Реферат з української літератури
МИКОЛА ЛУКАШ-ГЕНІАЛЬНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ПЕРЕКЛАДАЧ
Літературне обдарування геніального українського перекладача-поліглота Миколи Олексійовича Лукаша (19.12.1919 — 29.08.1988) визначилося і виявилося рано. Він зростав у збіднілій родині, яка намагалася пристосуватися до нових умов пореволюційного існування. Батько Олексій Якович — колишній прикажчик купця Риндіна, скупника ткацьких виробів, мати Васса Іванівна — колишня служниця відомого в Кролевці пана Рудзинського, вбитого під час революційних заворушень. Заповнюючи анкети та пишучи автобіографії, М.Лукаш постійно вказував: "батько — різноробочий, мати — ткачиха" [1], або "батько — чорнороб, вантажник, мати — ткачиха" [2], але це була не вся правда. У роду Лукашів та Оникієнків (дівоче прізвище матері) були й козацькі, й дворянські корені; дід по батькові Яків Ілліч Лукаш мав сан диякона, викладав у школі церковнослов'янську мову і був регентом хору Покровської церкви.
У ранньому дитинстві Миколка завдавав клопоту батькам незвично довгою затримкою мовного розвитку — заговорив аж на п'ятому році від народження. Весь цей час ним посилено опікувався рідний дядько і хрещений батько Дмитро Оникієнко, який мав гімназичну освіту, здобуту в часи директорства батька славетних братів Миколи, Михайла і Дмитра Зерових, можливо, спілкувався з кимось із них. Незважаючи на "мовчання" Миколки, він щодня розмовляв з ним, грався, читав уголос. Можливо, не лише українською чи російською... Коли дитина заговорила, то швидко наздогнала ровесників. Читати Микола Лукаш навчився також ще до школи і дядько Дмитро продовжував керувати тим читанням, даруючи хлопчикові книжки.
Під час навчання у молодших класах з Миколою трапилася неприємність — від необережності він впав з балкону другого поверху шкільного приміщення і зламав ногу (потім ту ж ногу буде двічі поранено у війну і зламано наїздом автомобіля у Харкові в 50-х рр.). Лікування було не зовсім вдалим і затягнулося, вимушена малорухомість сприяла посиленій увазі хлопчика до читання, самостійної роботи з книгою.
Потяг до оволодіння мовами мав певну підтримку в родинному побуті. Тут добре пам'ятали бабусю і прабабусю родом з польської шляхти, мати Миколина мала подруг-єврейок і розмовляла на ідиш (на той час п'ята чи четверта частина населення Кролевця була єврейською, відповідним і склад учнів у школах). Старший брат Іван (1918-1943) у школі вивчав не німецьку, як Микола, а французьку, і брати "взаємно збагачувалися". Мову ромів Лукаш вивчив у циганському таборі, який розбив шатри на околиці міста, навіть переклав для прибульців українську пісню і проспівав, а вдома українською — циганську пісню; сестрам пороздавав списки циганських слів з перекладом — щоб вивчали.
Коли прийшла пора віршувати, Микола Лукаш цілком природно звернувся до перекладу. Ось як він сам про це розповів у останній з автобіографій: "Вірші писати почав досить рано. Запопавши до рук Карамзінову "Историю государства российского" десь у п'ятому класі, я зробив для себе велике відкриття: виявляється, Пушкін не сам "видумав" свого віщого Олега, а черпав із "преданий старины глубокой". Натхнувшись тим же джерелом, я й написав свою першу баладу — про осліплення князя Василька. В шостому-сьомому класах переклав кілька дрібних віршів Гейне, в дев'ятому з якоїсь читанки пісеньку Гретхен, що ввійшла без змін у переклад "Фауста"... В останніх класах школи та в студентські роки я багато перекладав російських поетів "срібного віку" — Блока, Брюсова, Бальмонта, Вяч. Іванова, Балтрушайтіса, Бєлого — то було для мене неабиякою школою осягнення поетичного ремесла" [3].
У дев'ятому класі М.Лукаш взяв участь у випуску шкільної "Літературної газети" (1935) як її оформлювач, а ще через рік створив разом із В.Сухомлином, М.Сереженком Д.Овчаренком та М.Городиським літературне об'єднання "ЛІАСМО" — "Літературну асоціацію молодих" (Кролевець, 1936-1937). Лукаш заохочує товаришів до перекладацтва, переважно як художник-оформлювач бере участь у створенні рукописного журналу "LІASMO" (випущено 6 номерів по 12 стор. кожний, формату шкільного зошита; втрачений у роки війни). Сам він неохоче подає до "друку" свої поезії, але майстерність у редагуванні віршованих творів своїх товаришів виявляє неабияку [4]. Зокрема, пам'ять одного з них зберегла такі рядки з К.Д.Бальмонта в Миколиному перекладі [5]:
Бачив ти кинжали давнього Толеда?
Кращих не побачиш, і шукать не варт.
На узорнім лезі напис "Sіn mіedo".
Будь завжди спокійний, владний їхній гарт.
Про те, що Микола Лукаш багато написав про своє перше кохання, що цілі сюїти поезій присвячено однокласниці Валі Зелінській, ніхто з найближчих друзів не знав. Якимось чудом ці матеріали збереглися і шкільні зошити, помережені нестійким ще юнацьким почерком, зовсім недавно, уже в нинішньому тисячолітті, віднайшов у архіві поета-перекладача літературознавець Л.Череватенко. На думку Комісії Національної спілки письменників України з творчої спадщини М.Лукаша, яку він нині очолює, це поезія високої проби, що заслуговує на публікацію. Микола Лукаш зберіг навіть підготовчі матеріали до чергових випусків легендарного нині "LІASMO", листування з товаришами, їх поетичні спроби.
