Пантелеймон Куліш

Петров друкує підряд — у 1929 і 1930 роках — дві праці: "Пантелимон Куліш у п'ятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість" і "Романи Куліша". До речі, особисте, точніше, бурхливе інтимне життя Куліша тоді цікавило багатьох вчених. Так, О. Дорошкевич звернув увагу на його взаємини з юною Л. Милорадовичівною й видав у 1927 році книжку "Куліш і Милорадовичівна". Великим імпульсом для такого широкого і активного інтересу до життя і творчості П. Куліша був і його 100-літній ювілей, який припав на тривожний 1919 рік. М. Зеров на той час редагував "Літопис українського письменства" — журнал "Книгар", де в липнево-серпневому номері з'явився ряд статей, присвячених його культурно-громадській діяльності, творчості як літературного критика, аналізу поетичної спадщини, віршованих перекладів Біблії, етнографічній діяльності. Досліджувалися праці П. Куліша, пов'язані з вивченням і виданням творів М. Гоголя, підбивалися підсумки роботи щодо видання творів самого Куліша. М. Зеров згодом написав грунтовну передмову "Поетична діяльність Куліша" до збірки поета, що мала видати "Книгоспілка". Важко навіть перелічити ті видання оригінальних його творів й наукових праць про життя і діяльність митця, які здійснювалися в перші пореволюційні десятиліття. На особливу увагу заслуговує така підготовлена і видана Українською Академією наук 1927 року праця, як "Пантелеймон Куліш. Збірник праць комісії для видавання пам'яток новітнього письменства", а також видання творів П. Куліша 1931 року. Були серйозні наміри опублікувати всю спадщину видатного письменника та історика. Про це свідчить шеститомне (найповніше й до сьогодні) видання його творів у Львові (1908 — 1910 рр.), незавершене — лише в п'яти томах — у Києві (1908 — 1910 рр.), хоча планувався двадцятитомник. Згадаймо тут добрим словом невтомного Б. Лепкого, який видав п'ятитомне зібрання творів П. Куліша у Берліні (1922 — 1923 рр.) у серії "Українське слово". Наприкінці 20-х років на Радянській Україні також була розпочата співробітниками Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР підготовка багатотомного — у 25 томах — видання, але з'явилося лише три — 1,3 і 6-й томи (1930 — 1931). У передмові до цього видання О. Дорошкевич писав, що "до повного академічного видання багатющої Кулішевої спадщини (що забере не менш, як 50 великих томів) ми можемо прийти лише за яке десятиліття". Але впродовж десятиліть після того запанувало майже повне (1939 року вийшла "Чорна рада. Хроніка 1663 року" з передмовою В. Гуфельза) мовчання аж до 1969 року. Ні, не тільки мовчання, а й розвінчування Куліша — "буржуазного націоналіста", "ворога Шевченка" (в цих стараннях наші шевченкознавці були попереду). Лише у 1969 році вийшов скромний однотомник П. Куліша у видавництві "Дніпро", а в 1970-му — збірка "Поезії" у серії "Бібліотека поета". Звісно, дослідники знають про численні студії, присвячені спадщині П. Куліша, які з'явилися ще в кінці XIX — на початку XX ст., Бориса Грінченка, Осипа Маковея, грунтовні статті Івана Франка і Сергія Єфремова, листовне звернення Михайла Коцюбинського до Івана Франка, Панаса Мирного та інших письменників із пропозицією взяти участь в альманасі "Дубове листя", присвяченому Кулішеві. У цьому зверненні, датованому 1901 роком, зокрема, читаємо: "Минуло вже чотири роки, як помер П. Куліш, — і дедалі все видніше й видніше стає, яку велику вагу в нашому письменстві має це славне ім'я; а яку матиме своїми роботами, що тільки тепер виявляються на світ, — про те можна догадуватися. Могучий майстер української мови й творець українського правопису, благородний поет "Досвіток", перекладач Шекспірових і Байронових творів, а також Біблії, автор "Записок о Южной Руси", "Чорної ради" і сили інших цінних праць має право на нашу велику повагу і вдячність. Перед цими його заслугами забуваються тепер ті помилки, які йому траплялося робити, а виступає потреба пошанувати його працю". На жаль, до сьогодні в українському радянському літературознавстві не створено узагальнюючої праці, яка б об'єктивно, з урахуванням усіх аспектів тогочасної дійсності, розкрила багатогранну і суперечливу діяльність П. Куліша. Бібліографічною рідкістю є його художні твори, а історичні та етнографічні — не з'являлися понад півстоліття. Тому й не дивно, що сучасний читач, натрапивши в сонеті М. Зерова на вираз "Грабовський чемний", подумає, що йдеться про П. Грабовського, який, до речі, високо шанував творчість П. Куліша і навіть на заслання повіз із собою його книги, хоча й різко критикував політичні концепції Куліша-історика. Насправді ж тут мається на увазі інший Грабовський — щирий друг і Кулішів порадник, польський письменник М. Грабовський, який мріяв, окрилений працею Тараса Шевченка над альбомом "Живописна Україна", і сам підготувати подібне видання. Згадується в сонеті "Куліш" і П. Плетньов — ректор Петербурзького університету, давній його покровитель, вчений, письменник. Домінуючим мотивом сонету є подвижницька праця П. Куліша, що підносила дух і знесилювала його, викликала захоплення ним земляків, а час