плани майбутніх репресій, адже за час окупації у в'язниці перебувало не більше двох-трьох чоловік щодоби, бо німці відразу розстрілювали тих, що потрапляли до їхніх рук.
       Мої підлеглі підлітки поводили себе лиш трохи краще ніж підчас міжвладдя, значною мірою і тому, що їх командири за своєю вдачею теж були недалекі від них, не мали також необхідних знань та досвіду у організації нормальної діяльності збройного підрозділу, а наше начальство теж нічому нас не вчило, тож наші бійці ходили додому попоїсти зі зброєю та боєприпасами, ну як тут втерпіти та не пальнути у пробігаючого собаку або курку... Справа ускладнилася ще й тим, що у прибулих до нас партизанів з загону, що ним керував секретар нашого райкому Чернишов, на озброєнні були у великій кількості та без обліку глушителі для гвинтівок. Цей загін складався наполовину з щойно призваних астраханських вісімнадцятирічних хлопців, тож мої підлеглі без труднощів роздобули глушителі і відповідні набої і стали творити свої чорні справи втиху. У партизанів теж з порядком було не дуже добре. Одного разу мене викликав начальник відділу держаної безпеки і наказав підійти до будинку, де мешкали партизани, бо звідти повідомили, що хтось стріляв у вікно кімнати чергового. Зайшовши туди, я застав там крім чергового, кількох керівних осіб загону на чолі з комісаром. Вони розглядали сліди від куль над вікном і дивувались, як могли вони туди влучити, бо ж стріляли із зовні. Побачивши мене комісар попрохав мене вийти "Відвідаєш приятеля трохи згодом." Коли ж я відповів, що я з'явився у якості представника НКВД, аби довідатись, що тут трапилось, черговий зітхнув і сказав, "Раз так, то я розкажу правду". І розповів, що нудьгуючи без діла він зняв з стіни чийсь автомат ППШ з прилаштованим диском та вирішив подивитись, чи він заряджений. Відтягнувши затвор до упору, він через віконце екстрактора побачив набій на виході диску і відпустив затвор, автомат почав стріляти і з стелі посипалась оббита кулями штукатурка, черговий рефлекторно спрямував автомат у вікно, одночасно намагаючись схопити пальцями ручку затвора, аби припинити стрільбу, але тільки поранив пальці. Врешті-решт автомат замовк, після чого він повісив його на місце та сповістив начальство, що хтось стріляв у вікно, щоб уникнути відповідальності за вибиті шибки адже це було взимку. Після признання, комісар зняв автомата і через те ж віконце побачив, що автомат замовк через невикинуту гільзу. Мабуть вовтузячись з ним, черговий випадково перекрив це віконце і гільза залишилась у автоматі. Знявши диск та обережно розкривши автомат, комісар виявив, що у ньому неправильно було встановлено пластмасовий амортизатор і це стало причиною події. Подальше розслідування виявило на подив комісара, що то зброя його ж самого, а він і гадки не мав де вона висить чи стоїть і в якому стані...
       З першого дня існування нашого загону з його складу було виділено наряд на охорону в'язниці. Скориставшись цим, я зайшов у цю неприємну установу, аби познайомитись з нею. Саме в цей час мої хлопці вивели з камери єдиного, на той час, в'язня у німецькій уніформі. "Як сюди німець потрапив?" спитав я хлопців. Та відповів сам в'язень, обернувшись до мене "Я не немец, я русский, из казачьего полка немецкой армии. Сбежал от немцев, но не успел переодеться, меня схватили красноармейцы и сдали милиции. Как ты думаешь, расстреляют меня?". Я відповів, що у цих справах не розбираюсь, але вважаю, що якщо солдати його згарячу не пристрелили, то в нього є шанси уникнути розстрілу. Вивели його до печі, аби він розігрів собі молоко на сніданок. Пораючись коло печі в'язень розказав про змову його однополчан щодо переходу до Червоної Армії та її жорстоке придушення німцями, мабуть то була байка.
       За кілька днів у нашому відділі НКВД з'явились кілька офіцерів та солдатів з особливого відділу якоїсь військової частини чи з'єднання, що за кілька днів виявили "своїх" серед ув'язнених колаборантів та забравши їх поїхали. Ще за кілька днів з'явився районний військовий комісаріат і почав збирати та відсилати до армії "військовополонених".
       Тим часом приїхав на день-другий директор нашого технікуму, призначив мою маму управительницею учгоспом та тимчасовим директором технікуму. Тож к коли мама сказала мені: "Люди кажуть, що ти тепер Шуркою працюєш.", я спитав: "А про тебе, думаєш, не кажуть, що ти тепер за Прибитчиху?". До речі, директор розповів, що чоловіка Прибиткової під час окупації Башанти було звільнено, реабілітовано та надіслано на роботу у місце евакуації башантинських установ і що він прохав директора зустрітись з його жінкою та сповістити про його справи. Довелося ж директорові сповістити Прибиткова про втечу Ельзи Едуардівни з окупантами...
       Якщо у технікумі владу було встановлено одразу, то в інших установах з кадрами було складніше, бо не залишилось людей, яким можна було б довірити збір і охорону майна цих установ, у деяких випадках потрібних людей забирали до армії не зважаючи на потребу в них району. Саме тому до тимчасового керівництва ряду установ було залучено старших з наших партизанів. Цими установами були редакція та друкарня, радіовузол, пошта, водогін, млин, пункт "Заготзерно" та ще деякі. Хочу відзначити, що у ті часи влада пильно дбала про роботу засобів масової інформації газет та радіовузлів насамперед. За деякий час почали з'являтись і справжні керівники  - частково вертались з евакуації, частково присилали їх з інших країв, на заміну загиблих та колаборантів. На третій тиждень по звільненні містечка я якось зустрів старого Багінського він йшов з радісним виглядом і забачивши мене ще здалеку закричав: "А вы знаете, большевики все ж цивилизовались!". Коли ж я спитав, а що саме призвело його до такого висновку, він показав мені поштівку, що сповіщала його від імени повернувшогося керівника ощадкаси про те, що внесок Багінського до Башантинської ощадкаси цілий і недоторканий, ощадкаса просить його завітати для виконання деяких формальностей щодо поновлення володіння внеском.
