: за вільну Україну – наголошував тернопільчанин, а власовець – за вільну від комуністів Росію. Ешелон з політв’язнями охороняли й українці, і росіяни, які з ненавистю відносились до пасажирів товарних вагонів. У всіх була своя правда й умовне право судити інших, себе ж оправдувати…
  – Я совєтський офіцер, – приєднався до розмови сусід із середнього ряду нар, – був комуністом, здобував Берлін, водив в атаки цілий батальйон «За родіну, за Сталіна», мав 17 орденів і медалей. Та коли познайомився з життям німецьких сімей і порівняв з життям своєї сестри–колгоспниці, що відмовилась одягнути подаровану мною шовкову білизну, яку носять всі німкені в будні дні, то при ній заплакав. Сестра і її ровесниці у своєму житті ще не бачили шовкових трусів і нічних сорочок. Пройшов я від Москви до Берліна, бачив гори трупів і ніколи не плакав, а в свому селі, спостерігаючи, як жінки в обдертому одязі тягають борони по полі, я заплакав. Вернувшись у свою частину на німецькій території, придивлявся до життя переможених. На черговому політзанятті цинічно хвалили нашу техніку, а я чомусь згадав американські «студебекери» і колгоспні борони. Згадав, як сестра цілувала подаровані мною шовкові труси, які не наважилась одягти навіть на Великдень, і тут же зірвався: «Не брешіть нам про добро і міфічне щастя комунізму, такі тилові щурі, як ви, обікрали і обі… наш народ. Не хочу ваших нагород, не хочу бути членом вашої партії». Це був скандал. Мене арештували і дали тільки дитячий термін –10 років. Я не просив помилування – буду в таборі відмолювати гріхи за перебування в цій злочинній партії, що мою сестру, моїх односельчан засудили на рабське животіння.
  Спогади не дали заснути Якову. Дивився через вікно на красу природи: на квітучі дерева, на жовтий молочай біля колії, на темно–зелену траву, на лани озимої пшениці, на віддзеркалення ранішнього сонячного проміння у прилеглих озерах і потічках. Ось поїзд переїжджає Дніпро, а там видніються дахи київських будинків. Дніпро, Київ, Шевченко...Скільки асоціацій викликали ці слова в нього в дитячі і юнацькі роки: столиця України… Тут правили князі, сюди в’їжджав на білому коні Хмельницький після перемоги над поляками, тут творилась Українська держава. Тепер тут править Хрущов: – Хто він?
  Потяг стрілою мчав і мчав через українські степи і ось зупинився на станції Михайлівський хутір – останній населений пункт України. Зенко вийшов на перон і прислухався до розмови колгоспників, що вештались на площі, чекаючи на приміський поїзд. Розмова велась переважно суржиком. Біля продуктового кіоску маленька черга за пиріжками, пивом, цукерками. – Хто крайний? – спитав. І цей крайний повернувся. – О Боже, та це Баковський з башкирських таборів. Привіталися, обнялися, відійшли в сторону від людей.
  – Я їду з табору. – Куди? – Ще не знаю. – А я їду в Москву. Буду у Львові через тиждень. Черговий вокзалу оголосив, що потяг Москва–Львів відправляється через хвилину.
  – Де ми можемо зустрітися? – прощаючись, запитав Славко. – Запиши адресу. – Кажи, запам’ятаю. Два потяги роз’їхалися в різні сторони.
  І знову, дивлячись у вікно вагона, Зенко згадував знайомство зі Славком в Ішимбаєво, яке переіменоване пізніше на Салават–Юлаєво. Ось молодий задиркуватий хлопець веде суперечку з в’язнями-кримінальниками з сусідніх бараків, відгороджених сіткою біля продуктового кіоску, що в зоні політичних. Сітка хоч і відділяла зону політичних в’язнів від кримінальних, та охороною не контролювалася і не була прострільною. Кримінальники прорвали в сітці діру і приходили до кіоску політичних, хоч такий самий кіоск працював і в їх зоні. Їх метою було – запропронувати політичним в’язням купити в них за копійки крадене барахло, та при цьому обдурити або вихопити гаманець з грішми і втекти через дірку в сітці. Були випадки, коли такий собі непримітний кримінальник заходив до бараку в зоні політичних, немовби шукаючи знайомого земляка, а за цей час міг поцупити з нарів фуфайку чи черевики і продати їх біля кіоску. Ще гірше, коли це був розвідник, що вивчав ситуацію і контингент в’язнів у бараці, щоб ввечері його пограбувати.
  З таким розвідником з кримінальної зони і зчепився молодий політв’язень біля кіоску. Зенку сподобалася тоді агресивність і бойовий запал незнайомого в’язня, що примусив непрошеного гостя шмигнути через діру в металевій огорожі. Тоді, в літню пору, в 1950 році вони й познайомилися.
  Московське Міністерство машинобудування зустріло Зенка холодною байдужістю. Головний механік розвів руками і пообіцяв наступного року видати наряди на запчастини, перераховані в листі. Листа велів залишити у відділі комплектації. Коли Зенко зайшов в цей відділ, то ледве не розреготався. Тут сиділа в м’яких кріслах вся рафінована синагога. В унісон видовищу Зенко з порога, голосно сміючись, вигукнув «здграсцє». Це «здграсцє» і повернуло до нього фортуну. Розмовляючи з расовим начальником про запчастини, Зенко відчув зацікавлення присутніх співробітників до його особи, особливо, коли вони дізналися, що він зі Львова.
  – По скольку яїчка во Львовє? а куріца? – Зенко не мав поняття про ціни на яйця і кури, бо привозив продукти від мами, але, щоб не осоромити себе, називав вигадані ціни, занижуючи їх на свій розсуд. А вони тільки: «Ай, вай, как харашо там…Сєня, я тєбє гаворіл, поєдєм туда. Там харашо, і квартіри пустують, правда? А какая у вас квартіра?» – запитав один з них. – Малєнькая, трьохкомнатная, ну я же холостяк. Зачем мне большая…, – розфантазувався Зенко і допік працівників відділу комплектації до такої міри, що всі готові були бігти за квитками до Львова.
  Зваживши на таку доброзичливу ситуацію, Зенко попросив у начальника дозволу на телефонну розмову зі Львовом, щоб повідомити Лошакові про те, що його рекомендації не розчулили москвичів. – Подождітє, – зупинив його найстарший за віком співробітник, – ми что-то прідумаєм, – багатозначно підняв вказівний палець і набрав загадковий телефонний номер.
