Поет, культуролог і дослідник літератури – Яр Славутич

Реферат

Сторінка 3 з 4

Символісти й неоромантики, імпресіоністи й футуристи, неокласицисти й експресіоністи – всі вони знайшли свої влучні характеристики на сторінках книжки.

Провідна риса літературознавчої системи професора Яра Славутича – тяжіння до портретного виокремлення особистості, проблеми, аспекту. У "Розстріляній музі" окреслено контури поетичних постатей в українському мистецтві кінця ХІХ – першої половини ХХ століття, осмислено національний поетичний процес як панораму численних мистецьких портретів, стилів, простежено жанрово-тематичний розвиток мистецької особистості, виділено основні творчі амплуа письменника.

Портретна конкретність Яра Славутича тісно пов’язана з нахилом до літературознавчого абстрагування. Звідси й тенденція до узагальнюючих спостережень, широких висновків. Оцінюючи письменницьку постать, науковець нерідко оперує відточеними формулами, що є відбитками, втіленням його концептуальних побудов. Його дослідницький прийом полягає у мисленні науковими формулами й узагальненнями. Ця форма літературознавчого аналізу є неабиякою за рівнем складності. Вона потребує сміливості теоретичного пошуку й майстерності стилістичного візерунку. У Яра Славутича вона наповнюється ще й полемічним пафосом науковця, який емоційно прагне відновити істину, схильністю до суб’єктивності поглядів, до формулювання індивідуалізованої дослідницької позиції.

Чимало з наукових висновків Яра Славутича й сьогодні зберігають свою первородну цінність, можуть у не зміненому вигляді використовуватися не лише в дослідницькій, а й у навчальній роботі. Проте є чимало й таких позицій, що гостротою своєї узагальненості викликають передусім полемічний інтерес і слугують запрошенням до наукової дискусії. Це закономірно тому, що суб’єктивність часто веде до категоричності, що виливається у спірні формулювання.

Віддаючи свої художні симпатії "неокласикам", Яр Славутич у нарисі "Микола Зеров" однозначно стверджує: "Жодна інша літературна "школа", буть то неоромантики, імпресіоністи, експресіоністи чи футуристи (а вони мали своїх визначних творців) не домоглася таких велетенських успіхів, яких добилася група київських неокласиків, або класицистів". Чи візьмемо розвідку-шкіц "Микола Чернявський", де висловлюється не менш полемічна думка: "Українська поезія настільки пішла вперед, що творчість Чернявського тепер сприймається як історично-літературне явище, для сучасного покоління, з огляду на не дуже високу вартісність, уже певною мірою застаріле". Суб’єктивність є незамінною тим, що розвиває наукову думку засобами полеміки, заперечень, альтернатив.

Яр Славутич писав не художню розповідь про українських письменників, концентруючи увагу на їх поетичній спадщині, і не публіцистичні роздуми над їх постатями, хоча фрагменти розповідності, фрази й оцінки публіцистичного звучання наявні у циклі нарисових розвідок. Книжку "Розстріляна муза" складають літературознавчі ескізи, подекуди навіть академізовані. Його нариси – це історико-культурологічні фотознімки, зроблені з відстані нової культурної ситуації (демократичної атмосфери діаспори) й нової доби (другої половини ХХ століття). Це літературознавчий портрет-пунктир, де виокремлюються домінантні якості, творчі амплуа поета.

Нариси загалом характеризуються єдністю композиційної канви. Спочатку подається творчий профіль митця, визначається його місце й значення в українському художньому русі першої половини ХХ століття. У стислому вигляді обов’язково окреслюється біографічна фабула письменника, у якій вичленовуються драматичні перипетії його долі (тиску з боку влади, міра й форма репресованості). Розвідки містять стислий опис творчості й досліджень, присвячених поетові. Встановлюються мистецькі зв’язки, особистісні паралелі, різноманітні художні проекції.

Основне місце у розвідках Яра Славутича відведено художнім і культурологічним спостереженням. Виділяються провідні мотиви, образи кожного з обраних для аналізу поетів, лаконічно характеризуються його творча манера, стиле— відмінні ознаки. Стисло оцінюються окремі твори й збірки поета. Особливу увагу дослідник приділяє виданню книжок, поезій українських митців за кордоном, розвитку україністики за межами України, підкреслюючи, як у культурному процесі діаспори зберігалася пам’ять про репресованих митців.

Характеристика творчої спадщини поетів є пунктирною, до певної міри оглядовою, подекуди схематичною, однак зауважу, що Яр Славутич свідомо прагнув цієї пунктирності. Своє дослідницьке завдання він передусім убачав у тому, щоб подати не розлоге монографічне обстеження окремих письменницьких постатей, а стислу монографію поетичної доби кінця ХІХ – першої половини ХХ століття. Доба ж висловлює себе у конкретних яскравих митцях, зокрема, як пише науковець у "Розстріляній музі", через постаті "першого українського класициста" М.Зерова, "одного із наших найперших модерністів" М.Вороного, "правдивого символіста" Д.Загула, "надзвичайно вишуканого поета… і теоретика літератури" М.Йогансена та ін. Загальний образ "української музи" складається з рис, специфіки кожного з виокремлених митців.