від часу і розчарування, навіть праведне обурення друзів, колег, читачів. Пантелеймон Куліш був свідомий значення свого подвижництва, вірив, що слово має велику живлющу силу, здатну зростити могутнє дерево української національної культури. Слово нам верне і силу давнезну і волю. І не один в нас лавровий вінець обів'є круг чола Доля простелила для Пантелеймона Олександровича Куліша довгий життєвий шлях. Народився "гарячий Панько" Куліш — так він згодом буде іноді підписуватися — 7 серпня (26 липня) 1819 року в містечку Воронежі колишнього Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер — Шосткинський район Сумської області). Був дитиною від другого шлюбу заможного хлібороба Олександра Андрійовича і дочки козацького сотника Івана Гладкого — Катерини. На хуторі під Воронежем хлопчик змалечку наслухався різних казок, переказів, легенд, особливо народних пісень, які наспівувала йому мати. Була в нього і "духовна мати" — сусідка по хуторах Уляна Терентіївна Мужиловська, що навернула його до книжної мудрості і наполягла на навчанні в Новгород-Сіверській гімназії. Про свої перші свідомі роки життя і навчання Панько Куліш розкаже в повістях "История Ульяны Терентьевны" (1852), "Феклуша" (1856) і "Яков Яковлевич" (1852). Та першим його літературним твором була оповідка "Циган", яку він витворив із почутої від матері народної казки. З кінця 30-х років Куліш — слухач лекцій у Київському університеті. Та мрія навчатися тут, яку плекав із 1834 року, коли ще зробив першу невдалу спробу вступити до цього навчального закладу, обірвалася в 1841 році. Куліш не мав документального свідчення про дворянське походження, хоча його батько і був із козацько-старшинського роду, а отже — й права навчатися в університеті. Кілька років слухання лекцій на словесному, а згодом на правничому факультеті виявилися визначальними для його подальшої долі. Куліш написав у той час "малоросійські оповідання" російською мовою — "О том, от чего в местечке Воронеже высох Пешевцов став" і "О том, что случилось с козаком Бурдюгом на Зеленой неделе", а також повість із народних переказів "Огненный змей". Письменник завдяки протекції інспектора шкіл М. Юзефовича дістав посаду викладача в Луцькому дворянському училищі. В цей час він пише російською мовою історичний роман "Михайло Чарнышенко...", віршовану історичну хроніку "Україна" і оповідання-ідилію "Орися". Згодом Куліш працює в Києві, у Рівному, а коли журнал "Современник" починає друкувати в 1845 році перші розділи його славетного роману "Чорна рада", ректор Петербурзького університету П. Плетньов (він і редактор "Современника") запрошує його до столиці на посаду старшого вчителя гімназії і лектора російської мови для іноземних слухачів університету. Через два роки Петербурзька Академія наук за рекомендацією П. Плетньова посилає П. Куліша у відрядження в Західну Європу для вивчення слов'янських мов, історії, культури та мистецтва, куди він вирушає із своєю вісімнадцятилітньою дружиною Олександрою Михайлівною Білозерською, з якою побрався 22 січня 1847 року. Боярином на весіллі був співучий, дотепний, веселий друг Пантелеймона — Тарас Шевченко. Недовго тривала щаслива подорож. У Варшаві Куліша як члена Кирило-Мефодіївського товариства заарештовують і повертають до Петербурга, де добрих три місяці допитують у III відділі, але довести його приналежність до таємної антикріпосницької організації не можуть. Однак висновок царської жандармерії чіткий: "Учителя 5-ої С.-Петербурзької гімназії 9-го класу Куліша, який хоча й не належав до цього товариства, але був у дружніх зв'язках із усіма його учасниками і самовиношував надзвичайні думки про вигадану важливість України, вмістивши навіть у надрукованих ним творах багато двозначних місць, які могли вселяти в малоросів думки про право їх на окреме існування від імперії, — заточити в Олексіївський равелін на чотири місяці і потім відправити на службу у Вологду..." Після "щирого каяття" Куліша, клопотань сановитих друзів дружини та її особистих благань покарання було замінене: його ув'язнили на два місяці в арештантське відділення військового госпіталю, а звідти відправили на заслання в Тулу. На перших порах молодому подружжю було нелегко. Бідували, але проведені в Тулі три роки і три місяці не пройшли марно. Куліш пише тут "Историю Бориса Годунова и Дмитрия Самозванца", історичний роман "Северяки", який згодом з’явиться друком під назвою "Алексей Однорог", автобіографічний роман у віршах "Евгений Онегин нашего времени", роман "Петр Иванович Березин и его семейство, или Люди, решившиеся во что бы то ни стало быть счастливыми", вивчає європейські мови, осягає "механіку" романного мислення В. Скотта, Ч. Діккенса, захоплюється поезією Дж. Байрона і Р. Шатобріана, ідеями Ж.-Ж. Руссо. Після довгих клопотань перед III відділом Куліш здобув посаду у канцелярії губернатора, а згодом почав редагувати неофіційну частину "Тульских губернских ведомостей". Наближалося 25-ліття царювання Миколи І. Цілком можливо, що з ласки кривавого монарха, а особливо завдяки клопотанням вірної подруги Олександри Михайлівни, П.