Наука через життя й життя поруч із наукою – це складало стратегію молодого Овсянико-Куликовського, кредо, що було внутрішньою складовою натури й типу мислення вченого.
Наприкінці свого перебування в Одесі, у 1876 році, Дмитро Овсянико-Куликовський познайомився з Михайлом Драгомановим – тодішнім речником української національної ідеї, який був доцентом Київського університету й ватажком лівої фракції київської "Громади". Своїм жвавим розумом, ясністю думки, доброзичливим гумором і моральною силою душі М.Драгоманов справив сильне враження на молодого науковця. Овсянико-Куликовському виявилися близькими широкий гуманізм Драгоманова, культурно-просвітницький характер його ідей, теза про необхідність розвитку самосвідомості українського суспільства. "…Я стал его горячим поклонником и приверженцем", — відзначав учений у своїх "Воспоминаниях". Незабаром між ними зав’язалися дружні стосунки, що тривали до смерті Михайла Драгоманова.
Під впливом його поглядів Д.Овсянико-Куликовський почав виявляти значний інтерес до історії, культури, перспектив України як національного й етнотериторіального явища, усвідомлювати Україну як автономне адміністративне утворення. Політичний радикалізм він ніколи не поділяв, прагматичним напрямком розвитку суспільства вважав поступове поліпшення якості життя й культурницьке стимулювання національної свідомості. Українофільство він розумів як тактику конкретних дій заради поліпшення українського життя й сприяння українській культурі, духовності.
80-ті роки виявилися блискучими у науковій кар’єрі Овсянико-Куликовського (так і кортить сказати "просто блискучими", хоча зрозуміло, як не просто давалися ці успіхи). Це період молодої слави вченого-лінгвіста. Здобутки йшли один за одним, неначе переслідували науковця.
Хронологія його перемог у тезовому варіанті виглядає так:
1882-й рік – Дмитро Овсянико-Куликовський захищає в Московському університеті значну наукову розробку на звання приват-доцента.
1885-й рік – наш родовитий земляк успішно відстоює в Харківському університеті нову роботу: магістерську дисертацію з питань мовознавства.
1887-й рік – знову захист, на цей раз докторської дисертації у Новоросійському університеті, і також з проблем лінгвістики.
За п’ять років – три захисти. Два з них пов’язані з дисертаційними роботами. Між дисертаціями (магістерською та докторською) – відстань у два роки. Таких темпів наукового зростання можна було досягти лише за умов синтезу обдарованості й праценатхнення, в основі яких знаходиться любов — любов до тієї справи, що виконуєш, і до свого імені, роду, які варті того, щоб їх стверджувати новими династійними успіхами.
Є такому стрімкому розвою ще одне пояснення.
Поняття "вчений" пов’язувалося для Овсянико-Куликовського з поняттям "розвиток". У його розумінні лише той міг претендувати на титул поважного науковця, хто постійно дослідницьки працює, розвивається, обстежуючи нові аспекти й проблеми. Поняття "наука" вміщувало в його свідомості такий ключовий момент, як постійність наукових студій, робіт.
Учений – це не одномоментні, хоча б і блискучі, виступи або здобутки, це перманентний дослідницький розвій, це постійне підтвердження своєї наукової кваліфікації. Званню вченого відповідає насамперед той, хто має індекс наукової популярності (цитації, критики, посилань тощо), чиє ім’я резонансує у наукових та загальнокультурних колах. Такий індекс мав Овсянико-Куликовський, а згодом його науковий рейтинг на кілька порядків підвищився.
Звертає на себе увагу цікавий факт: обидві дисертації були виконані Дмитром Овсянико-Куликовським на південноукраїнській землі, в Одесі, неподалік від малої батьківщини – степової Таврії. Чи випадковим є цей збіг? Чи не стала специфіка регіону українського півдня тією аурою, що спричинилася розквіту його наукового таланту? Земля зі своїми невловимими колоритом, мелодійністю, ритмічністю, одне слово, зі своєю специфічною гамою особливостей теж є співтворцем людини та її успіхів.
Невдовзі по одержанні докторського ступеня обдарований учений починає професорувати у високоавторитетному науковому центрі – Харківському університеті, що, як відомо, входив до числа найпрестижніших вузів Російської імперії.
Так сходила у 80-ті роки ХІХ століття зірка молодого доктора індоіранської філології. Овсянико-Куликовському було тільки тридцять чотири роки. Здавалося б, кар’єру в основних рисах зроблено, честолюбних цілей досягнуто, дослідницькі пріоритети визначено, науковий простір розгорнуто. Залишається тільки йти далі, продовжуючи визнання й стверджуючи ім’я свого аристократичого роду. Проте це був тільки блискучий початок наукової діяльності. Головні справи, здобутки чекали на Дмитра Овсянико-Куликовського попереду.
В Харківському університеті молодий професор робить несподіваний поворот у власних наукових пріоритетах – відмовляється від пріоритету лінгвістичної тематики й змінює сферу наукових інтересів. Д.Овсянико-Куликовський фактично розпочинає з "нуля". Та ще і яким чином. Разом зі студентами він ходить на лекції іншої зірки – національного та європейського масштабу — Олександра Потебні й студіює його психологічні концепції.
