Після місяців допитів, катувань і ганебного "суду" в лютому 1936 р. М. Зерова висилають на Соловки.
Режим у таборі напочатку був більш-менш терпимим. За станом здоров'я М. Зеров не міг працювати лісорубом. Йому випало прибирати кімнати господарської служби. Після закінчення роботи міг у комірчині сторожа віддаватися улюбленим заняттям — перекладам, історико-літературним студіям. Про це він докладно повідомляє дружину в листах, які нині вже надруковані. Останній з них датований 19 вересня 1937 р. Зеров готувався до своєї другої соловецької зими, просив надіслати калоші...
9 жовтня 1937 р. М. Зерову, П. Филиповичу, М. Вороному та Б. Пилипенкові була при перегляді їхньої справи винесена вища міра покарання. Причини? Хто на це відповість? Розстріляли їх 3 листопада.
Здається, це був якийсь фантасмагоричний день на Соловках. Саме 3 листопада 1937 р. Григорію Епіку невідомо в який спосіб вдалося дати телеграму дружині: "Здоровий, цілую тебе, синочка". А наступного дня не стало й Г. Епіка.
Тяжка українська доля привела М. Зерова, як і багатьох наших культурних діячів, на Голгофу сталінських катувань. Але минають десятиліття, і його ясна, чітка думка дедалі потужніше входить у культурне життя народу, ім'я М. Зерова стає символом справжнього національного відродження.
Серед різних типів української філософської лірики XX ст. поезія лідера київських неокласиків Миколи Зерова, на думку дослідників, відзначається особливою світоглядною парадигмою. В її основі — "знакова система" світової культури. Своєю культурологічною спрямованістю творчість Зерова найтісніше пов'язана з філософсько-поетичним інтелектуалізмом Лесі Українки, а за межами національної традиції — з поезією Р.-М.Рільке та Т.С.Еліота.
Зеров мав виважену концепцію розвитку національної культури, за якою українська словесність — невід'ємна складова частина європейської культури, а кращі зразки здатні задовольнити найвимогливіший смак. На думку Зерова, "культурним орієнтиром" для України має стати величезний європейський мистецький фонд. Це положення поет відстоював і в своїх полемічних статтях та публічних виступах під час літературної дискусії 1925-1928 років, і в численних висококваліфікованих перекладах, і, звичайно, в оригінальній ліриці.
Власна поетична спадщина Зерова порівняно невелика. Тривалий час лише близькі друзі знали, що глибоко ерудований критик і літературознавець, талановитий лектор і визнаний авторитет серед перекладачів до того ж і поет. Після виходу в світ у 1920 році книжок "Антологія римської поезії" і "Нова українська поезія" та їхнього визнання з'являється збірка оригінальної лірики "Камена" (1924). "Дух класичної простоти, по-парнаському піднесене почуття, глибоке проникнення у філософську сутність буття, вишукана мова, висока версифікаторська майстерність" поезій цієї збірки — все це вражало читачів. З-поміж великої кількості захоплених відгуків наведемо один, що належать Євгенові Маланюку: "...Такого підручника смаку і стилю, такої скарбниці слова, такого пам'ятника культури може нам позаздрити не один нарід".
Неокласицизм Зерова закорінений у глибокі культурологічні шари. "Я знаю; ми — тугі бібліографи, І мудрість наша — шафа книжкова", — писав поет у сонеті "Самоозначення". Це легко доводить аналіз так званих "вічних образів" його оригінальної поезії. За походженням вони поділяються на кілька груп, найбільші з них міфологічні, історичні та літературні.
Міфологічні образи — це персонажі слов'янської, античної та біблійної міфологій. Активне використання Зеровим цих образів ще раз потверджує відому сентенцію про те, що енергія міфів живить сучасність, а також доводить, що поетові властивий особливий, культурологічний тип мислення.
Для Зерова характерна і традиційна, і власне авторська інтерпретація міфологічного образу або сюжету. У більшості випадків вони несуть не тільки естетичне, а й етичне навантаження; часто автор вводить образ, термін, реалії (міфологічні й історичні) в канву "сучасного" твору.
У тривожний 1919 рік Зеров пише вірш "Ріг Вернигори". Мусій Вернигора — легендарна постать з українських народних переказів — стає для автора символом відродження національного духу. Його ріг "гонить розпач 1 тривоги, 1 міцніє людський дух, І зростають людські сили, А з забутої могили Вирина життя 1 рух".
Загальновизнаним стало положення про орієнтацію неокласиків на античність. Хірон, Орфвй, Феб, Тесей, Аріадна, Навсікая, Пегас, Муза, Ікар, Поліфем, Ахілл, Ерот, Псіхея, аргонавти — це далеко не повний перелік персонажів античної міфології, які використовує у своїй поезії Зеров. Назва збірки "Камена" теж узята з античної міфології: каменами римляни називали богинь — покровительої поезії, мистецтв і наук.