  – Міша, ето ти, как твайє здоров’є?…А Cоня? А дєті, а. а. а. ну.. послушай, к тєбє сейчас приєдєт наш львовянін, помогі єму…ну, харашо, прівєт Соні і дєтям!
  На таксі Зенко під’їхав до прохідної механічного заводу, охоронець провів його до замдиректора, який, не розпитуючи нічого про кури і яйця, пробіг очима перелік запчастин, постукав галками рахівниці і виписав рахунок.
  – Телеграфом уплатітє дєньгі і во Львовє получітє упакованниє запчасті… До такої блискавичної операції Зенко не був готовий навіть в примарних думках. На прощання замдиректора додав,  розтягаючи кожне слово:  – Передайтє львовянам наш прівєт.
  Зенко був у захопленні від єврейської солідарності, тому вирішив відшукати в Москві табірника з Башкирії Льову.
  Довго довелося Зенкові розпитувати у москвичів назву вулиці, яку Льова написав на подарованій йому своїй фотографії. Вулицю було вже перейменовано, старі будинки знесено, а на їх місці збудовано 9- поверхові. Мешканцям старих будинків виділено квартири в нових  і для зручності номер колишнього дому і помешкання залишено в теперішніх квартирах. Вся колишня вулиця розмістилася в одному 9-поверховому будинку.
  Льова прийняв Зенка ввічливо. Та затриматися в помешканні надовго йому не довелося, бо Льова спішив на роботу в другу зміну. По дорозі вони обмінялися спогадами про Башкирію, та поговорили про труднощі на волі. Зенко запросив Льову до Львова, і це була їх остання зустріч. У кожного з них завирувало своє особисте життя, появилися свої друзі й духовний світ.
  У Львові до Зенка навідався Баковський з проханням влаштувати його на роботу.
  Міське життя, його шалений ритм помаленьку загоював пережиту моральну трамву. Начальник Гузік часто запрошував Зенка до себе, познайомив з дружиною й дітьми: Лєною, Тамарою і Танею. Дружина родом з Хмельницької області. При німецькій окупації вона народила від німця дочку Лєну, а після приходу Червоної армії інтендант Микола Гузік одруживсявся з нею і переїхав до Львова. До Зенка діти добре відносилися. Дружина Гузіка часто пригощала його обідом. Таня з рук не злазила, зазираючи йому у вічі, ще й просила, щоб погойдав її. Лєна напросилась піти з ним на танці в клуб. Зенко бачив, куди його нахиляють. Лєна теж не цуралась контактів з ним. Дівчина була гарна, фізично розвинута, та, на жаль, не наша. Як би ці стосунки не закінчилися, Зенко знав, що дружити з Лєною він не буде.
  Щоб створити кращі умови для дочки, мама з Танею і Тамарою виїхали на ціле літо на село в Хмельниччину. Лєна залишалася на господарстві. До обіду була  в технікумі, а після вдома сама. Яків з Гузіком готуються до екзаменів разом з Лібесом (зам. керівника будівельного тресту), Вольфом (начальник постачання заводу «Львівзалізобетон»), Кантуром (начальник будівельного управління).
  Вольф вчитися не хоче, любить побалакати, особливо про жидівські справи.
  – Я їду до Ізраїлю і вам раджу, – звертається до присутніх. – Я не хочу, щоб за моїми дітьми тут кричали – паршиві жиденята. Я хочу мати свою батьківщину. Я там не буду начальником, працюватиму фізично, але це буде моя держава. Хвильку помовчав, присутні, понуривши голови, теж мовчали. Тільки Зенко задоволено спостерігав за рухами Вольфа, який це помітив і, не відриваючи очей від Лібеса, показав рукою на нього. – Ви думаєте, що він, що вони так завжди будуть мовчати, вони всі націоналісти, вони вам пригадають всі заподіяні кривди, може і не ваші, але спишуть на вас.  Всі мовчали, і Яків знітився. Передихнувши, Вольф підсилив інтонацію свого монологу: – Вони будуть вас виловлювати, як.. як бездомних собак, гірше, як Гітлєр. Ви для них домашні воші. Спитайте Зенка. Скажи їм, …бо мені не вірять. Яків ще нижче опустив голову і втискався в крісло, як ще недавно перед слідчим Юдаковим. – О, бачите, він мовчить, він такий же націоналіст, як вони всі. Мовчить, бо тільки потакне, як ви побіжите до кума і знову йому приліплять десятку, а може і більше, пришиють – «невиправний рецидивіст». Ти мене не бійся, Зенку, я такий самий націоналіст, як і ти. Ти їх бійся, бо вони без роду і племені – гомо совєтікус. Лібес не витримав і почав заперечувати. Вольф розійшовся. – Ви хоч євреї, але безмозгі, добре робите, що не їдете до Ізраїлю, а то і там будети прославляти совєтську владу, – і щоб допекти, – ну, а як же, з такою освітою, як у вас, керуєте місцевими інженерами... Там такого не буде! – вхопив беретку і вийшов з кімнати.
  Знову Лібес почав щось мимрити. Його перебив Гузік, нагадавши, що пора йти на обід, кивнув головою до  Зенка і першим вийшов з помешкання. Зенко догнав його вже на вулиці. Йшли мовчки. – Сьогодні ще будемо вчитись?  – тихо, немов би сам до себе, запитав Зенко. – Так, тільки в мене вдома. Щось перекусимо, можливо, обід приготувала Лєна, бо жінка з дітьми поїхала в село до себе. Надворі стояла гарна сонячна погода. Був кінець травня, все цвіте, а Зенко мусив мучитись з жидами, навчаючи їх елементарних речей, бо вони його начальники. Підходили на вулицю Блока. І що це за крик в кінці вулиці, напроти помешкання Гузіка? Зенко прислухався до викриків жінок, які жбурляли камінцями в стіни і вікна другого поверху. «Ето же нада среді бєлого дня заніматьса блядством, ні стида, ні страха…». Гузік шугнув у коридор, Зенко ледве за ним встигав.
