х тонах. Зате, коли наш лектор С.І.Зетель, що вів у нашій групі і практичні зайняття, влаштував контрольну роботу з похідних, я першим, за дві-три хвилини її виконав, на подив викладача. З цього моменту я став його улюбленцем і він тяжко переживав мій неуспіх на сесії, де я не зміг відповісти на запитання з аналітичної геометрії. А сталося це через хворобу - простудне запалення сечовивідних шляхів, завдяки благенькій одежині та московським морозам.
       Першого ж вихідного дня я відвідав родину свого дядька - маминого брата Валеріана, що мешкала поблизу Москви у Митищах, де дядько працював у Науково-дослідному випробувальному інституті Червоної Армії. Родина тоді складалася з дядька, його дружини та трьохрічної доньки Наталки. Зустріли мене як рідного, дядько на той час вважав себе непогано забезпеченим - картоплі мав вдосталь, завдяки городу і радив частіше приїздити до нього по ту картоплю. Розказав він і як сутужно було взимку 1941-1942 років, коли його родина залишилась у покинутому начальством Підмосков'ї - протягом двох зимових місяців годувались лише залишками качанів капусти з плантації, що була поряд, у дружини пропало молоко, тож доньку-немовля вигодовували жуйкою з тих залишків...
       Крім відвідин родичів, я вчинив кілька екскурсій по тих місцях Москви що запам'ятались мені з 1936 та 1937 років - від Красних воріт вулицею Кірова та Кривоколінним завулком до центральних кварталів і Красної площі, їздив подивитись як почувається акваріум на Київському вокзалі, разом з іншими студентами пройшовся вулицею Горького - Тверською. Виявилося, що багато чого у Москві змінилося на місці брудного будівельного майданчика виросла будівля Совнаркому, кудись зникла симпатична маленька церква на Красній площі, якимись незвіданими та чужими здались перші квартали вулиці Горького і я їх згадав лише по будинку Центрального Телеграфу, багато будівель забруднилося, постаріло, змінились маршрути трамваїв. Заїхав я і до однієї жінки - адміністратора Большого театру, аби передати їй дві пляшки перетопленого масла від її евакуйованих до Башанти родичів. Ми з нею попили чаю з сахарином з одною галетою печива на двох, а підчас чаювання господиня підгодовувала свою крихітну собачку шматочками шоколаду(американського)...
       Привезені з собою харчі я поїв за днів чотири і перейшов на московське "довольствіє". Поки одержав продовольчі картки, купував молочного кольору солодкий напій, що звався "суфле", або кисло-солодкий червоний "морс". Коштували ці напої дуже дешево, але поживність їх була нульова. Одержавши картки, я став щоденно одержувати 550 грамів хліба, а також одержувати на місяць 2000 грамів круп, 2200 гр. м'яса, 500 гр. цукру (тільки для інвалідів, для інших 250 гр.), 800 гр. жирів. Ціни були символічні, весь місячний пайок, разом з хлібом, коштував не більше 20-ти рублів. Стипендія першокурсника була 210 рублів, плата за гуртожиток 15 рублів, відвідання лазні - 10 копійок, з шматочком мила - 30 копійок. Але, за таких мізерних норм, годуватись доводилось з базару, а там кілограм картоплі коштував 5 рублів, кілограм вершкового масла 400 рублів, цеглина чорного хліба 40 рублів, відповідно і все інше. Інвалідам війни, що не мали академічної заборгованості, видавали ще картку "Усиленного дополнительного питания" - УДП, що дотепні москвичі розшифровували дещо інакше - "умрёшь днём позже". За цією карткою щодня годували малокалорійними обідами, на продукти цю картку можна було обернути лише через базар. Іноді замість УДП видавали "вторые горячие" - талони на грамів сто не мащеної пшоняної каші, інвалідам по два талони на день. Картки треба було "отоварювати", тобто одержувати по них продукти у магазині нашого відділу робітничого постачання, але продукти завозились некомплектно, треба було весь час слідкувати, чи "дають" щось і по появі продукту певної категорії розмірковувати, купувати зараз, чи зачекати на інший товар цієї ж категорії. Через це планувати якось споживання нормованих продуктів було майже неможливо, тож одержаний товар ми поїдали не дочекавшись супутнього, або придбавши супутній на базарі. Велика розбіжність у цінах за картками і у вільному продажу на базарах та у "комерційних" крамницях, призвела до використання базару для обміну продуктів та карток на гроші задля придбання інших товарів, а також для продажу непотрібних нормованих товарів для поповнення особистих коштів. Такими товарами бували цигарки, для інших свинячий смалець, промислові товари, горілка тощо. Для влади такі операції були чогось небажані, тому безперервно впроваджувались всілякі бюрократичні новації, аби запобігти цьому - такі як штампування карток магазинами прикріплення, перереєстрації тощо. Та ринок базарних послуг дуже швидко пристосовувався до цих заходів і вже наступного дня пропонував належним чином прикріплені, переприкріплені та перереєстровані картки. Базари працювали з ранку і до пізнього вечора, вихлюпуючись після зачинення базарної території на ближні зупинки трамваїв та електричок. В таких умовах дядькова картопля дуже мені допомогла, їздив я по неї щонеділі.
       Промислові товари продавались за довоєнними цінами теж по картках, але за наявності спеціального "ордера", що видавався профспілковими організаціями. Без ордера можна було купувати лише горілку, що чомусь вважалась промисловим товаром -113 рублів півлітра. Разом з тим існували "комерційні" магазини, де все було - і харчі і промтовари у довоєнному асортименті та за такими цінами, що були недоступні майже для всіх прошарків населення, тому для певних категорій трудящих - офіцерів, державних службовців, викладачів ВНЗів, академіків, партійної еліти, митців тощо, існувала система знижок з встановленим помісячним лімітом їх використання. Найбідніший прошарок власників "лімітних книжок",  офіцери невисоких рангів, пристосувались обертати свої пільги у готівку оплачуючи покупки "безлiмiтникiв" i залишаючи собі різницю між номінальною та зниженою ("лімітною") ціною. Разом з тим існувала і категорія населення, що користувалась комерційними крамницями без всяких пільг та без використання послуг "лімітників" це всякого ґатунку ділки тіньової економіки  спекулянти, розкрадачі, абортмахери та й просто злодії. А що таких у війну розвелось чимало, то згадані крамниці було заповнено покупцями вщерть, навіть ті з них, куди вхід без лімітних книжок було формально заборонено.