       Моя робота у НКВД залишала мені трохи вільного часу, який я витрачав на вивчення згадуваної вже зброї, що зібралась у будинку цієї організації. Особливо зацікавили мене самозарядні гвинтівки Дегтярьова та Токарева. Останніх було кільканадцять штук і вони всі не стріляли  про цю їхню ваду вже з початку війни стало відомо широкому загалу. Мені вдалося відродити їхню здатність стріляти, повикидавши з їхніх спускових механізмів деталі, що блокують роботу курка при недоході бойової личинки до бойового положення. Це явище виникало як наслідок накопичення бруду у пазах по яким рухалась личинка. Поставивши правильно діагноз, я вибрав безграмотний метод лікування, через що ледь не позбувся двох-трьох пальців на лівій руці.    Отак,  разом з вивченням зброї приходилося і ремонтувати її. З поламаного бойового нагана та цілого учбового я зробив цілий бойовий та поламаний учбовий, відремонтував зіпсованого бельгійського браунінга. По закінченні ремонту ми з Жорою перевіряли зброю стрільбою, для чого використовували тир, що був влаштований з учбовими цілями ще до війни на березі ставка. А що той тир був надто близько до людних місць, то після перших стрільб довелося шукати більш затишне місце серед ям, про які вже згадувалося. Підчас першого ж пошуку, йдучи вздовж берега протоптаною там стежкою ми побачили на ній кільканадцять гільз від російської гвинтівки, а за метрів десять у ямі, що виходила на стежку  напівзгнилий труп якогось чоловіка у селянському вбранні. Ця жахлива знахідка підтвердила те, що ми бачили місяць-півтора тому - розстріляли людину поліцаї, що були озброєні російськими гвинтівками. Хто був розстріляний так і не дізналися. Я написав "жахлива знахідка", але це усвідомлення жахливості прийшло вже після війни, у ті ж часи, починаючи з розстрілу наших шістнадцяти громадян і усвідомлення того, що німці виконують свої погрози, породило якусь тупу байдужість серед усіх, чиїх сімей розстріли не торкались безпосередньо. Та й довоєнні енкаведистські репресії створили для цього отупіння сприятливий ґрунт.
       Поки тривали описувані події, у в'язниці збиралось все більше і більше в'язнів. Заарештовували поліцаїв та майже всіх, хто працював при німцях на керівних та управлінських посадах, навіть тих, хто не вчинив ніякої шкоди. Хоча першими поліцаями у Башанті стали два поганючих типа, надалі німці старались висунути на керівні цивільні пости людей, яких населення поважало, так і було обрано старостою на сході у селищі місцевого радгоспу комуніста Кожумбаєва, одного з шістнадцяти згодом розстріляних. На посаді старости він міг не завдати шкоди Радянському Союзу, скоріш навіть не міг завдати. І ось, якби хтось з недругів не виказав його німцям, його репресували б свої. Саме таку думку про можливу долю своєї розстріляної дружини Шликової мені виказав її чоловік Дмитрієв за два роки по тому.
       Всіх заарештованих мали відправити для вирішення їх подальшої долі у Елісту - столицю Калмикії. На кожного з них, виключаючи дезертирів і поліцаїв, оформлювався листок поштового формату, де зазначались дані про повне ім'я, дату і місце народження, місце роботи і посаду до окупації та констатація про місце роботи і посаду за  окупації.  Ставились  підписи  начальства, двох-трьох чи то свідків, чи понятих і з цим документом в'язень слідував до столиці. Кілька разів і я ставив свій підпис на таких паперах, дивуючись хіба ж це склад злочину?. Тому і запам'ятав цю анкетку. Коли назбиралось щось близько 250 в'язнів, їх відправили пішим порядком і взяли половину мого загону з Жорою на чолі у склад конвою, стільки ж було міліціонерів. За кілька днів повернулись мої бійці і виявилося, що у поході вони розстріляли всі набої, що були їм видані через мене. Бійці у поході вправлялися з стрільби, користуючись будь-якою нагодою - пролітаючим птахом, пробігаючим звіром, примітним стовпчиком, а то і тілом телеграфного стовпа, ізолятори на стовпах не розстрілювали достало розуму. Міліціонери ж, замість припинити це неподобство лише розважались спостерігаючи ту стрілянину. Набої ж треба було здати всі до єдиного. Якщо з гвинтівочними проблеми не було, їх було вдосталь і без обліку, то набої до автомата ППШ були дуже дефіцитними і коли я тільки заїкнувся начальнику міліції, що набоїв нема, він підняв страшенний ґвалт і звелів йти геть і без набоїв не повертатися. На щастя, партизани, що в них набої для ППШ були у великій кількості і нелічені, виручили мене. Коли я розказав мамі цю пригоду, вона пояснила, що я вчинив як справжній дурень, одержавши під розписку набої для походу, у якому я не брав участі і вчинив другу помилку, що взяв на себе те, про що мав турбуватись мій замісник, що був у тому поході. Забігаючи вперед визнаю, що у подальшому житті та діяльності, я так і не навчився не підставляти себе під неприємності замість своїх підлеглих.
       Тим часом військовий комісаріат упорався з відправкою до армії вельми численного контингенту "військовополонених", серед яких був і наш знайомець Абдул, що виявився офіцером Червоної Армії і з кінцем окупації став вільно говорити російською. Почався черговий призов у армію юнаків 1925 року народження, яких я вважав своїми ровесниками, бо мене віддали в школу семи років, в той час, коли інші діти йшли до школи з 8-ми років. Зрозуміло, що я вирішив йти до армії добровольцем, разом з ровесниками. До того ж, мене збирались взяти у НКВД на штатну посаду, а цього мені не хотілось з цілого ряду причин. Отож я попрохав у райкомі комсомолу сприяння у вступі до армії, одержав його і незабаром вирушив у складі пішої команди призваних у 192-й запасний полк до станції Верблюд. Моя мама проводила мене до околиці і ще довго стояла похнюпившись...

АРМІЯ ТА ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ

       Наша команда складалась чоловік з тридцяти, переважно літніх людей віком від 45-ти до 55-років, "тотальників", як їх називали у народі, було кілька одужавших поранених віком від двадцяти до сорока років та один я з першопризваних. Якось так сталось, що мої приятелі Жора Лазарєв та Володя Дахно опинились в команді, що вийшла на день раніше. На першу ночівлю ми зупинились у селі Сандата, що було захаращене горілою німецькою технікою  щось близько 400 машин там було спалено. Коло хати, де я заночував, стояла покинута, але не згоріла французька гусенична панцерна машина з встановленою на ній гарматою. Вранці наступного дня, поки збиралась наша команда, я детально ознайомився з цією машиною і був дуже здивований, побачивши на казеннику гармати карбований напис російською мовою "г. Сталинград 1936 г.". Це ж виходить ми давали своїм французьким союзникам стволи з сталінградського заводу "Барикади" і ці стволи вернулись під Сталінград, як зброя завойовників...