  Гузік натреновано своїм ключем відкрив верхній замок. Слідом за ним зайшов і Зенко. Перед ними відкрилась картина з голівудських фільмів. Біля зовнішньої стіни приймальної кімнати на підлозі були розстелені матраци і покривала ліжок. На них п’ять голеньких русалок, а біля кожної – п’ять голих амурів у лежачій позі. Посередині серед них – красуня Лєна. Дивно було, що ніхто з них не ворухнувся, хоч Гузік надривним голосом кричав: «б...ді». Лєна підняла голову і лагідно сказала: – Папа, іді на кухню, в духовке для тєбя я пріготовіла обєд, – продовжуючи гладити голову амура, що не переставав цілувати її білі дівочі груди. «Іді, іді, папаша, на кухню, – гаркнув крайній амур, атлетичної будови, – а то…!» Гузік спантеличино глянув на Зенка, що вже  ретирувався з помешкання на сходову клітку. На вулиці цікаві сусідки перепинили Зенка, щоб щось довідатися. Їм вже стало відомо, що додому прийшов із Зенком господар тої хати. Оточений жінками, Яків видавив з себе тільки три слова: «Такого ще не бачив», – і вислизнув.
  На роботі Гузік свій гнів починав зганяти на Зенкові, розуміючи, що з’єднати Лєну з ним – марна справа. Не кращий час настав і в технікумі. До нього почала приставати учителька російської мови. Щоб звернути на себе увагу, вона ставила Зенкові за всі літературні письмові твори тільки двійки. Вся група це бачила і глузувала з нього. Та біда в тому, що за двійку з російської мови і літератури він міг не отримати диплома. Довелось Зенкові запросити учительку на танці у технікумі і провести з нею цілий вечір…
  Після чергового танцю Зенко перепросив свою напарницю, натякнувши на потребу вийти в  туалет, і моргнув однокурснику, щоб слідував за ним.
  – Слухай, Сеня, виручи мене. Іди зі мною разом з учителькою до буфету. – О! Це я можу зробити. За твій рахунок? – Добре, – зрадів Зенко.
  Пропозицію учителька прийняла з задоволенням. За третьою чаркою (склянки у буфетах в той час заміняли чарки) в учительки розв’язався язик. Вона хвалилась про свою партизанську діяльність і військові нагороди за бойові заслуги на фронті. При виході з буфету Зенко пошепки перепитав однокурскника: – Скільки хочеш за те, щоб відпровадити учительку додому? – Дві пляшки буде досить, – не задумуючись, відповів той. Зенко вийняв 10 карбованців і без слів запхав напарникові в кишеню. – Що ви там шепочетеся? – спитала учителька, що похитувалась біля дзеркала, підводячи кольором свої губи. – Не можемо домовитись, кому з нас відпроваджувати вас додому, – збрехав однокурсник. – А може, я буду вибирати, – владним тоном заявила дама. – Ні, краще потягнемо льоси, – і, не питаючи ні в кого згоди, Зенко вийняв цигарку, моргнув напарнику, тримаючи її в правій руці і запропонував вгадати. Як було домовлено, Сеня вгадав. І вдаване Зенком невдоволення програшем було сприйняте учителькою як належне.
  На площі Зенко зупинив таксі і через 10 хвилин вже сидів на задній лавці в аудиторії Львівської політехніки. Такі вечірні переїзди з технікуму до інституту, а часом навпаки – після першої пари в інституті добирався в технікум, тривали до захисту диплому. Батьки і друзі нагадували Зенкові, що йому вже йде тридцятий рік. Якщо він до тридцяти не жениться, то після його і чорт не оженить. На вечірках Зенко зустрічав гарних дівчат, та їм було теж під тридцять, тобто уже не першої свіжості. Він і сам не знав, чого хотів.
  Найближчою товаришкою для Зенка була провізор-фармацевт, однокурсниця з Теребовлянської школи – Горинь Стефа, окрім фармацевтки з Чорткова Богданівської Ангели. Стефа була найкращою товаришкою і ділилася із Зенком всіма своїми інтимними  проблемами. Вона усвідомлювала, що між ними нічого серйозного не може бути, тому помагала Якову шукати кандидатку на дружину. Та всім її знайомим було уже під 30 років, вони вже пережили різні історії кохання, і це відштовхувало Зенка. Він був ідеалістом, дивився на свою вибрану царівну через призму приказки: – «Хтось зібрав сметанку, а тобі залишив квасне молоко» – чи ти на краще не заслужив? Ще б пак…З дитинства йому привили думку, що в селі він може собі вибрати жінку, яку захоче, бо є найбагатшим серед своїх ровесників. Батько мав 10 моргів поля і з розрахунку на одинака Зенкові рівних не було. Кількість поля була вирішальним фактором при виборі жениха в селі. Чи хтось тоді міг допустити, що прийдуть інші часи, тобто прийдуть совєти, і порядні господарі будуть приховувати  реальну кількість поля. Коли бідняки будуть в пошані, а багатим – «куркулям» буде організовано безплату «подорож» в Сибір на голодну і холодну передчасну смерть. З тих часів Зенко про поле вже не згадував, а про сметанку і квасне молоко не забував, коли Стефа знайомила його із своїми подружками. Оженився, тоді зажурився.
  – Де ж мені з молодою жінкою жити? – запитував Зенко себе. А вона – весела, безтурботна, сміялася і співала: – Збудуй хату з лободи – до чужої не веди.
  – Не веди, добре тобі співати, а де ж будемо спати?
  Та на пам’ять про таку оказію вирішили сфотографуватися. Прибралися і пішли в центральне фотоательє. І яке було здивувавння Зенка, коли він побачив за столом на місці касира припадкову знайому Дарку Самагальську. З нею він познайомився у поїзді. Вона тоді  нелегально перебувала на Тернопільщині, їхала до Львова, бо сестра їй повідомила, що зробила для неї паспорт, і вже новий дільничний опер про неї не розпитує. Дарка, корінна львів’янка, справила тоді на Зенка приємне враження. І ось тепер зустрілися. – Це моя дружина…, – представив Дарці свою молоденьку Лесю.
  Після фотографування Дарка між іншим запитала: – А де ж тепер, молодята, будете жити?
  Зенко засміявся: – На квартирі…, кожний окремо, а зустрічатися будемо на Високому Замку у святкові дні.
  Коли Зенко прийшов по фотографії, Дарка без всякого вступу, спитала чи найшли квартиру.
  – Якщо ні, то переходьте жити до мене. Я з мамою і сестрою вже переговорила.
  Так Зенко не тільки оженився, але й справив новосілля, орендуючи в панства Самагальських кухню на другому поверсі. Після всього пережитого це було направду людське щастя. Щастя ще й тому, що дружина обіцяла бути завжди з ним, якщо навіть прийдеться виїхати зі Львова. Зенко тоді ще не знав, що її батьки відбувають десятирічний термін ув’язнення у колимських таборах. Леся про це промовчала, побоючись, що Зенко то сприйме упереджено. Розповіла тільки, що виховувалася в стрийка у містечку Східниця.