       У навчанні найбільші мої побоювання були пов'язані з кресленням. Щоправда, відвідавши креслярську залу, я побачив там обладнання про яке досі і гадки не мав, тож і вирішив спробувати оволодіти цим обладнанням. Проте з цього нічого не вийшло, не так через технічні причини, як через гуртки цікавих, що збиралися за моєю спиною подивитись як однорукий креслить та засудити викладачів, що буцім не хочуть зглянутися на муки інваліда. Довелось йти до завідуючого кафедрою та брати дозвіл здавати залік з читання креслень замість самого креслення. Цей самий зав. кафедрою Рудаєв, вів у нашій групі практичні зайняття з рисувальної геометрії, що полягали у невеликому теоретичному курсі та у розборі виконання домашніх завдань, шістнадцяти на семестр. Ці задачки дозволялось виконувати на будь-якому папері, у будь-якому форматі і будь-яким олівцем. Я приладнався креслити рішення цих завдань у гуртожитку, сидячи на койці з двіркою від тумбочки на колінах, що правила мені за креслярську дошку та добре фіксувала папір завдяки електростатичним силам, що виникали через розгладжування паперу на ній. Виконував я цю роботу з любов'ю і лише одного разу здобув зауваження Рудаєва, що можна було б простіше вирішити одну задачку, я ж на це відповів, що знаю це рішення, але воно мені не подобається, бо треба при ньому "брати лінію" на завданому тілі, а мені хотілося виконати рішення "не торкаючись" тіла.
       Здавати ж читання креслень під час сесії мені довелось іншій людині  - Генкіну, якого панічно боялась більшість студентів, бо ця більшість сама не креслила, а замовляла креслення іншим, або просто "передирала" креслення за допомогою "дралографа" - відомого пристрою з електролампи та шибки товстого скла. Оскільки мені вже доводилось мати справи з читанням креслень, я пішов до Генкіна не готуючись і хоч цей фахівець і "макнув" мене у одному місці, де я визначив торову поверхню як сферичну, все ж здав залік успішно, одержав похвалу та пораду наперед бути уважнішим.
       Мій успіх на контрольній з математичного аналізу мав ще один наслідок - до мене підкотився один з наших студентів, що йому похідні зовсім не давались, з проханням допомогти йому. Я погодився і одного разу на його запрошення відвідав його, але мені не сподобалось те, що замість розпочати заняття, він заходився мене пригощати чимось. І хоч я, як і переважна більшість людей на той час, відчував постійний голод, все ж відмовився, вистачило шляхетності цього разу. Але заняття так і не вийшло надто улесливо мій підопічний поводився.
       Ще один студент з Підмосков'я звернувся до мене по допомогу у математиці. Це був хлопець років 24-х, що ходив зігнувшись і важко дихаючи, через важке поранення у груди, одягнутий у новеньку англійську шинелю та взутий у діряві чоботи. Він теж підгодовував мене отими "гарячими", але не заздалегідь, а коли йому вдавалося затягнути мене до їдальні. На мої зауваження, що до необхідності йому самому споживати ті "гарячі", бо він ледве ходить, мій приятель розказав, що вдома в нього їжі такого ґатунку теж досить, батьки ж бо своє господарство мають. Тому я став приймати його пригощання без мук совісті. Років за сорок по тих часах до мене у Москві, у міністерстві, підійшов огрядний чоловік і спитав, чи я пам'ятаю його. Я уважно придивився до нього і не признав, він посміхнувся та сказав я ж у тебе математику списував, я Павлов. "Та як же у такому солідному чоловікові впізнати того нещасного студента, що ледь ходив, я дуже радий за тебе, що ти так добре став виглядати. Але ж куди ти дівся після першого курсу?" відповів я. Виявилося, що йому довелося зробити велику перерву у навчанні для лікування, після чого він вибрав собі інститут з більш легкою програмою, зараз керує групою конструкторів у колективі, що проектує стартові споруди для космічних ракет. Мені було дуже приємно, що я залишив добру та тривалу пам'ять про себе.
       Але першу сесію я все ж здав не дуже вдало - з математики одержав ледве трійку, бо не знав нічого з теорії детермінантів. Справа в тому, що наприкінці семестру я захворів запаленням сечовивідних шляхів, симптоми якого збігаються з симптомами гонореї, що були мені відомі з уроків гігієни в армії. Але, оскільки ніяких причин очікувати саме це захворювання у мене не було, то я відчувши болі подумав  - щось несерйозне, минеться, i довго зволікав із зверненням до лікарів, аж поки не почалась кровотеча. Коли ж це сталось, я звернувся до поліклініки i оголосив лікарю, що у мене гонорея, одержав направлення у відповідну спеціалізовану лікарню, що на моє щастя була через два двори я ж вже i ходити не міг, ледве доплентався до своєї полiклiнiки вiд метро "Красные ворота". Там я застав цілий гурт триперних, що очікували на лікаря. Поки лікаря чекали чувся негучний гомін - йшов обмін досвідом, мабуть. Раптом серед цього гомону почувся дзвінкий голосок хлопчика років 14-15ти : "Товарищ старшина, а я слышал, что из Америки привезли лекарство, которым "его" можно за неделю совсем вылечить, правда это, как вы думаете?". Запитаний, сусіда хлопця літній старшина могутньої комплекції з відповіддю не квапився, тим часом гомін ущух i вся хвора компанія з зацiкавленнiстю дослухалась, що скаже бувала людина. Нарешті старшина поворушився, зітхнув i прорiк: "У одну неділю "його" тільки заробить можна, а потім походиш по лікарям, аж набридне". Після слова "можна" весь гурт вибухнув таким реготом, що подальші слова я ледве розібрав. Прийшов лікар, хутко всіх оглянув, надіслав всіх на промивку, зробили її i мені, після чого мені одразу стало легше. Наступного дня мене вилікували досить жорстоким методом, повідомили мене про справжній діагноз i навчили, як самому лікуватись в моєму випадку. Так от, поки я мучився та лікувався я пропустив лекції i не зміг надолужити пропущене.
