Бібліотека Української Літератури
Українська література  :  Бібліотека  :  Сучасна література  :  Біографії  :  Критика  :  Статті  :  Енциклопедія  :  Народна творчість  |
Навчання  : Реферати  : Шкільні твори  : Твори з мови  : Стислі перекази  : Запитання  : Крилаті вирази  : Словник |

Владімір Набоков - Смерть (переклад з російської) - Крат Анатолій

Переклав з російської Анатолій КРАТ


ВЛАДІМІР НАБОКОВ


СМЕРТЬ


Драма у двох діях




Дія відбувається в університетському місті Кембридж,
                                        весною 1806 року



Д І Я    П Е Р Ш А


     Кімната. У фотелі, біля вогню, - ГОНВІЛ, магістр наук.

ГОНВІЛ.
...І владу цю над розумом чужим
з наукою своєю порівняю:
відрадно знати, що за суміш вийде,
коли у склі над полум'ям блакитним,
вагаючись зливаються дві солі,
туманну зафарбовуючи колбу.
Відрадно знати, що складна медуза,
у кулю кістки втиснута, породить
сни генія, безсмертні молитви,
і світ увесь...
                           Я бачу мозок цей,
що ніби сам чорнилом кольоровим
намалював, - і все ж бо є одна
там звивина... Давно я б'юсь над нею, -
Не вистежити... Тільки ось тепер,
тепер, - коли пізнає він раптово -
А! В двері стук... Таке важке кільце
б'є в мідний гриб надвірний: стук знайомий,
стук неспокійний...

   Відчиняє.
   Вбігає ЕДМОНД, молодий студент.

ЕДМОНД.
                                                                 Гонвіле! Це правда?..

ГОНВІЛ.
                            Так... Нежива...

ЕДМОНД.
                                                 Та як же... Гонвіл!..

ГОНВІЛ.
                                                                               Так...
Ми не чекали... Двадцять років серце
туди-сюди ганяло кров-живицю,
накачуючи  в жили, на а потім
вбираючи... І от - спинилось...

ЕДМОНД.
                                                       Страшно
про це говориш... Друже... Пам'ятаєш?..
Якою ж юною була.

ГОНВІЛ.
                                                     Читала
цю книжку: упустила...

ЕДМОНД.
                                                                          Так, життя -
шалений вершник. Смерть - обрив раптовий,
немислимий. Коли довідавсь я -
так, зразу - не повірив. Де ж, мій друже,
вона лежить! Дозволь...

ГОНВІЛ.
                                                                         Забрали вже...


ЕДМОНД.
Як дивно... Гонвіл, ти не розумієш:
вона завжди вдягала темне... Стелла -
ім'я мигтюче в темній круговерті.
Забрали вже...
Усе це дивно - правда?

ГОНВІЛ.
Сідай, Едмонде. Радий, що чужою
ти перейнявсь струною горя... Отже,
з дружиною моєю ти знайомий?

ЕДМОНД.
Мене дивує, Гонвіле, твій спокій!
Як тішити тебе? Ти - ніби мармур:
всепереможне білизни страждання...

ГОНВІЛ.
О так, - не  тіш. Розмову поведем
про щось просте, земне. Вже цілий тиждень
з тобою ми не бачились. Як справи?
Над чим ти міркував?

ЕДМОНД.
                                                                         Над смертю.

ГОНВІЛ.
                                                                         Годі!
Про неї ми бесідували часто.
Нам треба жити. Злодій у в'язниці
напередодні страти павука
вивчає оком безтурботним. Образ
дослідника над світом.

ЕДМОНД.
                                                                         Говорив ти,
що наша смерть...  