  Тепер подружжя з подібними біографіями насолоджувалося в кімнатці з маленьким вікном, маючи три меблі: – металеве ліжко, тумбочку, позичену в гуртожитку, та стіл, за який служила прикріплена біля вікна креслярська дошка, яку Зенкові передав пізно ввечері, через вікно, комендант будівельного технікуму за пляшку пива.
  Зенко часто посміювався з дружини, активної комсомолки на склозаводі, де вона працювала художником по склу.
  Сім’я була щаслива, бо мала кут на нічліг, зарплату по 860крб. і систематичні вечірні лекції в політехнічному інституті. Спільно вони тільки снідали, обідали окремо, хто де, вечеря на ходу всухом’ятку, бо робота тривала  до 18 години, а лекції починалися о 19 годині. Взявшись за руки, вони вночі поверталися на вулицю Мелятинську 18, щоб відновити сили і вранці знову повторити це коло.
  З таборів повернувся господар Самагальський Мирослав, старий член ОУН. Хоч прийняв квартирантів дружелюбно, та все-таки пізно восени попросив їх звільнити кухню і покинути помешкання. «Куди іти?» – постало питання. У цей час Зенко уже був добрим спеціалістом по баштових кранах, з ним рахувалися в промисловому тресті. Навіть котлонагляд запрошував його як експерта при аваріях у Львові. Технічне училище в час випуску машиністів баштових кранів запрошувало Зенка на вручення дипломів як голову державної комісії.
  Крім обслуговування баштових кранів, Гузік доручив Зенкові вести будівництво 8-квартирного житлового будинку на Левандівці. Тут варто зазначити, що Зенко допоміг Я.Баковському влаштуватися монтажником на будівництві цього будинку, а пізніше –  машиністом баштових кранів. З тих пір їхня дружба ніколи не переривалася. Будинок до осені закінчили і Зенко надіявся отримати у ньому квартиру. Та не так думав Гузік. За квартиру треба було дати хабара. Зенко вважав, що йому як прорабу належиться квартира без хабара. Гузік звик до хабарів і бісився від незалежної поведінки Зенка. Він хотів показати свою владу, ще й помститися за дочку Лєну, і тому при голосуванні виступив проти надання Зенкові квартири.
  В такий критичний час Самагальський наполіг на звільненні їхнью сім’єю кухні. І куди йти?
  Не довго думаючи, Зенко, закріпленою за ним автомашиною, перевіз небагатий свій пожиток пізно ввечері в кабінет начальника. Вранці скандал на весь трест. Думали, гадали і виділили з фондів тресту однокімнатну квартиру на Новому Львові. Радості не було меж. Танцювали цілу ніч в пустій квартирі.
  
Передсмертний вечір останнього підпільника
  
  На вулиці Олександра Невського у Львові вмирав останній підпільник села Деренівки. Йшов йому 32 рік. Дружина Ганя попросила Зенка прийти до нього, бо він хоче попращатися і щось важливе сказати.
  В маленькій кімнаті на розстеленому ліжку лежав блідий, виснажений від болю, колишній сусід, побратим по сільській самообороні, Стефан.
  – Що ти, хочеш разом з курми лягати спати? – замість привітання веселим тоном сказав Зенко, увійшовши в кімнату.
  – Присядь біля мене, – прошепотів Стефан, – візьми мене за руку.
  Вона була холодна, в’яла, на зап’ясті виділялися сині вени. Стефан звернув на Зенка погаслий погляд очей і відразу закрив їх повіками.
  – Мені говорити важко, тому по губах вловлюй мої слова. Поверни мене до себе, бо самому мені тяжко. От так, тепер слухай. Мені, крім тебе, нікому передати те, що знаю. Нашу криївку продав… я  знаю, його дуже били, катували. Але крім нього, про неї ніхто не знав. Я його прощаю. Чи вони простять, не знаю. Частину зброї я закопав..., може вона ще тобі пригодиться.
  – Мені вмирати не жаль, я своє життя присвятив і віддав Україні. Я не перший і не останній. Мені важко говорити. Обніми мене… Прощай, колись згадай про мене…, коли повстане Україна. І ще прошу тебе, поможи моїй Гані виховати мою Наталку.
  Обнялися два товариші. В Зенка виступили сльози і, щоб їх не показати Стефанові, він нахилився до його руки і поцілував.
  – Іди вже, я хочу спати.
  За труною йшли товариші з заводу… і краяни: Ілько Бернат, Павло Вівчар і Зенко. На Янівському цвинтарі відспівали разом з священиком Стефанові Полівчукови «Вічная пам’ть» і розійшлися, щоб на старість, при повсталій Самостійній Україні згадати останнього підпільника з села Деренівки – Щербатого Стефана, який лежить у могилі на Янівському цвинтарі під чужим прізвищем- Полівчук
  
  
П’ЯТА ЧАСТИНА
Короткий нарис історії села Деренівки

  
  Перша згадка про село відноситься до 1565 р. (Королівський перепис). Зроблено це на основі сеймової конституції 1562– 63рр. про періодичне ілюстрування королівщини. Другий перепис проведено 1570 р. Перепис проведено в селах Теребовлянщини: Зубів, Коптури, Засціноче, присілок, Гумнища, Семенів, Довге, Романівка, Нова Романівка або Воля Романівська, Дереновець, Борки, Косів, Ходачків, Дичків, Ласківці, Камінка, Мольшанівка, Хмелівка, Мшана. (назви згідно перепису). Якщо в переписі фігурують назви сіл, то їх заснування іде у глибину 14-го століття. Велике пограбування сіл татарами відбулося 1516 року. Деякі села могли зовсім зникнути, а деяким при переписі перекручено назви, як із селом Деренівка. Можливо попередником села Деренівка було село Селиська з аналогічною назвою частини поля, що прилягає до гостинця. Село Селиська було знищене татарами. Люди, що залишилися живими, переховалися в ярах і лісах і  заснували нове село. Етимологія назви села походить від слова терен, або Дерен – ім’я татарина з легенди про село. Легенду зафіксував Байгер у своїй книжці «шкіц географічно-історичний і етнографічний», виданій 1899р. (Пояснення в книжці «Історія села Деренівка», нарис  (В. К.))
  У селі на той час було 16 осілих селянських сімей (кметів). Поля було дуже багато, і селяни орали, де захотіли, та кожний здавав податок (чинш) раз в рік: по гривні, 2 курки, 4 півмірки вівса. Разом це становило 30 злотих, 9 грошів і 20 динарів. Хто мав вівці, здавав 20-го барана. У 1565 році зібрано 160 баранів і 12 пнів пасіки (кожен 10-й пень). Здано 16 волів (кожен 6-й). Хто мав понад 20 свиней той здавав по одному грошу за кожну свиню. Корчмар за поле платив по 10 злотих. Селяни відробляли Теребовлянському староству по три дні в тиждень від сім’ї.