       На початку другого семестру перший із згаданих підопічних перетягнув мене до своєї кімнати, коли там звільнилось місце, мене це влаштовувало, бо четверо у цій кімнаті були з нашої групи. До того ж нові співмешканці виявились старшими ніж у попередній кімнаті і з значно більшим життєвим досвідом, мали свій власний погляд на життя народу, світу і держави, що аж ніяк не збігався з тим, чому нас вчили. За винятком двох студентів це були першокурсники, що потрапили до інституту після двох-трьох років праці у народному господарстві, або служби у діючій армії, інваліди війни та дитинства з місцевостей, що по ним прокотилась війна, деякі втратили на війні і когось з найближчих родичів. Тому навчання давалося їм нелегко, але це були дуже цілеспрямовані та роботящі хлопці.
       У цьому ж колективі ми відсвяткували Перше травня 1945 року, коли кінець війни був на часі - організували чималу п'янку, склавши докупи свої фінансові ресурси та запросивши кілька дівчат з нашого курсу. Наступного дня поганенько нам було не так від випитого, як від з'їденого - дуже багато зробили вінегрету та понабивали їм шлунки з голодухи. Вийшовши серед ночі на балкон подихати свіжим повітрям, ми побачили, що вся околиця сяє світлом ніхто вже не став маскуватись, адже наші в Берліні! Але ще вчора всі дотримувались вимог маскування. Надвечір Першого травня наша компанія поїхала на прогулянку у центр Москви. Там виявилося, що так само вчинило дуже багато народу і всі популярні парки, майдани та вулиці у кордонах Садового кільця були повні людей, вечір був напрочуд теплий та лагідний і всі дихали на повні груди весняним повітрям у передчутті мирних днів. Начальство подбало, щоб салют з приводу взяття Берліну, що відбувся у цей день був пишнішим ніж взагалі.
       Взагалі протягом березня-квітня уряд вже почав готуватись до завершення війни - роздали населенню відібрані в нього 1941 року радіоприймачі, вставивши у них радіолампи, що були вилучені для військової апаратури. Якимсь побитом один з тих повернутих приймачів опинився у нашій кімнаті, тож з обіднього часу 8-го травня ми всі кинули навчання і повернулись у свою кімнату, очікуючи біля приймача звісток про кінець війни, оскільки радіотрансляційна мережа передавала лише звістки про бої, що ще тривали. А з ранішньої передачі БіБіСі ми вже знали про капітуляцію німців перед західними союзниками. Було очевидно, що вже почались повоєнні політичні ігри і неясно було до чого вони призведуть. Всі радянські громадяни усвідомлювали, що ці наші союзники залишаються ідейними супротивниками Радянського Союзу, тому після розгрому гітлеризму неодмінно відновиться протистояння між СРСР та західним світом. Нам також було відомо про симпатії Заходу до українських та польських антибільшовицьких повстань, що тривали. Щодо українських повстанців, то завдяки лагідному та поміркованому звернення до них Хрущова, що пропонував їм скласти зброю, ми зрозуміли, що йдеться зовсім не про "українсько-німецьких націоналістів" та "поплічників гітлерівців", а про повстанців проти і гітлеризму і більшовизму. Та й те, що з поляками наша влада вела нечисту гру, було всім ясно з часів Варшавського повстання. За сукупності наведених та й інших, внутрішніх, обставин було чого непокоїтись, очікуючи так бажаного кінця війни. Нашим приймачем ми впіймали передачу БіБіСі польською мовою, якої ніхто з нас ніхто не розумів до ладу, тож ми запросили одного польського єврея, що слухав передачі польською та англійською мовами та переповідав нам, що вдалось почути. Втім нічого не було нового, тож чому мовчить радянське радіо ми так і не дізнались, хоч просиділи з приймачем до 23-ї години, коли полягали спати, проклинаючи наше начальство, що й такий момент намагається зіпсувати. Але десь о третій годині ночі нас розбудив виставлений нами черговий - йшла передача про остаточну капітуляцію гітлерівців перед всіма союзниками. Прослухавши все та трохи погомонівши ми полягали доспати, а прокинувшись, стали розмірковувати, де добути фінанси, аби хоч як відзначити цей знаменний день бо ж ресурси наші всі "гепнулись" на святкування Першого травня. Але хтось з нас одержав від родичів посилку з маслом, тож за допомогою базару ми те масло перетворили у горілку і у обід випили, по грамів п'ятдесят на горлянку. Ввечері, незважаючи на прохолодну погоду, вся Москва, як і ми, рушила на Красну площу і виникло стихійне народне гуляння, щоправда і влада подбала про прикрашення цього гуляння гарматним салютом та грандіозним феєрверком з аеростатами та прожекторами. Але ж коли з останнім залпом салюту народ рушив до станцій метро, виявилося, що вони зачинені, тому біля входів утворився величезний некерований натовп, були там і травмовані давкою... Я загубив десь своїх приятелів і йшов не кваплячись до того ж метро, та теж був затягнутий у той натовп, але на цей час міліція вже розпочала активні дії з ліквідації небезпеки. З вуличних репродукторів почулись застереження та поради, як розходитись, кінна міліція оточила натовп і стала відтісняти людей, що намагались влитись у нього. Щасливо уникнувши можливості потрапити під копита, я таким чином швиденько вибрався з того пекла і пішов пішки аж до станції метро "Бауманська" - до "Курської" не пускали. Там теж було багато народу, але без давки. Ранком наступного дня почалися мирні будні.
       З перших днів миру став мінятися особовий склад московської міліції, нижчими чинами якої на кінець війни були ледь не суцільно дівчата, що теж було темою для анекдотів та гумористичних оповідань. На місце дівчат приходили солідні мужики - буряти за національністю, щоправда, за рік-другий по війні їх чомусь поміняли на європейців.
       Частину приміщень у нашому  гуртожитку  займала військова обслуга загороджувального аеростата, що стояв у нашому дворі і щовечора піднімався на сторожу московського неба, а щоранку спускався на землю. Робилось це силами цієї обслуги, що складалась виключно з дівчат. У свято перемоги цей аеростат підняли останній раз з пристроєм, що періодично пускав феєрверкові ракети. Ще днів зо два дівчата порались з тим аеростатом випускали з нього газ, упаковували його і всіляке майно, після цього дівчата перестали дотримуватись військової дисципліни і кожна стала жити за своїм розпорядком, ходити в цивільному вбранні і таке інше. Аби все ж утримувати дівчат у казармі, у нашому клубі щодня стали давати концерти, але недовго, бо невдовзі дівчата роз'їхались по домівках.