       Друга ночівля була у Сальську, де ми застали команду з моїми приятелями, що була заблокована місцевим військкоматом і назавтра мусила з'явитись у цю установу. Вранці наступного дня, до нас зайшов старший нашої команди під конвоєм двох озброєних солдатів. Він ходив по дворах та загадував своїм людям йти до Сальського військкомату. Зібрались там обидві наші команди і... почалась процедура призову нас до армії. Більшість з нас обурилась, та військкоматовські цербери дуже нахабно відгавкались, ще й пообіцяли зарахувати в дезертири та віддати до відповідних органів. В решті решт створили нову команду, і направили її в той самий 192-й полк на ту саму станцію. Ця процедура тривала досить довго і тому наступна ночівля наша відбулась у Сальську ж, тільки на іншій околиці на хуторі Воронцово-Миколаївському по хатах місцевих жителів. Влаштувавшись у хаті одної молодиці ми з Жорою вирішили сповістити рідних про свої справи і я написав листа мамі, якого наша господиня пообіцяла кинути назавтра у поштову скриньку. На наступній сторінці подано цього листа:

ВОИНСКОЕ. Калм. АССР.
р/п Башанта
Сельхозтехникум
Барановской Зинаиде Андреевне
Проездом

9/III43
       Здравствуй дорогая мама! Сейчас я пишу из Воронцово-Николаевска пригорода г. Сальска. Прошлую ночь мы ночевали в НовоСальске. Я ночевал у Липатова на экспедиции Учхоза. Приехали мы в Сальск 8-го марта в 3 часа дня. Я застал в Сальске ребят и перешел в ихнюю партию.
       Сейчас вместе с Жорой мы направляемся к Трубецкой пешком, а потом на поезде до станции Верблюд. Трубецкая от Сальска 18 километров. С одеждой, обувью и продуктами у меня все благополучно. Я съел только яйца и булочки, так как меня кормили люди. В Сандате я достал даром стакан табаку у хозяйки. 8-го числа была сильная грязь, но ноги у меня не промокли, только было тяжело итти. Я хотел передать письмо Липатову (он собирается в Башанту), но не успел написать его. Я сказал ему, чтобы он рассказал все на словах. У Жорки также все благополучно. Он передает своей матери, а также тебе привет.
       Ну, мам, до свиданья, при первой же возможности напишу еще.
Целую тебя.
Герман.
       P.S. Я здоров и не кашляю.

       Коли ми з Жорою вже полягали спати до хати стали збиратись жінки для колективного ворожіння про долю своїх чоловіків і синів, що були у війську. Ми з Жорою дозволили собі деякі критичні зауваження щодо цього дійства і тим викликали неприязне ставлення до себе нашої господині, що була таким собі медіумом. Ворожіння полягало в тому, що учасниці його повсідались уздовж довгої сторони довгастого стола, поклали на нього долоні і стали запитувати російською мовою стіл, пропонуючи йому піднятись і стукнути якщо відповідь ствердна, або вистукати кількість годин, або днів чи років, чи кілометрів, згідно з запитанням. Піднімалась, звичайно, тільки протилежна від жінок сторона столу і відповіді були добрі. Нещасні жінки раділи, довідавшись про те, що їхнім близьким судилося вціліти у цій страшній війні. Мабуть господиня-медіум відчувала, що всі ворожіння надто оптимістичні і що треба дати і поганий результат. Показавши очима на мене своїй сусідці, вона їй щось прошепотіла у вухо. За кілька хвилин ця сусідка запропонувала нам з Жорою поворожити про нашу долю. Ми погодились на таку розвагу. Тож посадили нас коло столу, ми поклали на нього долоні і почався сеанс запитань і відповідей. В наслідок цього сеансу виявилося, що Жора вціліє у війні і вернеться додому Героєм Радянського Союзу, я ж мушу загинути під час бомбардування залізничної станції через 15 днів. Мені здалося, що клятий стіл відбив це число з якоюсь радісною урочистістю... Набрехав стіл... Жора додому не повернувся, його поховано в Угорщині, щоправда став Героєм, посмертно. А я ось живий...
       Не зважаючи на таке сумне пророцтво щодо моєї долі, ми з Жорою добре виспались і вранці вийшли разом з усією командою в напряму станції Верблюд. Команда рухалась ледве-ледве, тож ми, п'ятеро чи шестеро молодих хлопців, її значно випередили. Дійшовши до станції Трубецької вирішили зачекати команду, але не дочекались, тож рушили далі до комуни "Сеятель", як місцеве населення звикло називати господарство, що у 1938 році стало колгоспом імені Сталіна. Саме там ми мали заночувати, як нас сповістив наш старший. Вже споночіло, коли ми увійшли до цього населеного пункту, але все ж можна було роздивитись на його незвичний вигляд - ошатні цементні будиночки, садиби без огорож, між кожними двома будинками водогінна колонка, шиферні дахи - щось на зразок "агроміста", що його проект було опубліковано у довоєнному часописі "СССР на стройке". Щоправда, враження псували купи кізяків, залишки скиртів сіна, купи гною, неохайні сараї та сарайчики між тими котеджами. Ми з Жорою заночували у місцевого тракториста, що з жінкою та дитиною займав половину такого будиночка  - досить велику кімнату з передпокоєм-кухнею. На наші запитання щодо незвичного вигляду села та його назви господар розповів, що тут колись було засновано комуну, де було усуспільнено все що можна і не можна, але потім ця комуна поступово реорганізовувалась і перетворилась у спільне господарство комунарів, яке мало власні засоби виробництва та майстерні, власні торговельні заклади, заклади освіти та культури. Оплата праці провадилась грошовою готівкою, всі комунари харчувались у їдальнях, де за рубль на день можна було їсти досхочу, тільки на виніс видавались встановлені порції. Майже ніхто не харчувався вдома, бо і кількість і якість та різноманітність їжі у їдальнях всіх влаштовували, лише брали додому молоко, що у цих краях заведено пити замість води. Люди старшого віку слідкували за чистотою селища. Перед війною, коли комуну було перетворено на колгосп, все ж лишалося щось з надбань комуни. А купи кізяків, гною, скирти сіна, всілякі сараюшки, плити, нашвидкуруч поставлені у котеджах то було надбання воєнних часів, коли розладився механізм співжиття. Не знаю, чи той тракторист правду казав, чи фантазував, але розповідав він з захватом і тугою за комунівською добою... Може й правду оповідав, бо ж нещодавно саме таке, ба навіть фантастичніше, господарство показували по телебаченню з Ізраїлю, там воно зветься кібуц.