  У селі проживало також 6 вільних кметів, що не були звільнені від податку на 4 роки, тільки здавали по 2 гроші на замок і допомагали в роботі біля ставків. У селі було два ставки, що належали теребовлянському старості. Існував ще один дискримінаційний податок – якщо дівчина виходила заміж в інше село, то  її наречений  платив за неї 12 грошів, за вдову – 30.
  Другий перепис провели у 1570 р. Як видно з перепису в селі відбувалася міграція вільних селян. На їх місце староста направляв у село інших.
  Таку інформацію залишили нам архівні матеріали. Та якщо розмірковувати про попередню історію села, то виходимо з історії Теребовлі. Князь Василько з братами отримав галицькі землі у 1084 році. (У Любачеві закріпили за Васильком Теребовлю у 1097 році). До закріплення, зрозуміло, Теребовля вже була серед сіл господарським центром. Князь Василько посів уже сформовану столицю, можливо не без того, щоб місцеві бояри не робили спротиву зайдам. Етимологія назв таких сіл, як Залав’я (за лавою), Застіноче (за стіною), Ілавче, говорить про допоміжні і захисні функції центрального міста регіону. Таким чином треба допустити, що довколишні села створили собі такий центр, як Теребовля, із звичайнісінького села, розбудовуючи у ньому захисні споруди для себе на випадок нападу ворогів. Безперечно Теребовля в ранньому віці була звичайним селом, та  географічне розташування, зумовило виділення її в культурний і господарський центр. Такі племена, як тіверці чи хорвати, десь таки жили, і не виключно, що теребовлянці є їхніми спадкоємцями. Теребовля не поривала зв’язків з довколишніми селами як в час князювання, так і до нього. Виходячи з приведеної аргументації, село Деренівка має більш як тисячнолітню історію існування. Хоч тут не мало природних захисних об’єктів, та зарослий яр, з виходом на гору Бердо був захисним притулком для мешканців села від ворогів. Княже панування довело до втрати й – Галичини через міжусобиці. Галицькі землі завойовує у 1323 році Польща. Не маючи змоги і сили обороняти східні кордони від татар (а може це відповідало програмі колоніальної політики Польщі), населення Галичини було кинуте на поталу ворогам. Це була буферна зона польського королівства. Татари грабували теребовлянців великими ватагами в 1419, 1453, 1467, 1508, 1515, 1575рр. Малі татарські загони нападали на села майже кожного року і забирали селянський пожиток, дітей, з яких виховували яничарів, гаремних слуг, галерників і євнухів. На базарах Туреччини продавали цей весь «крам» купцям східних країн, а там не раз знову перепродували їх іншим купцям. Наш генофонд стимолював розвиток чужих народів. І так до сьогодні. Поляки хваляться Папою Римським, москалі – Чеховим, Гоголем, а чиї в них гени? Нам привили шляхетність – «…не випадає, ми ж цивілізовані, треба ж прощати». Ось допрощалися. «Гірше ляха свої діти…» Співаємо заповіт Шевченка, що заповів: «Поховайте та вставайте кайдани порвіте, і вражою злою кровю волю окропіте!»
  Суспільна позиція нації залежить від харчування – пояснює мій знайомий. Азіати харчуються м’ясом, тому вони  такі агресивні, українці харчуються молоком, хлібом, яриною, тому вони – такі сентиментальні. Собаки, яким дають м’ясо, кусаються і постійно гарчать, а ті, що п’ють тільки молоко – лащаться і лащаться до всіх.
  Наші селяни і міщани будували свої садиби, виходячи з принципу свого захисту і самооборони. Навіть свої господарства огороджували кам’яним муром, щоб якось захистити сім’ю від непрошених гостей.
  У росіян біля хати нема ніякої огорожі, ні плота, ні грядки. Тепер там і села зникли. Та вони всю історичну епоху воювали і захоплювали чуже добро, чужі території, а мешканців захоплених земель перетворювали в послушних рабів.  
  Українці будували свої хати валькованими, каркас дерев’яним а під основними стовпами ставили великі камені. На стовпи опирали платви, до яких кріпили вертикальні жердки, оперті на підвалини. Посередині хати вздовж клали сволок. Каркас скріплювали дерев’яними кілками. Вальки робили з глини, перемішаною з житньою соломою. Двосхильний дах покривали житніми сніпками, які прив’язували перевеслом до лат.
  Деренівка, як і  всі інші села Галичини, перебувало під польською окупацію до 1772 року. Як кожний окупант, поляки колонізували край, назвавши його малопольским. Будували костели, насаджували свою адміністрацію. Християнська релігія ставала культом того,  хто  не перейшов на римо-католицьку віру,  залишився православним,  привчали не опиратися владі, бо кожна влада від Бога. Батогом і пряником заманювали селян в свої тенета.  Диву дивуєшся, як наші пращури, залишаючись вірними традиції своїх дідів, зберегли українську мову, звичаї та віру.
  В історії краю, як і в житті людини, є будні і свята. Будні в історії – це дні, роки та навіть століття, які нічим не відрізняються. Та все – таки накопичується  енергія, критична маса якої вибухає і стає яскравою історичною подією. Нанизані в пам’яті події (письмові чи усні) творять історію. В житті людини це називається біографією.  Накінець історичні письмові архіви донесли нам  інформацію про людей села,  гідних поведінці державних мужів.
  Такою непересічною подію села став 1648 рік. Мимо села промчалася перша козацька стежа війська Богдана Хмельницького, в сторону міста Зборова. Польська адміністрація Теребовлі разом із землевласниками втекла на Захід. По селах завирував повстанський рух. Прокинувся привид волі. В пам’яті народу спливали образи, приниження від окупантів, що століттями кривдили українців. Всенародний бунт жорстоко розправлявся з тими, що не встигли втекти. Та перемога тривала не довго. В серпні 1649 року козацькі війська відступили від Зборова. (Зрада татар вимусила Хмельницького підписати ганебну угоду). Край залишено на поталу татарам і польській адміністрації, що повернулася на свої місця. Частина молодих хлопців втекла на Запорізьку січ, частину молоді татари захопили  в ясир, частину судили польовим судом. Для постраху полонених повстанців розпинали і вішали вздовж дороги Теребовля-Копичинці. Про репресії в селі Деренівці говорять архівні документи. В селі спалено 39 дворів, засуджено 8 осіб. Із села Довгого судили 36 осіб разом з священиком Степаном Аничковим. З Грицівки судили 33 особи. Села сплачували великі податки на відшкодування шляхті. Фізичне нищення і економічна руїна відкрили дорогу для полонізації краю. Село Грицівка (походження назви вимагає окремого дослідження) мало на той час багато відчайдушної молоді, яка переховувалася в глибині непрохідних лісів Блавіщини і Крегольця, що зливалися в єдиний лісовий масив, який природньо обмежував доступ до села. Річка Деренівка ( такої назви в неї тоді не було) була повноводною зі ставками. По березі річки петляла стежка. Річку використовували, як дорогу для  возів, запряжених волами. Коней тоді в селі не було. Не було й  теперішньої дороги.