       На 24 червня, неділю, було призначено Парад Перемоги та демонстрацію трудящих, тому невдовзі у Москві з'явилось багато струнких хлопців у новенькій військовій формі з багатьма медалями на грудях - це були представники фронтів та армій, що мали взяти участь у тому параді. По Москві розказували анекдоти про підготовку до параду, тренування старшого офіцерства та генералітету, бо антропометричні характеристики цих вояків значно відрізнялись від ідеалу, за яким підбирали нижніх чинів та молодших офіцерів, та й сильно відрізнялись у різних осіб, а це значно ускладнювало шикування їх у колони, що мають продефілювати перед мавзолеєм.
       Парад перемоги відбувся у призначений строк, але демонстрацію на Красну площу не випустили, бо під кінець параду пішов дощик, тож парад сяк-так скінчили, а нам, демонстрантам, запропонували розійтись. Що й було зроблено у повному розумінні цього слова, бо у центрі столиці транспорт не працював, коли ж він почав діяти, дощ скінчився, настала чудова погода, стало близько додому, тож так і прийшли додому пішачка, хоч і мокренькі.
       Після параду стало відомо, що Сталіну забажалося цього ж літа відновити традицію щорічних фізкультурних парадів, подейкували що то аби продемонструвати запрошеному до СРСР Ейзенхауерові наші людські резерви. Тому багато студентів було відірвано від навчання і згуртовано у оздоровчо-тренувальні колективи з суворим режимом, як у солдатів першого року строкової служби. Було організовано підсилене харчування тих фізкультурників, загоряння на спортивних майданчиках, на пласких крівлях великих будинків та у інших підходящих місцях. З нашої інвалідської кімнати у "фізкультурники" потрапив хлопець найнеспортивнішого вигляду, мабуть тому, що був непогано вгодований стараннями батька - інтендантського полковника. Щоправда ентузіазму у хлопця таке комсомольське доручення не викликало і він з усіх сил намагався уникнути його. Коли ж нічого з тих намагань не вийшло, він відшукав у цій справі позитивний бік, "Ейзенхауера побачу!" - став похвалятись. Коли ж на початку нового семестру ми зустрілись, виявилося, що нікого він не побачив, бо на параді він у складі невеличкої бригади штовхав якусь споруду на колесах з віддаленої від мавзолею сторони та й ще окуляри з нього зняли перед вступом на Красну площу, а без них він і мавзолей був нездатен побачити.
       Незабаром пройшла екзаменаційна сесія, яку я здав на відмінно, так що, хоч дуже важко дався мені перший семестр, я відчув, що виправдав довіру моїх башантинських вчителів - значною мірою завдяки тому, що цього семестру я мешкав у згаданому роботящому середовищі.
       Після закінчення першого курсу я виїхав на канікули до Башанти, куди, після демобілізації і влаштування квартирних справ у Житомирі, мав заїхати по маму наш татко. Отож за місяць по моєму приїзді я виїхав до Сальська на зустріч з батьком, використавши, звичайно, цю нагоду і для чергового побачення з Надею. Опівночі прийшов поїзд Ростов-Сальськ, пасажири хутенько пострибали з поїзда та розбіглись, а один солдатик залишився на пероні і тихою ходою рухався вздовж перону - це і був мій тато, що не знав куди ж тут подітись. Я підійшов до нього, ми обнялися, розцілувалися і вирішили проблему - ми пішли на ту ж саму експедицію, що охоронялася маминим псом і де знайшлась ще й машина до Башанти. Пожив тато днів десять у Башанті і поїхали вони з мамою додому до Житомира, а я наступного дня подався у Сальськ разом з приятелем, теж інвалідом війни, що цього року поступив до одного з московських інститутів, там ми взяли з собою ще й Надю, що також вступила до Фінансово-економічного інституту і подалися до Москви.
       Приїхавши до Москви, я виявив, що моя подруга немає ніяких коштів і з собою було грошей обмаль і сім'я попередила її про свою неспроможність її підтримувати. Тому я умовив Надю перейти на економічний факультет мого інституту, тож ми стали жити у одному гуртожитку і я міг ділитись з нею своїми ресурсами. А подалі, виявилось, що ходити на лекції моїй коханій не подобається, але вона полюбляє ходити в кіно та на танці. Само собою що я боявся відпускати її одну і мусив занедбати і своє навчання, при тому ж відчувалося, що моя подружка надто радо приймає залицяння мало знайомих та добре вдягнених парубків, склалося враження, що вона вишукує з ким вигідніше пов'язати свою долю, хоча вимушена триматись мене. Всього не спишеш... А якщо коротко, то наші відносини мені нагадували відносини Манон Леско і шевальє де Ґріє... Провчившись один семестр, моя Манон ледь-ледь перейшла на другий, а після другого семестру і не ходила на екзамени. Так що і стипендію їй не платили і існували ми виключно на мої кошти. Та все ж я спромігся виїхати на зимові канікули до Житомира, де я не був з липня 1941 року, провідати батьків, та роздивитись як вони облаштувались у нашій старій квартирі. Виявилося, що не дуже добре, бо виникли проблеми з поверненням одної з двох кімнат нашого довоєнного помешкання, всі наші меблі, крім одної шафи зникли, але Сільгоспінститут, де працювали батьки допоміг їм меблями. На роботі в них все було гаразд, тато повернувся до своєї кафедри ботаніки та свого улюбленого ботанічного саду. Мама працювала асистентом на якійсь іншій кафедрі разом з стареньким професором Фіном, довоєнним академіком, колишнім киянином, який через висунуте проти нього звинувачення у співпраці з окупантами був змушений перебратись до Житомира, аби не муляти очі недоброзичливцям. Мати вже була на 5-му місяці вагітності, тож ми очікували радісної події десь у травні-червні. Пожив я у батьків днів п'ять та поїхав до Москви навчатись далі та виконувати роль шевальє...
       Навчання моє протягом всього другого курсу йшло абияк, хоч під час екзаменаційних сесій мені вдавалося якось компенсувати пропуски занять та практично відсутність самостійної роботи, та ще трохи щастило, тож трійок у мене не було, хоч і було кілька перездач.