       Вранці ми не знайшли ніяких ознак нашої команди, певно вона заночувала у Трубецькій. Крім нас, молодих та недосвідчених, ніхто з команди не квапився на війну... Тільки-но вийшли ми на битий шлях, як нас підхопила військова вантажівка, що їхала в потрібному напряму двоє солдатів, що їхали нею, взялися підвезти нас до нашого Верблюду за умови, що ми їх погодуємо з своїх "сидорів". Нагодували їх обох сніданком, але далі наш альянс розпався - на околиці станиці Єгорликської (залізнична станція Атаман) машина застрягла у грязюці та дуже надовго, бо внаслідок невдалих спроб виїхати ще й поламався проміжний валик головної передачі. На цій околиці стояло кілька розбитих американських танків прострелених навиліт з боків, зі скинутими баштами, розбитими котками та іншими смертельними пошкодженнями. Влаштувавшись до місцевих жителів на квартиру ми довідались, що десь наприкінці січня цього року п'ятнадцять танків  американського  виробництва увійшли в станицю трьома колонами по п'ять танків у кожній і трьома паралельними вулицями зайшли в станицю не побачивши ніяких ознак присутності в ній ворога. А німці, що добре замаскувалися, відкрили шалений вогонь по бортах танків, декотрі було розбито відразу, кільком вдалося вирватись з того нерівного бою, та німецькі снаряди наздогнали і їх. Не залишилось жодного вцілілого танка і жодного живого танкіста. Вислухавши цю сумну історію, ми пішли подивитись поближче на ту американську техніку. Залізши всередину одного з танків ми зрозуміли, чого він такий високий, навіть вище німецьких, - на ньому було встановлено авіаційний зірчастий мотор "Кертіс Райт", що займав середню частину машини, цим і визначалась його висота. Подивувала нас і товщина бортової броні, що її пробили навіть 20-міліметрові снаряди, судячи по пробоїнах. Навіть таким "знавцям" як ми, було очевидно, що для європейської війни такі танки на годяться. Зате стрілецьке озброєння танків було неперевершене - де тільки можна були змонтовані пістолет-кулемети у поворотних "яблуках". Артилерійське озброєння також було досить солідним, порівняно з нашими та німецькими танками.
       Повернувшись до оселі після оглядин розбитої техніки ми довідались, що завтра буде поїзд до Батайська, на ньому можна доїхати до станції Верблюд. Тож вранці ми прийшли на станцію, де стояла решта розбитих танків, що готувались до відправки кудись. Там нас повідомили, що поїзд з Сальська до Батайська очікується аж надвечір, тому ми пішли по шпалах пішки, бо до вечора дійдемо до Верблюда і так. По шпалах йти виявилося дуже незручно, через нерівні та глибокі проміжки між ними, та іншої дороги не було, бо з вчорашнього дня вся земля і дороги перетворились на грязюку, у якій на виході з станиці вже загрузло дві машини, як ми побачили з колії.
       Йдучи ми побачили над обрієм якусь темну хмару, що не змінювала з часом своєї форми, тільки, здавалось, поволі трохи піднялась над обрієм і відокремилась від нього світлою тонесенькою смужкою, що інколи затьмарювалась. Наш Жора, що колись їздив у Ростов, сказав, що то видно це місто, показав на видимій панорамі театр ім. Максима Горького, собор, будинок банку, Палац Рад, ще деякі помітні будівлі, а до Ростова було більш як 100 кілометрів по прямій! Отак ми й шкандибали з очима втупленими в шпали, подеколи зупиняючись аби переконатись, що панораму ще видко, коли за годину почули свисток паротяга ззаду нас. Озирнувшись, ми побачили поїзд, що втягувався на покинуту нами станцію і негайно рушили назад, вирішивши, що краще зачекати до вечора, ніж отак шкандибати. Проте, коли ми всілись на поїзд, що складався з вантажних платформ і відкритих зверху вагонів, він за кількадесят хвилин по тому рушив. Я примостився на зручній площадочці нагорі задньої стінки заповненого телячими тушами відкритого зверху вагона і спостерігав на ходу місцевість і панораму Ростова, що продовжувала висіти над обрієм, поки випари пригрітої сонечком землі не затушували її. За годину, чи дві ми приїхали у Верблюд і почали шукати свій полк, але перші ж зустрічні повідали, що полк кілька днів тому перемістився до Ростова, а що у великому місті полк розшукати нелегко, то ми знайшли військову комендатуру і я звернувся з запитанням про полк до коменданта - капітана з суворим обличчям. На це я одержав відповідь, що всяким перехожим комендатура довідок не дає, коли ж я спробував переконати, що ми не перехожі, а майбутні солдати того полку, він оскаженів, облаяв нас дезертирами, і став погрожувати арештом, я відповів йому зауваженням, що він поводиться не гідно командира. Тут він остаточно оскаженів і ще більше розкричався, але, побачивши, що навколо нас збираються зацікавлені сваркою жінки, замовчав та зайшов до хати, на ґанку якої тривала наша розмова. Жінки ж порадили йти звідси, бо той дурень таки може щось нам заподіяти і порадили пожити в них, поки не стануть надходити до них листи з Ростова від їхніх колишніх постояльців з розшукуваного полку. Але наші продовольчі запаси, що їх довелося ділити вчора з шоферами, вже кінчалися, тож треба було якнайшвидше знайти полк і перейти на казенні харчі. Поки тривало наше спілкування з місцевим комендантом та жінками наш поїзд все ще стояв на станції, тож ми знову влаштувались на ньому і невдовзі рушили далі. Коли споночіло, стало дуже холодно на моєму сідалі, що я знову зайняв, я звідти перемістився до хлопців на платформу, де вони залягли під вантажівкою, що на ній їхала, та прикрились від вітру якимись дошками. Та й там холод став нам дошкуляти, коли вітер став задувати збоку поїзда. Хтось запропонував перейти на паротяг, отож на черговій зупинці ми перейшли  на ходовий місток вздовж казана, від якого віяло теплом. На стоянці було досить тепло, обертаючись з певною швидкістю то передом, то боком, то задом до казана вдалося створити комфортні, щодо тепла, умови. Та коли потяг рушив, комфорт геть пропав - як не вертись, а бік повернутий до казана гарячий, а протилежний відмерзає. Теплова інерція і тіла і вбрання виявилася замалою. Так і промучились ніч, у марних спробах досягнути такої швидкості обертання, щоб зігріла нас. Якби не часті зупинки, під час яких вдавалось трохи запастись теплом, то не знаю, як би доїхали.
