Життя Панаса Мирного

Реферат

Сторінка 2 з 2

Повнили його й невичерпні джерела усної народної творчості. Панас із захопленням читає номери журналу російської революційної демократії "Современник", у якому 1863 року був надрукований роман М. Чернишевського "Що робити?".

Панаса зачарували образи нових людей-революціонерів, чистих, чесних і справедливих. У них він побачив взірець справжньої передової людини свого часу.

Душа юнака була сповнена великих поривань, а жорстока й нещадна дійсність штовхала його на службу в задушливу канцелярію.

На той час у нього вже виробилися тверді і ясні погляди, він бачив у житті Правду і Кривду і рішуче став на бік Правди. Він бачив знедолене, ошукане, пригноблене селянство — і став на його боці, віддав йому всю любов, весь пал свого гарячого серця. Бачив, як панство зневажало українську мову, як ту мову не допускали в школи, в установи, як кривдили її і пхекали на неї пани, як забороняв її царський уряд,— і полюбив свою рідну мову навіки найніжнішою любов'ю, полюбив її за красу, мелодійність, яскравість, барвистість і співучість. Потім він цілий вік плекав її і леліяв, мов садівник свій неосяжний квітник з усіх квітів-медоносів, з усякого зілля запахущого. То розгортав у своїх творах, мов на килимах дорогих, її скарби незчисленні, показуючи всім: ось дивіться, які це коштовності, які самоцвіти, які в цій мові зорі мерехтливі, яке небо глибоке, яку музику вітру в ній чути і дихання людське. Погляньте, які думи в ній ширяють, які почуття вирують,— то бунтівливі і гнівні, то ніжні, як дівоча або материнська пісня, як перше слово дитини. Прислухайтесь, скільки плачу і стогону в ній, скільки журби і горя, скільки радощів і веселощів...

Тоді це був худорлявенький височенький хлопець з тендітним обличчям, з м'яким поглядом і лагідною вдачею. Зовні — дрібний чиновник у канцелярії,— писарчук Прилуцького казначейства.

А душа юнака, збурена ідеями й образами творів Тараса Шевченка і Миколи Чернишевського, вже готувалася до великого творчого подвигу в житті. Як то тяжко мати молоде орлина серце в грудях і жити в неволі!

У серпні 1867 року його перевели в Миргородське казначейство помічником бухгалтера. І знову — як пташка в клітці. Працював там майже чотири роки.

5 березня 1870 року Панас Рудченко, доведений таким життям до розпачу, писав у щоденнику:— "І найшли на мене думки одна другої тяжче, одна другої важче. Пригадалася моя служба і в Гадячому, і в Прилуці, і тута. Невесело, і як невесело зробилось на душі... Серце моє наливалося огнем, у грудях ходили прибої гніву... О, чим я тобі відомщу, дурний начальнику, за твої даремні попріки, за твоє огудне і неправдиве слово?! Ні, я виставлю тебе напоказ усьому мирові, твої дурні привички.

водить добрих, сердечних, поруч кривди змальовує й добрі поривання людські, поруч горя та сліз показує радощі і втіху. Та мало радості, мало світлого було серед днів негоди того часу. А все-таки було.

Само серце письменника горіло великою любов'ю до людей,— добрих, але скривджених,— і тепло тієї любові розлите по всіх творах його.

Ласкаво й ніжно він писав про дітей, про їхні чисті жадання, мрії, добрі порухи серця...

Отакий чудовий і сердечний семилітній хлопчик Пилипко з оповідання "Морозенко". Нас глибоко вражав трагічний зміст цього твору, якому автор знайшов таку довершену форму, розкрив у такій гармонійно побудованій композиції. Кажуть: у краплині відбито весь світ. Оповідання "Морозенко" і є така "краплина".

В ньому знайшла свій художній вияв головна тема творчості Панаса Мирного: "лихо давне і сьогочасне", особливо — сьогочасне, і нестерпно-пекуча гіркота жіночої долі, долі сироти-наймички, яку занапастив панич.

І Після скасування кріпаччини сирота Катря вирвалася "на волю", пішла в місто за наймичку. Місто її перемололо, перечавило й викинуло, вона повернулася на село і опинилась у холодній і обдертій хаті на грані катастрофи, їй би веселіше було повіситись, аніж отак жити, коли б не дитина, не Пилинко. Щоб син не виривався в таку холоднечу до хрещеного батька посипати, вона лякає його страхітливим дідом Морозенком. Та Пилипко, сповнений любові до мами й бажання порятувати її, таки викрадається серед ночі, іде в далеку дорогу, щоб принести додому грошей сороківку, ковбаси й паляниці.

Хлопчик замерзав в лісі, в царстві Морозенка, і ця трагічна сцена, змальована з реалістичною правдивістю, і разом з тим — з казковою феєричністю, вражає нас до глибини серця, і

Панас Мирний дуже любив природу, тонко відчував її настрої і вмів яскраво розповідати про красу степів, річок і гаїв рідної Полтавщини.

