Бібліотека Української Літератури
Українська література  :  Бібліотека  :  Сучасна література  :  Біографії  :  Критика  :  Статті  :  Енциклопедія  :  Народна творчість  |
Навчання  : Реферати  : Шкільні твори  : Твори з мови  : Стислі перекази  : Запитання  : Крилаті вирази  : Словник |

Дороги і долі - Кубів Василь

(ви знаходитесь на 2 сторінці)
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  


старші хлопці і дівчата на церкву, на читальню або  й на інші народні цілі. Ходили переважно вдень, не минаючи жодної хати. Гроші збирали в скарбонку. Колядувати починали ще від воріт, попереду йшов хлопець і видзвонював  малим дзвінком. Цей дзвін лунав на все село і доповнював мелодію колядки. У завершальні  дні свят родина традиційно відвідувала близьких  і  рідних.
  Ходили на свята й до знайомих поляків. Були в селі змішані сім’ї, коли дівчата  виходили заміж за поляків з сусідніх сіл, як, наприклад, одна з сестер Поздиків, що вийшла заміж за поляка і святкувала з ним католицькі  свята, а до Деренівки приїжджала на українські свята. Поляк з Янова одружився з Ганкою Басістовою і став  українцем,  визнавав свята українські, а  до родичів до Янова  ходив на польські. В Деренівці, правда, ніхто не дотримувався  католицьких свят. Але треба відзначити, що в дні католицьких свят ніхто фізично не працював – січки худобі не різав, дров не рубав.
  У Залав’є Яків з батьками їздив на католицькі свята до тітки Марини і вуйка Яська. Тато називав його зневажливо – Ясько поляк. Свята не відрізнялися від батьківських, хіба тим, що чужі діти не приходили колядувати, а вуйко після вечері виводив кілька польських колядок і батько йому помагав. Мама і тітка Марина посміювалися з нього як затятого «мазура». А він все повторяв: вчу, вчу і ніяк не можу навчитися колядувати по-польськи. Всі добродушно сміялися. Маринка, донька, дорікала татові: «Мені неприємно це чути. Живеш між українцями, то буть таким, як ми з мамою». Ясько на це обурювався, і мама переводила  бесіду  на іншу тему.
  У кінці свят палили дідуха. Палили ту солому, що була на долівці в кожній хаті на  Різдвяні свята. Переважно ходили хлопці до господаря,  де була дівчина на виданні.
  Приходили  біля опівночі, питали господаря, чи дозволить він спалити дідуха. Господар відчиняв хату, хлопці  несли солому  на город  і  там  її підпалювали. Господар красненько дякував ( немовби він сам не міг цього зробити ) і запрошував хлопців до хати. Там уже був накритий стіл, починалася гостина, що тривала часом і до ранку.
  Новий рік. Це свято, як і Різдво, особливо пам’ятають діти. В одній торбі зерно пшениці, а в другій – балабушки. Від хати до хати по одному або по два ходили тільки хлопці.
  «Сійся, родися жито, пшениця і всяка пашниця, а льон попід стелю,  горох по  коліна, щоб вас, хрещених, голова не боліла».
  Кожен школяр приносив додому велику торбу балабушків і був дуже  задоволений своїм заробітком. Грошей за сіяння не давали.
  Йордан.  Другий  святвечір  з кутею, чимось подібний до першого. Під час вечері дівчата  починали щедрувати тільки під вікном. Спочатку завжди питали, чи можна щедрувати. За щедрування господар,  якщо в хаті був молодий хлопець, виносив гроші. Того ж  дня старші хлопці вирізали з льоду хрест  висотою  до двох метрів.
  Хрест обливали водою, а відтак фарбували червоним буряковим соком для гарного кольору. Все це робилось на криниці біля Поздика. Хреста закріплювали на скованій льодом річці на відстані кількох метрів від берега, з дощок збивали надійний  трап до берега. По боках хреста і трапа закріплювали по дві молоді смереки. Їх таємно вирубували в лісі. В ті роки на Йордан завжди були міцні морози, тому закріплений хрест  та  смереки, облиті звечора  водою  навколо основи, стояли надійно при урочистій відправі. Селяни  сходилися до церкви раненько. Один з членів сім’ї йшов до криниці, набирав у збанок, ведро чи інший посуд  води і ставив її біля  хреста або трапа. З церкви процесія з хоругвами  йшла до  хреста. Ставили стіл, біля якого священик Глинський відправляв Богослуження.
  Сільський хор під керівництвом Турули або Серафина своїм співом створювали піднесену святкову атмосферу. Коли священик співав: «Святий духу, вознесися …», – хтось з присутніх на водохрещенні випускав білих голубів. Голуби кілька разів кружляли над криницею і відлітали на свої гнізда. Це видовище справляло на дітей глибоке враження. В кінці священик кропилом освячував воду, розставлену в збанках довкола саморобного престолу. Процесія з хоругвами верталась до церкви, і всі розходились по домівках. Вдома перед сніданком всі пили свячену воду. Решту наливали у фляшки, щоб зберігати її цілий рік.
  Великодні свята. Перед святами – Великий піст. В піст забави, весілля, розваги заборонені. Харчування було пісне. Люди обмежували споживання їжі до такої міри, що в останній тиждень посту дехто зі старших діставав хворобу, що називалась куряча сліпота. Хворобу підсилювало недостатнє вживання вітамінної їжі. Деякі жінки та дівчата в останні три дні посту зовсім нічого не їли. Для дітей піст не був строгий – їм не дозволяли їсти в середу і п’ятницю м’яса, якого діти, по-перше не люблять, по-друге, в селі весною його і не було. Найбільшою мукою, особливо для дітей, був останній тиждень посту. Тоді селяни кололи  (били) свиней, робили ковбаси, вудили шинки, робили кишки (кров’янку), пекли паски, бабки, палянички. Все це розходилось пахощами не тільки по хатах, а й по цілому селі. Очі все це бачили, пахощі лоскотали ніздрі й текла слина, а їсти не можна було. Це було випробування сили волі, особливо для молоді і дітей. Ранішні і вечірні молитви в піст супроводжувались биттям поклонів. Жінки вечорами збирались спільно мовити корунку. Деякі діти та старші таємно порушували традиції і заборону.  В піст, особливо в останній тиждень, дзвонити не можна було.
  У великодню п’ятницю всі школярі від ранку до ночі калатали на дзвіниці. Кожен саморобним дерев’яним молотком бив несамовито калаталкою по дерев’яних брусах та дошках дзвіниці. Часто директор школи Томків не витримував і приходив до дзвіниці, просив дітей «трохи відпочити». Перерва була дуже короткою. Калатання одного села лягало луною до окраїн сусідніх сіл – Довгого і Мшанця. Діти йшли додому лише, щоб відремонтувати молоток, щось перекусити і знову поверталися на дзвіницю. У великодню п’ятницю священик виставляв плащаницю. Біля неї товариство «Луг» організовувало варту. Два луговики навитяжку стояли по півгодини по сторонах плащаниці. Свої спортивні палиці вони тримали на плечі, як рушниці у похідному марші. Малі діти і старші дівчата – милувалися  виправкою луговиків. Воленчин (Лучка) Йосиф формував перед входом чергову варту. Діти завмирали від його команди: «Струнко!», «На плече!», «Кроком руш!». Два чергові луговики, не знімаючи мазепинок входили марширувальним кроком до церкви і по команді підмінювали тих, що вже відстояли. Матері на колінах просувалися до плащаниці і не відривали очей від своїх змужнілих  синів. Вони стояли, як вкопані, ніхто і бровою не повів, і повікою не кліпнув». І ми такі будемо», – запевняли підлітки і бігли на дзвіницю.