       Вранці прибули ми до Батайська - великої станції на лівому березі Дону навпроти Ростова, що з'єднувалась з Ростовом залізничним мостом, зруйнованим німцями під час відступу. Тому на той час всі вантажі перевантажувались в Батайську на автомобілі та підводи і рухались до Ростова дамбою, що перетинала донські заплави, з тимчасовими мостами, замість зруйнованих, над протоками Дону та наплавним мостом через Дон. Пішли і ми тим шляхом. Прийшли на руїни залізничного вокзалу і звідти розпочали пошуки полку, але ніхто з зустрічних солдатів та залізничників не міг нам нічим допомогти, цивільних мешканців міста не було ніде, бо весь привокзальний район було зруйновано. Але раптом ми побачили у зруйнованому будинку засклені вікна і вивіску на стіні,  це був Ленінський райвіськкомат Ростова, що розташувався у незрозуміло як вцілілому приміщенні на першому поверсі руїни. Що ж, довелося зайти, бо самотужки знайти свій полк нам видалося нездійсненим. Там ми застали кількох "дідів" (або "тотальників"), що також відірвалися від своїх команд і теж "клюнули" на ту вивіску. До нас вийшов якийсь літній тип у цивільному і облаяв нас дезертирами, висловив вдоволення тим, що ми покаялись та прийшли здатися на милість військкомату, не захотів слухати про якийсь 192-ий полк і нас разом з "дідами" направив у 173-ій запасний полк у село Койсуг - передмістя Батайська. Вийшовши у зворотну путь, ми з хлопцями обговорили становище у якому опинились та стан наших харчових припасів і вирішили плюнути на цю комедію з військкоматом та спробувати вийти у центр міста до базару і там відновити пошуки полку де вже були наші башантинці, що призивались кількома днями раніше. Але, коли ми сповістили про це "діда" що був у нас за старшого, він сказав, що це його не обходить, але ж радить добре подумати, перш ніж відриватись від його команди, бо він приведе її за вказаною адресою, де і здасть список команди, адже і йому і іншим дідам все одно у який полк потрапити, бо ж гарнізонна лікарська комісія напевне їх до полку не прийме та відправить по домівках. Але спецслужба полку не дорахувавшись нас може оголосити розшук нас як дезертирів, а наслідки такого дійства можуть бути досить дошкульними для нас та наших родичів. Якщо ж ви, каже, назвались чужими іменами, то вам нічого не загрожує, йдіть собі. Але ж ми назвались своїми іменами, тож нам нічого не залишилось, як розпрощатися з надією потрапити у "свій" полк та йти з дідами.
       Йшли назад тим самим шляхом по дамбі, що вдень ще більше заповнилась транспортом і людом, на її на розширеннях та прилеглих острівцях коло зенітних гармат та кулеметів порались солдати, інші солдати щось будували, палали вогнища чи то для обігріву, чи просто щось спалювали. На дамбі ж суцільним потоком в обидва боки рухались автомашини, підводи на кінній та верблюжій тязі, панцерники та "катюші", потік періодично зупинявся і переривався, щоб пропустити зустрічний потік через тимчасові містки з однобічним рухом. Очікуючий цього транспорт рушав під гуркіт моторів, скрип гальм, свист батогів, ревіння верблюдів, звуки зіткнень і відчайдушну лайку водіїв та погоничів. А над усім цим гармидером у синьому весняному небі гордовито літав бомбовоз Пе-2 у супроводі кількох винищувачів різних типів. Чи то ця ескадра мала нас охороняти, чи чатувала на появу ворога, аби вчасно попередити зенітників, чи просто це був учбовий політ, хтозна. Але, коли літаки кудись зникли, з Батайська раптом почулась гарматна та кулеметна стрілянина, вибухи бомб і за хвилину ми побачили німецькі літаки, що летіли на нас. Народ з дамби кинувся врозтіч, багато спустились в заплаву і брели по коліно у воді, аби відійти подалі від дамби, але більшість просто вляглася на дамбі унизу, біля підніжжя. Отож біжучи вниз, я побачив здивоване знайоме обличчя лежачого калмика, що спитав, куди це біжать його земляки. Я впізнав згадуваного вище Федька, що служив німцям, крикнув Жорі та Володі і ми полягали поряд. Стрілянина та гуркіт авіаційних моторів незабаром вщухли і ми, довідавшись, що Федько служить у якомусь підрозділі, який щось будує, та попрощавшись з ним пішли далі, приєднавшись знову до наших дідів. Увійшовши до Батайська діди вирішили сьогодні далі не йти, вирушити до Койсуга завтра на світанку, аби мати цілий день на влаштування у полку. Ми з Жорою влаштувались на ночівлю у трьох жінок, що жили у землянці, побудованій ними торік, коли бомбою було зруйновано їх домівку. Це була бабуся з двома онучками віком 18-20 років, молодша щойно вернулася з лікарні, де оглядали залишок її ноги, відірваної бомбою торік, що загоївся протягом окупації без лікарської допомоги, тепер була потрібна реампутація, сказали у лікарні. До ночі ще було задалеко, тож ми з хлопцями сиділи, грілись на сонечку, палили але враз знову застукотіли зенітки і кулемети стали рвати небо - знову німці. Ми не знайшли поряд ніякого укриття, вляглися просто на землю та підвели голови, спостерігаючи, як кілька літаків кружляли над станцією. Скинувши кілька бомб вони відлетіли і все ущухло. Звідкись з'явились наші господарки і добряче нас вилаяли, довідавшись, що ми нікуди не ховались.
       Наступного ранку ми прийшли на пересильний, чи збірний пункт нашого нового полку і несподівано зустріли ще одного башантинця Колю, що мав бути у 192-му полку, бо ж був у відповідній команді, що рушила туди за тиждень до нашої. Він досить незрозуміло пояснив, як він тут опинився, та ми й не допитувалися. Коля дуже зрадів, зустрівши нас і кинувся до командування пункту, аби пристати до нас. Хоч у приміщення пункту нікого не пускали, а документи команд приймала якась дівчина прямо на ґанку, наш земляк все ж пробився до якогось начальства і вийшов уже членом нашої команди. Нас чотирьох башантинців, поставили на постій до місцевої родини, що мала таку собі величеньку хату, де ще до нас вже було на постої два "діди" з іншої команди. Господарем був старий за 60 років хохол, та й діди були такі ж хохли, тож всі мешканці за винятком двох моїх приятелів спілкувались українською. У такій компанії нам належало перебувати допоки полкове начальство припасує нас до якоїсь справи. Щоденно з ранку всі постояльці навідувались на той полковий пункт за відомостями про свою подальшу долю, та ми кілька днів чули тільки "Приходите завтра".