  
Австрійська окупація краю
  
  У 1772 році Росія разом з Австрією розділили між собою територію Польщі. Галичина відійшла до Австрії. Чотири сусідні села: Грицівка, Деренівка, Довге і Залав’є, що належали Теребовлянському староству, користувалися магдебурським правом. Австрія почала обмежувати це право і розпродувати землі і цілі села. Так у 1780 році Текля Варцель купила згадані села за 33900 австрійських корон. Представників сільських громад заставили підписати документ, згідно яким громада була зобов’язана відробляти панщину. Цей документ підписали від Деренівки – Лучка Міхал, Підлісний Яцко і Палідвор Стефан, від Грицівки – Левків Іван, Хмила Гнат і Коваль Григорій, від Довгого – Мороз Іван, Стахів Стах і Лупіїв Пилип, від Залав’я – Корній Гринько, Карий Яцко і Пжеважний Кость. Замість підписів вони поставили хрестики. Хоч це були найбільш шановані громадяни названих сіл, та ніхто з них не був письменним. Тільки у кінці 80-х років австрійський уряд запровадив у сільських школах навчання українською мовою.
  Запроваджена у 1780 р. панщина була скасована через 68 років – у 1848 р. Цю дату відзначили у всіх селах спорудженням біля церкви пам’ятного хреста. Кам’яний хрест селяни Деренівки поставили на перетині основної дороги і вулиці, що веде до церкви. Він простояв більше 200 років. Приблизно у 1970 р. селянин, що жив неподалік,– Тихоліз Микола продав свою стодолу разом з кам’яним хрестом, що вже лежав біля неї, Львівському музею у Шевченківському гаю. Тепер цей хрест стоїть там під парканом церкви (фото №9).
  Найстарішою пам’яткою села є дерев’яна церква Івана Богослова, освячена 1715 року. Церква в селі Довгому в одних документах значиться  1704р., а в Шематизмі за 1838 р. записана 1794.  Цікавим для дослідників є те, що Довженську церкву оцінено в 185 ринських, старі приміщення плебанії оцінено в 50 ринських, а нові – в 125 ринських Деренівську церкву оцінено в 62 ринських, а приміщення плебанії в 60 ринських. Чому така різниця в оцінці церков? Довгенська – 185, Деренівська – 62 ринських, у три рази дешевше. Хоч в реальності вони одникові і за розмірами і за конструкцією. Цікавою є оцінка плебаній. У Довгому записано дві – стара і нова. Стару оцінено як Деренівську нову. При пам’яті мого покоління Деренівська плебанія відповідала описові в Шематизмі. Довгенської не було, ні старої, ні нової.
  Оглядаючи Деренівську церкву, слід зазначити, що вона побудована за традиційною схемою української національної архітектури. Церква міститься  на пагорбі під лісом, що називався з давніх – давен Крегольцем. Похилий церковний майдан з трьох сторін обгороджений кам’яним муром, а четвертою стороною примикає до лісу. Посередині східної частини муру була брама. Товщина муру сягала одного метра, а висота біля двох метрів. По внутрішньому периметру муру посаджені липи, що є ровесниками церкви. Перед війною їх було ще дев’ять, тепер залишилося тільки дві – біля дзвіниці. Церковний майдан має прямокутну форму, посередині якого  збудована церква. Фундамент закладено з бутового каменю, стіни з обтесаних брусів. Маленькі віконця розміщені під самим куполом. Дах був покритий гонтом. На початку ХХ століття гонт замінили бляхою. На куполі змонтовано металевий хрест, а у його підніжжі – металевий півмісяць. В середині церкви над бабинцем розміщено хори (балкон).  Церква розділена іконостасом,  посередині  якого містяться «царські врата», а по боках – двоє вузьких дверей. На бокових стінах розмальовані ікони (вік і вартість їх ще ніким не оцінена). Іконостас дерев’яний, різьблений, з мальованими картинами і біблійними постатями. Посередині церкви висить «павук». До захристія добудовано кімнату для підготовки Богослужіння і прийому парафіян.
  У північно-східному куті церковного майдану міститься дзвіниця висотою до 12-ти метрів. Вона також споруджена на кам’яному фундаменті. З каменю зведено стіни. В зовнішніх стінах дзвіниці розташовано бійниці. Дах також був покритий гонтом, а пізніше замінений бляхою. До масивних балок перекриття прикріплено 4 дзвони. У 1935 році площу розрівняно, а мур розібрано.
  У 1775р. Папа Римський підписав у Ватикані буллу - благословення спеціально для Деренівської церкви. Попередник священика Антона Глинського (1768-1796) отримав цей докумнт у Зарваниці 2.09.1776р. Після Антона Глинського парохом  села Довге з 1823 по 1857рр. був Теофан Глинський.  Він, як і його попередники, обслуговував чотири села Йосип Лавровський разом з співробітниками Томашем Левицьким й Іваном Гаванським. Після 1878 року призначено Валер’яна Ганкевича, який переніс основну резиденцію з села Довге до села Деренівка. О.Ганкевич помер перед першою світовою війною і похований в родинному селі Сороцьк. До співпрацівників належали також Петро Рудькевич, Євстахій Хрущавський, Євген Купчинський. Символічним є те, що останнім священиком у Деренівці був Петро Глинський (1920-1944). Населення села тоді становило біля 700 осіб. У 1914 р. (перед першою світовою війною) – 1140 осіб, перед другою світовою – 1350 осіб. А на початку 1960 року знову скоротилося  до 630 осіб
  У 1848 році австрійський уряд відмінив панщину. Це було велике свято, про що свідчать  пам’ятники, споруджені по всіх селах Галичини. Деренівські селяни витесали з каменю такий пам’ятник у формі хреста і поставили його, як описано раніше, на  вулиці, що вела до церкви. Пам’ятник простояв до 1949 року: Коли місцеві комсомольці під наглядом комуністів почали знімати і розбивати хрести та фігури на полях і присадибних городах селян. Тихоліз Микола, що жив по сусідству з церквою  зняв історичний пам’ятник і заховав його у своїй стодолі .