   Такі патріотичні  настрої панували весь Великдень. Скуштувавши вдома свяченого яйця,  підлітки  йшли до церкви, вибиралися на дзвіницю і дзвонили,  дзвонили ...
  Змагалися  між собою хто це зробить краще, хто зможе дзвоном виконати якусь мелодію. Кожен дзвін мав свій  голос.
  Хто не дзвонив, той  стріляв. Стріляли корками, купленими у янівських чи теребовельських євреїв, стріляли сіркою, злущеною з сірників. Старші хлопці стріляли в лісі, можливо, з обрізів.
  Тоді ж господині  акуратно вкладали в кошики паску, яйця, ковбасу, м’ясо, масло, часник, хрін, накривали вишитим рушником і несли святити. В Деренівці святили паску переважно в суботу. Місце освячення визначав о.Глинський в п’ятницю на Службі Божій. У понеділок за традицією обливалися водою. Тому  й називався  він – «обливаний понеділок». Упродовж Великодних свят ніхто  фізичних робіт не виконував. Три дні коло церкви   тривали гаївки. Молодь обмінювалася крашанками і писанками. «Терном, терном там доріжка іде, том доріжком пан капітан іде, за собою своє військо веде. Його військо позамаюване,  ще й квітками позатикуване…» Виводила гаївку   Ганка Чигрин.

Великодній піст у Дацикового Пилипа

    Мама витягла з печі великий баняк печеної  картоплі. Федько вже другий раз з порога кликав тата: «Та вже ходіть до хати, бараболя стигне! «Сердився: всі чекають на нього, а він не йде.  Відчував, що всі хочуть їсти: і сестри Зонька і Ганка, і Степан тупцювали біля печі, підганяли маму, щоб  скоріш витягала баняк. Нарешті Пилип ступив на поріг, у сінях обтріпав шапку від порохів рукою, а потім шапкою побив по штанах, блюзці. Повитягав остюки і стебла зі швів, з-за халяв чобіт. Пилип, скільки його в селі пам’ятали, завжди був худий, хоч при тому завжди моторний. У селі називали його «канадником», бо кілька років побував на заробітках у Канаді. Заробив трохи грошей, вернувся до села, оженився, поправив трохи свою господарку. Знав ціну грошам, ціну праці. В хаті тримав дисципліну. І тепер, хоч всі були голодні, а бараболя парувала на припічку, але ніхто не посмів взяти хоч би одну на пробу, доки тато не сів за стіл.
  Пилип великим кроком переступив поріг, діти позадкували, хто до печі, хто до стіни, щоб зробити татові прохід до столу. Марина розстелила стару веретку і висипала на неї бараболю з баняка. Запашна пара вмить заповнила хату, з такою ж швидкістю діти обсіли веретку, кожне тримало в руці дерев’яну ложку.
  Марина трохи розсунула з середини бараболю і на вільне місце поставила глечик з кислим молоком і сільничку. В окрему миску наклала кращих картоплин, в горня налила квасного молока і  мовчки поклала перед Пилипом. Пилип розмашисто перехрестився і … побачив, що Степан не втерпів і тягне руку до найсмачніших куснів картоплі.
  Грізно глянув на нього та гаркнув: «Ох, вишкварку! А хреститись хто буде?!» Степан перелякано перехрестився, витримав паузу  і  лише тоді взяв  одну  картоплину. Діти запрацювали  коло столу, аж їм, як кажуть, за вухами лящало. Бараболя  обпікала пальці, було горяче в роті, але зате смачно.
  Сусідський хлопчина, Яків, що прийшов бавитись до Степана, терпляче  сидів на бамбетлі й  собі  ковтав слину. Марина це скоріше відчула, ніж побачила, порушила хатню тишину:
  Може з нами пообідаєш? – звернулая до хлопця і подала йому дерев’яну ложку.
  Ганка трошки відсунулась і показала місце, де він зможе присісти. Такої смачної бараболі Яків  ще не їв. Ніколи так смиренно не хрестився перед трапезою, як тепер у Дацика. Бабця вдома хрестилася, але його не примушували. Дитяче цямкання додавало всім ще більшого апетиту. Бараболя на очах зникала в бараболяних животиках Дацикових дітей. Кожне облизувало свою ложку, дозбирувало крихти. Обід закінчився, діти ще раз перехрестилися, оглядаючись на тата, чи він те побачив.
  
  Пилип доїдав свою порцію при столі. Марина позбирала на веретку все лушпиння, висипала в баняк і понесла його в курник. Зоня щось шепнула Ганці, пирснула сміхом і полізла на піч. Пилип сказав:
  – Господи, слава тобі! Пішли тепер, Федю, до стодоли … йдуть свята, треба січки  врізати. Ганка підмітала хату. В хаті хоча й палилось і загата була, а вікна не розмерзлись. Надворі стояла зима. Степан моргнув до Якова, взяв шапку, на босу ногу взув Ганчині старі шкраби і вислизнув надвір. За ним без «дякую» чи «до побачення» вискочив Яків. Хлопці мружили очі від сніжної білизни, льодяні кришталики виблискували дорогоцінними діамантами. На загаті цвірінькали горобчики. Гусак сичав на сполоханого когута.
  Степан виламав  шматок  льодяної  бурульки, що звисала  з  даху, і смоктав її як велику цукерку. Примружив очі, дивився на сонце, що ледве показувало свої контури із–за сірих хмар.
  Хочеш.,– зненацька  запитав, – я босий побіжу…до Кляпітурових. Ні, аж до студні .
   Та де там. То неправда! – заперечив Яків.
  Побіжу! Давай  закладемося.
  Давай, – Яків простяг руку. За що?
  За 50 грошів.
  Вийшли на  вулицю. Степан швиденько роззувся і щосили побіг по санній дорозі до студні, тільки сині п’яти замиготіли по білому снігу. Біля студні Степан зупинився. Не тому, що Кляпітурова Франка хрестилась і сварила :
  «Свят, свят ! Ото дурне! хоче здохнути від буркульозу!». Степан не дивився  на неї, а на Якова, аби той не втік, бо пропадуть 50 грошів. Яків тримав у руках Степанові чоботи і захоплено спостерігав, як він легко біг назад до нього, лице розчервоніле, маленькі очі сяють радістю. Прибіг, ускочив у свої шкраби і потягнув Якова через дорогу до його хати. Бабця спересердя спитала:
  – Де ти ходиш, хлопче?! Ти ж нічого ще не їв!