Під впливом О.Потебні він звертається до художньої літератури й переймається проблемами літературознавства. Дмитром Овсянико-Куликовським опануває глобальна ідея — висвітлити й проаналізувати художньо-творчий процес крізь призму психологічних цінностей. За мету собі він ставить "психологическое исследование творчества и творений великих писателей-художников и поэтов-лириков, преимущественно русских". Це було надзвичайно складне за масштабом й обсягом роботи завдання. Проте ставити перед собою незміримо важкі, титанічні цілі було в характері Овсянико-Куликовського.
Розпочався новий етап у науковій біографії Д.М.Овсянико-Куликовського, що й приніс йому славу в інтелектуальних й академічних колах Росії. З позицій психологічної теорії він пише статті, книжки, монографії про творчість О.Пушкіна, М.Гоголя, І.Тургенєва, Л.Толстого, А.Чехова, П.Боборикіна. У поле його аналітичного зору потрапляють такі класичні твори, як "Горе от ума", "Евгений Онегин", "Дворянское гнездо", "Мертвые души", "Обломов", "Братья Карамазовы". Він стає одним з фундаторів психологічної школи у літературознавстві й ще однією гранню входить в історію філологічної науки.
Найбільш значущу працю вченого безумовно становить багатотомне соціально-психологічне дослідження "История русской интеллигенции" (1903 – 1910). У ньому Овсянико-Куликовський розглянув еволюцію образу інтелігента в російській літературі та пов’язав це з місцем та роллю інтелігента у вітчизняній дійсності. Ця книжка мала неабиякий суспільний резонанс і стала однією з головних подій у літературознавстві першого десятиліття ХХ сторіччя. Вона сприяла утвердженню імені Овсянико-Куликовського як одного з провідних філологів-мислителів того часу.
Секрет "зоряності" Д.Овсянико-Куликовського полягав у динамічній стабільності його натури та свідомості.
Фундаментальні засади світогляду – збереження державоустрою, необхідність розвитку ліберальної демократії, ствердження просвітницької місії еліти, інтелектуала в суспільстві, поступовість соціального й технічного окультурення – залишалися для нього незмінними. Вони, на його переконання, виступали гарантом всебічного прогресу держави.
Проте шлях особистості, індивідуальної та громадської психології, практики до втілення й забезпечення цих фундаментальних засад, що Д.Овсянико-Куликовський і продемонстрував своїм власним розвоєм, був для нього сповненим динамізму, пошуковості, різноманітних змін у суспільній практиці та психології.
У 1907 році в житті вченого відбулася визначна подія – за непересічні здобутки в царині вітчизняної філології, за внесок у розвиток літературознавства його обирають почесним академіком Петербурзької Академії наук.
З 1912 року він редагує популярний у Росії часопис "Вестник Европы". Його наукові інтереси й громадська діяльність ще тісніше переплітаються. Проте часу для реалізації своєї соціально-духовної доктрини історія відпустила Дмитру Овсянико-Куликовському обмаль.
Незабаром прийшла війна, а разом з нею епоха великих, а отже радикальних й важких потрясінь – 1914-й, 1917-й, 1918 – 1920 роки. Натомість статечного лібералізму почав панувати максималістський ультрарадикалізм. Шість років війн, заколотів, революцій, крові.
Руйнувалося все – карта Європа, гуманістичні традиції, усталена етика й мораль, здобутки цивілізованого життя. Символом доби стали вбивство і смерть. Протягом шести років європейські ватажки шукали все нових і нових приводів для неприпинення масштабних катаклізм і війн. Кожен день видавався вагнеровським продовженням безкінечного апокаліпсису. Це був час тотального тиску на гуманістично мислячу особистість. Не кожна людська психіка могла це перенести. Ніхто, здається, не підраховував, скільки доль обірвалося не від куль та битв, а від психічного перенапруження й краху власних уявлень про гармонійний та романтично правильний світоустрій.
Руйнацію "старого" й сталого намагалися поєднати з побудовою нового світу. Проте факт залишається фактом – побудова радикально нового є різновидом драми людини й суспільства.
Останні роки академіка з Каховки були важкими. Він звик до сталості, чітко налагодженого діяльного ритму, усвідомленості власної перспективи. У період політичних і соціальних змін, національно-громадянської війни все це було зруйновано. Країна воювала й ворогувала. Його дружина І.Л.Овсянико-Куликовська писала: "Когда в 1918 году прекратился редактируемый им журнал "Вестник Европы" и прекратились лекции в высших учебных заведениях, Дмитрий Николаевич остался не у дел". Але й у цих умовах Овсянико-Куликовський віднаходить сили для творчої та напруженої праці. Він пише "Воспоминания", у яких з безжальною відвертістю розповідає про себе, про свої достоїнства й недоліки, аналізує свій психологічний та науковий розвиток, зображує свою історико-культурну добу, розмірковує над літературно-духовним процесом, якими він їх бачив і розумів.
Закінчився шлях вченого у місті, в якому він любив бувати у молоді роки, – в Одесі.