ГОНВІЛ.
                                              ...можливо, здивування,
або - нічого. Я, між іншим, вірю
в останнє; тільки є одне: міцні
земні думки: їх потяг перебити
не легко нам...
ЕДМОНД.
                                                              Чи бачиш ти, - я мучусь...
Мені здається: впіймана душа -
Ридаюча стихія в лабіринті
Перетинок, кісток, і жил шумливих.  
Боюся жити. Страшно відчувати
Під пальцями ці поштовхи сердечні,
тут - під ребром і тут, на кисті, - відгук.
І візій, і думок боюсь - опори
не маю я, гачка нема. Давно вже
я вірив у захмарного старого,
що місце мав між привидів святих.
А потім у спустошувальні книги
я кинувся. Є книги, як пожежі...
Згоріло все. Я був один. Тягнуло
пустельно-чорним згарищем вагання, -
І ось, в диму, ти, Гонвіле, з'явився -
напружений, важкий і головатий,
в пронизливо-сліпучому пенсне,
з розірваною жабою в долоні...
Ти щипчиками витягнув за вузол
мої сліпі думки, що позлипались,
розплутав їх, -  й страшною простотою
мій сумнів давній замінив... Наука
мені рекла: "от-світ" - і я побачив
грудки землі у просторі безмежнім -
грудки червиві, в колі обертання,
де цвіллю, а де й памороззю вкриті...
І стало враз життя від простоти
ускладненим. По айсбергу неначе
я ковзався. І світові здогадки -
всі, стародавні і нові, - про цілі,
про сутність сущого, - усі пощезли
під висновком твоїм непересічним:
нема мети і сенсу; а між тим
я потай знав, що є вони! Півроку
так мучусь я. Бувають, правда, ранки
прозорі і захоплено-природні,
коли душа моя - підкидьок кволий,
від сонця і рожевіє й сміється,
і матері безвісній вибачає...
Та, з темрявою, хворість страховинна
мене ураз обхоплює і душить:
посеред жаху й гупотіння ночі
гублюся я; й жахаюся не тільки
нерозуміння, - чую голос страху,
і він шепоче: ще одне зусилля -
і все я втямлю... Гонвіл, жінку ти
свою кохав?

ГОНВІЛ.
                                               Неголосним коханням,
неголосним, мій друже, та глибоким...
Чого ж мене питаєш?

ЕДМОНД.
                                                                       Так. Не знаю...
Даруй мені... Адже ж не слід про мертвих
нагадувать... Про що ми говорили?
О так, - про мій недуг: боюся я
вже існувати... Хворість незвичайна,
нестерпна, і ознаки ось її -
запаморочення, туга й лихоманка.
Вона веде до божевілля. Ліки,
одначе, є. Прості, їй-богу. Гонвіл,
я вирішив померти.

ГОНВІЛ.
                                                                       Добре. Як же
померти забажалось?

ЕДМОНД.        
                                                                       Дай цикути.

ГОНВІЛ.
                        Жартуєш?

ЕДМОНД.
                                         Там, в стіні, там, на полиці,
За чорною запоною, - я знаю, -
стоять, блищать по вінця повні склянки,
мов райдужні віконечка у вічність...

ГОНВІЛ.
...Чи в порожнечу. Стій, Едмонд. Послухай, -
адже ж кохав когось ти в цьому світі?
А чи тебе кохання ошукало?

ЕДМОНД.
Ах, Гонвіле, ти знаєш!.. Друзі всі
дивуються й сміються наді мною,
Як нібито каштани, що цвітуть,
сміються над жалобним кипарисом.

ГОНВІЛ.
В майбутньому ж... Як знати? На розтоці...
невмисно... А у тебе є товариш, -
поет: хай скаже він тобі, як щемно
до жінки, що замислилась, схилитись,
лежати з нею поряд й марить - десь
у Венеції, коли у небо ночі
пливе канал сріблистим ряботинням
і, обережно, чорний гриф гондоли
черкне обличчя місяця...

ЕДМОНД.
                                                                       Це правда,
в Італії бував ти, саме звідти
привіз -

ГОНВІЛ.
- дружину...

ЕДМОНД.
                                      Ні, - казкові смерті,
що грають в самоцвітах порожнистих...
Я, Гонвіл, жду... Чого ж ти оком зизиш,
І морщиш лоб великий? Так, - я жду,
дай відповідь! Хутчій!

ГОНВІЛ.
                                    От безтурботний!
Бо перед тим, як друга отруїть,
я маю дещо зважити - ти згоден?

ЕДМОНД.
Але ж ми вище дружби - і одне
шануємо: простої думки потяг...
О! Проясніло... Отже, як?



ГОНВІЛ.
                                                                       Гаразд,
я згоджуюся, згоджуюсь... Та ставлю
умову: ти повинен вжити трунок
ось тут, де я. Бо хочу розчерк смерті
помітити в твоїх очах. Сам знаєш,
який твій друг: він, як дослідник Пліній,
дивитись міг у виразку роздерту
Везувію, допоки з підземелля
вогнений гній шипів і наступав...

ЕДМОНД.
Чекай... Та тільки...

ГОНВІЛ.
                                 Може, ти боїшся,
що смерть твою зі смертю... Стелли зв'яжуть.