Автор цих рядків намагався знайти перші публікації віршів чи перекладів М.Лукаша у довоєнній періодиці — кролевецькій районній "Колгоспне село" та чернігівських обласних газетах. Марно. Тогочасним журналістам часто було не до школярських поетичних спроб, тим більше перекладів явно декадентських (тобто контрреволюційних) авторів. А приєднуватися до хору панегіристів "революційної доби" юнак не збирався. Вже на шкільній лаві він спостерігав за проявами "великого терору": були заарештовані і піддані судилищу всі керівники району, неодноразово повністю заміняли керівництво райкому комсомолу. А в місцевій газеті випускником-десятикласником міг прочитати й такого шедевра недавнього неокласика Максима Рильського [6]:
В СТО СОТ ОЧЕЙ ДИВИСЬ, НАРОДЕ!
У розцвітанні, у зростанні,
Моя земля — країна Рад.
Тому лютує безнастанно
Цей чорний гад отруйних зрад.
В сто сот очей дивись, народе,
В сто сот разів помнож свій гнів,
Щоб зруйнувати всі підходи
Вітчизни підлих ворогів!
м.Київ, 11 червня 1937 р.
Таким вважалось чи не найвище досягнення соціалістичного реалізму в тогочасній українській радянській поезії.
1937 р. М.Лукаш став студентом історичного факультету Київського університету. Атмосфера столиці була грозовою і задушливою: арештовувалися кращі професори-історики, керівники вузу. Ректором призначили колишнього шофера однієї з харківських установ.
В університеті діяло літоб'єднання, готувався альманах з творів юних авторів. Наші намагання побачити ім'я Лукаша-студента в матеріалах багатотиражки КДУ також закінчилися нічим. Микола був у близьких стосунках саме зі студентами-філологами, але публікуватися явно не поспішав. Між тим ще старшокласником він почав потроху перекладати "Фауста" Гете, продовжував це й у студентські роки, про що свідчив на схилі літ: "Перед війною я зробив був повний переклад першої частини гетевого архітвору, але все те пропало під воєнну завірюху і робилось по війні вже геть наново" [7]. Про обставини тієї "пропажі" Лукаш ніколи не розводився.
Ним оволодівали задуми масштабні, юнак готувався до праці в царині рідної культури грунтовно. Двадцятирічним він зафіксував інтерес до постаті Сервантесового "Дон Кіхота" [8]:
Хто більше, хто менше — ми всі Дон-Кіхоти,
Самі собі створим своїх Дульсіней.
Хоч це нас вганяє в сердечні сухоти,
Зате піднімає над рівнем свиней.
Війна, проте, владно внесла корективи. Через поганий зір і пошкоджену ногу Лукаш призову не підлягав, отже, працював на захід від Києва на оборонних спорудах. Коли студентів відпустили до університету, його було вже евакуйовано до Харкова. Залишився без продуктових карток, приречений на голод. Пішки дістався до Кролевця. Який там подальший шлях на Харків, коли завойовники вже входили до рідного міста не із заходу, а з північного сходу...
У прифронтовому місті потрапив під ворожий авіаналіт і надовго зліг з тяжко пошматованою осколками ногою. Потім майже два роки ходив з милицями. Що міг робити цей інвалід у свої 22 роки? Мав один рік учительського стажу (брав академвідпустку в університеті і працював у сільській школі на Київщині), але вчителі окупантам не були потрібні. А перекладачів вони вишукували самі. І став Микола Лукаш працювати перекладачем у кролевецькій сільгоспкомендатурі за рекомендацією і під орудою його ж-таки шкільних учителів.
Кролевець було окуповано 728 днів. Яких тільки мов та діалектів не наслухався перекладач. Контакти з окупаційними властями мали італійці, мадьяри, румуни, австрійці, угорські євреї. Як міг, Лукаш допомагав біженцям та оточенцям видачею довідок на справжніх бланках німецької адміністрації. Існують свідчення, що "підказав" сільгоспкомендантові Брему ідею перетворити господарства району на базові з вирощування кок-сагизу (каучуконосної рослини), що вимагало праці багатьох додаткових робочих рук. І тим врятував сотні молодих селян від відправки в рабство до Німеччини.
Миколин друг дитинства і "ліасмовець" Василь Сухомлин недавно розповів, що колишній кролевчанин Г.Рекуха, угнаний в Німеччину, повідомив йому в 90-х рр., що від Лукаша одержувалися явки до зв'язкових підрозділів Української Повстанської Армії в Західній Україні з тим, щоб по дорозі до рейху бранці втікали і включатися у збройну боротьбу з окупантами. Чи це так і наскільки так, важко перевірити. Але показовим є факт, що відсоток кролевчан і жителів навколишніх сіл району в формуваннях УПА був набагато вищим, аніж вихідців із сусідніх регіонів Сумщини і Чернігівщини [9].
На схилі літ Лукаш розповів Михайлові Сереженку, що він підтримував зв'язки із підпільною групою В.К.Соловйова в Алтинівці, яку окупанти розкрили і всю знищили. Місцевим історикам-краєзнавцям, які в 60-х рр. зібрали було матеріали про цих героїв опору фашистам, було компетентно роз'яснено, що та група до комуністичного підпілля не належала [10]. За зв'язок з підпільниками арештували одного з найближчих друзів Миколи Лукаша років окупації, перекладача алтинівського ландвірту сільгоспкомендатури Валентина Кулінича, довели вину і засудили до страти, згодом вирок замінили на каторжні роботи в Німеччині.