       Влітку 1946 року я знову проводив канікули у батьків. Батьки до того часу вже відвоювали другу кімнату нашого довоєнного помешкання, мати народила донечку і перебувала за моєї присутності у відпустці, як породілля. Та хоч батьки були добре облаштовані, завдяки недавній постанові уряду про значне покращання життєвих умов викладачів ВНЗів - солідного збільшення зарплатні та норм постачання продуктами харчування та одягу, все ж у мами не вистачало власного молока для годування немовляти і це виявилось неабиякою проблемою, бо годувальницю знайти було неможливо. Надто багато дітей народилося того року, надто виснажені війною були жінки... Щоправда у місті існувала централізована служба допомоги матерям- годувальницям, проте якість молока з цієї "кухні" була вкрай незадовільна молоко заквашувалося та розділялось на сир та сироватку ще по дорозі      поки його несли додому. Тато мій дуже переживав ці негаразди та нічого      не міг придумати, як вийти з тої скрути. Таки було чого засмутитись організм дитини  не  сприймав  таку  їжу  і вона  худнула на очах у нас, її тільце поволі
      
перетворювалось у пусту оболонку, що просто висла на скелетику, як кажуть біологи катастрофічно зменшувався тургор. Аж хтось мамі порадив застосувати коров'яче молоко, належним чином розбавлене, якщо ми беремо його у надійної молочниці і воно від гарантовано здорової корови. Така молочниця з саме такою коровою і постачала нам молоко, тож мама змінила доньці дієту і стала підгодовувати її коров'ячим молоком. Наслідки були дивовижні за два-три дні у дитини нормалізувалося травлення і з'явився тургор, між скелетом і шкірою з'явилось тугеньке наповнення, дитина перестала плакати і навчилась посміхатися. Оскільки тато був зайнятий на роботі, мама використовувала мене і як людину перед якою можна і погорювати і виплакатись і з якою можна як не порадитись, хоч перевірити логіку своїх рішень. Потім вона казала - це ми удвох з тобою витягли дитину з того світу.
       Вирішила мама цю проблему і стала буквально проганяти мене на день з дому, аби я розвіявся, відвідав знайомих, пішов до театру, погуляв по мальовничих місцях. Тож я і взявся гуляти по місту та його околицях з американськими сигаретами та жуйкою в кишені. З великої компанії хлопців, що жили поруч з нами залишилось живими лише четверо... а десь п'ятнадцять-шістнадцять полягли від Сталінграда до Берліна. Дівчат же війна порозкидала по всіх усюдах, а одну, що вчилась у одному класі зо мною і вельми мені симпатизувала, розстріляли разом з сестрою окупанти, бо батько їхній був єврей, не допомогло і те, що мати німкеня. Та й ті дівчата, що залишились всі були при ділі, не те, що я.
       Отож і вештатись скоро набридло і я взявся читати "Жизнь Клима Самгина" Горького та "Без догмата" Сенкевича. Важко читались ці описи далеко не кращих представників людства, тим більш, що в цих героях я інколи бачив і свої риси, якими не слід пишатися, але взявши себе в руки я все ж прочитав усе не минаючи "ані титли, ніже тії коми". І поїхав у Москву вчитися з неприємними передчуттями, мабуть навіяні тими творами класиків.
       А там виявилося, що моя подруга вагітна і наполягає на аборті не зважаючи на протести мої і моїх батьків, доводячи, що всі наші відносини були помилкою з її сторони... А після аборту поїхала додому до Сальська весела, та ще й лащилась до мене, буцім нічого не трапилось. Так і скінчився цей роман восени 1946 року.
       Цей кінець роману відбувався на тлі різкого ускладнення життя  після чотирьох років війни, неврожаїв 1945 та 1946 років, відмови Сталіна від міжнародної допомоги Україні та Білорусі, всі нормовані харчі подорожчали - хліб у 3,4 рази, та інші продукти теж щось коло цього, тож нелегко дістались моїм батькам ті 1500 рублів на аборт, а ще після цього всяку фінансову допомогу мені було припинено, бо батьки вимушені були рятувати від голоду сім'ю дядька Івана, та й утримання новонародженої доньки Ліди вимагало чималих коштів.
       Це все - перебіг мого роману та фінансові труднощі, значно зашкодили моєму навчанню - вже на другому курсі і подальших семестрах       я  ніколи  не  був  круглим  відмінником,  хоч після від'їзду Наді додому, став вчитися значно успішніше, ніж за її присутності у Москві, знову вважався одним з кращих студентів і навіть потрапив до безоплатної екскурсії у Ленінград, організованої керівництвом інституту для кращих студентів на початку 1947 року.
       Літні ж канікули 1947 року я провів також у батьків. Наслухався я там всіляких жахів про голодну зиму, що минула, про те, що по селах поїли всіх кішок і майже всіх собак, про те, як бідувала сім'я дядька Івана. Сім'я моїх батьків, як я вже писав, поповнилася Івановою донькою Зоєю, щоправда, поки я був на канікулах, вона перебувала у своїх батьків, повезла їм харчі, зекономлені від викладацьких пайків моїх батьків. Того ж таки літа по Житомиру прокотилася хвиля самовбивств дівчат, першою наклала на себе руки наша сусідка Ліля Хлівна, 1923 року народження, студентка деревообробного технікуму, за два тижні це ж вчинила її подруга, теж студентка, 1927 року народження, потім моя співучениця Рая Західня, заміжня, домогосподарка. За цими самогубствами пішли й інші, вже подалі від нашої оселі, тож про них нам було менше відомо, тільки те, що самогубці були молодими жінками.
       Повернувшись до Москви я близько зійшовся з своєю однокурсницею Анфісою Олексіївною Кузнєцовою дівчиною, на яку я накинув оком ще у 1945 році, коли вона з'явилась у нашій групі, після навчання на першому курсі у Краснодарському інституті Харчової промисловості. Батьки її жили у Кіровській області, тож і вирішила вся сім'я, що старшій доньці треба вчитись не далі Москви, Краснодар  -  то задалеко.
       Тепер серце моє було вільне і ніщо не завадило симпатії, що я відчував до цієї дівчини, перерости у кохання. Ця закоханість вже не заважала навчанню, а навіть сприяла йому, бо ж навчалися ми в одній групі,
Анфіса була серйозною дівчиною, хоч і не занадто.
       Перебіг наших стосунків впевнено посувався до одруження, тож треба було подбати і про те, з чого житимемо, бо ж наших стипендій і моєї пенсії могло стати замало, бо й без одруження на ті гроші ми ледве-ледве могли себе утримувати. Виручала батьківська допомога, але ми обоє були вже свідомими того, що пора вже жити на свої статки, тож і повстало питання про роботу.