ЕДМОНД.
Ні, - я про тебе думав. От що! Дай-но
чорнил, паперу. Все простіше.

(Пише)

                               Чуєш,
рипить перо, немовби на папір
гуляти вийшла смерть стара...

ГОНВІЛ.
                                                       Одначе!
Веселий ти...

ЕДМОНД.
                    Адже ж свою свободу
підписую... Ну от... Скінчив я. Гонвіл,
читай.

ГОНВІЛ.
(читає про себе).
"Вмираю... трунок... сам узяв...
сам випив". Так.

ЕДМОНД.
                                                     Тепер давай; готовий...
ГОНВІЛ.
Не маю права стримувать тебе.
От - пляшечка. А в ній туманна спека,
мов ранок флорентійський... Тут стара
отрута. В чотирнадцятім столітті
її гарячим герцогам давали
й пухким старим у бархаті бузковім.
Лягай сюди. Так. Витягнись. Цикута
солодка й діє швидко, як любов.

ЕДМОНД.
Спасибі, друже... Жив я тихо, просто,
та от не пересилив страх буття...
Рятуюся у невідому галузь.
Давай мені; хутчіш...

ГОНВІЛ.
                             Едмонд, послухай, -
можливо, є у тебе таємниця,
яку б жадав перед самою смертю...

ЕДМОНД.
Я кваплюся, не муч мене...

ГОНВІЛ.
                                                     Так пий же!

ЕДМОНД.
Прощай. Затим - плащем мене покриєш.







Д І Я     Д Р У Г А


        Та ж кімната. Проминуло всього декілька миттєвостей.

ЕДМОНД.
Смерть... Певно - смерть. Оце ось - смерть...
(повільно підводиться) В тумані
тремтить рум'яна пляма... А інакше
не може бути... Й що мене ятрило
ще за життя? Тепер видніше пляма.
Ах! Це, мабуть, провалля вогняне
каміна... Так, - і відблиски літають.
А там в кутку - у невиразнім кріслі -
хто там сидить, ледь вражений мигтінням?
Пудовий обрис лоба наперед;
щетинки у брові стирчать; і вузол
зміїних жил на скроні кам'яний...
Та годі! Впізнаю! Та це ж...

ЛЮДИНА В КРІСЛІ.
                                                               ...Відлуння
                        твоїх думок досмертних...

ЕДМОНД.
                                        Гонвіл, Гонвіл, -
Та як же це? Як можеш бути тут, -
Зі мною, в смерті? Як же так?..

ГОНВІЛ.
                                       Мій образ
продовжив ти думками за межу
земного. От і все.

ЕДМОНД.
                                       Та як же, Гонвіл:
кімната ось... Все знаю в ній... Ось - череп
на фоліанті; заспиртована змія,
ось - скарабеї в ящику скляному,
Ось бризки зорь на склі, - а за вікном, -
чу! Чуєш, - б'ють над містом цим зубчастим
близькі і геть віддалені куранти;
скликаються, - і падає на дно
свічадове червінець за червінцем...
Знайомий дзвін... І я немов той самий, -
Лиш часом тільки неясні тумани
повз очі йдуть... Але я чітко бачу
свої тоненькі руки, плащ і складки
на ньому, - й навіть, от - діра: у хвіртку
проходив я, - і квітку зачепив
чавунну на стеблі решітки... Дивно, -
усе те ж саме...
ГОНВІЛ.
                              Прагнення уявне,
Едмонде  ...Плаваючий відгук...

ЕДМОНД.
                               Так!
Я починаю тямити... Стривай же,
стривай, я сам...

ГОНВІЛ.
                             ...Життя - то вершник. Лине.
Він любить рух зі свистом. Та ураз
дорога уривається. Він з краю
проскакує у порожнечу. Слухай,
уважно слухай. Він - стрибок у простір,
над прірвою, - але нема падіння,
нема безодні! Прагнення триває,
несе його, ошукує; а ноги
іще пружке шукають стремено,
поперед себе очі бачать небо
знайоме. Він у просторі самотній,
шлях перетято... Ця ось мить, - затям,
оця ось мить. Вона іде за гранню
земного остаточного буття:
життя - в галоп, лице шмагала грива,
у душу вітер дув - та шлях у прірву
урвався вмить, і чим життя пишніш,
тим кінь сильніше...