       Погода тим часом зіпсувалась, дощіло, тому після відвідин пункту ми поверталися додому, де до нестями "різались" в дурня, а діди з запрошеними ними у гості земляками теж грали у карти, у якусь іншу гру. Отак просиджуючи цілими днями у хаті ми звернули увагу на появу у ній, час від часу, трупного запаху, поділившись цим спостереженням з дідами, що тут мешкали ще до нас, ми довідались, і про їх стурбованість цим явищем. Влаштувавши спостереження за моментами появи та зникнення запаху, ми за день виявили зв'язок між появами у хаті господаря, що подеколи ненадовго заходив у хату протягом дня. Зіставивши свої спостереження всім кагалом, ми за чергової появи господаря прямо спитали у чому справа. Він, німало не збентежившись, пояснив, що то пахне кожан - шкіряне півпальто, яке він одягає для порання у дворі. А кожан пахне, бо він його зняв з трупа свого сина, заарештованого та розстріляного НКВД у ростовській в'язниці перед першим приходом німців у 1941році. А підчас другої окупації Ростова у 1942 році німці, довідавшись про цей розстріл, розкопали поховання та запросили населення розібрати своїх родичів, ось тоді він при перепохованні і зняв з небіжчика кожана - нащо він йому на тім світі... Нам таке пояснення на одну-дві хвилини одібрало мову навіть не так від вияву господаревої жадібності, що навіть горюючи за сином не забув про вигоду, до подібних вчинків ми почали звикати ще з часів голодомору 1933 року. Але, хоч ми і чули про подібні дії НКВД перед приходом ворога, та вперше почули це від людини, що стала жертвою цього варварства... Ми перепитали, чи не наплутав старий, може то німці розстріляли, а поховання було розкопане по їх відступу, як це робилось повсюди? "Ні, сказав старий розстріляло НКВД, а за німців я його перепоховав, я не п'яний, аби плутати.". Вислухавши це, один з дідів порадив господареві більше цього нікому не розказувати, а присутнім забути, що вони почули. Та хіба таке забудеш...
       За кілька днів, прийшовши на пункт, ми одержали команду йти додому та вернутись з речами для відправки кудись. Коли ж зібралась команда чоловік з сорока, нас в її складі привели до Батайська, розквартирували по хатах одного з провулків, перетинаючих Комуністичну вулицю, що йшла на відстані одного кварталу вздовж крайньої станційної колії. Ми потрапили до трьох російськомовних молодиць, здається сестер. На другий день нас відвели до кухні, де ми мали годуватись, на той бік станції і, таким чином ми перейшли на казенні харчі, що було дуже вчасно, бо ми вже доїдали останні крихти з своїх "сидорів".
       Нашу команду залучили до розвантаження прибуваючих поїздів, переважно з боєприпасами, іноді з продовольством та амуніцією, навантаження цим товаром автомашин, складування у сховища, копання ям для складування боєприпасів. Спочатку працювали зрання, але потім і звечора, бо розвантаження стали починати одразу по приході поїздів, одразу ж не виходило так, через погану інформацію одержувачів про надходження вантажів. А це призводило до того, що поки могло початись розвантаження, німецька авіація знищувала все привезене. Кілька днів ми працювали на території Батайського лісорозплідника копали ями, перевозили до них боєприпаси з під'їзної колії, що була поряд. Не дуже весело було там працювати нікуди було сховатись при нальотах Люфтваффе, хіба що у незаповнену ще яму півметра завглибшки - саме такі копались для складування, зате легко можна було спостерігати, як горять вагони, що їх не встигли розвантажити, або хоч і встигли та не вивезли. На наше щастя за кілька днів нашої роботи у цьому місці жодна бомба не влучила у наш розплідник, що був вщерть заповнений боєприпасами, як нашими, так і німецькими, ще й німецькими зенітними гарматами новісінькими, ще не воювавшими. Одного разу, коли налетіло досить багато літаків, ми вирішили переховатись у великій бетонованій ямі глибиною приблизно 2,5 метри, площею 10х10 квадратних метрів, перекритою залізобетоном 0,15 метри завтовшки без підпірок, зваживши на невелику вірогідність прямого влучання у неї та необхідність прикритися зверху від осколків зенітних снарядів. Повсідались ми попід стінами, вирішивши, що там безпечніше, сиділи спостерігаючи, як та залізобетонна покрівля коливається від вибухів бомб мов мембрана телефону. У куточку цього сховища засів наш улюбленець Іван Іванович  - майже як пень глухий гігант зростом десь під ті ж 2,5 метри віком 54 з чимось роки. Я побачив, що у нього рухаються губи мабуть щось каже, а за стрільбою, гуркотом моторів та вибухами бомб і горящих боєприпасів, його не чути я підійшов до нього і гукнув йому в вухо:
    - Іване Івановичу, про що ви говорите?
    - Молюся, - відповів він - бо ж бомблять десь близько!
    - А ви ж хіба чуєте?
    - Не чую, але ж земля здригається!
    - А чого ж не хреститесь?  
    - Та не вмію бо!
       За кілька днів мабуть навели якийсь порядок у наших справах і ми стали розвантажувати щойно прибулі поїзди, та подеколи на полустанках, оддалік від Батайська і все частіше прямо з вагонів на автомашини, що було для нас найлегше. Я ж частенько шуткував: " Ну хлопці, ось двадцять четвертого числа буде таки велика бомбьожка, бо маю у ній загинути так мені наворожили." І ось вранці 24 березня ідучи з нічної роботи розглядаючись на дівчат-зенітниць, що за останні два дні дуже поповнили нашу оборону, ми почули ззаду, зі сходу, стрілянину і гуркіт моторів, і розбіглись по дворах де були бомбосховища місцевих жителів. Забігши до одного двору я перечекав поки господарі та їхні постояльці, військові, спустилися у те сховище і ліг на виході обличчям вгору. Цікаво, що коли я перечікував, поки всі пройдуть, вибіглий з хати останнім невеличкий собака з заклопотаним виглядом обігнав усіх і першим спустився у сховище - життя навчило... Тільки-но я влігся, з'явилось три дев'ятки німецьких літаків, що йшли у чіткому порядку, після їх проходу прокотилася серія вибухів і стало дещо тихіше, з сховища визирнув авіаційний старшина і спитав "Цо, юж пшейшли?", розкриваючи рота для відповіли, я помітив ще одну дев'ятку і підповів "ніц, знову летять", старшина сказав "Пся крев!" і сховався. І ось так він вискакував ще кілька разів і ховався, почувши негативну відповідь, заважаючи мені лічити літаки, бо ж після кількох повних дев'яток пішли неповні і перелік затруднився. Долічив я до 176-и і збився, далі перестав. Коли ж все ущухло і я вийшов на вулицю, зустрів Жору, ми стали закурювати і раптом пролунав сильний, аж вуха позакладало, вибух десь поряд, як нам здалося, озирнувшись навкруги ми нічого не побачили, крім двох солдатів, що з подивом дивились на нас з відстані метрів п'ятдесят. Закуривши ми попростували додому, де у нашому дворі на осонні вже сиділи хлопці з нашої команди. Коли ми з Жорою підійшли, один з них глянув на мене і щось сказав, присутні ж подивились на нього якось чудно. Коли ж я попросив переповісти що то він сказав та гучніше, бо в вухах дзвенить, мені сказали "Ткаченко здивувався, що ти живий і сказав, що сьогодні німці ще прилетять, мабуть". Щоправда, прилітали вночі та не по мою душу. За день чи два з газети "Правда" ми дізнались про те, що у згаданому денному нальоті на Батайськ приймало участь 250 літаків.