  – Бабцю, але ми поліземо на піч.
  Яків став на стілець, щоб услід за Степаном вилізти на піч, але побачив біля кухні  відро варених для свиней бараболь в лушпинні. Їх варили кожен день, та він тільки сьогодні звернув на них увагу. Заки бабця принесла з сіней макогін, щоб пом’яти бараболю, він вхопив з вершка по дві в руки  і шугонув на піч до Степана.
  Рипнули двері, до хати увійшов тато Якова. З кімнати і до кімнати весь час ходили бабця або мама, і двері рипали кожен раз, але, коли зайшов батько, вони рипнули голосніше, немовби хотіли підкреслити,  хто тут господар. Батько  стомлено сів коло столу. Мама без слів налила борщу в миску і поставила перед ним.  Хлопці на печі принишкли, чекаючи, коли домашні почнуть розмову.
  – А з ким ти там, Якове? – спитав зненацька тато.
  – З Дациковим Степаном, – замість Якова відповіла бабця. Тато  перестав сьорбати гарячий борщ.
  Е, козаки, чи не гріх вам на печі сидіти, коли така гарна погода.  На санки  пішли б. На печі вдень тільки слабі сидять. Та краще вже «Дзвіночок» перегляньте, – докоряв хлопцям батько.
  Хлопці  мовчки  злізли з печі. Яків нишком, щоб тато не бачив,  витрясав зі скарбонки  кілька монет. Порахував, сховав до кишені і разом зі Степаном вийшов на подвір’я. Степан задоволено перерахував гроші.
  Бачиш, що я можу …, а ти не вірив. Я ще дальше можу бігти босим.
  Не знав тоді Степан, що колись доведеться йому ще не  раз бігти босим по снігу, ризикуючи життям …
  Усі свята мали релігійний зміст і національне забарвлення. В колядках були вставлені цілі куплети про Україну і її дітей. А що вже говорити про вертепи. Українські  князі:  Володимир, Ярослав, козаки вбивають Ірода і різні сцени, насичені українським духом.
    Довгі зимові вечори для дітей в будні дні були гнітючими. Веселіше ставало, коли до хати приходив Степан Серафин, брав у руки мандоліну, роботи найкращого деренівського столяра, майстра на всі руки – Степана Стасишина, і починав грати. Яків зачаровано слухав музику. «Думи мої, думи мої…» Сумно звучали ці пісні. Ходив Серафин по хаті, грав і наспівував: «Взяв би я бандуру та й заграв, що знав», «Стоїть явір над водою».
  А, тепер покажи, Якове, що ти вивчив?
  Яків взяв до рук мандоліну, присів на стілець, ноти поклав на крісло  і  раптом  заволав:
  – Я на бочці сиджу, а під нею качка, мій муж більшовик, а я гайдамачка.
  О, та ти, хлопче, ще будеш музикантом! – сміявся Степан.
   На Великодні свята почесна варта біля  гробу Господнього була одягнута в однострої січових  стрільців.
  Зелені свята були ще бентежнішими. Напередодні свят на частині цвинтаря з найдавнішими похованнями  хлопці  щороку висипали могилку, ставили високий березовий хрест, прикрашали його барвінком і синьо–жовтими стрічками. До перекладин хреста прибивали дві перехрещені шаблі. А між ними прикріплювали тризуб. Весь цей захід справляв на молодь  незабутнє враження. На противагу сільським патріотам перевертні – комуністи поблизу церковного майдану розвішували  червоні прапори. Націоналісти робили могилу надвечір, комуністи вдосвіта. Найцікавіше було попереду, коли того ж дня з Янова прибували жандарми і зривали червоні прапори, скидали хрест з могили, ламали шаблі і тризуб. Сільські  діти заздалегідь займали в лісових хащах пункти для спостереження і палали ненавистю до жандармів, що презентували ненависну владу. Якось жандармам на очі навернувся Іван Чигирин. Жандарми   хотіли його затримати і допитати, але він виривається від них, біжить стрімголов по вулиці і кричить: «Слава Україні! Смерть ворогам!» Це був  сміливий виклик  владі. Хто раз побачив  таке, не забуде  до кінця  життя.
  Чутка про цей вчинок Івана Чигрина облетіла все село, він став героєм не тільки  в очах своїх однолітків, про нього з захопленням говорили й старші статечні господарі. Українці раділи і навіть такій маленькій сенсації.
  У всіх селах прибирали на могилах такі хрести. У деяких селах були поховані січові стрільці. Такі могили жандарми не розкидали, тільки ламали шаблі і тризуби. В Деренівці не було поховання, тому жандарми розкидали могилу.
  На другий день Зелених свят сусіднє село Залав’є святкувало празник своєї новозбудованої церкви. Споріднені родини з  ближніх сіл традиційно їхали возами на празник, а хто не мав коней, йшли пішки. Хоч це був переднівок, та на столах після Служби Божої господині розставляли і печене і смажене. Господар ставив горілку і обходив гостей з келишком довкола стола. Закусували холодцем. Ну, зрозуміло, чоловіки політикували досхочу. Діти набирали в руки паляничок і бігли на вулицю знайомитися з сусідськими. Яків на Залав’ї мав одного двоюрідного брата Михайла і чотири двоюрідні сестри – Стефу, Марусю, Ґеню і Маринку. Михайло і Стефа від найстаршого батькового брата Миколи, Маруся і Ґеня від середущого Івана, Маринка від батькової сестри Теклі.
  У зелений понеділок вранці Яків з батьком і мамою  їхали фірою на празник. Їхали вулицею біля Збаращука, попри ліс Креголець, потім через поле Козіброцького. Батько показував пальцем на мазурів, що почали влаштовувати свої господарства на полі Козіброцького. «Це струп на нашому тілі, – казав він. – Мине час і цей струп пропаде. Шкода тих людей, що набідуються тут». Польова дорога між Крегольцем і Березиною пролягала серед пшеничних ланів.
  Жовте море пшениці хвилею переливалося то в одну, то вдругу сторону.  Де-не-де  з  пшениці виглядали головки блавату. Проміння сонця пестило золотисте колосся. Яків був зачарований цією красою. Виставив руку за полудрабок, щоб відчути на долоні лоскотання пшеничних колосків. Їхали мовчки, кожен думав свою думу. Ось Березина, ось нарешті залавський цвинтар, церква, маленький потічок і відчинена брама стрия Миколи. На порозі стояла усміхнена тітка Ганка. Мати хутенько зсунулася  з воза і пішла цілуватися  з  нею. Батько під’їхав впритул до стодоли, відчепив по одному посторонку з  орчика, підвісив тайстру з січкою на дишло, погладив кобилу по шиї і разом з Яковим пішов до хати. Брати привіталися, а Яків підійшов до тітки поцілувати руку, потім до стрия. «Не треба мої руки цілювати», то панські вигадки,– засміявся стрий і, щоб Яків не дістав його  руки, погладив нею хлопця по голові.