ЕДМОНД.
                                Тим чіткіше й довше
свист в пустоті, і прагнення свободи,
не зрізане фатальним крутояром, -
так, втямив я... Та прірва, як же прірва?

ГОНВІЛ.
Падіння неминуче. Ти раптово
відчуєш попід серцем пустоту,
що ссе тебе, і, закрутившись, згине
твій світ уявний. Швидше утішайся
тим, що узяв з собою за межу.
Усе, що знав, що пам'ятав земного,
навколо тебе в русі за земними
законами, знайомими тобі.
Адже ти чув: поранений, при тямі,
одірвану геть руку відчуває
і пальцями уявними ворушить?
Так мисль твоя живе ще, і прямує, -
хоча ти труп: лежиш, плащем покритий;
прийшли сюди; юрмляться і зітхають;
і щелепи мерцю до купи зводять...
А може бути, більший строк минув:
адже ти поза часом... Може бути,
на цвинтарі твій Гонвіл зизить мовчки
на камінь стертий з іменем твоїм.
Ти там, під ним, в землі живій, родючій;
вуста гниють, і лопаються м'язи,
і в тріщинах, в глибокій чорній слизі
рояться, шарудять масні лічинки...
Яка різниця? А твоя уява,
утоплена у пам'яті і звичці,
ще творить. Так цінуй же мить оцю
і вдячним будь розгону поривання...

ЕДМОНД.
Мені спокійно... Легко. Я тепер
що-небудь знаю, - достеменно знаю:
мене нема. Скажи, моє видіння,
якщо я із кімнати оцієї -
стій! Сам скажу: куранти наспівали:
все буде те ж - зустріну я людей,
знайомих вже. Побачу знов ті ж самі
будиночки із цегли, і провулки,
лотки суботні, певна річ, на площі
і дзиґарі на ратуші. Впізнаю
ліпну величну браму; там, де отвір -
широкий двір, поділений рівненько
квадратами газону; а у центрі
фонтан співучий в кам'яній оправі,
а на стіні пергаментній навкруг
узор плюща; а далі - знову арка,
і в небі стріли сірого собору,
і крокуси вздовж ільмових алей,
і над вузькою річкою-смарагдом
опуклі віадуки, - все впізнаю, -
а в тих місцях, що бачив я не часто -
чи зовсім не помічених - тумани,
там пропуск буде, як на давніх мапах,
де там і сям пояснення є: terra
incognita. Скажи-но, а померлих
я можу бачить?

ГОНВІЛ.
                      Ні. Ти тільки можеш
метикувати, зіставляти дії
звичайні, зрозумілі, і підсильні, -
адже примар ти не стрічав на світі...
Скажи, кого б ти викликать волів?

ЕДМОНД.
                        Не знаю...

ГОНВІЛ.
                                         Ти... подумай...

ЕДМОНД.
                                            Гонвіл, Гонвіл,
пригадую... щось ніби відбувалось
нестерпне, невиразне...
                                            Почекай-но,
почну я обережно, потихеньку, -
я вдома був, - прийшли до мене друзі,
в дубову стелю упирався дим
і обертався тихо і повільно.
Дрібниці пам'ятаю всі: вино
іспанське мутно й тепло так шаріло.
Чекай... Ще хтось зображував детально,
як далебі він дуже спритно бив
рукою м'яч об стінку з кругляку;
а інший сіяв мертві зауваги
про книги, що прочитані, і цифри,
що завчені, ти жовчно стиснув рот,
коли зайшов мій третій гість, - вродливець
кривий, - а поруч з ним ведмедик свійський
московський, - й звір важкими ланцюгами
не загримів, в цей час його господар
на стіл оперся ліктями й притиснув
до теплих скронь мережані манжети,
виплакував сонет про кипариси.
Зажди... А що ж бо далі? Так, убіг
іще один, - товстун із ластовинням -
і повідомив пошепки з кривлянням
таємним... Так, згадав усе! Я линув
як тінь, як сон, провулками нічними
сюди, де ти... І зникла... Як же так?..
...вона завжди вдягала темне. Стелла...
...ім'я мигтюче в темній круговерті,
життя мого безсоння...

ГОНВІЛ.
                                                                  Ви обоє
                        кохалися?...

ЕДМОНД.
                    Не знаю, чи було це
коханням чи шаленство крил шумливих...
Я зоресяйний свій ідіотизм,
як злого і пронизливого бога
від тебе й іновірців - приховав.
Коли бувало в театральній тиші
ти малював крилатим рукавом
тонкий скелет на грифелі рипучім,
і я дививсь на голову твою -
важку і величезну, ніби ноша
Атланта, - дуже дивно, думав я,
що ти мою бурхливу таємницю
не можеш знати... Вмер я - і я з собою
поніс її. Ти так і не спізнав...