Дослідницький метод Яра Славутича на матеріалі "Розстріляної музи" перебуває в амплітуді між послідовним соціологізмом і класичним естетизмом. Його метод у цьому дослідженні не становить наукову однорідність, органічний сплав або синтез. Дослідник постійно переходить від елементів соціологічного аналізу до "вкраплень" естетичного підходу, чергуючи рядки виваженого академізму з публіцистичними оцінками й інтонаціями. Нерідко він захоплюється узагальненнями й думками соціального плану й розглядає форму літературознавчого шкіцу як засіб боротьби з офіційним радянським літературознавством (хоча й важко називати літературознавством те, що на аксіологічному, фундаментальному рівні фактично відкидало реальні знання про складність літературного процесу).

Цікаво спостерігати, як суто соціологічне мислення знаходить своє втілення й на діаспорному літературознавчому ґрунті. Елементи соціологізму Яра Славутича є відбитком макроконфліктності на світоглядно-концептуальному рівні, яка притаманна ХХ століттю від його початку і до середини 80-х років – до Горбачового приєднання Сходу до Заходу. Одна з основних позицій інтелектуала протягом майже всього ХХ століття – опозиція, що є не відходом від соціомислення, а його поширеним різновидом. Митцю, науковцю не вдалося сягнути духовної незалежності від оточуючої реальності. Соціокультура (у широкому смислі) ставала логічним чинником, наслідком художнього й наукового розвитку.

Зі стильових прийомів, що їх активно використовує професор Альбертського університету (Канада), відзначу прийом фактичного й емоційного контрасту, як раз і озвученого нотами внутрішньої опозиційності, інтонаціями публіцистичності в інтерпретації долі митця. Так, у розвідці про М.Драй-Хмару він пише: "Сумирну людину, вченого, автора ніжних ліричних поезій заслали на каторжну працю – рубати ліс на дрова десь на Далекому Сході". Дослідник постійно наголошує на гуманістичному змісті в художній діяльності письменника й абсурдній невмотивованості тих репресивних заходів, що застосовувалися щодо нього з боку пануючої влади. Категорія абсурду рефреном проходить крізь усю книжку "Розстріляна муза".

Яр Славутич прагне стислості й сконденсованості у визначеннях і науково-оповідній формі. Його цікавлять лише основні творчі амплуа митця. Він уникає розгорнутого аналізу окремих творів або всієї творчості й окреслює образ української "розстріляної музи". Вчений навмисно зосереджується на мозаїці імен для того, щоб сформулювати постать художника як наукову проблему. Він спрямовує свій погляд на загальну художню динаміку для того, щоб наступні дослідники сповідували персоноцентричне розуміння літературного руху перших десятиліть ХХ століття.

"Розстріляна муза" – це перспективна програма (довгострокова, довгоактуальна) нових літературознавчих досліджень, це пріоритетний напрямок філологічного пошуку й здобутків. Яр Славутич не тільки сам іде новою дорогою, але й намагається прокласти її для інших, для наступних генерацій. Свою книжку він оцінює як початок ретельного аналізу української Ренесансної мистецької доби. На такий умовивід наштовхують окремі його вислови, якими він торкається складних або невисвітлених аспектів у діяльності майстрів художнього слова. Наприклад, він пише: "Про Кримського-мовознавця можна б написати велику монографію". Це вже ідея-теза на майбутнє, окреслення нових наукових завдань. Або, коли дослідник відзначає наявність у М.Чернявського "робітничої тематики", то, маючи її на увазі, висловлює таку перспективну думку: "Можна б говорити про споріднення з прозовою творчістю І.Франка". Таким поворотом він пропонує для розгляду нову паралель – Чернявський і Франко.

Праця Яра Славутича, створена на широкому історико-літературному фактажному матеріалі, своїм головним завданням має перспективну проекцію. Це книжка-програма; вона містить вихідний науковий матеріал і передбачає всебічне, багатоаспектне продовження студій українського не лише поетичного, але й художнього слова під кутом зору різних філологічних дисциплін.

Інтерес викликає стиль Яра Славутича, поданий у цьому дослідженні. Чіткий, карбований, розповідний, з численними фактичними подробицями, з нахилом до літературознавчих формул, він активно сприяє формуванню портретного масштабу тих українських митців, про яких розповідається у компактних нарисах.

Тяжіння до структурованості у книжці витримано до кінця. Невеликі за обсягом "Підсумки" та короткий "Епілог" завершують "Розстріляну музу" на науковій та експресивній ноті.

Стислість "Підсумків" є органічним завершенням стилю книжки. У них зведено авторські узагальнення про розвиток української поезії "протягом усієї історії української літератури", авторську версію динаміки українського поетичного слова, яка відзначається вмотивованістю й сучасністю.

"Епілог", як і "Пролог", – це віршована частина дослідження. Написано її у Філадельфії 1952 року. Стиль "Епілогу" наближений до реквієму. Реквієму за страченими поетами. З усіма жанроутворюючими ознаками – урочистою і мінорною патетикою, панахидністю звучання, карбованою відточеністю фрази.

1 2 3 4