       Після закінчення війни перед усім СРСР та перед кожним його громадянином повстало питання як жити далі. Оглядаючись на прожиті країною роки всім було ясно, що так, як жили раніше далі жити не можна а жили ми, принаймні уродженці 20-тих років, у очікуванні війни, що готувалась німецькими та японськими імперіалістами проти всього світу. Саме необхідністю підготовки до захисту країни керівництво Союзу поясняло все і нечувану жорстокість сільськогосподарської політики, і нестатки у всьому, і репресії проти ні в чому неповинних людей. Самий же початок світової війни, коли Союз захопив східні області Польщі, а по тому і напав на Фінляндію, приніс нашому народу свідомість того, що керівництво нас обманювало в тому, що ціною величезних труднощів народних, створена найпередовіша оборонна техніка, що якість наших локомотивів, автомобілів, кораблів, літаків, пального, мастила, радіоприладів, одне слово усієї продукції найвища в світі. З Польщі було завезено велику кількість товарів широкого ужитку західноєвропейського походження, які своєю якістю перевершували наші, у тому числі і ті, що були на озброєнні Червоної Армії автомашини, мотоцикли, велосипеди, радіоприймачі, стрілецьку зброю. Перемога над маленькою Фінляндією коштувала Союзу багатьох вбитих, поранених та обморожених, величезних матеріальних втрат і була сприйнята населенням як поразка. Від військових - решток 44-ї стрілецької дивізії, що була відправлена з нашого міста на фінську війну і на ній розгромлена, ми чули про відмінне автоматичне стрілецьке озброєння фінів та про їх завзятість і патріотизм, виявлені у боях з Червоною Армією.
       Після нападу Німеччини на Радянський Союз моє покоління відчуло справжній шок - з першого дня війни Червона армія виявилася неспроможною зупинити ворога і покотилася на схід такими ж темпами як двома роками раніше Військо Польське, на адресу якого радянське керівництво не пожалкувало свого часу глумливих слів. А нас вчили, що як тільки розпочнеться якась війна проти нашого Союзу, то робітничий клас нападника буде на нашій стороні і сприятиме нашій перемозі!
       Подальший перебіг подій показав, що німецька військова техніка виявилася на початку війни набагато кращою за радянську, а щодо військової радіотехніки, то і якістю і кількістю вона випередила радянську на декілька років і залишалась неперевершеною до кінця війни, як і ціла низка інших воєнних засобів перш за все дистанційно керовані ракети, снаряди та бомби. Наші солдати привезли з Німеччини відомості і про вищий рівень життя у ній в передвоєнні часи, про житлові умови, які були незрівнянно краще радянських.
       Саме високий рівень ворожої техніки спричинився до того, що перемога Союзу так дорого коштувала нашим народам, бо здобули її славнозвісні радянські генерали та маршали нечуваними людськими втратами та ще й на тлі багатьох суттєвих помилок військового керівництва та уряду у передвоєнний період.
       Я навожу цю коротеньку довідку з нашої історії для того, щоб висвітити чому у питанні як жити після війни і керівництво і народ були одностайні - треба розвивати техніку, аби зміцнити оборону держави та підняти рівень життя. Саме таку послідовність цього розвитку визначило тодішнє керівництво країни.
       Та все ж поки розгорталися заходи щодо технічного росту, уряду вдалося за 2,5 роки ліквідувати карткову систему, оздоровити фінанси. Ліквідація карткової системи була влаштована одночасно з фінансовою реформою, що спричинило деякі незручності для пенсіонерів та студентів, але ці незручності тривали днів два-три. І як не дивно було нам, не виникло черг ні за яким продуктом харчування, відразу встановилась стабільність, проте опісля за чотири місяці і пізніше і трапились деякі прикрості, але тривали вони недовго. Обмовлюсь, що все сказане у цьому абзаці стосується Москви, як було у глибинці я не відав тоді.
       Серед численних науково-технічних установ, що виникли у післявоєнні часи для реалізації технічного зросту, було створено і Науково-дослідний Інститут №885 (НДІ-885), неподалік від інституту, де я вчився. Ця установа відіграла велику роль у моєму житті.
       Справа у тому, що у післявоєнні роки робилися спроби переглянути організацію вищої технічної освіти - проголошувалися пропозиції про надання більшого значення виробничій та науковій практиці студентів, про поєднання процесу навчання теоретичним дисциплінам з експериментальною та виробничою діяльністю. Поки у пресі все більше розгорталась дискусія на згадані теми, керівництво багатьох технічних ВНЗ'ів поблажливо ставилось до того, що студенти старших курсів працюють в промисловості за своїм майбутнім фахом і не зважало на те, що такі студенти майже не відвідують лекції. До того ж жити на саму стипендію практично не можна було і заробітки студентів були потрібні для виживання, особливо одруженим.
       Під впливом наведених обставин і я, студент 4-го курсу, в березні 1948 року подався на роботу у цей самий НДІ-885 техніком, по підказці мого сусіди по гуртожитку, який там вже працював. Заповнив довжелезну анкету, де між іншим треба було зазначити хто з членів ВКП(б) мене добре знає та проставити номер його партквитка. На моє щастя один з мешканців нашої кімнати у гуртожитку  студент Микола Тарасов дав свою згоду на використання задля цього його прізвища та партійних атрибутів. Хтозна, може його протекція переважила істотну пляму в моїй біографії - перебування на окупованій території, адже Микола був свого часу льотчиком у полку Василя Сталіна, а після поранення та одужання охоронцем Вільгельма Піка. У відділі кадрів прийняли мою анкету та відповідну заяву і за кілька днів мене викликали на роботу.
