В.Симоненко. Поезії (курсова робота)

Реферат

Сторінка 3 з 4

Хоч вірш і називається "Де зараз ви, кати мого народу?", головний пафос його – в утвердженні безсмертя народу, впевненості в майбутньому. Запорукою цьому поет вважає важке, але славне минуле, історичну пам’ять народу:

Під сонцем вічності древніє й молодіє

Його жорстока й лагідна душа

Контрастні епітети жорстока й лагідна душа розкривають доброту українського народу, природжену лагідність характеру, а разом готовність бути недоступним, самовідданим, а то й жорстоким, коли прийдеться боронити свою волю й незалежність.

Цей вірш Симоненко закінчує метафоричним образом, у якому утверджується, як запорука майбутнього, волелюбне козацьке минуле народу:

Народу мій є! В його гарячих жилах

Козацька кров пульсує і гуде!

В багатій поетичній палітрі Симоненка є барви, якими він творить сатиричні малюнки. Поет висміює тупих бюрократів, байдужих чиновників, бездарних писак, усіх, хто стоїть на перешкоді новому. Таким є сатиричний вірш "Суд". Параграфи, протоколи, циркуляри судять когось:

-Вона чужа, — параграфи сказали,

-Вона не наша, — мовив циркуляр.

Кого судять, поки що не відомо. Відомий вирок:

… У розіп’яли її небогу

в ім’я параграфів товстих.

І тільки з останніх рядків стає зрозуміло: судили нову думку. Глибоким змістом визначається сатирична "Казка про Дурила". Це казка-притча, яка в алегоричній формі повістує про трагічну долю українського народу. Головний герой твору – Дурило, якого батько виганяє з дому, фактично рятуючи від голоду та бажаючи йому кращої долі: "Може десь виб’єшся в пани". Хлопчина блукає по всіх усюдах, швидко зростає і захотілося йому повернутися додому.

У "Речитативі старшин раю" гостро сатирично зображується такі притаманні періоду сталінської диктатури явища, як жорстокість, прагнення створити рай для вибраних за рахунок праці й страждань народу, засилля бюрократичного апарату, обдурювання людей обіцянками про сонячне майбутнє. В.Симоненко в казці вдається до прийому дитячого наївного осмислення Дурилом побачених страшних картин і цим посилює враження віл них.

— Чого, люди добрі, в вас ноги в крові?

Та це, — йому кажуть, — така в нас звичка;

До щастя дорога веде через річку –

Та річка із крові та трішки із сліз….

Дурило довідується, що це кров тих, хто "підло не визнав ідей", які панували в тому краї для обраних, ішли шукать заковане в печерах закуте щастя – "оте, що для всіх". І тоді він, як і личить казковому Дурилові, залишає рай і йде звільнити (й справді звільняє) з неволі дівчину – щастя. А вона сказала, що чекатиме на нього в ріднім краю, в батьківській хаті. Облудний і жорстокий рай для обраних охопило вогнем, а Дурило побачив у далині батькову хату, рідну матір…

Ставлення до людини як до гвинтика, яка принижувало людину, її гідність, убивало її творчий дух, найяскравіше та найпереконливіше, з величезним почуттям любові до людини викрито й осуджено у таких віршах, як "Ти знаєш, що ти людина…", "Я", "Дід умер", "Баба Онися", "Перший" та ін.

Вірш "Ти знаєш, що ти людина?" має глибокий філософській підтекст. Людина повинна знати, що вона – що вона не бездушний гвинтик. Що вона повинна мати право на свободу, на визнання своєї людської гідності, на можливість жить так, як вона хоче і право на щастя.

Людина – це цілий світ. "На світі безліч таких, як я, але я, їй-богу, один"; "Ми – це безліч стандартних "я", і безліч всесвітів різних" – утверджує цю думку В.Симоненко у вірші "Я"

Ось і тут він з щирим запалом звертається до читача:

Усмішка твоя –єдина

Мука твоя – єдина,

Очі твої –одні.

І ця проста, здавалось би, думка виявляється зовсім не просто. Людина замислюється над нею. Починає думати – а чи так я живу? Чи гідний я високого імені людини? ЩО треба зробити, аби залишити по собі добру пам’ять, бо ж

Завтра на цій землі

Інші ходитимуть люди,

Інші кохатимуть люди –

Добрі, ласкаві й злі.

А сьогодні все – озера, гай, степи – для тебе. Отож проживи життя гідно, достойно людини, передай нащадкам те, що дістав ти в спадок від пращурів. На такі роздуми наводить вірш. Людина повинна відчути власну значимість, власну гідність на цьому світі.

Разом з тим В.Симоненко засуджує бюрократів, апаратників, чиновне керівництво – від колгоспу й сільради до центральних установ – за бездумне, зневажливе ставлення до людей праці, до їхнього життя, потреб, вимог. Так, в одному з найсильніших віршів –"Злодій" – розповідається про те, як "дядька затримали чи впіймали – Дядька і сільраду ескортували", "дядька повчали й докоряли: "Як же вам, дядьку, не ай-ай-ай красти на полі свій урожай?" Та дядько знай і без них , що красти погано, куди вже гірше"… Це бачимо й з таких деталей, як "він кліпав довгими віями", як йому "важко дивитися в очі ганьби" й самого мучить совість. Та крав він, якщо це можна назвати крадіжкою, з безвиході.

Поет це добре розуміє і питає:

…Хто обікрав, обскуб його душу,

Хто його совісті руки зв’язав?

Це вони, оті демагоги, що кричали про "світле майбутнє", вони "в’язи скрутили дядьковій вірі". І їх поет хоче поставити до суду, їх, а не дядька.