       Одного разу після  нічної роботи та сніданку на ротній кухні ми всі четверо йшли через станційні колії додому на відпочинок, коли почули звичну вже нам стрілянину та наростаючий гуркіт літаків і зразу вскочили у першу-ліпшу воронку, що їх вистачало по дорозі, але відразу вискочили з неї мов ошпарені - на дні воронки лежало п'ять півтонних бомб, чи вони знешкоджені, чи ні - не було ніяких ознак. Після бомбьожок завжди знаходили деяку кількість нерозірвавшихся бомб і їх скидували по кілька штук у воронки від бомбових вибухів, але, за радянською звичкою не інформували нікого про їхній стан, тому ми звикли вважати їх всі цілими,    до того ж нам кілька разів доводилося чути незрозумілі вибухи, один з таких випадків згадано вище. Тож ми сховалися десь поряд, а коли німці відлетіли, вийшли  та  стали  під  якоюсь  стріхою,  аби перечекати падіння осколків, що
      
      
      
      
      
було чути по тихому дзижчанню навкруги, що раз-по-раз переривалось звуком удару по землі. Коли ж і це затихло, ми вийшли на Комуністичну вулицю і пішли до свого провулка. Випадково поглянувши наліво я побачив літака, що летів на нас ледь не торкаючись дерев, я привернув до нього увагу своїх приятелів і ми почали картати "сталінських соколів" на всі заставки, вважаючи, що це один з них кинувся обороняти нас, коли вже ворог відлетів. Та цей "сокіл" продудукавши з кулемета мигнув над нами хрестами і зник, а ми тільки роти пороззявляли...
       Наступного дня на кухні, після сніданку, нас вишикували і два якихось лейтенанта стали обходити наші лави та питатись у деяких молодих хлопців про їхню освіту, пропонуючи вийти з лав тим, хто мав освіту  дев'ять класів і більше - це були так звані "покупці" що набирали курсантів до учбового батальйону для вивчення на сержантів, як потім виявилося. Всі ми четверо потрапили до числа відібраних лейтенантом на прізвище Гринь до свого взводу. Коли відбір закінчився, нас відпустили за речами, а потім вишикували і повели знову у Койсуг. Цього разу нас розмістили на ближній до Батайська околиці знову по домівках місцевих жителів, розділивши перед тим нас по роям. Після знайомства з новими хазяями та нетривалого облаштування нас знову вишикували, познайомили з командирами роїв, що розібрали нас та познайомили з дислокацією учбового батальйону, розпорядком дня, прізвищами та званнями командирів чоти (взводу), роти, політрука, командира батальйону, начальника  штабу батальйону  відповідно лейтенанти Гринь, Рекеда, старший політрук Соловйов, капітан Сахно, старший лейтенант Рева. Наступного ранку наш ройовий, молодший сержант Блинов, особисто підняв нас з підлоги, на якій ми спали, не надіючись, на наше відчуття часу і почалося наше військове життя - фіззарядка і вмивання у ополонці голими вище пояса, перевірка на вшивість перед одяганням і ранішній вихід на заняття, що провадились неподалік у заплаві річечки Койсуг, що відділяла наше село від Батайська. За дві години роздача денної пайки - 690 грамів чудового сірого хліба, роздача пайок тютюну - 10 грамів листового, або 20 грамів готової махорки, цукру 30 грамів, сніданок -  пів казанка окропу з 30(!) грамами пшона та риб'ячими кістками. Після сніданку знову на плац, ще за деякий час обід - ті ж пів казанка з окропом з тою ж кількістю пшона та слідами риб'ячого м'яса. Після обіду знову навчання і десь о шостій вільний час до повірки, що починалась за чверть години до одинадцятої. Навчати нас почали саме так, як показано на Шевченківському малюнку "От так, jак бачите!", за час навчання цієї шагістики, щоправда, виявилося, що багатьох таки треба було вчити ходити.
       Одного морозного сонячного ранку наша рота пішла до лазні за графіком по пів чоти щогодини. Лазню було влаштовано у якійсь будівлі з очеретяними стінами по один бік вулиці, що вела на базар, а роздягальня по другий бік на відстані від вулиці метрів за десять. Власне це була не роздягальня а так звана "вошебойка" з перукарнею, в тому числі і для нижньої частини тулуба. У цьому комбінаті ми залишили весь одяг і побігли до лазні, поперек інтенсивного руху людей на базар і з базару, прикриваючи стрижені місця черевиками. Проте нас до лазні не пустили, бо якась офіцерня без черги захопила її. Потупцювавши трохи на порозі лазні ми побігли назад до теплої вошебойні, але й туди нас не пустили немитими. Разом з нашою пів чотою  було ще  кілька "тотальників" літніх  солдатів у цивільному, отож вся компанія завдаючи дрижаків від холоду знайшла собі місце під зігрітою сонцем стінкою де й посідали на осонні. На щастя вітру не було і сидіти було досить комфортно, тільки трохи дошкуляло глузування над нами жінок і дівчат, що рухалися по вулиці. Так і сиділи ми у атмосфері "тихого смутку" як собаки у Джерома К. Джерома, поки не з'явився високий статечний старшина, що, коли довідався про наші справи, взявся нам читати лекцію про паразитів. Чільне місце у цій лекції він надав вошам, подав їх класифікацію, біологію та заходи боротьби з ними, дав низку гігієнічних порад. Більшість нашого гурту слухала його аж заклякши від натуги, бо розказував він російською мовою з акцентованою московською вимовою та й росіяни не дуже розуміли вживані їм терміни. По закінченні лекції старшина спитав, чи все зрозуміло. Після досить тривалої мовчанки один з тотальників все ж не забоявся виявити свою неграмотність і запитав все ж: "Товариш старшина, а що воно за воша така "лобковая"". Старшина обдивився всіх нас і українською мовою сказав: "Ну, по нашому, по мужицькому це "-----вошка". Діди загомоніли: "ну так би й казав, а то якась "лобкова".