  – Рости великий, добре вчися і пам’ятай, що хлопам не треба цілувати рук.
  Яків розглянувся по кімнаті  й зупинив очі на колисці, в якій сидів малий хлопчик – його брат. Поряд з ним  лежала кінська  вуздечка і віжки. Михайлик поглянув здивовано на брата: Погойдай мене,– попросив. Гойдав брата, а тітка бідкалася: «Дивіться, людоньки, що за дитина! Пропадає за кіньми. В колисці спить з віжками і вуздечкою. І ким воно буде, як виросте?» – «Добрим господарем!» –заспокоював братову Гринько.
  Михайлик залишився з мамою вдома, всі решта  пішли до церкви. Церква нова, блищить від свічок і  позолочених хрестів. Людей багато. Більшість з них стоїть на площі біля входу. В церкві правлять три священики, співає  хор. Діти не витримують довгої відправи, йдуть додому або бавляться  оддалік біля огорожі. Закінчується відправа і до приїжджих гостей підходять місцеві парафіяни, гречно запрошують до себе в гості. Яків з батьками йдуть до стрия Миколи. У покої накритий стіл. По хаті шириться запах підсмаженої ковбаси. Різними  кольорами розкладене на двох кльошах печиво, біля них  – холодець. Яків нишком  тягне зі столу кусок медівника. Стрий виймаєає з колиски Михайлика і садить біля себе. Починається гостина. У маленький келишок стрий наливає горілки і до всіх каже: «Дай, Боже, здоров’я». Потім наливає братові, братовій і дружині. Закусивши  холодцем, старші   політикують, а діти біжать на вулицю й знайомляться з сусідськими  однолітками.  Яків уперше побачив на вулиці біля школи помпу. Йому дозволили самому помпувати і його здивуванню не було меж: з  труби потекла вода! Такого  дива  в Деренівці не було. Була в селі студня але там, зрозуміло, корбою накручували на вал ланцюг, на якому було прикріплене відро. Нема  тут ні відра, ні ланцюга, а вода  сама тече зпід  землі по трубі.  Він не міг ніяк зрозуміти  цього.
  По обіді Яків з  батьками   перейшов  через  луг до стрия Івана. І знову те саме. Сідають за стіл, п’ють горілку і закусують холодцем. Діти набирають паляничок і біжать в сад дивитися на бджоли, що носять мед. Між двома яблунями прив’язана гойдалка. О, як добре  гойдатися!   Та з порога вже гукає  тітка Настя  і кличе до хати, каже, що буде концерт. Ой, як цікаво…
  До гостей вийшла сестра Ґеня, одягнена у вишиту сорочку з коралями, на голові вінок зі стрічками, шалянова спідничка, підперезана кольоровою крайкою. Ґеня  піднялася на крісло, старші заплескали в долоні.
  Ґеня відкашлялася і дитячим жалібним тоном почала декламувати вірш Тараса Шевченка «Думи мої, думи мої». Яків дивився на дівчат і разом з ними заплакав. Гості  плескали в долоні. «Щось веселіше розкажи», – попросив донечку тато. Ґеня немовби чекала такого прохання. «Од села до села танці та музики: курку, яйця продала – маю черевики»,– весело співала дівчинка і притупувала ногою. Її  мама гордо  поглядала  на родичів, котрі плескали в долоні. Вона пишалася своєю донечкою і гадки не мала, що не хто інший, а вона сама своїм національним вихованням торує Ґені важку дорогу випробувань у підпільному житті і таборах ҐУЛАГу, що цей солодкий «гріх» знищить її господарку, а вся  родина   спокутуватиме його  в далекому Сибіру.
  І ось, коли минуло багато років, на Донецькому цвинтарі над могилою сестри Ґені промовляв її посивілий двоюрідний брат Яків. Згадав про захоплення маленької Ґені поезією Шевченка, про її долю і життєвий шлях, подібний до Шевченкового і героїв його поезій. Чужі  люди  на чужій землі ховали патріотів Залав’я: Ґеню (підпільний псевдонім «Зірка»), її маму Анастасію, батька Івана, чоловіка Максима і сина Мирослава. Як виклик чужинцям на їх хрестах Яків прикріпив таблички українською мовою. Могили засипав татарин з прицвинтарного барака.
  Здєсь захоронєни бандеровци, – пояснює екскурсовод місцевим перевертням.
  
Така їх доля
  
  Яків завжди прислухався до розмов, що їх  вели сусіди з батьком. І коли до хати прийшов Степан Стасишин з Майданів, його цікавості не було меж. Зелена військова форма польського кавалериста зачаровувала, а коли Степан (чомусь він був для малого не вуйком, а просто Степаном), витяг шаблю з піхви і дозволив  потримати її у своїх руках, хлопець аж зашарівся від задоволення. В одну мить уявив собі картину з книжки про козацькі часи «На уходах». Перший раз у житті тримав у руках справжню шаблю зі срібним руків’ям! Трохи заважка для його тоненької руки, то тримав її обома. Лезо шаблі блищало, як зеркало. Він навіть побачив там себе з перекривленим видом. Степан доброзичливо усміхнувся, погладив малого по голові:  
  – Виростеш, – і тобі дадуть таку шаблю. Але пам’ятай: хто мечем воює, той від меча гине … У хаті  точилася тепла родинна розмова, між іншим, і про польську армію та її дисципліну, про несправедливість гонористих офіцерів, особливо до українських жовнірів. Яків розглядав військову шапку і йому хотілось відкрутити з неї орла, немовби той був причиною всіх несправедливостей  до українців, про які читав батько в книжках, взятих із сільської бібліотеки. Степан розповідав, що польське військо – не козацьке, і сотників в шароварах серед  старшин нема. І що  найгірше – українці мусять слухати накази  чужою мово, і  він ще не навчився добре говорити польською мовою і над ним насміхаються.
  Степан був призваний в діючу польську армію в полк кавалерії до  Познані. Відслужив рік, отримав законну відпустку і, як усім жовнірам, йому дозволили взяти з собою холодну зброю. Кавалеристи носили шаблі, тому він і  приїхав у відпустку з шаблею. Кавалерія мала дуже гарних коней. Степан багато розказував про свого коня і шкодував, що його не направили на службу до Теребовельського кавалерійського полку. Бояться поляки розміщувати в Галичині українських жовнірів, щоб не підняли бунту. Турбувало Степана і його особисте майбутнє життя. Він і прийшов порадитися до швагра, з ким йому одружуватись. На маминій хаті лишався за традицією старший брат Міхал. Вдома було ще дві сестри – Олена і Марина. Місця там для нього не вистачало. Та й поля обіцяли йому небагато. А без поля яку дівку він може взяти?