Серед численних образів давньогрецької міфології в поезії Зерова важливими, на нашу думку, є образи Хірона та Навсікаї. Кентавр Хірон для Зерова — це символ мудрості і врівноваженості. Таке ж значення мав цей образ і в Данте: у його першій частині "Божественної Комедії" серед кентаврів, що стережуть вхід до сьомого кола пекла, саме Хірон вирізняється своїм мудрим спокоєм. У Зерова до того ж, як і в Гомера, Хірон — митець, спів якого "побожна п'ють Орфвй і Лін". "Він перемів звірячу хіть кентавра", тому уособлює перемогу гармонії над хаосом, цивілізації над варварством ("Хірон"). Можна припустити, що цей образ у Зерова втілює його власний погляд на життєву позицію митця і разом із тим є поетичним баченням суті самої античності. У багатьох творах поета, і в названому зокрема, вбачаємо прямий перегук з концепцією античності І.Вінкельмана, сформульованої в статті "Думки про наслідування грецьких зразків" (1755). Суттєвою рисою античності він вважав відчуття "шляхетної простоти і спокійної величі" світовідчуття.
Втіленням гармонії краси для Зерова є також Навсікая. Двічі цей образ виринає у рядках його поезій — у сонетах "Навсікая" та "Саломея". Якщо у першому випадку автор подає цей образ, йдучи за Гомером, у сцені зустрічі феацької царівни з Одіссеєм, то в другому Навсікая — символ перемоги духовного над тілесним — протиставляється біблійній героїні Саломеї. В обох сонетах характеристика Навсікаї підсилюється зоровими образами — "струнка, мов промінь, чиста Навсікая" ("Саломея") і "як промінь сонця на піску морськім", "ясна, зцілюща, мов жива роса" ("Навсікая").
Поширене у Зерова й метафоричне вживання міфологічних імен. Так, вислів Фебовий лавр означає славу, визнання ("Хірон"), Аїдові дороги — безсмертя, Ітака — батьківщина ("Rapnos tes patridos"), меценат — покровитель мистецтва ("Брама Заборовського" II), гермокопіди — варвари, руйнівники ("Київ навесні ввечері"), сміх Арістофана — висміяння і Сократів бич — розум ("Оі triakonta") та інші. Кожен із вжитих Зеровим "вічних образів" є своєрідним символом, засобом відтворення не тільки думки, а й почуття, емоційного стану, якісної суті ліричного героя.
Порівняно менше в його поезії персонажів біблійних переказів і міфології (Саломея, Ной, Хам, Сим, Гефсимаиський сад). Вони, як уже зазначалося, найчастіше виступають тематичною антитезою образам античної міфології. Світ біблійних переказів, на думку Зерова, жорстокий, кривавий, позбавлений гармонії. Так, у сонеті "Саломея" головна героїня уособлює руйнівне начало й перемогу плоті над душею: " Там диким цвітом процвіла любов, і все в крові — шоломи і тіари".
Антагоністи, за біблійними переказами, син Ноя Хам і Сим у поезії Зерова знов "поєдналися без розмов і сварки", щоб розпочати нове панування. Створений ними світ поет влучно називає "вертепищем" ("Nature-morte").
Передчуття неминучої біди навіюють рядки сонета "Чистий Четвер". За допомогою біблійних атрибутів поет передає духовну ситуацію кінця громадянської війни: "Лунає спів туги і безнадії, Навколо нас — кати і кустодії. Синедріон, 1 кесар, і претор". У цьому сонеті автор дає своєрідне визначення ролі біблійних образів у своїй ліриці: "І темний ряд євангельських історій Звучить як низка тонких алегорій Про наші підлі І скупі часи". Така інтерпретація біблійних персонажів є художнім втіленням позиції Зерова критика щодо співвідношення християнської і античної традицій і їхнє значення для розвитку української літератури і культури взагалі. Це питання, що особливо гостро постало у літературній дискусії 1925 — 1928 років, розв'язувалося Зеровим, як і М.Хвильовим, на користь античності.
Важливим для з'ясування розуміння поетом світо-порядку є образ лотоса, "нетипового" для заданих структур неокласиків (сонет "Коsmos"). Цей образ, взятий Зеровим в поезії французького парнасця Ж.Лагора, своїм корінням сягає єгипетської міфології.
У давньому Єгипті з лотосом пов'язаний космогонічний міф про сонячне дитя, що "освітило землю, яка перебувала в темряві". А в Індії образ лотоса, що втілює жіноче начало, богиню-матір, конструюється в поняття космічного лотоса як особливого, універсального принципу, що керує світом і розвиває в ньому життя. Водночас у міфопоетичній традиції Давньої Індії образ лотоса виступає і в ролі символу творчої сили. Священною рослиною вважався лотос і в Китаї. Цікавим є функціональне навантаження цього образу в буддійській концепції західного неба, на якому розташоване лотосове озеро. Кожний лотос, що росте на цьому озері, співвідноситься з душею померлої людини. Залежно від міри добродійності земного життя людини квіти лотоса розцвітають або в'януть.
Зеров подає широке тлумачення цього міфоепічного символу, поєднуючи основні його значення, зафіксовані у міфах різних народів. У лотосі втілений погляд на людське життя і світ одночасно: народжений з темряви, він за порівняно короткий час покликаний виконати своє призначення як частини гармонійно-неохопного всесвіту. У Зерова: "зринає він, дзвінкий і розмаїтий. На шістдесят земних коротких літ 3 грузького дна — латаття ніжний цвіт, Щоб нам жагу безмежну напоїти...". До речі, і "батько" любовної елегії давньогрецький поет Мімнерм визначав 60 років як оптимальний термін свідомого і повноцінного життя.
У сонеті "Коsmos" світопорядок визначають пари антагоністичних понять: "дно — небо", "темний — світлий", "білий — чорний", "зринає — вертають (на дно)".