Щодо нього це – неначе відлуння соціологічного підходу до мистецтва. А.Кичинський не пише вірші з метою "постановки питання" або "розв’язання проблеми". Ним рухають інші духовні й творчі джерела.
Його поезія – внутрішньо ніжна, тендітна, образно вишукана. Вона натхненна гамою поетових почуттів. Він пише малюнками почуттів, сюжетами образів, фарбами ліричних сюжетів, настроями думок. Він пише не як відгук на подію, факт, певні процеси, а тому, що його поетична душа народжує слово-образ, рядок-думку, строфу-роздуми. Він пише, тому що його душа сповнена того розмаїття кольорів, мелодій, звукових асоціацій, що їх вона переживає в безпосередньому зіткненні з гамою життя.
Вірші Анатолія Кичинського відлунюють багатством – ритмостилю, мікро— і макрообразів, поетичних сюжетів, літературних напрямків і течій, культурно-поетичних традицій.
У його віршах, як у благодатному ґрунті, проросли найрізномнітніші мотиви, аспекти світової поезії – постмодернової та офольклореної, реалістичної та імпресіоністської, асоціативної та романтичної.
Серед них передусім виділяються такі – мотиви історико-міфологічної давнини ("Початок балади"), зв’язку різних історичних часів ("Голосом скіфа"), неподоланого трагізму буття ("Над борозною", "А дорога летить"), безмежності й поетичної щирості народної душі ("Ґудзик білий, ґудзик чорний"), трагізму материнської долі ("Зима"), долі мистецтва й митців у сьогоденній дійсності ("Балачки припинились.Читаються вірші…"), асоціативності вічної природи та пейзажних елегій ("По залізних дахах…", " Ще дерева – зелені-зелені…", "В осінніх барвах розкошує око…"), сенсу життя й духу споконвічного стремління ("Біла зірка на лобі вороного коня…"), взаємин людини й природи, єдності людського й природного начал ("Шипшина"), філософії природи й невмирущого кровообігу життя ("Малесенька, малюсінька, манюнька…", "Остання відлига", "Стояв у лісі дощ…"), безупинного всесвіту кохання ("Наче в цілому світі – нікого…", "Накинь на плечі плащ…", "В’ється хміль по тичинках дощу…"), швидкоплинності життя і неповторної краси миттєвості ("Тихше, музико, — грає вино!..", "Жива і скошена тече в мені трава").
Поезія А.Кичинського заснована на невловимо соковитому словопочутті, що увиразнюється емоційним порухом думки. Емоційність поета різностильова – журлива і пафосна, мажорна і елегійна, сумна і урочиста. Мелодійність його рядків передається не лише інтонаційними засобами, але й широкою палітрою кольорів. Це створює феномен музики фарб, тонів і напівтонів, світла й тіні.
Відмінна риса його художнього стилю – ліричний мелодійний живопис ритмообразом, де настрій виражається акварельним словом, де поетичні ноктюрн чи соната увиразнюються графікою органічних кольорів.
Один з основних прийомів А.Кичинського – використання поетичної пастелі як засобу творення власного художньо-мелодійного світу й світла. Його рядки витончені, строфи сюжетні, поетичні картини наснажені поліінтерпретаційним підтекстом.
А.Кичинський – поет асоціативний. Схильність до асоціацій є рисою складних митців, які розраховують на багатий, непересічний духовний світ своїх співрозмовників-читачів. Його поезії "Вовче сонце над світом горить…", "Читаю напам’ть повільний у лампі вогонь…", "Моя маленька іскро Божа…", "По жовтому піску, по жовтім шовку жовтня…", "Тир", "...І все це в повітрі, густім, як бурштин…", "Мисливець", "Наприкінці літа наприкінці літнього дня" розраховані на розвиненість культури підсвідомості, інтуїтивно-образного бачення світу, на вміння одержувати інтелектуальну насолоду високої напруги від образної складності й від уникнення однозначності.
Поезія "Читаю напам’ять повільний у лампі вогонь…" є характерною формою мистецтва, що сповідує філософію образної безперервності, образної взаємоперехідності, невимушеної ускладненості й органічності всьогосущого на білому світі й у небесному житті. Поет відкриває невловимість філософської простоти складно пов’язаних між собою образів, явищ, процесів:
Читаю напам’ять каміння і порох доріг,
і дим полігонів, і довгу дорогу додому,
і стежку додому, і втоптаний в землю поріг,
і мамині очі, і в рідному погляді втому.
Читаю напам’ять принишклі сади і ліси,
де гнізда вслухаються в дихання хуги близької,
і майже надривні небесні чиїсь голоси,
в яких так багато глибокої туги людської.
Читаю напам’ять прощальні клинописи птиць,
і небо слов’янське над крильцями сина малого,
і усмішки друзів, які вже летять горілиць
глибоко під рястом круг сонця і серця мойого…
Культура складного образу, складно виражених почуттів, настроїв є свідченням не тільки теперішньої, але й майбутньої сучасності митця та його індивідуального погляду на світ.
А.Кичинський є вишуканим поетом не тільки для сьогоднішньої української культури, але й для наступних генерацій шанувальників красного слова. Тому що його художнє слово по-справжньому красне – увиразнене, малюнкове, багатобарвне, масштабне, поетично мудре.
Сказати, що Анатолий Кичинський є митцем всеукраїнського значення, означало б впадати в банальність. Його вага є значно більшою. Це один з найуніверсальніших поетів кінця ХХ століття. Десять його поетичних книжок засвідчують, що Таврійська земля услід за Миколою Кулішем, Олексієм Кручьоних, Сергієм Бондарчуком продовжує народжувати й плекати митців європейського звучання.