  Йому порадили і він послухав. Одружився після демобілізації з Гануською Мальчички. Вона не була така гарна, як її сестра Стефка, та ще й говорили, що вона трохи хвороблива. Мати її – Мальчичка рахувалась в селі багачкою, мала четверо дітей, була доброю господинею, тримала пасіку. За всім треба було доглянути. Нікому не довіряла. Сама на пасіці біля бджіл, сама разом з наймитом у полі. Всюди давала лад, до порядку, до дисципліни привчила і дочок, і наймолодшого сина Петра. Любила і гордилась своєю середущою дочкою, Стефою. Бувало, коли до хати прийде сусідська дівчина Мілька Туркулова, теж статна, гарно збудована, Мальчичка не може налюбуватися  ними, порівнює, прикидає: «А таки моя файніша, що не говори – в селі кращої від моєї Стефки нема…»
   Розцвітала Стефка у своїй дівочій красі. Кохання з Михайлом Шандраковим подвоїло її сили і витривалість. Усюди встигала – і жати, і орати, і сад доглядати, і у виставах в читальні грати, і в хорі співати, і з хлопцями жартувати, – всюди її  було повно . І як було матері не радіти.
  Коли Міхал її покинув, і вона вийшла заміж за нелюба, мати постаріла, господарку занедбала. І байдуже їй стало за кого вийде заміж наймолодша дочка Гануська. Коли сватався Степан, вона так затялась з виділенням поля для неї, що свати ледь не розійшлися. Фактично і весілля не було, бо коли постало питання де молодята проведуть першу шлюбну ніч,  де разом жити будуть, то в свідоцтві  отець Глинський записав: мешкають у читальні  «Просвіти» під  № 102.
  Після весілля Ганна і Степан почали будувати на Майданах свою хату.
  Першого року збудували підвал, накрили його соломою і в ньому перезимували. В тому підвалі Степан зробив собі столярний верстат. Робив собі і людям вікна, двері, драбини,  магільниці, коцюби. Через кілька  років сам вимурував з цегли невелику хату. Ганна народила сина і назвали його іменем Степанового брата  Михайла. Старший брат Михайло за традицією лишився на батьківській хаті, мав двох синів – Богдана і Гриня. Був, як і Степан,  працьовитий, щоб заробити гроші, ходив на залізничну станцію розвантажувати вагони. І одного дня привезли його додому мертвого. При розвантаженні дерев’яних колод Міхал впав з вагона і від струсу мозку помер.
  На плечі Степана, крім власних домашніх клопотів, лягли турботи  про сім’ї Міхала та сестер. Старшу сестру влаштував наймичкою в Теребовлі. І так Олена, замість дівувати в рідному селі, пішла до пана Яцківа опікуватися його дітьми – сином та дочкою. Яцків працював заступником директора райсоюзу. Родина Яцкових добре ставилася до Олени. Там вона навчилась куховарства, поведінки між інтелігентними людьми. Стала більш свідомою, як її ровесники в селі, та все ж таки це життя не біля рідної мами. Малий докір, найменша образа від дітей глибоко ранили вразливе дівоче серце. Олена, як ніхто з сільських дітей, відчула на собі ту соціальну несправедливість, що панувала в містах Галичини.
  Читаючи Шевченкову поезію, натрапляла на слова, немовби про неї написані:
  
   А сестри! Сестри! Горе вам           Ви в наймах виросли чужії,
   Мої голубки молодії! У наймах коси побіліють,
   Для кого в світі живете? У наймах, сестри, й умрете!
   Читала, плакала і  питала себе
   – хто тому винен? Хто?!
  
  Луць ходив по хаті, схвильовано говорив: «Я сам чув на власні вуха, коли виступав Гітлер по радіо і казав: «Фафлюктер польніш!» Це так просто не говориться. Щоб керівник держави дозволив собі образити керівника іншої держави. Я думаю, – Луць зробив паузу, притишивши голос,– я думаю – війна ось-ось почнеться. Німці хочуть забрати Шльонськ. Хоч Гданськ зробили «вільним» містом, та вони там тільки самі господарюють, а поляків мають,– підняв ногу і показав на підошву черевика. Що таке «фафлюктер» – не знав ні Гринько, ні Марина, але догадувались, що то щось дуже погане. (vervluchter – проклятий. «Проклятий  поляк»).
  Луцеві вірили, бо він ходив до Гунькового Гринька вечорами слухати радіо. На ціле село тільки в Гуньків було радіо. Туди сходились сусіди. Луць був родичем, рідним братом Гуньчихи і часто приходив до них. Гунькова хата стала якоюсь мірою противагою читальні, бо там Іван Шкугра, Іван Поздиків, Степан Храпків, Василь Кищаків, Микола Кравчуків – найближчі сусіди з так званого «кінця» села групувались навколо Гунька. А особливо коли  Гринька вибрали солтисом. До нього солтисом був Стефан Литняк. За громадські гроші Литняк керував ремонтом школи, зробив надбудову другого поверху, але при ревізії виявили недостачу. Щоб покрити її, йому довелося продати поле. Такої ганьби солтис не міг витримати і зійшов з розуму. Ось тоді односельці вибрали собі Гринька, бо вважали його розумним. По-перше, тому, що він мало працював на полі, тримав наймитів, хоч поля мав не так багато, всім пояснював, що він «слабий». По-друге, завжди купував собі в кооперативі пиво  та  ковбасу і,  коли приходили сусіди слухати радіо, то часом міг їх пригостити. По-третє, як знавець політики, він коментував своїм хлопським розумом політичну ситуацію в Польщі, Україні  та в світі. По-четверте, його дочка Ґеня закінчила Янівську школу і  вступила  до  першого класу Теребовлянської гімназії. А це щось таки означало. З Деренівки ніхто з дівчат ніколи в гімназії не вчився. Хлопці так, а з дівчат не було нікого. Сусідські дівчата і їх матері з подвійною заздрістю дивилися  на Ґеню, коли вона в гімназійній формі  йшла селом. Вона  багачка, та ще й  вчена – гімназистка. Що багачка, то ще півбіди, бо таких було більше. Ось війтова Ганка – дочка колишнього війта Лучки, що керував селом ще до солтиса Литняка – теж багачка. Або Костюкова Ганка, чи Шаркові дівки. Але ті,  як усі сільські дівчата, пасли босоніж корів, жали в полі жито, в’язали снопи, сапали, прали, носили воду, ходили  до церкви. А Гунькова краля не прала, не сапала, не пасла корів, ходила в такому одязі, якого ніхто не мав, бо якби навіть хотів купити, то не мав права носити.
  І коли Луць розказував Гринькові Шкугрі про політику, то все додавав, що то  його швагер –  Гунько так казав.
  Кожна пора року для дітей мала свої переваги. Зимою не треба було пасти корів, то ж вільні від  навчання дні, особливо неділі і свята, були раєм для дітей. Саморобні санки і такі ж лижі здавалися тоді  предметом розкоші. Найкраще було з’їжджати з горбка вниз або по похилих вулицях: біля Збаращука, біля Бабія, а  надто найкраще біля Маловского.