ГОНВІЛ.
Як почалось?..

ЕДМОНД.
                        Не знаю. Кожен вечір
я йшов до тебе. І палив і слухав,
чекав і нидів, - й Стелла пропливала
кімнатою і знову поверталась
до себе круто сходами наверх,
а зрідка в кут із книжкою сідала,
і пильність ілюзорною була
в її мовчанні. Ти ж, біля каміна,
зворушливо так пальцями хрустів,
у чомусь переконував, - Systema
Naturae сухо засудив... Я слухав.
Вона в кутку читала, і коли
сторінку проминала, то у серці
моїм злітала блискавка... А потім,
вже вдома, перед дзеркалом туманним
собі я довго в очі заглядав,
вишукував карбовану подобу...
Відтак свічу, втомившись, задував,
й до ранку знов верзлося мені в бурях
і сріберних, і чорних сонних візій
її обличчя схилене й повіки
важкі; її волосся, певна річ -
глибоке і гладеньке, ніби тіні
в ніч місячну; їх проділ розділяв,
як промінь тьмяний, брови вгору пнулись
до двох хмарин, приклеєних до скронь...
Ти, Гонвіле, в полон узяв мій розум;
виразно так і холодно. А він же, -
Він переповнив душу вічним світлом
і жахом неймовірним... А скажи-но,
чи ти дивився, часом, довго-довго
у небо опівнічне? Чи не правда,
нема нічого зорь страшніше...

ГОНВІЛ.
                               Мабуть,
продовжуй знов. Про що ви говорили?

ЕДМОНД.
...Ми говорили мало...  Я боявся
із нею говорити. Вона мала
співуче-дивний голос. Звук англійський
в її устах слабішав невиразно.
Слова незрячі плавали між нами,
мов кораблі в тумані... І неспокій
в мені зростав... Душа вкривалась цвіллю:
там прірви розчинялись сяйвом віч...
Мені нестерпно солодко і страшно
бувало з нею, Стелла про це знала.
Як пояснити страх мій і видіння?
Я гомін чув небачених світів
у кожнім її русі. Відчував
в її словах я подих таїни,
і лемент, і заломлювані руки
богів незнаних! Гамірно і гучно
було тут, Гонвіле, в кімнаті цій,
хоча і чув ти шкряботіння миші
за шафою і як хвилини косить
рух маятника... Відаєш, коли
виходив звідси я, то відчував я
раптове необмежене мовчання,
як після приголомшливої бурі!..

ГОНВІЛ.
Поквап, прошу я, спогад свій солодкий,
ЕДМОНДЕ. Хто зна, може, в цю ось мить
твій потяг до життя навік урветься, -
і зникнеш ти і я - твій сон - з тобою.
Поквапся, Випадкове все відкинь,
згадай про найсолодше. Як зізнався?
І чим усе скінчилось?

ЕДМОНД.
                                      Це було
біля вікна. Пригадую, ти вийшов
з помешкання. Я раму розхитав,
і скло у ніч в зітханні повернулось.
Було все небо зорями омите,
і в кам'яному сивому провулку,
ридаючи, злітала тишина.
І от в повільній млості відчуваю,
що ніби хтось позаду став. Набралась
душа припливом шуму, голосами
могутніми. Я обернувся. Близько
стояла Стелла. Дико і прозоро
її зіниці у мої дивились, -
не відаю, - були це справді очі
чи вічність непокрита... А вікно
за нами стукнуло, немов од вітру...
Здалось мені, що ставши з нею поряд,
гігантські крила ми порозправляли,
і ось кінці серпастих крил єднання -
палахкотіли здвоєні кінці -
зійшлись на мить... Ти розумієш, - зразу
відринув світ; злетіли ми; зітхали
у небі неймовірному, - та раптом
вона єдиним порухом повік
урвала наш політ. І відчинились
зрадливо двері, випустивши світло,
і зачинились... Я вкляк в тремтінні
розірваного неба, - все дзвеніло,
дзвеніло...

ГОНВІЛ.
                 Так? Усе, що відбувалось,
один лиш погляд?