       Пройшовши перший раз прохідну для вступного медогляду, я випадково зустрівся з наймавшим мене начальником лабораторії Борисенком Михайлом Івановичем, який стояв з невеселим виглядом, вислухуючи звернуту до нього палку промову якогось літнього дядечка. Побачивши мене, Борисенко стрепенувся, обличчя його просяяло, він простяг руку в моєму напрямі і сказав "Михал Михалыч, вот он!". Михайло Михайлович уважно подивився на мене, привітався і знову повернувся ... до того місця де вже не було Борисенка, що скориставшись слушною нагодою втік від неприємної, як видно, розмови. Оговтавшись від такого афронту, Михайло Михайлович пояснив, що мене найнято у його групу і він зараз покаже мені моє робоче місце, запросив слідкувати за ним і побіг по коридору заводського корпусу спритно обминаючи перехожих, так само довелося бігти і мені. Не добігши до кінця коридору він на ходу обернувся до мене, наказав йти за ним, не звертаючи уваги ні на кого і ні нащо, я здивувався, але виконав його наказ пробігши за ним же у якісь двері за якими стояв охоронець, повз нього та в інші двері, за якими мій поводир стишив ходу і полегшено зітхнув, а я у наступну мить побачив перед собою... німецьку ракету V2 з сторони двигуна. Ракету було огороджено вірьовкою на стовпчиках, коло входу за огорожу була табличка з написом про заборону входу на стенд без дозволу начальників лабораторій №31 або №32, поряд стояла друга табличка, на німецькій мові, зміст якої я забув. Я був настільки ошелешений цим видовищем, що коли у сусідній з стендом кімнаті Мих. Мих. став розпитувати мою біографію та відомості про моїх родичів, я як дурень розказав і те, чого не варто було розказувати. Коли ж ми перейшли до діла, він сповістив мене, що я братиму участь в проектуванні радіомаяка для корекції польоту балістичної ракети, що розробляється на базі німецької V2, тої що лежить поряд на стенді відділу А.П.Пілюгіна у ролі манекена, на якому відпрацьовують кабельну мережу для проектуємого "виробу" ("изделия") і функціонування деяких приладів системи керування. Конкретно мені доручалась розробка тонманіпулятора  - генератора послідовності сигналів з частотою 5 і 7 кілогерців, змінюваних синхронно з роботою антенного комутатора, та підсилювача цього сигналу для модуляції передавача. Був в наявності і німецький прототип радіомаяка під назвою "Havaji1B", з яким мене згодом познайомили.
       У подальшій розмові прояснилося, чого я мусив іти за шефом не обертаючись і ні на що не зважаючи  - наша лабораторія була дуже секретною, а я ще не мав допуску до секретних робіт і не мав права до неї заходити, тому треба було проскочити повз охоронця якомога швидше, щоб він не встиг відреагувати, а вийти я міг тільки після зміни охоронця, бо він міг запримітити порушника, на виході зловити його і завдати неприємностей порушнику та його начальству. Кілька днів отак я нелегально ходив на роботу, поки мені не надали робоче місце у "приймах" у несекретній лабораторії того ж відділу, у просторіччі це звалось карантином.
       Як там не було, але за кілька днів я детальніше осмислив моє виробниче завдання, одержав постійне робоче місце, двох помічників і з справжнім ентузіазмом включився в роботу сам і визначив завдання своїм помічникам.
       Поставлене мені завдання у ті часи називалося - перевести німецьку апаратуру на наші електронні лампи. Це у ті часи доводилося робити перш за все для пристосування трофейної німецької апаратури до наших умов і в простіших випадках робилося просто механічною заміною ламп на підходящі вітчизняні, після попередньої перепайки лампових панелей, доводилося і мені виконувати таку операцію з побутовими приймачами. Робилося подібне не тільки з наявною апаратурою, але і з кресленнями серійної продукції, так було переведено на радянські лампи документацію для виробництва радіоприймача "VEF". Але у нас тоді не було вітчизняних ламп, повністю аналогічних тим, що були в німецькому прототипі тонманіпулятора. Це виявилося після випробування щойно запозичених в американців ламп 6AG7 та 6AC7 - телевізійних пентодів  вони не могли управлятися по антидинатронній сітці як німецька LV1, що використовувалася у німецькому приладі та до якої ці лампи були найближчі за всіма іншими характеристиками.  Тому прийшлося починати проектування з нуля і ось тоді зразу з'ясувалося, що весь тонманіпулятор може бути зроблений на лампах суттєво відмінних від німецьких на простих, дешевих та економічних приймальних пентодах. Щоправда, необхідність такої розробки важко було довести начальству адже виходить, що німці зробили апаратуру недоцільно дорогою та громіздкою, неекономічною не може цього бути! "Це ти, хлопче, не розібрався..." так казало мені начальство. Проте, діючий макет відносно простого, економічного, на недефіцитних лампах, тонманіпулятора було зроблено і продемонстровано начальству і німецькому спеціалісту, що "шефствував" наді мною, але не був за фахом знавцем у побудові радіоприладів і тому не зміг своєчасно порадити щось путнє, але належно оцінив зроблену моєю групкою роботу. У подальшому німецькі спеціалісти, що працювали у нашій лабораторії, пояснили причину появи таких недолугих приладів як прототип нашого тонманіпулятора тим, що доведена до безглуздя секретність розробки у гітлерівській Німеччині заважала спілкуванню спеціалістів і довела їх до такого стану, що один писав завдання не знаючи, яких зусиль потребують завдані з великим "запасом" технічні характеристики, другий виконував завдання не відаючи, що замовник перестрахувався, а спілкування замовника та виконавця було заборонено. Як хтось сказав: "німець, що загострює вістря голок не знає про існування у голках вічок". Щоправда і у нас таке бувало...
       Був у тонманіпуляторі ще один "казус" - в його складі був генератор частоти 7 кілогерців, що у системі керування ракетою ніяк не використовувалася, але всім, і мені у тому числі, боязно було викидати його з схеми адже німці, як ми гадали, не могли його поставити без потреби, але саме так і було.
       Подальше підсилення сигналу тонманіпулятора було запроектовано на двох каскадах - перший двохтактний підмодулятор на лампах П50 та кінцевий  двохтактний модулятор на лампах П800. Хоч ці лампи були точними копіями німецьких LS50 та RS384, відповідно, цей блок також проектувався заново, оскільки німецький підмодулятор було виконано на все тій же LV1, а модуляційний трансформатор був завеликим, мабуть пристосований з якоїсь іншої апаратури.
       Після випробувань  макетів всієї низькочастотної апаратури радіомаяка, що був названий БРК, було видано завдання на розробку креслень дослідного зразка у Центральний конструкторський відділ (ЦКБ) інституту.
       У створенні низькочастотної апаратури взяли дуже активну участь вже згадані мої помічники - техніки Люба Скуєва та Юрій Косенко, вони монтували макети, а їх був не один варіант, випробували їх. Ця наша спільна робота багато всім нам дала і залишила добрими друзями, коли наші виробничі кар'єри пішли в різні сторони  Любу було переведено у іншу організацію, Юрій знайшов свою долю на виробництві.
