Каберне "За любов! Старий друг приніс пляшку вина. Справжній друг - справжнє вино. - Привіт. - Привіт! За звичкою я поцілував другові руку. Не подумайте: друг - жінка. Таке буває. Ії долонь віддає металом. І ще чоловіками. Таке те ж буває: Марія - стріптизерка, "богиня шеста", все її життя обертається навколо нього. А зараз ось - скочила з орбіти. - Не чекав? - без зацікавленості питається вона, занурюючи свої тендітні стопи у мої (її!) домашні капці з пухнастим бомбоном. - Чому ж?! Чекав. Я не брешу. Друзі та ще й крапелька щастя - ось і все, що є у людини. Тим більше, що Марія у мене 2 в 1: і друг, і щастя. - Ну тоді накладай на стіл. Я слухаюсь. Через мить на журнальному столиау опиняються: тарілочка з тонко нарізваним сиром, трошки шінки, два келихи і, звісно, каберне від "Одеського Степу". Вона елегантно всідається, нога на ногу. Сама спокуса. І трошки отрути. У такі моменті мені хочеться назвати її на сценічне - фальшиве - ім'я. Марина. ТА я швиденько оговтаюсь: адже я чи не єдиний, хто знає її справжнє - Марія. Маруся. Руся. Колись я звав її саме так. Поки... Доки... Коротше, поки Марія не проміняла, мене на сотні палаючих огней голодних самців - вцяйєристів. Давно це було і далеко: ми обходимо цю тему десятим шляхом. Такі вже ми друзі: можемо говорити про все завгодно, тільки не про нас. - Відкорнуєш? Чи викликати офіціанта?.. - Пробач. Замислився. Надто багато вибачаюся", - ловлю себе на думці і лізу до кишені. Не за словом - за штопором. Зручна річ: тут тобі і штопор, і запальничка, і відкривачка. Маріїн подарунок, і на ньому теж написано "Одеський Степ". Ось так. Пляшка готова для споживання. Пити або не пити - таке питання не стоїть на нашому порядку денному. Хто виголосить тост, і який? Саме це менезараз цікавить. З мене поганий оратор, до того ж я хвилююся, але жодної краплі не проливається мимо келиха. Усі в ціль. - Знову будем відмовчуватися? Ну, скажи щось красиве! Як завжди, Марія має рацію. Марія завжди права - на відміну від Марини. Що робити - я підвожу очі: тост, присвячений їй, другу. - Я... Я дуже радий, що ти прийшла. Я... - мені заважає моя ліва рука, що відполінає, граючись штопором - запальничкою - відкривачкою з написом "Одеський Степ". - Ти не заперечуватимеш, якщо я закурю? - Тільки після того, як ти закінчиш з тим, що почав, - звабливо всміхається Марія і перекладає ноги, як Шарон Стоун в "Основному інстинкті". - З тостом. Я киваю, проковтнувши сумніви і згадки про минуле. "Надто часто погоджуюсь". - Так. Я хочу випитит за те, чого не існує. - (Її брови заігтриговано злітають на чистий високий лоб). - За дружбу між чоловікомо та жінкою. Моя гостя задоволена. Я помічаю ще по спалаху в її по-бісовському зелених очах.Її повний келих тягнеться до могою Ми цокаємося. Солодко і дзвінко, ніби цілуємося. Від задоволення вона навічть заплющує очі і так і п'є. А я споглядаю, не поспішаю. Її насолода від чудового "багатого" вина передається мені. Я роблю делікатний ковток і встаю на ноги: - Почекай. Я зараз. - Знову якийсь сюрприз? - Почекай. - А-а, -трішки розчаровано тягне Марія, помітивши, як я перебираю касети біля магнітофону. От, знайшов. Касета всередині допотопного апарата, і з динамиків лунає і взагалі старозавітна бутловська річ (моя улюблена) - "Norvegian Wood": ... binding my time, drinking her wine... Так її вино, каберне "Одеський Степ", і вона просить долляти. А я було хотів запросити її на танець... НУ і правильно, що не да??: за нашою неписаною замовленістю, яка поки всіх влаштовувала, єдине в неї, до чого я маю право торкатися - так це її пропахла металом и чоловіками долонь. Марія за справедливість. Другий тост - за нею. Чарівним у своїй невимушеній граціозності рухом вона поправляє свою ультрамодну зачіску і починає (надто урочито, як на мене): - Вимкни магнітофон. - Єсть вимкнути магнітофон! І раптом - заспівала!
А за вікном лютує місяць лютий І на вікні малює мертві квіти...
І як заспівала! Чисто, проникливо - янголи позаздрять! І несподівано почала роздягатися... Повільно-повільно, наче у кіно.
... Біда не в тім, що ти мене не любиш, Біда, що я тебе не можу розлюбити.
"Маріє! Маруся!! Руся!!! - ледь не закричав я, але промовчав, приголошений. Як давно я не бачив її божественного тіла, її рідної такої родимки між повних духмящих грудей... Хай ті, самці у клубі, щоночі бачать мою Марину оголеною, я - єдиний смертний, перед ким Марія роздягається, і кому співає одночасно!
We've talked until two And then she said: It's time to bed...
Саме так. До другої ночи ми насолоджувалися вином і дружньою розмовою. А потім вона залишилася... Цьомкнувши мене у "напівсонну" щоку за хвилину, як зникнути, Марія невимушено поцікавилась: - Як гадаєш: матиме успіх цей новий номер? Із піснею, я маю на увазі. - Біда не в тім... - Ага, - відповів за нех сполах у бісовських очах. - Так, - я заплющив очі. - Звичайно.
Isn't it good, Norvegian wood?
Ще довго язвинувачував себе, лежачи мертвим у самотньому ліжку: не за дружбу треба було пити. Не за дружбу! За любов! І я поповнив келихи.
Юрій Власішен
|