  Гринько любив свого одинака Якова, тому хотів його якось виділити. Замовив у Степана Качорового  гарні санки  легкої форми, зі спинкою і такі ж лижі. Це все приніс Якову святий Миколай. Щоб продемонструвати  свою новинку, Яків потягнув санки дорогою до читальні і там почав возитися вулицею, що вела вниз аж до потічка і криниці. Була гарна морозна погода, падав легкий сніг, та він не заважав дітям возитися, хоча прикривав лижню. Припорошена  лижня таїла небезпеку для сусідів, котрі носили з криниці воду. Поковзнувшись на прикритій снігом лижні, вони падали під загальний регіт дітвори. Сусід Кравець не стерпів насмішки дітей, відклав на бік путні і коромисло. В той час Яків тягнув з низу свої санчата догори. Кравець накинувся з криком на нього, відібрав санки і поламав їх: «Щоб твоєї ноги тут не було!» – кричав розгніваний. Яків стояв над своїми поламаними санками і вислуховував докори господаря. І тільки тоді, коли розгніваний чоловік підняв свої путні і пішов далі, хлопець зібрав поламані санчата і зі сльозами попрямував додому. Всі домашні розраджували  його, а батько обіцяв поговорити з Кравцем і полагодити  санки,  та Яків не міг заспокоїтися: «Ну, навіщо було ламати. Можна було тільки сказати, що там возитися не можна, і я пішов би додому. Та й чому він не сварив свого сина, який теж там возився? І чому інших санок  не ламав тільки мої». Та кривда переслідувала Якова ще довго.  Пізніше  він випадково довідався, що це була помста Кравця за сварку з ним батька. У Панасовій долині вони мали межа в межу поле і, як часто в селі бувало, за межу  заходила сварка, через яку сусіди ворогували аж до смерті, а  нерідко свою взаємну ненависть передавали дітям і внукам. В роки Другої світової війни ця успадкована ненависть приводила до трагічних випадків, завуальованих під патріотизм.
  

Початок  ІІ-світової війни

  Урок у шостому класі Янівської повшехної школи починався, як і кожного дня, з молитви. Черговий  в класі Сливка з Янова починав:
  «Отче наш». Українці повторювали  пошепки слова молитви. Учні польської і єврейської національностей в цей час  мовчки стояли. На початку і в кінці молитви всі, крім євреїв, хрестились. Поляки хрестились цілою долонею, українці – трьома пальцями, складеними в пучку, а  ліва долоня обов’язково була притиснута до грудей. Коли чергував хтось з поляків і виголошував молитву, тоді  мовчки стояли українці. Після молитви всі сідали, починали витягати з торбів зошити, ручки. Мендифікова – класний керівник, що вела майже всі предмети, крім релігії, стала перед класом в темно-коричневій суконці і урочистим зворушливо – трагічним голосом  промовила:
  «Моє дроге дзєці, напевне вєці же немєцкі варвари зачевлі войне». Мендифікова була красивою жінкою, її струнка фігура, професійна осанка, такт і зворушлива відозва до дітей на фоні двох портретів Ігнаци Мосьціцького і Юзефа Пілсуцького, а зверху над ними розп’яття Христа, створювала мальовничу урочистість для сполошених її словами учнів про початок Другої світової війни. Мендифікова говорила про патріотичний обов’язок всіх громадян Польщі  щодо оборони «Ойчизни» від німецьких бандитів та їх гайдамацького ватажка – Гітлера. Час від часу показувала рукою на портрети, немовби благала їхнього благословення. Возвеличувала заслуги Пілсуцького у створенні самостійної Польщі, говорила про геніальність новоспеченого полководця Ридза Сьміглого.
  Урочиста промова викликала сльози на очах янівських дітей. Деренівські хлопці та й довженські спочатку були заворожені красномовством вчительки, а потім звикли до пафосу слів Мендифікової і з насмішкуватим виглядом слухали її патріотичну промову.
  В душах маленьких українських школяриків бриніла радість…
  Ага  … страшно вам стало, нас то ви не жаліли, насміхались над нами, ссали, – як тато казав, – нашу кров, панами ходили по наших головах.
  Як то кров ссати і ходити по головах хлопці не розуміли, але вловили своїм дитячим розумом, що пани – погані, а вже від янівських однокласників натерпілись словесних  знущань типу – «кабанє», «пся крев», «муф по польску, бидло». Мендифікова говорила довго, навіть сказала, що русини і жиди жили в Польщі як рівні, в добрих відносинах з поляками, жили  як одна родина, любились взаємно, як брати, і – зараз,– сказала вона,– настав час боронити Польщу від ворогів. «А тераз фшисци пуйдзєці на маніфестаціє». Що таке маніфестація, діти вже приблизно знали, бо весною 3-го травня всі учні з учителями янівської школи їздили на маніфестацію до Теребовлі. Діти добре запам’ятали, коли у святковому одязі йшли через «плянта», тримаючи в руках, приготовані ще в Янові, червоно-білі паперові прапорці.  Коли проходили біля трибуни, на якій стояли пани й офіцери, що по черзі викрикували: «Нєх жиє Польска! Нєх жиє Ридз Сьмігли»,– діти теж щось повинні були кричати. Військовий оркестр грав військовий марш. Потім співали польський гімн: «Єще Польска нє згіневла». Після закінчення маніфестації дітей запровадили у військові казарми. Кожен дістав велику байду чорного житнього хліба і склянку кави. Кава й особливо хліб були дуже смачні. Такого мама ніколи не пекла.  І тепер, коли Мендифікова сказала, що йдемо на маніфестацію, дітям запахло хлібом, чорним житнім солдатським хлібом. Всі класи янівської школи зібрались на подвір’ї. На дорозі перед школою стояла напіввійськова організація «Стжельци». За ними зібрались, та  ще підходили  мешканці Янова.
  З будинку школи вийшов директор. Він був одягнений у військовий мундир з рогатівкою на голові. Став на місток перед школою. Крикнув до стжельців: «Бачност». Почав промову, що зовсім нагадувала за змістом те, що говорила його жінка Мендифікова в класі. Промову закінчив словами: «Нє дами ні гудзіка!  За наше звицєнжство».
  Дітей відпустили додому. До моста, що над Серетом, хлопці йшли мовчки. За мостом почувались вільніше, немовби на своїй території. Яків оглянувся і порушив мовчанку: «Казав Луць, що війна може бути довгою, бо на поміч Польщі прийде Франція, Англія, а може й Америка».
  Дмитро Муравка на хвилинку зупинився і, коли Грицько та Яків підійшли до нього, покашляв, тим немовби хотів натякнути, що він щось знає, і замість сказати  спитав: – Що ви думали, коли співали «Єще Польска нє згіневла?»…, бо я,   я співав тихо – але згіневць мусі, єще поляк русінові чисціць бути мусі». – А я, а я, – враз оживились Грицько і Яків, перебиваючи один одного: – І я про це думав, але не співав, бо на мене Ліля Яворська пильно дивилась, – весело розказав Яків.– Ліля теж знає ті слова, що співають українці,  тому хотіла прочитати в моїх очах, що ж я співаю? Мені стало весело, тому я, коли співали: «пукі ми жиєми», підморгнув їй, а вона відвела очі.
  О, як би то було файно, коли б Яворська вишкребла з моїх чобіт болото, – голосно засміявся Грицько.