ЕДМОНД.
                 Коли б він тривав,
душа б померла. Так, мій друже, так, -
єдиний погляд. То було востаннє.
Ти пам'ятаєш - вибіг я  з будинку,
а ти з вікна кричав мені услід.
Півночі містом як примара марив,
із зорями простими говорив...      
Усе пройшло. Не витримав життя я
і ось тепер...

ГОНВІЛ.
                 Достатньо!

ЕДМОНД.
                                                           ...я за гранню
                        тепер, - і все, що бачу...

ГОНВІЛ.
                                                             Я сказав:
                        достатньо!

ЕДМОНД.
                                         Гонвіл, що з тобою...

ГОНВІЛ.
                                           Довго
тебе я мучив - вже мені набридло...
Ти, певне, збожеволів би, коли
продовжив би я жарти... Не отруту
ти випив - це був розчин нешкідливий:
він, правда, викликає певну слабкість
і коливає ті нитки чутливі,
що мозок твій єднають із очима, -
та він не шкодить... Бачу, ти смієшся?
Щасливий я, що досвід мій тобі
сподобався...
ЕДМОНД.
              Ах, любий Гонвіл, - як же,
подумай, не сміятися? Бо - це
я зараз сам вигадую, один!
І грає моя мисль, і в'яже вільно
складну мережку із життєвих явищ
і з випадків раптових, - та можливих,
можливих, Гонвіл!

ГОНВІЛ.
                      Мариш ти... Вставай!
Не думав я... Мов дівчина піддався...
Повір, - живий ти, ніби я, і вдвічі
живіший...

ЕДМОНД.
                    Так! Інакше буть не може!
Влетівши в смерть, живі мої думки
здобути прагнуть міцність і підпору, -
пояснення земне... І далі, далі,
я слухаю...

ГОНВІЛ.
                     Отямся! Забаганку
я мав, щоб ти спіткнувся; й розум, волю
доклав я... Але спершу не вдавалось, -
вже думав: "У Мілані мій учитель
у кажана видлубав два ока -
і відпускав - і все ж він при польоті
не зачепив ниток усіх найтонших,
розвішаних в кімнаті: може бути,
і він мої нитки обійде". Ні!
Ускочив, ти заплутався!..

ЕДМОНД.
                                        Я знаю,
я знаю все, що скажеш! Розпізнати,
зганьбити диво - мозок ухвалив.
Але чекай... у чому ціль обману?
А, зрозумів! Допитлива підозра
ховалася за маскою зі скла...
Ні, - подивись, як вигадав майстерно!
Напій той був цикутою насправді,
і я в труні, і все навкруг - видіння, -
але думки мої наполягають -
ні, - нешкідлива суміш! А потрібна,
щоб таємницю ти свою відкрив.
Живий ти, - смерть, отрута - все омана...

ГОНВІЛ.
...А що, коли скажу тобі, що Стелла
не мертва?

ЕДМОНД.
                 Так! Оце він - той щабель
первісний... Ти підступною брехнею
в кохання правду вирвати волів.
Підісланий був той, рудий, знайомий,
мені навіяв ти - чужий кінець,
а потім - мій, - щоб я проговорився.
Усе, - кінець: поновлений детально
з припущень вірогідних, хитромудрих
здогадок, з протилежних варіантів
знайомий світ... Достатньо, все облиш, -
ти все одно не зможеш довести,
що я не вмер і що мій співрозмовник
не привид. Знай, - допоки вічний простір
долає мужній вершник, - викликаю
видіння усілякі. На могилу
скидають квіт затінені каштани.
Лежу я під зелом. Напнувши ребра,
та мозок мій, і сон мій замогильний
і творить ще, і дихає, й живе.
Зажди, куди ж це ти?

ГОНВІЛ.
                                                     А зараз ось
                        побачиш...

(Відчиняє двері на сходи і кличе)

                        Стелла!..

ЕДМОНД.
            Ні... Не треба... Слухай...
мені чомусь... страхітливо... Не клич!
Не смій! Не хочу я!..

ГОНВІЛ.
                      Пусти, - рукав
урвеш... От божевільний, справді...
(кличе)                                Стелла!
А, чуєш: вниз по сходах легко йде,
летить, шурхоче...

ЕДМОНД.
                      Вхід закрий-но! Прошу!
Ах, не впускай. Подумати дай... Страшно...
Перечасуй, не уривай польоту, -
бо це і є... кінець падіння...

ГОНВІЛ.
                                                    Стелла!
                        Іди вже...



                                             ЗАВІСА