А вони – це ж вони довели до того, що такі самі качани, які можливо, вкрав дядько, гниють на заготпунктах, тоннами – і за це ніхто не відповідає ("Некролог кукурудзяному качанові, що згнив на заготпункті").

Нелегко жилося чесним і працьовитим, яких вважали "щасливими". Саме про це йдеться у вірші, що так і називається, "Дума про щастя". І розповідається в ньому справді про щасливу людину – колгоспну доярку, хоч уже з перших рядків відчувається – живеться їй не легко. Вона увійшла "вайлувато" в сіни – чому так? Та, мабуть від утому, хоч це тільки натяк.

А далі штрихи, що насторожують читача: з хати віє "нудьга й самота". Мабуть, жінка самотня, адже живеться їх не легко. А праця – у неї навіть віник в руках "засміявся", з нею у хату ввірвався "гамір, ошалілий сміх сніговиць. Коли мати прийшла, то принишклі діти мов воскресли". І так весело, так радісно стало, що від дитячого "реготу й писку" навіть місяцю захотілося завітати у цю оселю.

Поет наче захоплюється цією картиною:

Хлюпа щастя

Дзвінкою хвилею,

Ніби тут вікувало воно…

Однак поет несподівано повертає в іншому напрямі. Він іронічно запрошує фотографів, поетів відтворити це щастя в газетних фото чи в "жахливо веселому" вірші або "грунтовно важких" статтях, де "стрибають веселі цифри"

Далі поет розкриває глибоку сутність, дорогу ціну, яку платить ця жінка за щастя:

В доярки цієї

Щасливої

Руки й ноги

Вночі гудуть.

Так лише одним висловом – "руки й ноги вночі гудуть" – В.Симоненко показує оту надважку працю доярки . Тому то її щастя –"важке".

У "Думі про щастя" зображено хорошу, працьовиту людину з доброю душею. Людину, яка справді заслуговує на велике щастя за свій труд, роботу, любов до інших, скромну й невибагливу. Вона щаслива, бо її люблять і вона любить своїх дітей. Доярка –життєлюбна, весела людина. Але щастя її окрадене, бідне. Вона здобула його важкою фізичною працею, постійною втомою. Так В.Симоненко показав красу й велич душі простої трудівниці і засудив тих, хто не цінуючи важкої праці і права на щастя, змушує їх жити і працювати в тяжких умовах.

Героям багатьох поезій В.Симоненка і є отакі, як ця бідна безіменна доярка, люди праці – прості, звичайні, відверті, багаті духовно. Таким був і Василів дід Федір Трохимович, від якого онук узяв багато хорошого, зокрема, доброти та любові до людей. Саме про нього написаний один з кращих віршів поета "Дід умер"

Образ діда, вічного сільського трудівника, виписаний з величезною любов’ю, з глибокою вдячністю за все, зроблене ним для людей, для землі.

Починається вірш просто, наче зітхання. Ось повернулися з похорон, сіли за скорботний поминальний стіл, і хтось, може й сам онук, наче підсумовує: "От і все. Поховали старезного діда". І почали за прадавнім селянським звичаєм поминати покійного. Поминати не горілкою, а добрим словом: якою він був доброю людиною, як любив працювати.

Він тепер вже не встане

І ранком не піде

Із косою на гору круту

І не стане мантачкою тишу будити,

Задивляться в небо, як гаснуть зірки,

Лиш росою по нім буде плакати жито

І пливуть над ним непомітно віки.

Дід був "хорошою людиною" – так просто і вичерпно дається в народі найвища оцінка людині, її моральним якостям. Такою людиною, що "росою по нім буде плакати жито" – це уособлення, яким передано єдність людини і природи. Після роздумів про життя і смерть у поета вириваються слова, сповнені щирості, відчаю й протесту.

… не хочу

щоб в землю ішли без сліда

безіменні,

святі,

незрівнянно чудесні,

горді діти землі,

вірні діти труда.

І ще один цікавий поворот знайшов Симоненко, щоб розкрити велич душі діда – селянина, показати значення його життя, його праці для людства. Він перефразовує слова з вірша О Пушкіна "Пам’ятник":

…вірю,

що ні –

він увесь не умре

Його думи нехитрі

Додумають внуки.

Він житиме в праці й думках, у пам’яті внуків, яким він передавав свою пристрасть і гнів, радощі й муки. Отже висновок: безсмертя людини – в праці, доброті, в тому, що вона зуміла передати нащадкам. У що кожна людина заслуговує на пам’ять, чи то в граніті і бронзі, чи в людських душах і серцях. І треба вміти бачити і розуміти прекрасне й велике у живих – простих, звичайних, на перший погляд, людях. Треба любити їх.

Сила поезії Симоненка в безмежній щирості й справедливості. У нього, як писав Шевченко, "нема зерна неправди за собою", і є велична любов до людини.

Посвята Україні

— В поетичній спадщині Симоненка чимало віршів адресовано Батьківщині ("Україні", "Задивляюсь у твої зіниці", "О земле з переораним чолом"… "Земле рідна" та ін.). Національна самосвідомість, діалог з народом, поставленим у злиденні, варварські умови буття, звертання до джерел козацького минулого – то визначальне підгрунтя майже всієї громадянської лірики.

Щирість інтонацій, задушевна синівська розмова у поезії.

"Задивляюсь я в твої зіниці". Поезія написана у формі монологу ліричного героя, зверненого до матері –України, у вирі буденної суєти, ліричний герой наче на хвилину зупинився, щоб звести подих, щоб подивитися в материні очі. Побачити все, що приховане в них тільки для сина. Набратися натхнення і сили для подальших битв. Вируюче життя земної кулі постійно перебиває тихий діалог сина-патріота і матері.

1 2 3 4