  А мої, – притишив Яків голос, – щоб почистив Мендефік. Я і не знав, що він не тільки директор школи, але ще й начальник стжельців.
  Всі щиро сміялись, кожен хотів щось додати.
  Тихо, чого, дурні, розсміялись? – наздогнав їх Дубівка, що трохи чув, а трохи догадувався про що мовилось і зразу настрашився тих слів. – Тихо, сказав, – нас поляки можуть підслухати і донести Мендифікови, а тоді …
  
  Що тоді? – заіндичився Яків, –  він вже нестрашний. Він ще нині виїде боронити свою «Ойчизну», а чи верне … хто знає?
  – А може в нас Польщі вже не буде, – додав Грицько.
  – В нас і тепер її нема, – знову перебив Яків, –  То тільки ви в Довгому боїтесь своїх полячків, а в нас, здається, крім Каролькових, нікого нема, та й  вони польською мовою говорити не вміють. Знаєте, хлопці, коли я ще маленьким гонив корів пасти на Майдани біля їхньої хати, то думав, що їх поляками називають тому, що живуть вони під горою біля поля .
  За розмовою минали село Довге, вже не було ні Крупецького, ні Дубівки. Проходячи в Довгому мимо фігури Матері Божої, хлопці, як вчили на уроці релігії, зняли кашкети і перехрестились. В долині за фігурою гудів млин. Деренівка починалась від Грицикової  і Лейзорової хат. Вгорі, десь аж під лісом, жив однокласник Якова Фриз Степан. День був сонячний, хлопцям стало душно, ледве тягнули свої торби, та й мова вже не клеїлась.
  Згори від хреста, що поруч з Бацом (Вовчком) почувся гуркіт коліс брички і цокання кінських копит. Пани їздили бричкою, запряженою двома кіньми, а це їхав пан одним конем. «Слава Ісусу Христу» – привітались хлопці до пана, коли бричка проїжджала мимо, знявши  за виробленою звичкою кашкети. Що відповів пан і чи взагалі відповів, хлопці не знали, бо він був без шапки, а гуркіт коліс заглушив би відповідь, якби він навіть і відповів.
  За паном потяглась курява і запах парфумів.
   – Та це ж Павло Білий поїхав! – гукнув Яків вслід за бричкою. – Пан з хлопа,– так тато казав. Продавав татове поле і пропивав його з панами. Родом він був з Залав’я. Ми є родина, бо його тато і моя баба, то стриєшні.
   – А мені тато розказував, – перебив Дмитро,– що він колись не був паном, бо ще як хлопцем оженився до Барана, то мусив працювати, як всі чоловіки. На жаль був дуже лінивий, а старий Баран був добрий господар в селі, хотів привчити зятя до роботи. Давав йому їсти стільки, скільки роботи він виконав. Ось пішов Павло до стодоли молотити, бо так Баран хотів. На тік поклав два снопи пшениці, помахав кілька разів ціпом і стало йому огидно. Кинув ціп на снопи, а сам поліз на запашну конюшину  й заснув. Баран кілька разів виходив з хати, щоб переконатись чи зять молотить, постояв – не чути. Не втерпів, відхилив двері стодоли і аж затрясся від здорового хропу зятя. На тоці лежали надмолочені два снопи пшениці, а над ними розпростерся ціп. Баран вернувся до хати, довго ходив вперед назад, придумуючи для зятя кару. Донька Марина варила обід. Нарешті Баран придумав щось, зупинився перед донькою та й каже: «Йди, Марино, до чоловіка, клич на обід, але я буду подавати їсти сам». Коли Павло, разом з Мариною, прийшов до хати, Баран з милою посмішкою поклав в миску перед Павлом дві ранішні задубілі бараболі в  лушпинні і сказав: «Оце, дорогий зятю, твій обід: – дві бараболі за два недомолочені снопи». Павло сів біля стола. Помаленьку зняв ножем лушпину з одної барабалі, а з другої тільки половину. На очищеній бараболі почав щось вирізати. Баран скоса поглядав на Павла. Павло поклав ножа, витер руки в штани, обвів поглядом хату і зупинився на Марині. Марина поралась біля печі, чула серцем, що твориться в хаті щось погане, та заперечувати татові не сміла. Наступила переломна хвилина, під час якої вирішувалась доля родини. Павло піднявся з-за столу, взяв шапку, ще раз глянув на жінку і вийшов з хати. Баран підійшов до вікна, щоб пересвідчитись, чи зять пішов до стодоли молотити пшеницю. Та, на жаль, Павло пішов з подвір’я. Покинув хату, покинув жінку назавжди. Подався на Залав’я і почав продавати батьківське поле. Заводив собі товариство серед теребовельських панів, а може тільки підпанків, що були ласі на чужі гроші, аби за чужий кошт повечеряти смачно в ресторації.
  Павло купив собі коня, бричку, кілька костюмів і став паном на всю губу. А коли мама вийшла другий раз заміж за Шандракового Ілька і перейшла жити до Деренівки, то Павло продав всю батьківську господарку.
  В Залав’ї та Деренівці селяни кивали головою, мовляв, – пропиває батьківську кровавицю, де голову на старість притулить? Хоча при зустрічі першими знімали шапки перед Павлом, вітаючись: «Добрий день, пане Білий»!  Та й жінки ласо усміхались, бо Павло на вид таки був подібний на пана та й манери не були такі хлопські, як у більшості селян. Святковий одяг в будні дні, а капелюх і краватка в святкові робили свою справу. А, коли по халявах потріскував фабричною тростинкою, що було необхідним атрибутом справжнього пана, то і сумнів зникав. – А чому Білий не пан. То ж недивно, що школярі, котрі стояли рядочком на узбіччі дороги, зняли кашкети як перед священиком, віддаючи шану  Білому.
   Хоч десь там на заході йшла війна, робота в селі не припинялась. Треба ж було зібрати урожай з поля, викосити гречку, зорати стерню, посіяти озимину і братись до копання бараболі. А жінкам скільки роботи: вимочити в Сереті коноплі, витіпати їх на прядиво, виломати кукурудзу, наквасити огірків і яблук на зиму. Та й дітям лишалось немало, хоч навчання в школі почалось, та корови ще зранку чекали в хліві на пастухів. Яків не здивувався, коли  ще від Бабія побачив, як біля фіртки чекала на нього бабуся. Це означало, що корови вже ждуть за воротами.
  Мурованкою їхали безперервно автобуси, легкові автомашини.  Через Чортків на Румунію тікали польські пани «Уцікінєри». Пасажирські поїзди були теж переповнені втікачами.
  – Чого це пани тікають? – думали пастухи, спостерігаючи за потоком утікачів. – Та ж Мендефік говорив, що не дадуть ні «гудзіка». А хто ж ті «гудзікі» буде боронити, коли оборонці тікають.
  Пастухи сьогодні не гнали корів далеко в Кіпці, Панасову долину чи за Сцінку.  Не тому, що хмарилось на дощ, а тому, що було цікаво стати  свідком початку війни.