       Ще за кілька хвилин нас запросили до лазні, ми радісно побігли, У "помивочному" приміщенні долівка була покрита кригою, тож ми примудрились залізти ногами на лави, що стояли вздовж очеретяної стіни, персонал лазні обурився і зігнав нас з них, ми поставили на підлогу шайки з гарячою водою а в них ноги, тоді вже можна було митись хоч переступаючи з ноги на ногу, і те не сподобалось персоналу а що це були здоровенні чолов'яги середнього віку, то сперечатись не випадало. Вже не пам'ятаю як, але все ж помились, але на виході стояв солдат з відром та квачем, яким квацяв якоюсь неприємною рідиною наші ті самі місця. Ось тобі і помились.
       За день-два нас одягли у військову форму, забрали наші цивільні речі (ті що ми не приховали від старшини), привели до присяги з усією урочистістю. Потім перейшли і до діла - навчання поведінці у бою, правил бою, методів захисту від нападу, підготовці бойових позицій піхоти, складанню бойової документації, спостереженням за супротивником, користуванню зброєю та медичній допомозі. Одного разу влаштували практичні стрільби, відразу для кількох батальйонів, та у такому безладді вони пройшли, що й результатів їх не дізнались. Тактичні навчання також намагались влаштувати на нашому ж плацу, та й тут щось не те вийшло у всякому разі ніхто з нашої роти, від солдата до командира, не зрозумів, чи ми вправно діяли, чи ні. Німецька авіація нам не дошкуляла ми перетворились у сторонніх спостерігачів руйнування нею Батайську. Залізнична станція була від нас за два-три кілометри, тож до нас німці не залітали. Але і нам довелось внести свою лепту у оборону міста - однієї ночі було влаштовано облаву на непевних людей, що їх багато було у місті. Облаву виконували прикордонники, а нас дали їм на допомогу, - по всьому місту розбрелись пари солдатів - один прикордонник з довоєнним стажем та один "приданий", що мали перевірити людей по визначеній кількості осель. Ці оселі було вщерть заповнено людьми переважно військовими, що перебували у відрядженнях, або рухались у них та з них, досить багато було й біженців з обох сторін фронту, як тікаючих подалі у тил, так і тих, що поверталися додому. Робота наша полягала у тому, аби достукатись до оселі, переконати ночуючих, що ми не бандити, увійти, вислухати масу прокльонів, передивитись документи присутніх військових та вислухати оповіді про свої мандри цивільних, що були переважно без документів, як і господарі оселі і, вийшовши по тому на свіже повітря, хвилин п'ять вентилювати легені від міцного людського духу. За весь наш нічний похід моєму прикордоннику ніхто не здався підозрілим і коли розвиднилось ми прийшли на місце збору раді, що обійшлось без затримань та стрільби для виклику допомоги, без якої і з одним зловмисником ми не впорались би. Так само поприходили і всі інші пари. Проте, звідкись взялись чутки про те, що на цій облаві виловили багато сигнальників, що ракетами подавали умовні знаки німецьким літакам. Щоправда, з наступного дня припинились нальоти на Батайськ і у нас стало зовсім тихо і спокійно, харчувати стали краще за рахунок риби, що навалою йшла на нерест і її у певних місцях викидали на берег вилами. Наближалось свято 1-го травня і знову ми зайнялись шагістикою - відпрацюванням парадних маршів з гвинтівками "на руку".
       Навчання у Койсугу співпало з кількома визначними подіями -"реформою" політичної роботи у Червоній Армії, оголошенням німцями про Катинський розстріл та загибеллю польського президента. Щодо першої події, то з точки зору солдатів це була просто заміна посади звання "політрук" чи "комісар" на посаду замісника "по политчасти" з присвоєнням відповідного загальновійськового звання. Щодо ж Катинського розстрілу, то не зважаючи на роз'яснення нашого політрука, солдати повірили німецькій версії, бо добре знали наші порядки, а ми, четверо земляків, до того ж нещодавно довідались про подібний розстріл вчинений Ростовським управлінням НКВД. Щодо ж загибелі польського президента наш політрук казав: "Вот поверил немецкой фальшивке и вскоре погиб, а летчик спасся. Вам все ясно,  товарищи бойцы?". Так, куди ж ясніше...
       Так ми і жили, навчаючись військової справи і розважаючись всякими анекдотичними випадками, як наприклад зникнення з ротної конюшні однієї з наших шкап, що її викрав начальник штабу, поки командир батальйону пригощав вартового солдата папіросами за кутом конюшні. Потерпілий солдат на прізвище Котляров був дуже веселим та дотепним хлопцем, тож він весело відбув якесь там покарання і дуже цікаво оповідав про цю пригоду, при кожному повторному переказі знаходячи у цій історії все смішніші риси. Повернув до конюшні цю шкапу хтось з наших чотових лейтенантів, що знайшовши її за штабом батальйону, скочив на неї верхи та дременув так, що й варта не зрозуміла, що то за вершник. Були і інші анекдотичні випадки, про які не прийнято говорити у шляхетній компанії, на зразок описаних Гашеком у його безсмертному творі.
       Але невдовзі війна нагадала про себе - вийшовши на повірку одного вечора, почули ми якийсь шурхіт праворуч від нас, повернувши туди голови ми побачили трійко Ю-88, що у крутому віражі поволі перетинало нашу вулицю на невеликій висоті. Побачивши таке ми кинулись врозтіч по окопам. Шурхіт продовжувався, мабуть ще багато літаків заходило на Батайськ тим шляхом. За деякий час шурхіт змінився на гуркіт моторів, почалась стрілянина, трохи згодом спалахнули вибухи бомб і запалала станція. Так тривало хвилин десять, пожежа розгорялася, гуркіт моторів і стрілянина відходили у сторону Ростова, ми повилазили з своїх схованок і ставши під стріхами роздивлялись здалеку на грандіозну пожежу. Раптом почувся гуркіт мотора, шипіння, що за секунду перетворилось у свист, ми попадали і пролунало п'ять строєних вибухів, що почались десь ліворуч і закінчились навпроти нашої вулиці у заплаві, по вулиці прокотилась потужна повітряна хвиля. Оговтавшись ми зрозуміли, що то у якогось німця не витримали нерви і він відірвався від своїх, аби не летіти в те пекло, а потім скинув бомби у заплаву і пустився навздогін за своїми. Мабуть все так і було, але бісів німець