       Попрацювавши місяців зо два я одержав допуск до цілком секретних робіт, став повноправним працівником, одержав посаду старшого техніка та зразу ж і додаткові (бо робота над низькочастотним блоком тривала) навантаження. Тож і одружитись було ніколи у день призначений нам ЗАГС'ом я не зміг відлучитись з роботи ані на мить, хоч ЗАГС був поряд з роботою. Та на щастя став наривати палець на нозі і мені стало неможливо ходити. Пробувши кілька днів вдома у гуртожитку під наглядом лікарів я став одужувати і одразу як почав ходити разом з своєю нареченою пошкандибав одружуватись. До нас приєднались ще кілька друзів-студентів і ми з'явились перед реєстраторшею, яка відмовилась реєструвати шлюб, бо вже пройшов встановлений законом строк після подачі заяви про бажання одружитись. Але гуртом ми її якось умовили зглянутись на наше становище і реєстрація відбулась, після чого я почвалав на роботу, а дружина з друзями поїхала на практику кудись у Підмосков'я.
       Поки тривала моя адаптація до виробничої діяльності, тривало і студентське життя новоствореної сім'ї, лабораторні заняття, практика на передавальних та приймальних радіоцентрах та, з огляду на значно поліпшене зарплатнею матеріальне становище, придбання предметів одягу - справили мені та дружині по костюму, пристойну жіночу сумочку та чоловічого капелюха, придбали фотоапарат і фотоматеріали. Загалом за літо 1948 року на все це добро ми витратили більше п'яти тисяч тодішніх рублів себто мою зарплатню за півроку. Ми з дружиною відчули себе досить забезпеченими, бо на наші потреби коштів стало вдосталь, навіть кредитували своїх знайомих, яким треба було купувати щось зверх їх можливостей.
       На початку літа приїхала сестра дружини Ніна - студентка Іжевського медичного інституту. Тож по неділях ми знайомили її з московськими парками, а одної неділі вона разом з нами була на масовці з виїздом катером у березовий гай на водосховищі.
       Тим часом тривала практика дружини, вона відбувала її на згаданих вище радіоцентрах, мені ж завідувачі кафедр радіоприймачів та радіопередавачів погодились зарахувати замість цього мою роботу у НДІ885.
       Тієї ж пори, у березні 1948 року Москву охопила "хлібна паніка" - чогось виникли труднощі з постачання печеного хліба і виникли кількаденні черги до хлібних крамниць. Номери черг писались на долонях стоячих у чергах чорнильним олівцем і люди два-три дні не вмивались, аби не знищити ці записи адже кожен займав що найменше дві черги у різних крамницях, тож обидві долоні були надписані. Саме так було з моєю дружиною я ж бо не міг стояти у чергах, бо в них з якогось дива влаштовували перевірки серед ночі,  а на роботі треба було бути бадьорим.
       Відповідні установи вимушені були різко збільшити випічку  хліба і збільшити число його продавців, організувати продаж борошна по підприємствах, тож за 4-5 днів все стало на місця, а ми з дружиною ще й стали власниками двох кілограмів борошна, що я за три години "вистояв" на підприємстві.
       Ще за якийсь час Москвою прокотилася хвиля саморобного виготовлення алкогольних напоїв, що до цього, мабуть, спонукало населення затоварення крамниць цукром та дріжджами за досить низькими цінами та дуже висока ціна на горілку 113 рублів літр. Навіть студенти широко розгорнули в гуртожитках виробництво браги з води, цукру та дріжджів. Не обійшло це захоплення і нас з Анфісою. Щоправда, досить скоро студенти збагнули, що найпростіша технологія не забезпечує прийнятну якість напою, а більш складні технології потребують відповідного обладнання та досвіду, тому у нашому середовищі за два-три тижні все ущухло. Але перебої з цукром все ж виникли і владі довелось їх якось пригасити. Проте у багатьох московських сім'ях все ж приладилися гнати пристойний самогон і женуть його, мабуть, і досі.
       По одержанні допуску моє навантаження збільшилось - додались участь у написанні пояснювальної записки до ескізного проекту системи, відповідальність за розробку блока живлення всього маяка, яку виконувала загальноінститутська спеціалізована лабораторія за нашим технічним завданням, розробка високочастотного осцилографа для спостереження вихідного сигналу передавача, розробка варіанту високочастотного ватметра для експлуатації нашої станції, бо німецький аналог його, хоч і був дуже досконалим, не міг стати основою нової розробки, оскільки ніяк не міг працювати на підвищеній удвоє частоті, та узгодження з ленінградським заводом "Светлана" застосування для нашого передавача генераторної лампи ГУ27Б. Ця лампа, згідно з довідником нашого міністерства, була по всіх параметрах копією американської 827R, могла працювати на частотах до 110 мегагерців, і тому була вибрана для нашого передавача. Але коли ми одержали технічні умови заводу виробника лампи, виявилося, що лампа ця не зовсім копія, бо її замовник - Міністерство Зв'язку замовило її на частоти до 25 мегагерців. Оскільки ж конструкція та технологія виробництва не були тотожні американським, завод не міг гарантувати якісну роботу лампи на підвищених частотах, але готовий був випробувати її та доробити, як що буде потрібно, для наших потреб. Але для цього треба надати заводу відповідну апаратуру. Все це було з'ясовано в результаті мого відрядження на завод "Светлана" у листопаді 1948 року. Таким чином я привіз своєму начальству ще одну роботу - побудову передавача для випробувань. Зрозуміло, що саме мені і було її доручено, щоправда, надали мені ще одного помічника вельми здібного техніка Колю Алексєєва, що був майстром на всі руки і креслярем, і конструктором, і слюсарем, і технологом, і радистом.
       Участь у написанні ескізного проекту виявила ще одну сферу діяльності для мене - розшифровку писань мого начальника лабораторії головного конструктора системи БРК, згадуваного вище Борисенка М.І.. Справа у тому, що він мав дуже своєрідний почерк, бо пишучи щось, не міг приборкати свої думки, які випереджали рух пишучої руки та намагався їх наздогнати на папері, що й спричиняло нерозбірливість почерку. Мені ж, єдиному, вдавалося цю писанину розшифровувати і це стало моєю другою спеціальністю на вісім років роботи з шефом. Як він справлявся потім без мене не знаю, бо не наважився спитати.
       Лабораторія наша складалася переважно з демобілізованих у 1945-1948 роках вояків з різноманітною електро- та радіотехнічною освітою від військового радиста і суднового електрика до дипломованих техніків та інженерів. Тільки двоє інженерів мали довоєнний стаж роботи  - Летичевський Давид Янкелевич, випускник Київського Політехнічного Інституту 1939 року та Венков Михайло Михайлович випускник Московського Ви