  Цілу ніч падав дощ. О, як вранці не хотілось вставати. Мама вже третій раз підходила до ліжка: «Вставай, вставай, бо спізнишся до школи». Урок розпочався, як завжди, з молитви. Учням було цікаво чи Мендефік поїхав на фронт. Цікаво було й те, що в класі появився новий учень по імені Гжегож. На перерві новачок багато розповідав про місто Познань в Польщі, де він вчився. А переїхав з батьками до Янова тому, що тата перевели на посаду начальника поліції. Новачок знав все, крім уроків.
  – Байки, новини, віци. Хлопці розкривали роти, коли він смакував віцами про царицю Катерину, про її любовні витівки з вибором коханців серед молодих хлопців у лазні. Та патологічне захоплення огирами. Говорив він тільки польською, а української зовсім не розумів, мова була не така, як у янівських поляків. Зневажливо говорив Гжегож про вчителів,  ксьондзів, жінок, з іронією ставився навіть до польського патріотизму.
  У четвертому класі вчилась дочка священика Цигельського – Мартуся. Вдягнута вона була завжди  зі смаком, як у нас говорили, по-панськи. Мартуся зразу впала в око новачкові. Він безцеремонно нав’язувався до неї, чим  викликав до себе антипатію в деренівських хлопців, які, з поваги до отця Цигельського, поважали його доньку.
  Якось на перерві Гжегож підійшов до Цигельської і звернувся до неї з питанням:
   – Я бардзо пшепрашам, Мартуся, повєдз мі, чи ойцец в дому розмав’я по-рускі, чи по-польску? Якби не таке провокаційне питання, то Марта мабуть пішла б геть від нахаби. Але на це мусила відповісти.
  – По-перше, не по-руськи, а українською мовою.
  – Та хіба це не все одно? – перебив її по-польськи Гжегож.  
  – Як ви, русини, легко відмовляєтесь від своєї назви. Татусь мені розказав, що була колись Київська Русь, а не Київська Україна. Москалі у вас вкрали назву, а ви замість того, щоб захищати свою назву, ображаєтесь на поляків, що ті називають вас русинами. Щоб розколоти русинів, вам придумали назву Україна і ви вчепились за неї …
  – То неправда, то неправда, – майже кричала Марта і швиденько пішла  коридором. Від обурення їй потемніло в очах, лице пашіло, у скронях у такт стукало: «Вам придумали, вам придумали, вам при…. думали … Але я програла, бо не відповіла так, як вчив мене тато. Але ж татко про це не говорив,  – крутилось в голові. – Боже мій! Хто ж ми є? Виходить, що у свідоцтві про закінчення 3-го класу мені правильно написали – єнзик рускі». Так і залишилась дівчина на одинці зі своїми сумнівами.
  Вчителька Наталія Гжицька увійшла до класу й почала урок руської мови. Діти відкрили читанки.
  – Еля Фішер, що було задано додому – спитала вчителька єврейську дівчинку. Грос, однокласниця Елі, потихеньку підповіла: «Ходить сон…»
  – Нам було задано,–  типовим єврейським акцентом відповіла Еля, –  вивчити напам’ять вірш  «Ходить сон коло вікон.»
  – А ти вивчила його? – запитала вчителька –  О, так: «Ходить сон коло вікон, а гримота біля плота».
  – Не гримота, а дрімота, – поправила Гжицька. – А що таке гримота? – немовби не почула й перепитала Еля. Учителька усміхнулась і пояснила.
  – Прошу учительку, я розкажу, – підняла два пальці Марта Цигельська.
  – Спочатку вірш розкаже Еля, – не погоджувалась вчителька.
  – Нехай розкаже Марта, – просила Еля.
  – Добре, – згодилася учителька. Марта читала вірш з такою насолодою, немовби в класі сидів Гжегож, а вона його переконувала, що  є таки українкою.
  Село заворушилося. Воно прислухалось до кожної події, до кожної поголоски, придивлялось до кожного прохожого, що появлявся в селі. В один з таких невизначених неспокійних днів в село прибув поліціянт і передав через солтиса для всієї громади письмовий наказ, щоб ввечері селяни щільно заслоняли вікна. Оголошення зробив Гуньків (Сташків) Гринько біля канцелярії, що містилась  напроти Зеленого (тепер край Шаркового городу). Це сталося після закінчення Служби Божої, коли люди вийшли з церкви і зійшли вниз, аж на дорогу біля Зеленого. Солтис став біля хреста, встановленого у 1848р. в знак  скасування панщини. Тепер це місце приватизоване Тихолізом Іваном, а хрест як додаток до проданої ним стодоли передано (без згоди парафіян) львівському музею, під відкритим небом. (Фото №.  ). Це було місце, де з давніх часів збирались люди, щоб вирішити свої сільські справи, почути новини, вислухати розпорядження поліції і влади. В канцелярії Гміни урядував солтис і його помічник – секретар. Це були платні посади. Ось і тепер солтис напруженим голосом повідомив односельчанам про війну і військові розпорядження польської влади. До Гміни були викликані так звані резервісти, щоб явитись до війська, серед них були: М’ягкота Юзько, Кравчук Гринько, Чернець Степан та ще кілька односельчан. Їх забрали обороняти ненависну їм польську «Ойчизну».
    Перед полуднем дощ перестав росити, та все-таки гнати корів у поле на пасовисько ніхто не наважився, щоб не затоптати чиєїсь ділянки поля. І тому, після ранішнього навчання, діти вигнали корів  на Гору. Трави там було дуже мало, зате  простору для дітей  багато. Та чомусь забави цього дня не йшли. Ні в ґудзики не грали, ні кічі не били й не жмурили. Посідали в купочці напочіпки і роздумували як дорослі про війну. Хлопці це були 12-14 річні: Тихоліз Павло, Муравків Дмитро, Хомів Гринько, Косцюк Стефан, Кравчук Павло, Грицишин Міхал, Грицишин Федько, Палій Міхал,Шкугра Яків, Щербатий Стефан, Гатамнюкова Ганка, Джурбова Маруська. Наввипередки кожен щось розказував, почуте від батьків чи сусідів.
  Війна раптово увірвалась  у дитячу свідомість.
  Розмову перервав шум літаків. Три літаки летіли з Теребовлі, над мурованкою. Десь в Кіпцях від Клебанівки довгими гудками сигналив поїзд. Його гудки  перервав вибух бомби – одної, другої, третьої. Літаки пронеслись над Деренівською станцією і зникли за горизонтом. На їх крилах  діти виразно розпізнали загнуті хрести. Діти дивувались чому по літаках ніхто не стріляв. А де ж польські літаки? Яків переповів почуте від Луця, що в Теребовлі вже війська нема. Теребовельський полк кавалерії виїхав на фронт, як і обіцяв Мендефік,  «бавитись в ґудзики».  
  Кавалерія також хотіла шаблями прогнати з Познаня  і німецькі танки. – Дурні поляки, – коментував Павло, – що можна зробити шаблею проти танка?
  – Шаблею можна людину порубати, але голови не відітнеш, – додав Яків.
  – Неправда, за один раз можна відтят