  Крім церкви і згаданого хреста, історична пам’ять донесла нам у спадок  говірку та назви полів (див «Історія села Деренівка» (В. К.) )
  Ще про одне свято розповідає Львівський державний архів. Йдеться про заснування у 1898 р. в селі товариства «Просвіта». У той час із села виїхали на заробітки до Німеччини, Аргентини, Англії, Канади, Франції понад 50 осіб. (додаток №3). Там вони асимілювалися, і майже ніхто з них не повернувся до села. Австрійський уряд закінчив будівництво шосейної дороги Тернопіль – Чернівці і взявся за розбудову залізниці. Відкупив смугу поля у селян під полотно. Найняв робітників із села, які возами звозили землю на залізничне полотно. Робітники збудували колію і станцію «Деренівка», якою 24 листопада 1896 року проїхав перший поїзд. Економічне становище селян, завдяки доброму заробітку, покращилося. Та разом з тим корчмарі заохотили селян до пияцтва, що набуло масового характеру. Церква організувала в селі братство «Тверезість». Заробітки скінчилися разом з побудовою залізниці, і це спричинило масову еміграцію в країни нового світу.
  До інтелігенції села на переломі 20-го століття належали  дві родини: Сім’я учителя і сім’я священика. Священик Валеріян Ганкевич мав трьох синів і двох дочок. Вони організували в селі молодіжну організацію «Січ». На крайці, що збереглась у Якова, вишито: «Деренівська Січ 1906р. ». У 1898 році утворено читальню «Просвіти».
  Довідник «GemeingelexikonYon Galizien» Відень, 1907р. подає такі відомості про Деренівку: Землі – 1013га, лугів – 2, 29га, городів –45га, горбів –73га, лісу – 95га.
  Кількість жителів – 1117ч., в тому числі: мужчин – 536, жінок–581. З них 1045 українців,  72 особи  поляків. Коней – 224, рогатої худоби – 384,  кіз – 104, свиней – 302.
  Господарство Леонарда Козіброцького: Землі – 378га, обслуга –39 осіб, з них – 17 мужчин, 22 жінки. З них – 19 німців, 6 поляків, 23 українці.
  У 1931 році в селі проживало 1060 українців і 10 євреїв.Навчалося в школі 119 дітей, з них одна єврейка.
  
Перша світова війна і польська окупація
  
  15 липня 1914 року почалася перша світова війна. Австрія оголосила війну Сербії. Провела часткову мобілізацію до війська. Дозволила утворити полк січових стрільців. У вересні російські війська зайняли Галичину. Серед російського війська було багато українців зі східної України. Солдати добре харчувалися і роздавали населенню хліб і цукор. На початку 1915 року німецькі й австрійські війська витіснили росіян за Збруч. Літом 1915 року російські війська знову пішли в атаку і вдруге захопили Галичину. Після такого «визволення» у Деренівці народилося кількох байструків, та це не привело до сімейного розриву, бо  розводів церква тоді нікому не давала. Навчання у школах було припинено. Кілька осіб із села загинуло в бою з російським військом, дехто потрапив у полон. Дід Якова був поранений потрапив у полон і помер у петроградській лікарні, де й похований на міському цвинтарі. Вкінці 1916 року Австрія призвала до армії допризовників 18-тирічного віку і старших, що не були призвані в час воєнного театру, тобто 1898 р. народження. Після короткого навчання вони були направлені на фронт. Війна їх застала на східній Україні. В лютому 1917 року в Росії вибухнула революція. Фронт перестав існувати. Молоді австрійські солдати були мобілізовані в українську армію. З Деренівки в українській армії перебувало 40 осіб, 14 осіб з них загинуло в боях з поляками й померло у польських концентраційних таборах. Решта повернулася до села і створила національно свідомі сім’ї.
  
  
Польська окупація
  
  У перші роки польської окупації місцеві поляки отримали від прибулих із західної Польщі мазурів деякі владні посади. Почували себе з українцями досить незручно, бо нічим не відрізнялися від них. У Деренівці було їх 30 осіб. Усі розмовляли українською мовою, святкували, переважно, українські релігійні свята та співали українські пісні. Різниця була тільки в тому, що їх метрики знаходилися в костелі, де вони були й хрещені. Займалися на рівні своїх сусідів сільським господарством. Ніякої ворожнечі на національному грунті в селі не було. В основному, вони влилися в українські сім’ї  як дружини, чи чоловіки українок. У селі проживало 7 жидівських сімей, що торгували різним крамом, крім Лейзора, який займався рільництвом.
   Культурно-просвітню роботу після закінчення війни проводила сім’я отця Петра Глинського. В селі було організовано спортивне товариство «Луг». На місці корчми збудовано у Деренівці в 1928 р. читальню «Просвіта», на яку з церковної каси передано 400 злотих. При церкві організовано Марійську дружину – Пречистої Діви Марії. Сім’я о. Глинського разом з П. Турулою організувала в читальні хор і драматичний гурток.
   При читальні відкрито бібліотеку якою завідував  Іван Мороз. У селі утворено підпільний осередок ОУН. Син Лейзора – Фройко Райзберг організував підпільний осередок КПЗУ. Фінансував його Теребовлянський повітовий комітет КПЗУ. У сільський осередок входили: Поздик Дмитро Панас Михайло. До симпатиків належами Шкугра Михайло та Лісний з Грицівки. Першими членами ОУН сталили Поздик Степан і Вовчок Василь. Читальня виписувала часопис «Сільський господар». Господарі виписували журнал «Золотий колос», а для дітей – «Дзвіночок».
  
Друга світова війна (совєтська окупація)
  
  Польський шовінізм перед 1939 роком ставав нестерпним і в містах, і в селах. Поліція часто забороняла вистави в читальні. Часописи виходили з білими полосами – інформацію і статті конфісковувалася державна цензура. Береза Картузька стала концтабором політичних в’язнів. Взаємна ненависть досягала кульмінації. У такий несприятливий для поляків час німці розв’язали війну. Польська армія виявилася нездатною для обороняти своїх кордонів. У перші дні війни влада мобілізувала резервістів кількох років. З Деренівки були мобілізовані: Кравчук Григорій, М’ягкота Йосифй інші. Теребовлянський кавалерійський полк був перекинутий на західний фронт проти німецьких танків. Через два тижні війна закінчилася.  Совєтська Червона армія 17 вересня 1939 року пішла на зустріч німецькій армії, перетнула кордон на р. Збруч і похідним маршем без бою захопила всю Західну Україну, яка 18 вересня вітала у Львові німецьке командування.
