Літературний рід: лірика.
Жанр: вірш.
Рік написання: 1897 р.
Віршовий розмір: хорей.
Кількість строф: чотири.
Основна думка: сильна духом людина здатна долати труднощі.
Тема: болючі переживання поетеси з приводу власного здоров'я; намагання героїні боротися через силу з хворобою, яка її спіткала в дитинстві.
Ідея: уславлення сили волі, заклик долати труднощі.
Художні засоби, стилістичні фігури:
Епітети: гостра, злобна епіграма, малою горда, вставала тихо, безпощадній зброї; давню гордість.
Метафори: "упаду собі на лихо", "зброї сміху... піддаватись".
Персоніфікація: "в серце біль доходив", "зірватись має ...епіграма".
Повтори звукові: от-от.
Риторичне запитання: "Що болить?"
Антитеза: "щоб не плакать, я сміялась", "плачу я, щоб не сміятись".
Оксиморон: "жартом злим".
Образи та символічні образи: образ ліричної героїні – сильної духом дівчинки
Риси вдачі ліричної героїні які виявляються у першій частині вірша: сила волі, мужність, терпи мість, витримка, гордовитість, вміння долати будь-які перешкоди
Зміни які відбуваються з ліричною героїнею у другій частині: життя дорослої людини, її проблеми відрізняються від дитячих. Тому треба вміти стримувати емоції, застерігати себе від необережного слова. Лірична героїня, стримуючи гордість, плаче, щоб не сміятися.
Примітки та корисна інформація:
Вірш умовно можна поділити на дві частини. У перших двох строфах поетеса згадує себе в дитинстві, у двох інших йдеться про дорослу вже людину-митця.
У дитинстві Леся зрозуміла марність сліз у боротьбі зі своєю хворобою, намагалась не зосереджуватись на ній ("як дитиною, бувало, упаду собі на лихо"), хоч терпіла важкий фізичний біль ("хоч в серце біль доходив").
Мужня дівчинка терпляче переносила страждання ("але я не признавалась"), долала труднощі з гордою посмішкою, формуючи здатність бути радісною ("щоб не плакать, я сміялась").
Будучи дорослою Леся Українка усвідомлює невиліковність хвороби, яка спіткала її ще з дитинства (для мене жартом злим кінчиться драма), проте тепер вона не безжурний співець ("от-от зірватись має гостра, злобна епіграма").
Поетесі все важче сміятися, бо відчуває біль інших людей ("безпощадній зброї сміху я боюся піддаватись"), тепер вона намагається поетичним словом говорити про чужі страждання ("забувши давню гордість, плачу я, щоб не сміятись).