Чарівне оповідання "Серед степів". Ось автор милується степом, тішиться ним: "...синє небо, побратавшись з веселою землею, розгортав над нею своє блакитне, безмірно-високе, безодньо-глибоке шатро: де тоне ваш погляд у безкрайому просторі, як і ваша душа — у безмірній безодні того світу та сяйва, синьої глибини та сизо-прозорої далечизни..." Художник слова знов накладає і накладає пензлем мазки ще тонші й виразніші, ніжні, ледь помітні й — широкі, на півнеба, на півсвіту...

Автор, сам зачарований, приголомшений красою світу, у захваті заплющує очі, й тиха радість починає обнімати його серце. Аж ось зустрічається йому валка возів: це правляться селяни з родинами, з усім збіжжям і начинням у далекий-далекий край — на Амур. Немає їм тут землі, немає радості серед цієї розкоші. І візник Яким питається, як записатися на Амур. Чого? Хіба є де кращий край на білому світі, ніж оцей?

— Так воно-то так, добродію. Що й казати? Хороше в нас, врасно, і всього вволю є... Тільки все то, добродію, чуже та не наше.

"Бо вже ж тая Кривда стала правдувати",— співали тоді в пісні.

Кривда й виганяла трудівників-хліборобів з рідного краю...

От Панас Мирний і написав свою "Казку про Правду та Кривду".

Розповідав її дітям стара-престара бабуся. Сили і явища природи наділені тут людськими пристрастями й поставлені в людські взаємини, між ними точиться безнастанна боротьба. Кривда й над людьми гору взяла: "устав рід на рід, коліно на коліно, розпочали січу душогубну..."

"— Бабусю, а настане коли такий час, що Правда одолів Кривду й почне на землі панувати? — спитався бабусі білолиций Івась.

Усі діти уп'яли очі у бабине обличчя, дожидаючи, що та скаже. Бабуся нічого не одказала, тільки низько-низько склонила голову, і та стара голова її на тонких в'язах чогось дуже хиталася".

— Нелегко з Кривдою боротися,— каже письменник.— І нехай кожен змалку знає це і готує себе до боротьби з нею, до боротьби за перемогу Правди і її панування.

Якою дорогою піти? Дорогою совісті й порядності чи, може, совість і честь заважатимуть? Може, вони тільки зайвим тягарем будуть? Ще змалку, ще в підлітка, душа пускав пагіння у той чи в інший бік, і вже видно, на яку стежку схильна стати ця маленька людина. Отак і в оповіданні "День на пастівнику" ми бачимо ті різні схильності у трьох пастушків. Вони всі брати. Грицько й Івась — рідні, а Василь — двоюрідний. Вони по-дитячому сваряться, по-дитячому й миряться, а в тих сварках уже видно, що їхні незгоди мають якусь соціальну підоснову, ще, може, незначну соціальну нерівність, але яка, безсумнівно, дедалі зростатиме. У Василя батько — полковий писар і якісь грошенята присилає додому. Василь учиться в школі, він хлопчик розумний, здібний, допитливий і вольовий. Але він уже знає, що йому в житті не по дорозі з Грицьком та Івасем. Грицько й Івась у школі не вчаться, вони тільки глибоко зітхають, коли мова заходить про школу. Про занехаяне й покинуте князівське дворище Ратієвщину вони знають страшні й дивовижні перекази, в яких справжні факти перемішані з неймовірними вигадками. Для Грицька й Івася оте дворище тільки й цікаве своєю казковістю. А Василь — практичний. Він ладен чортам душу запродати, аби тільки доскочити отакого маєтку.

Василь глухо зітхнув.

— 0х! Хіба уже не доживу до того...— промовив.

— До чого? — спитав Грицько.

— А Ратієвщина моя буде! — аж скрикнув він".

Згодом з нього вийде зажерливий і жорстокий жмикрут.

Ще молодим, двадцятидвохлітнім, Панас Мирний з душевним трепетом стежив у пресі за подіями Паризької комуни і болісно пережив її поразку. Потім близько стояв до революційного руху народників, сам належав до гуртка "Унія". Пережив радість революції 1905 року і звідав пекучої гіркоти, коли вона була придушена.

Всією своєю творчістю, всім своїм життям він належав народові й разом з народом чекав і готувався до "слушного часу", до великої справжньої волі.

"Ні, не слава — ота шинкарка п'яна — поривала мене в мої молоді літа до роботи,— писав він у маленькому етюдику 1909 р.— Моє невеличке серце ще змалечку пестила любов до тебе, мій обездолений краю, і вона — оповила мою душу чарівними снами і підбурювала думки до роботи".

"...Страшною марою оце сучасне життя стало передо мною і лякало мою юнацьку душу своїми злодіяцькими заходеньками. Що воно буде? І як воно далі буде? Допитувалась моя залякана душа, та, призвичаєна ще змалку до роботи, вона не піддалася жахові й — потай усіх, темними ночами — скликала свої яскраві думки до гурту, наструнчувала занепаду силу і почала викладати оті випади лихого життя дрібними рядками на папері".

Дожив Панас Мирний до Жовтневої революції, до нової ери. І коли обірвалися в широкому гирлі береги його життя, все прекрасне творіння його попливло далі — в бурхливе море, в океан майбутніх поколінь, у безсмертя...

1 2