  Галичина опинилася під владою нового окупанта. Совєти розіграли фарс «добровільного воз’єднання» з СРСР. Влада заборонила всі національні партії, а їх керівників арештувала. НКВД отримало необмежену владу. Перевагу було надано місцевим євреям, які жорстоко розправлялися з арештованою українською інтелігенцією. Репресії і арешти спонукали ОУН перевести своїх членів у підпілля. Про історію підпілля чит. «Історія села Деренівка» В. К. З кількох сіл Теребовелянського повіту утворили Буданівський район, керівництво якого сформували з вихідців зі східних областей України. Проведено також шкільну реформу.
  Совєти утворили в селі комсомольську організацію ( додаток №. ). У кінці 1940 року організували колгосп. Першим головою колгоспу став, рідний брат симпатика КПЗУ Михайла Шкугри Іван. Сім’ї підпільників вислали за межі України (додаток №11).
  Їх майно перевезли в колгосп, на плебанію. Сім’ю священика виселили з помешкання. Вона переселилася до сім’ї Чигринових.
  На противагу комсомольській організації учні 6-го і 7-го класів організували нелегальну організацію «Юнацтво» ОУН. Владі вдалося розколоти село на бідняків, середняків і куркулів. Першим головою сільської Ради став Джурба Петро, а секретарем  призначили Вовчка Василя. Біля залізничної станції збудували бурякопункт, куди пізніше звозили буряки з цілого району. На горі (пасовиську) відкрили піщаний кар’єр, звідки возили пісок на будівництво струсівського летовища.
  Восени 1940 р. були призвані до лав Червоної армії мешканці села: Богдан Глинський, Степан Сташків, Петро Трач, Зеновій Туркула, Степан Чернець. Після війни повернувся додому тільки Глинський Богдан. Інші загинули.
  Політична ситуація ставала напруженою. У сільраді активісти за розпорядженням влади склали список куркулів у кількості 20 сімей. У цей список записали сім’ї, що мали 6-ть і більше гектарів поля. Більшість населення чекало війни з Німеччиною.
  

Німецька окупація
  
  22 червня 1941р. німецька армія без оголошення війни перейшла кордон, і вже 7-го липня я передові частини з’явилися на території сіл Будзанівського району. Совєтська влада разом з «непереможною» Червоною армією поквапливо в паніці тікала, розстрілюючи в тюрмах всіх в’язнів.
  24 червня 1941 року підпільники села зробили спробу захопити владу. В перестрілці загинув голова Будзанівського району, офіцер райвоєнкомату і начальник Теребовлянського НКВД. Загинуло також два підпільники й арештовано Серафина Степана. Останній був закатований у кінці червня в Будзанівській тюрмі.
  Прихід німецької армії населення сприйняло схвально, як визволителів. У Теребовлі в останню неділю липня 1941р. ОУН провело масову маніфестацію, яка вимагала від німецького командування створення українського війська для боротьби з Червоною армією. На чолі колони маніфестантів йшли молоді хлопці з транспорантами «Ми хочемо йти на фронт». Німці мовчали. Та невдовзі гестапо скомпрометувало владу своїми репресивними діями. Арешт членів ОУН, насильна відправка молоді на роботу в Німеччину, й розправа з євреями підривали довір’я до німців.
  На весь район була тільки одна середня школа і торговельна в м.Теребовлі. За власний рахунок селяни провели в селі електрику. Члени ОУН перебували на нелегальному становищі, та все-таки в селі не було підпілля. Коли просування німців зупинилося і Червона армія перейшла в контрнаступ, ОУН розпочала спорудження криївок, нагромадження запасів продуктів харчування і речей першої необхідності. На Волині організовано УПА. З Деренівки туди перейшов Степан Бундзеляк.
  24 березня 1944 р. через Деренівку проїхали перші совєтські танки. Німці відступили за ріку Дністер, формуючи там лінію оборони. В Будзанові відновлено районну владу і в кінці квітня проведено мобілізацію мужчин віком від 18 до 50 років. З Деренівки мобілізовано біля 120 мужчин, на війні загинуло 56 осіб. Фронт зупинився на р. Дністер і селян з лівого берега евакуювали в села північного Теребовлянського району. В Деренівку евакуювали селян з Брикулі і Могильниці.
  З молодих хлопців, колишніх стжельців польської національності, у Янові (тепер с. Долина) сформовано озброєну групу стрибків. 13 травня вони вислідили і вбили Литняка Михайла, арештували Литняка Дмитра, який не витримав катувань і помер у Чортківській тюрмі 28.05.1944 р.
  З допризовників 1927р. народження сформовано бригаду робітників для обслуговання залізничної колії. В бригаду добровільно записалися і дівчата.
  У липні 1944 р. Червона армія прорвала фронт, і всі евакуйовані сім’ї повернулися у свої села. У польських селах району активізували свою діяльність боївки Армії крайової. Районний провід ОУН організував з допризовників сільську самооборону. Тільки почалися жнива, як уповноважений району Дайнека разом з головою сільради Зубиком С. розіслали повідомлення селянам про примусову здачу контингенту. 9-го травня 1945 р. Німеччина капітулювала, і в село почали повертатися демобілізовані чоловіки. Разом з ними в Галичину переведено спеціальні каральні військові підрозділи для ліквідації підпільного націоналістичного руху опору.
  У 1945 році створено спецгрупу «Бистрого» на чолі з Соколовим. Серед вищих офіцерів, що керували розправами над повстанцями були: Прошін, Константінов, Захаров, Соколов, Порфілов, Ларюшкін, Тарасов, Берман, Єрастов, Попков, Грачов, Ємелін, Любітов, Міцькевіч, Калістратов, Михайленко, Старов. Запам’ятайте ці прізвища! Їх нащадки керують тепер п’ятою колоною і шантажують сексотів 50-тих років.
  Деренівка втратила за цей час понад 30 осіб, яких було вбито (додаток № 8). Стільки ж арештовано і засуджено на довгі терміни ув’язнення в концентраційні табори (додаток № 7). Вислано в Сибір понад 100 осіб (додаток № 11). Нерозкрита ще сторінка трагічної долі тих