Це вже друге, після роману "Гайдамаки" (1954), звернення Ю.Мушкетика до подій цього повстання.
Попередником Ю.Мушкетика у художньому дослідженні цієї теми ще до написання "Гайдамаків" були М.Старицький (роман "Последние орлы"), Д.Мордовець (роман "Між Сціллою і Харібдою"). Дещо пізніше вийшов і роман М.Сиротюка "Побратався сокіл").
Науковому дослідженню Коліївщини присвячена і чимала історіографія.
Отже, ця тема не є "білою плямою", інша річ, що вона не стільки досліджена, як міфологізована, що часто "…з монографії в монографію, зі статті в статтю нерідко "перекочовують" одні й ті ж, давно введені до наукового вжитку факти, характеристики історичних осіб, оцінки подій та явищ. При цьому спостерігається некритичне ставлення до багатьох тенденційних або плутаних тверджень, генетично корені яких сягають вигадок, започаткованих мемуаристами-сучасниками, польсько-шляхетськими та буржуазними істориками" /1,4/.
Історична література знає чимало прикладів, коли письменник бере багато разів обіграну сюжетну побудову й демонструє власну концепцію зображеного. Але чим же мотивувати повторне звернення Ю.Мушкетика до розробленої ним самим теми? Відповідь на це питання дають як дослідники творчості письменника, так і сам автор.
Ф.Кейда пояснює зацікавленість романіста одним із переломних моментів нашої історії тим, що "…Ю.Мушкетик резонно пов’язав з гайдамаччиною процес боротьби нації за самостійність, за право на життя" /2,51/.
Відзначаючи значно глибше, ніж у "Гайдамаках" осмислення автором подій вітчизняної минувшини, В.П,янов, по-перше, застерігає від несправедливого сприйняття нового роману про Коліївщину як доробленої версії "Гайдамаків", що були написані рукою початківця. А по-друге, дослідник розкриває мотиви звернення Ю.Мушкетика до цієї сторінки історії: "Він написав принципово новий твір, у якому переосмислив події двохсотлітньої давності, переосмислив у контексті принципово важливих проблем не тільки для нього самого, а й для всіх тих, хто пережив диктатуру тоталітарного режиму і усвідомив жахливі наслідки послідовних регламентацій обсягів знання свого пракореня, історичної долі свого народу" / 3, 132/, а далі додає: "…є всі підстави стверджувати, що в цьому творі письменник не тільки переосмислив написане в "Гайдамаках" сорок років тому, а й по-новому осмислив усе своє життя, життя людини, яка важила від початку самоусвідомлення на велике"/3,133/.
Поштовхом же для розвитку цієї теми став віднайдений самим Ю.Мушкетиком опис гайдамацької частини одного з чотирьох літописів, що входили до літописного ізводу та ще кілька інших уривків.
Своєрідності цьому творові надає не лише показ незнаних досі фактів, а й уміння письменника, роблячи можливі психологічні та історичні припущення з наслідків Коліївщини, показати зв’язок минулого і сучасного.
Віднайдена історична пам’ятка примусила письменника переосмислити перебіг подій селянського повстання, значення в підготовці та проведенні повстання ряду історичних осіб, відомості про родовід Залізняка. Право не погодитися з офіційною концепцією "переймає" на себе у романі "Прийдімо, вклонімося…" Василь Гордійович Чорний, особистість якого гартувалася на шляхах фінської та Вітчизняної воєн, на нелегкій службі в НКВС, який пережив тяжке поранення і трибунал, залишився інвалідом. Він зароджує у душі головного героя Олега Зайченка перші сумніви про історію, яку нам "прописала Москва".
Пам’ять — головний духовний рушій у романі "Прийдімо, вклонімося…" Вона є не лише внутрішньо-моральною категорією, але і поняттям про буття протягом епох. Через спогади і роздуми Чорного піднімається проблема: як силові поля історії керують людськими долями, як твориться і загартовується душа, дух, розум в одних, і псуються в інших. Чорний згадує своє життя, а перед нами поступово постає життя, не просто як "минувшина" і "…як живемо", але і "як жити", жити в багатоскладній оточуючій дійсності на чистих началах. Але цей роман, написаний уже рукою зрілого майстра не лише роман-питання, але і роман-відповідь: світ може бути і кращим і гіршим, але людина повинна бути лише кращою. Момент в історії суспільства може бути сприятливим для особистості і чесного життя, але може бути і несприятливим, але людина повинна не дати будь-яким умовам, відносностям знищити закладене у кожному з нас абсолютне мірило — пам’ять. Бо як пам’ять окремої людини творить її особистість, так і пам’ять про пращурів творить особистість народу.
Храбан Г. Спалах гніву народного. Антифеодальне, народно-визвольне повстання на Правобережній Україні у 1768–1769 рр.— К.: Вид-во при Київському університеті, 1989.— 176 с.
Кейда Ф. З відстані століть: Коліївщина в романі Ю. Мушкетика "Прийдімо, вклонімося…" // Слово і час.— 1999.— №3.— С. 51–55.
П’янов В. Пристрасть і правдивість сповіді // Вітчизна.— 1999.— №3–4.— С. 131–133.
Назад до Програми
УДК 800.55
Бордюгова Тетяна
(Луганськ)
Експресіоністичні тенденції у прозі М. Хвильвого.
Погляди сучасних дослідників мають деякі розбіжності щодо наявності експресіоністичниих елементів у творчості М. Хвильового. Це пояснюється своєрідністю літературного процесу 20-х років в Україні. Літературознавець
В. Агеєва зазначає: "В творчості багатьох визначних майстрів часто співіснують елементи різних стильових систем. На початку століття таке взаємопроникнення було особливо активним. Навіть і в прозі одного автора могли ужитися поряд елементи таких несхожих стилів, як імпресіонізм та експресіонізм чи імпресіонізм і неоромантизм" [98 с., 1].
Дійсно, на ряді творів Хвильового позначились імпресіоністичні впливи, але при пильному прочитанні можна помітити експресіоністичні елементи. Так, наприклад. Хвильовий не намагається відтворити потік свідомості персонажа, як це притаманно для імпресіоністів. Тому в оповіданні "Редактор Карк" можна побачити авторські підказки, коментарі.
Певною особливістю експресіоністичних творів були нервова дисгармонія, неспіввіднесеність пропорцій. Своєрідна хаотичність розповіді наявна у згаданому вже творі. Підтверженням цього можуть бути уривчасті спогади героя, які торкаються різних боків його життя. Але, на відміну від імпресіоністів. Хвильовий не нотує зміни настрою персонажа, а активно втручається в розповідь: "Мої любі читачі! — простий і зрозумілий лист. —Я боюсь ви мою новелу не дочитаєте до кінця" [49 с., 5]. Автор у такий спосіб намагається допомогти читачу зрозуміти хаотичність свого твору, пояснити, "навіщо стільки розділів", чому він пише "агітаційного листка".
Треба додати, що вже сам "агітаційний листок" підкреслює належність твору до експресіоністичної літератури, якій взагалі була властива агітація. Її елементи можна поміти в таких творах, як "Редактор Карк", "Легенда" та інших, у яких автор коментує, звертається до читача з закликами і роздумами тощо: "Я шукаю, і ви шукайте. Спершу від новаторів — і я теж — це нічого: від них, щоб далі можна" [49с.,5].
Експесіонізму властиве було раптове піднесення звичайної людини в незвичайних обставинах, тому ^сю складність внутрішнього світу героя письменники висвітлювали у момент його найвищого духовного злету. Внутрішній світ героїні оповідання "Кіт у чоботях" розкривається у момент здійснення нею невеличкого подвигу, про який нам оповідає сам автор: "В цьому розділі я оповідаю про невеличкий подвиг" [65 с., 5].
Але не тільки це характеризує М. Хвильового як експресіоніста. Тут треба відзначити, що загалом експресіоністичне мистецтво носило бунтарський характер, де дійсність характеризувалася нестабільністю, бурхливістю, тому, щоб посилити винятковість своїх персонажів, експресіоністи часто обмежували свою розповідь певним відрізком часу, що характеризувався якимись драматичними подіями. Коли драматизм ситуації починав спадати, а життя переходило у звичайні рамки, герої починали губитися в часі або просто зникали. Прикладом цього буде закінчення розповіді про редактора Карка:
"Карк пішов у свою кімнату, сів біля столу, в якому був браунінг. Так просидів до трьох годин ночі. … Близько вікна пролетіла пташина, гасли зорі. На міській башті загорівся циферблат" [61 с., 5], а в новелі "Кіт у чоботях" є такі рядки:
"Зник "кіт у чоботях" у глухих нетрях республіки. Зник товариш Жучок" [74 с, 5].
Експресіоністичні тенденції виявились також у своєрідності мови творів, тематиці ( наприклад, наявність урбаністичної теми).
Таким чином, наведені у статті факти доводять нам, що у творчості М. Хвильового наявні експресіоністичні тенденції.
Агеєва В. П. Українська імпресіоністична проза.— К.: Віпол, 1994.— С. 97–106.
История немецкой литературьт в 5 т. / ред. Н. Й. Балашова, В. М. Жирмунский и др.— М.: Наука, 1976.— Т. 4.— С. 536–588.
Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром'як, Ю. І. Ковалів та ін.— К.: ВЦ "Академія", 1997.— С. 229–230.
Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі: Монографія / 2-ге вид., переробл. і доп.— К.: Либідь, 1999.— C. 167–279.
Хвильовий М. Новели, оповідання.— К.: Наук. думка, 1995.– C. 46–201.
Назад до Програми
Цапліна Ірина
(Запоріжжя)
Роман О. Ульяненка "Вогненне око" крізь призму ідей французького літературного екзистенціоналізму.
Як відомо, базисною ідеєю екзистенціалізму є ідея абсурдності всього існуючого [1, 38]. У досліджуваному романі О.Ульяненка цинічний і жорстокий абсурд сучасної української дійсності розкритий із вражаючою повнотою. Зокрема, яскравим уособленням всепереможності безглуздя і жорстокості є образи злочинців братів Роздайбідів, не менш злочинного міліціонера Гільмедова, представника корумпованої верхівки полковника Кравченка. Але "нечистота та розклад людського буття" є у "Вогненному оці" не основою художнього змісту [2, 175], а, як і нудотність реальності навколо Рокантена у Ж.-П. Сартра, жахливе свавілля й розбещеність Калігули в А. Камю, — своєрідним запитанням, що потребує відповіді.
Проте якщо А. Камю впевнений, що сенс буття абсурдна людина може віднайти у вічному бунті [1, 15], а Ж.-П. Сартр у "Нудоті" відкриває для свого героя цінність творчості, то персонажі роману О.Ульяненка губляться у лабіринтах існування без смислу. Для екзистенціалістів стан самотності, відчуженості та чітке усвідомлення і розуміння дійсності — шлях до віднайдення автентичності.